Перейти до вмісту

Вільна Україна (Петербург)/4/За пів дня

Матеріал з Вікіджерел

За пів дня.
Нарис.
I.

Миколка несміло відчинив двері в майстерню заводу і здивований, наляканий зупинився біля дверей. Те що він побачив разом вразило його і приголомшило… Механична майстерня гулом гула від безлічи ріжноманітних машин, станків, котрі разом, наче по наказу якоїсь вищої таємної сили, крутились, совались, наповняючи страшенним шумом жарке повітря майстерні, проняте горілим маслом і димом. Дрібно стукотіли слісарскі молотки, верещали стругальні різаки, скіглили терпуги, сичали, мов роздратовані гадюки, приводні реміння, повзучи в гору під саму стелю.

А гень високо під стелею поважно повзав, по прокладених у горі рельсах, здоровенний міст-кран, трясучи своєю ходою всю будівлю майстерні. Кран сей наче те величезне чудовище, про яке розказують у казках, хапав на свій здоровенний гак самі найвелечезні залізні та стальні штуки і переносив їх хутко, легко, немов солому, по-над головами людей і по над машинами туди, куди було треба. Майстерня грюкотіла і стогнала… Тисячі ріжноманітних згуків родились. Тут умірали і знов родились. І хвилювали і висли ті згуки там високо по під шкляною стелею, над головами робітників, котрі немов ті комахи на розруйнованному жиллі, метушились, лазили проміж станків, допомогаючи їм виповняти свою одноманітну роботу.

Приголомшений, придушений сим незвичайним для нього з'явищем, Миколка стояв на однім місці не мов шалений, не знаючи, що йому почати. І можеб довго так простояв, колиб білявенький хлопчик його літ не допоміг йому.

— Тобі чого треба? — швидко запитав він Миколку.

— Я на роботу прийшов — одмовив той не зразу і не рішуче.

— А чогож стоїш, гав ловиш? Іди до контори.

— Та я не знаю куди… і… боюсь. — Одмовив Миколка.

— Боїсся? Ех ти… Ну, ходім я тебе проведу… Тебе хто бере?

— Дмитро Миронович.

— Ага… сам жидомор — твоя бренить…

Миколка хотів роспитати у нього де-що про Дмитра Мироновича, щоб знати, що він за чоловік, але хлопчик хутко шмигнув за станок.

— Ну ходи мерщій! — Гукнув він до Миколки. Той не сміливо пішов за ним.

Білявий хлопчик хутко і сміливо пролазив усюди поза купами усякого поділля і по за станками, не вважаючи зовсім на те, що усюди — зо всіх боків — крутились шестерні, свердлики, усякі валки, і сичали приводні реміння і що кожна із цих річей нарізно, що хвилини могла зачепити і покалічити всякого, хто до них наблизиться.

Миколку ж брав острах і він ішов тихо, обережно, не поспіваючи за ним.

Білявий хлопчик иноді зупинявся і показував Микольці де було більш небезпечне місце і де треба було проходити обережно, а потім знов хутко шмигав по за станками.

Миколка, поки вони вийшли на безпечне місце, де вже не було ні шестернь, ні реміння, страшенно стомився. Йому здавалось, що вони за сей час пройшли багато, багато верстов.

— Ось тут контора, — сказав хлопчик, — чекай тут. Майстер мабуть ще не прийшов.

— А звідси ніхто не прожене?

— Ні, ніхто… Тут завше чекають… Ну прощавай, мені ніколи.

— Прощай!..

— А як тебе звати?

— Мене, Миколкою.

— А мене Климом… Я на самосуйці роблю. Побачимось коли станеш на работу, промовив він уже на ходу і зник.

Миколка зостався біля контори чекати майстера. Він мав його власну картку для проходу на завод, самого ж ніколи не бачив, але був чомусь то певен, що він його пізнає одразу, як тільки той з'явиться у майстерні.

