Перейти до вмісту

Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/69

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

 Зігнувся на коні козак,
 До себе горне кобеняк,
Та, знай, нагайкою по ребрах шкапу лупить.
 Хуртовина назад бідаху пре,
За поли смикає, відлогу з плеч гирує,
Аж шлях курить, трава в степу хвилює,
 А все одежі не здере.
 Дув, дув, аж потом ввесь облився,
Із моці вибився, сердешний, — на бік плись.
Ось розгулялося і Сонце — з хмари блись:
 Мов божий мир ізнову народився.
 Козак перехрестився,
 Кобилку зараз зупинив,
 Бо, страх, горюшну заморив,
Поплівся стежкою ходою, потихеньку.
А сонце гріє все да гріє помаленьку,
Угріло божий світ; почув тепло козак
 Та й скинув кобеняк.

 

 
XVI.
 
ГАЙ ТА СОКИРИ.

По Гаю темному туга велика ходить:
Сокири й топори затіяли війну,
Гай хочуть сплюндровать і пущі всі пошкодить.
Війна ця навела на дерево суму̀;
Дуби задумались, осики затремтіли,
І клен гнучкий, і в'яз із лиха вниз нагнувсь.
Аж ось Сокири вже в Гаю забрязкотіли,
 І дуб найстарший усміхнувсь.