 

 

Великий круглий годинник над конторою показував десяту годину. Миколка чекав уже більше трьох годин. За сей час він встиг придивитись трохи до всього, що діялось навкруги, і йому вже робота майстерні з своїм надзвичайним рухом і гармидером не здавалась чимсь-то таємним і надто незвичайним. Око призвичаїлось, і він почав розуміти де-що. Він побачив, що цілий рядок станків крутить один довголезний вал, котрий крутила не величка, закрита коробкою машинка (що звалась мотором, як він потім дізнався), що від кожного станка тяглись до того валу реміння. І коли треба було, щоб станок ходив, натягали ремінь на колесо станка — шків і станок йшов. Коли ж треба було зупинити, то знімали ремінь, або переводили на холостий шків, і станок стояв. Таємність зникла, зосталась машина, котрою можно було керувати по своїй волі.

Окрім того він побачив, що люде тут, яко люде, мали дуже мале значіння. Робила все машина. Машина свердлила, різала залізо завтовшки в добру дриветню, а люде тільки помагали їй — були її прислужниками, її рабами… І вся ся робота біля станків і машин, котра по його розумінню не потрібувала ні знання, ні розуму, здавалась Микольці не цікавою, осоружною і нудною… Йдучи в завод він гадав, що його там будуть учити, як строїть паровози, робить „Лисапеди“ і т. п., і він уже в думках уявляв себе добрим самостійним майстером. Майстером, котрий сам все може зробити: і паровоза, і лисопеда, і самовара, а тут ось тобі… ходи біля машини, та дивись, як вона шматує залізо, та се-ж поденщина…

— І чого вони так стараються? — думав Миколка, дивлючись, як старі і молоді, і зовсім хлопці-робітники старанно метушились біля своїх станків, а де-які навіть підганяли один другого і лаялись. Не вже їм не надокучила, не обридла отака одноманітна противна робота?

 

 
Ясне, тепле сонце приємно дивилось у майстерню через шклянну стелю на блискучі машини і станки, на людей, котрі зі страху бути голодними працювали без перестану, і здавалось говорило людям: „Раби праці і голоду. Покиньте ви свою нудну не цікаву роботу і йдіть до мене в обійми. Ідіть до мене — я вас обгорну теплом, я вас напою ласкою, я вас навчу шукати щастя справжнього, дійсного щастя, а не того, котре ви даремно шукаєте в праці. Ідіть же, йдіть до мене, раби-робітники!..“

І робітники-раби наче почували сей невідомий поклик сонця, иноді з жадобою поглядали на його золоте, ясне проміння і тяглися до нього думками, тяглись душею, тяглись всею своєю істотою, всім почуттям… Але праця, тяжка праця стискала їх своїми міцними кайданами і не пускала від себе.

 

 

— Ох і гарнож як на дворі… говорив один хлопчик другому, йдучи з надвору в майстерню — соняшно, весело… так би здається ліг тай лежав увесь день під сонцем…

— Еге!.. Піди ляж, „жидомор“ тебе ляже… одмовив другий і обидва зникли за станками.

— А що, брат, припіка сонечко! Говорив уже старенький чоловік молодчому, гострючи різак на точилі.

— Здорово брат піджарює — Одмовив той.

— Тепер би де-небудь у садку, у затінку по чарочці, — ловко!..

— Хе-хе. Та ще холодненької скажеш?

— Хо-хо. То чудова штука!..

— Та ще закусити яєшнею?

— Фю-фю! Не ти б казав, не я б слухав… Хо-хо-хо!.. Ха-ха-ха… Засміялись вони весело і розійшлись по своїх місцях…

 

 

Миколку, що слухав сі балачки і бачив, як грало золоте проміння весняного сонця на всьому в майстерні, теж потягло на сонце, на волю, на чисте повітря, де немає сього оглашенного лескоту, шуму, сморіду і духоти… І він уже хотів вийти з майстерні, але в сей час з'явився майстер Дмитро Миронович, або, як його всі величали — „жидомор“. Се був не величкий на зріст чоловічок, літ під сорок, трохи горбатий, з сивіючим уже волоссям і ріденькою русявою борідкою. Він ішов з другого кінця майстерні тихо, поважно, гостро поглядаючи на робітників… Майстерові, зустрічаючи його, знімали шапки і кланялись, а він тілько инколи нехотя, наче з горда, кивав у відповідь їм головою.

Миколка побачивши майстера — зостався зовсім не задовольнений ним. Він, дякуючи тому, що про нього так богато всі говорили, що всі його так страшенно боялись, гадав, що се чоловік величезного зросту, з довгелезною чорною бородою, з здоровенними злими баньками і голосом, як у доброго бугая… А тут ось тобі… Він так був захоплений думкою порівнання одного з другим, що навіть не помітив, як майстер підійшов до нього.

— Ти хто такий! запитав він Миколку неприємним скрипучим голосом.

— Я? Миколка!.. Одмовив той трясучись.

— Та ще роззява і дурень, додай!.. сказав він сердито. — Говориш з старшим себе, а стоїш у шапці!

Миколка хутко зняв шапку, сам собі промовив: — і справді жидомор…

— А ще хвалили тебе як путнього!

Буркнув майстер сердито, подивившись на картку і пішов по східцях на другий поверх, де була контора.

Миколка лишився чекати. Він, бачучи не задоволенність ним майстера, гадав, що його вже не візьмуть на завод і чомусь-то, мимо волі, радів сьому випадку. Але через декілька часу його покликали до контори, дали прийомний квіток і одіслали до лікаря на огляд. Він був принятий на завод, але зосталось пройти ще одно митарство.

 

 
II.

Біля лікарні, котра була на самому кінці заводського двору, коли прийшов туди Миколка, уже чекало прийому лікаря де кілька десятків робітників. Було між иншим декілько жінок з дітьми. Хворих, котрі прийшли за допомогою лікаря, проміж чекавшими було не більш половини, останні ж були нові робітники, котрим він був потрібен не яко лікарь, а яко печать до пачпорта… Приложе лікарь до „прийомної“ свою руку, будеш робити, будеш мати шматок хліба, не приложе, йди голодувати, а може і старцювати. Предприємцям капиталістам не потрібне хоре тіло, вони купують тільки свіже і міцне.

 

 

Прийом тільки що почався. Приймали спершу хорих, котрих хвершал викликав по черзі, як вони були записані. Всі сі хорі люде товклись у прийомній лікарні, у сінцях і на кганку. Хто здоровіший — стояв, а хорі сиділи на лавках, на східцях і прямо на підлозі. Було тут жарко, душно, із лікарні несло якимись вонючими ліками. Миколка поблукав проміж хорими де-який час, але побачивши, що до них — не хорих — ще далеко, пішов геть на подвіря. Всі, що чекали тілько лікарського огляду, були тут. Вони купчились за лікарнею у холодку, курили і вели балачки. Хоч більшістью вони були не знаємі про між себе, але се не завважало їм ні крихти. Доля рівняла всіх. У всіх їх були одні потреби, одні печалі і одні бажання, і через те вони розуміли один другого і не почували себе чужими… Чекаючі сиділи і лежали купками і по одинцю прямо на землі. Миколка підійшов до одної купки, у котрій йшла дуже жива балачка. Там посеред купки, чоловіка в пьятнадцать, лежав худий як шкилет робітник літ під сорок з пожовклим, зморщиним лицем і говорив хрипучим, густим басом другому молодчому з лицем послушника з монастиря.

— Ти думаєш вони не розуміють, що ти їсти хочеш? Ого, ще як, брат, розуміють. Вони, брат, свою линію ведуть знаючи!..

— От, наприклад, у Катеринославі — хрипив далі жовтолиций — лопнув бельгієць — дві тисячі робочих, у нас Розенцвейн — півтори, от тобі і три с половиною тисячі… Усім жити нічим, усім їсти хочеться. Оттут-то нашого брата і ловлють.

— Ого, — ще й як ловлють! Додав уже другий голос з гурту.

— Ти, скажем, одержував два карбованці — говорив він далі, — а тобі карбованця, не хочеш?

— То ще добре… А то за четвертак накланяєшся.

— І так бува… І ти все таки йдеш і робиш, бо погану привичку маєш їсти що-дня…

— О, хо-хо!.. і куди тільки начальство дивиться, важно зітхнувши, промовив молодчий.

— А що тобі начальство наше зробе?!.

— А все-ж таки… заборонить повинні, щоб так не робили.

— Ех ти… довбешка!.. — обурюючись захрипів жовтолиций — оборонців знайшов „начальство“. Ха!.. А що таке наше начальство, скажи мені? Хто вони такі? З'яких людей, як не з таких же шкуродерів, як і наші заводчики, та хвабриканти! Чи може ні, скажеш?

Він хвилювався. В горлі у нього хрипіло, аж клекотіло і він якось незвичайно рвав слова, а иноді, серед балачки кашляв глухо, наче бив у дно порожньої діжки.

— Та він може дума, що начальство з неба пада! — пошуткував хтось.

— Мабуть, що так… То тоді краще неліз-би до балачки, а писав-би собі прошеніє до Бога: — так мов і так, Боженька, тяжко жити… пришли янгола на поміч…

Слухачі зареготались.

— А що братці, він правду говоре!.. Обізвався молодий парняга з гурту, насмішкувато підморгнувши товарищам, начальство повинно пеклуватись за нами обов'язково, бо воно від Бога поставлено кажуть.

— Воно й пеклується… Одмовив жовтолиций злістно. — Он як у Катеринославі бастували торік, так воно і кватирі давало (у тюрьмі звичайно) і до дому на казенний кошт висилало і все т. п.

— І горішками поштувало! — додав знов той же парняга.

Всі знов засміялись.

Чоловік з лицем послушника не знав що відповідати.

— Ех ти… розмазня івановна!.. — прохрипів зло жовтолиций, дивлячись йому прямо в лице — а ще на завод лізеш робити… Гнать вас з відси треба в потилицю!..

 

 

— Гей хто з прийомними? стройся скоро! — Гукнув хвершал, вибігаючи на кганок. Всі хутко піднялись і посунули до лікарні, де хвершал, як раніш хорих, становив їх в чергу. Жовтолиций чоловік стояв останнім. Миколка, що забарився трохи на дворі, став позад його. Стоючи біля нього близько Миколка чув, як він важко дихав і як у нього щось хрипіло і клекотіло в середині. Він згадав свого покійного батька, у котрого теж, коли він лежав хорий, так само клекотіло в середині. Від того він і помер. Не вже-ж і сей чоловік помре? — подумав Миколка — а як-же-ж він робити дума?

Хвершал одібрав у всіх картки і помічав номерами. Всім приказано було роздягатись. Ті, що стояли в першій черзі, роздяглись зовсім, а задні поки готувались.

Лікарь, невеличкий на зріст чоловічок, біленький, пухкий, з чубом підстриженим сторчком, як у молоденького лошачка грива, із такоюж чорною борідкою, сидів за білим столиком і щось писав.

— Давайте!.. — сказав він хвершалові через де який час. Почався огляд.

Хвершал підводив кожного робітника до столу. Лікарь дивився у кожного руки, очі, слухав серце і щось писав на картці, котру передавав хвершалові. Хвершал теж робив якусь замітку і віддавав уже тому, кому вона належала, оповіщаючи, годиться, чи не годиться він на роботу в заводі.

Лікарь робив своє діло нудно, одноманітно, але удавав такий вид і так тримав себе, начеб то він робе якесь страшенно велике, всесвітнього значіння, діло.

Він говорив усім: руки, язик, нагнись, не диши і т. п. нікому не більше не меньше. Потім писав на картці і, не промовивши ні жодного слова, брався за другого. І все се робив так, начеб то перед ним були не живі люде, а якісь кукли, котрих треба тільки перелічити, та передивитись, чи не попортились вони за деякийсь час. Дійшла черга до жовтолицего чоловіка. Його, як і всіх, він послухав не більше не меньше, написав щось на картці і, віддавши її хвершалові, взявся за Миколку.

Кармелюк не гож!.. гукнув хвершал, віддаючи картку жовтолицему.

— Чому-ж то так? — запитав той.

— Тому, що ти хорий.

— Що-ж що хорий? Не вік же буду хоріти… вилічусь.

— Се не моє діло — одмовив хвершал — тут написано… Говори лікареві — додав він тихо…

Лікарь уже зкінчив справу з Миколкою і мив руки.

— Господин лікарь! будьте ласкаві не пишіть мені, що я хорий.

Лікарь мовчав.

— Господин лікарь — будь ласка!..

— Я написав, що було треба, — обірвав його лікарь.

— Там написано, що я хорий, а я-ж може поправлюсь.

— Нічого тобі не буде більше.

— Зробіть ласку, господин лікарь. У мене жінка і четверо дітей малих… треба ж їм їсти щось… Я ж не зовсім хорий… Я робити ще можу…

Голос його почав дріжати… Груди піднімались частіш. Він хвилювався.

— Завод не богодільня — одмовив лікарь — і не може на свій кошт усіх калік содержувати.

Кармелюк разом обурився і почервонів.

— Ага, не може!.. захрипів він. А де я хвороби дістав, як не на вашім заводі? Я до Різдва тут робив — поки не захорів. На вас же анцихрестів робив, а тепер мене не треба?.. Тепер я каліка?

Хвершал злякано дивився то на Кармелюка, то на лікаря і не знав, що йому робити. Миколка трясучись почав одягатись.

— Через кого я каліка? хто зробив мене калікою? — гукав хвилюючись все більше і більше Кармелюк — хто примушував нас по коліна в воді робити, коли тріснув водопровод? Хто не топив майстерні по тижневі? хто, як не ви, христопродавці!..

— Прошу не кричать тут, а то вивести звелю — гримнув лікарь, вийшовши нарешті з свого величнього настрію. Але збентежений і ввесь червоний, з синіми плямами на лиці, трясучись від образи, Кармелюк, не вважаючи на лікаря, вигукував хрипким, болючим голосом, що малось сили.

— Ви грабителі, ви душогуби зробили мене калікою!.. Вішать вас мало проклятущих!.. І з сим словом він грюкнув з усієї сили кулаком об стіл, заставлений пляшечками з ліками. Де кілько пляшечок упало на підлогу і розбилось.

— Служителя!.. взять його! Хвершал, чого ж ви дивитесь? — Загукав уже перелякано і нервово лікарь, забувши зовсім про свою поважність.

— Ага взяти?… візьми коли зможеш, — уже не тямлючи себе гукнув Кармелюк і, схопивши дзиглик, на котрому до того сидів лікарь, крутнув ним над головою і шпурнув у лікаря. Лікарь якось ухилився, і дзиглик улучив у шахву з ліками. Розбиті шибки і шклянки від ліків з дзенкітом посипались на піл. Хвершал злякано метнувся геть з лікарні. Лікарь теж шмигнув у задні двері, а прислужник, котрий з'явився на поклик лікаря, не знав, як підступити до Кармелюка, бо Кармелюк обурений, з налитими кровью очима, котрими поводив наче божевільний, хапав усе, що підверталось йому під руки, і шпурляв, шпурляв у той бік, де стояв раніш лікарь, вигукуючи.

— Бери коли зможеш! бери людоїде! бери!.. Він уже нічого не пам'ятав, нічого не бачив, нічого не чув, він горів помстою і був страшний у сю хвилину.

Миколка на пів одягнений стояв у кутку кімнати, трясучись всім тілом. Він так налякався, що навіть не міг вийти з лікарні, як усі инші. Йому здавалось, що ще хвилина і обурений Кармелюк почне руйнувати навіть самий будинок лікарні, але тут з ним скоїлось щось лихе. Він раптом схопився за груди, охнув, поточився і важко гепнув на підлогу. Чорна кров хлинула разом з горла. Він зблід і зомлів…

Лікарь, хвершал і де кілько прислужників, котрих певно зібрав лікарь, щоб схопити „розбишаку“, не застали уже „розбишаки“ Кармелюка. Перед ними був тільки хорий, безсилий, зомлілий чоловік, которому жити зосталось де кільки днів, а може і де кільки годин.


III.

Миколка збентежений, росхвильований і заплаканий прямував через широкий заводський двір до майстерні. Серце йому щось стискувало, душило горлянку, гнітило душу. Йому хотілось плакати, плакати голосно, щоб чути було повсюди, щоб знали всі, чого він плаче. Йому було шкода Кармелюка, шкода його жінки, його четирьох дітей, про котрих він так жалісно говорив лікареві. І злість, не вимовна злість, брала Миколку на лікаря.

— Чого він такий злий? думав він — не вже ж не можна було підписати квітка? Ти, каже, „хорий“, то що з того? ну й нехай би робив до смерті, та годував своїх дітей. Он же мій батько робив трохи чи не до останнього тижня. Чого-ж йому не можна було?..

А ще пан-учений, благородний, а каже: „тут не богадільня“. А куди чоловікові діватись, подумав би… Адже Кармелюк тут добув хороби. Он батько у жида тілько місяць робив а і то, коли лежав хорий, так той присилав йому грошей на ліки. Так той — жид і грошей у нього не стільки, як у заводчика, а сей же богатий, чого ж йому не полікувати чоловіка?… Такі думки рієм плинули в роспаленій голові Миколки, одна за другою, і він боляче, напружено думав, силкуючись знайти відповідь власним розумом на всі сі пекучі, старі, як світ, а для нього нові питання.

Замисленого Миколку заставив прочуматись не звичайний гомін і рух на заводському дворі. Вся левада заводу була запружена робітниками, котрі валом валили із майстерень, купчились тут на леваді, хвилювались і голосно гомоніли. Видно було, що скоїлось щось надзвичайне. Миколка хутко попрямував до гурту і почав протискуватись у середину, але зробити се йому, невеличкому хлопцеві, було не так то легко. Люди щільно стояли один біля одного і не пропускали. Чорні, з запітнілими мокрими лицями, вони тяглись сами всі туди — до середини, де щось і хтось то говорив, звідки вчувались иноді тільки окремі вигуки: З нас глузують… Нас за людей не лічуть… Ми потребуєм… і т. и.

Миколка нічого не розумів. Голова йому запоморочилась від усього, що він бачив і чув сьогодня. Допоміг Микольці Климко.

— Миколка, ти не бачив? — Запитав він, сіпнувши Миколку за рукав.

— Що?

— Хлопця пораненого.

— Ні, а де він?

— Уже до лікарні знесли… На стругальному знівичило. Так брат і одшматувало обидві руки — страсть.

— Товариші! Я хочу говорити, гукнув хтось дуже голосно з середини гурту.

— На трибуну! — Гукнув хтось шуткуючи.

— На трибуну! — Загукало разом де-кілька чоловік уже серьозно.

Через де-який час трибуна знайшлась і на ній з'явився білявенький молодий парняга у робочій блузі.

— Цурка! браво, браво! — Загукало разом де кілька голосів.

Той, кого звали Цуркою, повів очима поверх голови слухачів і почав:

— Товариші! Два місяці поперед, коли ми ставали на роботу після страйку, котрий був завдяки такому же випадкові, як і сьогодня, у нас, між иншими умовами, хазяїнам предприємцям, була виставлена умова поліпшити загороди біля станків. Хазяїни згодились і обіцяли через два тижні зробити все, але пройшло з того часу уже два місяці, а з наших домагань ні одного не виконано.

— Еге, жди від них, анцихрестів, додав хтось з гурту.

— І от як бачите, товариші, — говорив Цурка — знову нашому братові рвуть руки, калічать і нівечать його. Хазяїнам нашим очевидячки мало того, що вони видавлюють з нас увесь сік життя довгими часами праці, малими розцінками, штрапами і т. и… вони ще нас калічать і роблять старцями на все життя. (Скаліченому зараз хлопцеві тільки п'ятнадцать років…)

Чуєте товариші? п'ятнадцать років, а він уже каліка… Він не має обох рук… Куди він тепер піде? що буде робити? А попереду ж у нього ще ціле життя. Життя без щастя, без утіхи, без жадної краплини радощів… Товариші, невже ми і на далі будемо мовчки дивитись на сі глузування з нашої долі, з нашого життя? Не вже ми не зможем сказати властно і гордо нашим хозяїнам-капіталистам — Годі!.. Ми живі люде і требуєм, щоб з нами поводились, як з живими… Чуєте товариші! Требуєм, а не прохаєм!..

Його молодий, гучний голос дзвенів гордо і властно і, хвилюючись в гарячому повітрі, плавав над тисячами голів, електрізуючи увесь гурт людей.

— Требуєм! Требуєм! — Загули всі навкруги. Вони, наелектризовані промовою оратора, обурено хвилювались і гомоніли.

Досить з них!.. Напились нашої крові!.. Пора!.. Ми їм покажем!., і т. и. — вчувалися вигуки з гурту.

А південне сонце пекло гаряче, нещадно, наче бажало передати увесь свій вогонь купці сих скривджених, збентежених людей, щоб вони, натхненні тим святим вогнем, піднеслись духом, воскресли і заговорили з своїми гнітителями так, як повинно говорити живим…

— І от, товариші, я пропоную зробити таку постанову — говорив далі Цурка — вибрати де кілька представників од усіх робітників і послати до адміністрації заводу, які повинні домогатись від них виконання всіх їхніх обіцянок. Себ-то: зменшення робочого часу, збільшення розцінки, огороди біля усіх станків і машин, відкриття школи для дітей робітників, поліпшення лікарні і зміни лікаря. Поліпшення вентиляції по всіх майстернях, знищення штрапів і трусів біля воріт. А тако ж вимагати ввічливого відношення адміністрації до робітників.

— Чи згодні товариші на се?

— Згодні! Добре! — Гукали всі разом.

— То я пропоную товаришам вибрати представників. Але ще не все, товариші!.. Окрім того доручення представникам треба зауважити, щоб вони заявили там: що доки всі наші домагання не будуть виконані, не один з нас на роботу не прийде!..

Чи згодні, товариши, на се?!..

— Згода! Згода!

— Ну, коли так, оббірайте представників!..

Через де-кілька часу представники були вибрані і робітники злі, обурені, з бойовим настрієм, чорною лавою посунули геть з заводу. Завод став і замер… І дивно було дивитись на се величезне мертве чудовище, життя якого разом у одну хвилину було зупинено. Ще де-кілько часу назад дивлячись, як тут кипіла робота, як се чудовище держало біля себе в рабстві де-кілька тисяч людей, недаючи їм ні хвилини жити своїм вільним життям, не даючи навіть думати ні про віщо, опріч послуг для нього, здавалось, що раб чоловік… що власть свою він, яко розумна істота, загубив уже навіки і тепер живе і ворушиться не сам, не по своїй волі, а тільки, по наказу сього мертвого автомата властителя. Але стрепенувся чоловік, розігнув свою спину, зігнену мимохіть, підняв гордо голову і полетіло шкереберть все, що до того часу володіло ним, панувало над ним…

Ні! жив ще чоловік, не раб він, ні…

Чорна лава, з де кількох тисяч робітничих тіл, разом висунулась з заводу і запружила всю заводську вулицю, площу і леваду, що відділяла завод від городу. Хвилюючись лава посунулась туди ген за город, де видко було здалеку і високі будинки, і пишні садки… Вона сунулась і хвилювалась, захоплюючи все більше і більше місця собою. Дивлячись на сю хвилюючу лаву, здавалось, що ось вона зараз тільки дійде до городу, бурхне на нього і всі будинки, палаци і вся роскіш, що була здобута власниками капіталу чужою працею, упаде і розсиплеться на дрібьязок, під напруженням сієї лави-хвилі робочого бурливого моря. Але хвиля тихо всувалась в город і роспливалась по вуличкам все більше і більше і нарешті зовсім розплилась… Не прийшов знать час бурхнути хвилі.

Миколка стомлений, засмучений, після пів дня життя на заводі, знов повертався до дому в стару рідну обстанову. Але всі його думки, всі почуття, були не там біля старого світу минулого дитинства, вони вітали ген-ген далеко відти: у майстерні заводу, біля хорого Кармалюка і покаліченого хлопчика і на заводській леваді серед тисячного гурту людей скривжених, ображених і обурених до жадоби помсти.

Новий світ заводського життя, котрий примусив його випити з першого ж дня повну вщерть чашу страждання робочого люду, захопив його всього разом з серцем, душею і розумом, закрутив його в своїм повітрі і заставив забути все на світі, опріч нього.

— А де я хороби дістав? Хто мене зробив калікою? Ви, анцихрести, ви, людоїди! — вчувся Микольці серед тисячи хвилюючих його думок, обурений хрипучий голос Кармелюка. Йому тільки п'ятнадцять років, а він уже каліка!.. А там поперед ще ціле довге життя… Життя без щастя, без утіхи, без жадної краплини радощів!.. — дзвенів другий властний голос.

І Миколку збентеженого, пригнобленого тисячами думок, душили сльози, брала злість на когось-то дужого і злого, котрий робив людям усі сі кривди і насилав усі нещастя.

— Не вже ж і завше все так буде? — думав з болем у душі Миколка. — Невже дужі та багаті будуть душити, гнобити людей і робити їм усякі кривди, а слабі, та убогі будуть мучитись, страждати, боротись і… чекати…

— Невже ж сій неправді кінця ніколи не буде?

Десь недалеко на заводі гукнув коротенько гудок і Микольці здалось, що він сказав:

— „Буде!“

А. Шабленко.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1930 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.