Віче в Турці

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Віче в Турці (1892
Іван Франко
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Адаптовано із сайту «Енциклопедія життя і творчості Івана Франка»

Віче в Турці заповіджене було ще на початок ноября мин ро, майже рівночасно з вічем коломийським, та його відложено, мабуть, чи не на жадання посла Телішевського, котрий тоді ще сидів у Відні в раді державній, а хотів бути сам на вічі. Певна річ, що й для впорядчиків віча пожадано було почути слова свого посла про ситуацію, І віче відложено аж на декабр, на різдвяні ферії ради державної. Тим часом сталися деякі досить важні речі. Д Романчук проголосив у раді державній при дебаті бюджетовій досить інтересну промову, в котрій перший раз виступив досить сміло і справді політично проти теперішньої системи правительственної, і вказав на той факт, що русини ані яко нація, ані яко горожани не можуть бути вдоволені теперішніми порядками. Промову сю опозиційні газети руські, польські і чеські повітали як перший прояв звороту серед русинів на бік політики опозиційної, а «Діло» хоч помістило її в повнім тексті, та навіть не стрібувало витягати з неї які-небудь політичні консеквенції.

Другими, не менше важним, та значно голоснішим фактом було появлення звісної брошури «Розмова русина з турчанського повіту з послом К. Телішевським», в котрій висказані були погляди посла Телішевського, одверто і рішучо неприхильні дотеперішній новоерській політиці і її здобуткам як на вні, так і внутрі руського народу. Д Телішевський, кермуючись більше живим і вірним політичним чуттям, ніж ясними і вповні виробленими поглядами політичними, висказався в тій брошурі рішучо за тим, що русинам треба зайняти становище опозиційне як супроти теперішнього правительства, так і супроти польської шляхти, що треба покинути дотеперішні сварки і подумати серйозно о тім, щоби витворити з себе якусь суспільну, справді політичну силу, а не сонмище сект, котрі сваряться на абстракції та формальності і змагаються в ім’я тих абстракцій усякими способами нищити одні других.

Брошура зробила в цілім краю і поза його границями велике враження не стільки своїм змістом, в котрім було багато неясного та суперечного, а що ясне та добре, те не було абсолютно нове, скільки особою і становищем її морального автора. Надармо бідне «Діло» в сяжневих статтях силувалося виказувати ті неясності, по-школярськи критикувати суперечності і відмовляти цілій брошурі всякого значення на тій підставі, що в ній нема нічого нового (Подумаєш, які охочі до новин! Адже ж і в програмі радикальної партії також нічого нового не бачили!), але звичайним своїм способом не добачило, що в ній було справді нового і важного – іменно сам факт, що слова ті говорив посол, представник народу і практичний політик, а такі люди у нас досі іменно нічого подібного не говорили.

Та, як казав поет, was nicht der Verstand der Verständigen sieht, те відчула і зрозуміла ціла суспільність, руська й польська, а коли в додатку на кілька день перед вічем «Діло» донесло «з найкомпетентнішого джерела», що брошура вийшла без волі і відома посла Телішевського і що він буде її на вічі лементувати, то цікавість загалу ще більше заострилася. Що деяким елементам, руським і польським, сильно залежало на тім, щоби п. Телішевський на вічі в Турці робив далі політику заколоту і мани, розпочату 25 ноября 1890 р. у Львові, се розуміється само собою; в Турці перед вічем говорили дуже компетентні люди, що п. Телішевський день перед вічем дістав лист від д. Романчука, в котрім той упоминав його, щоби легкомисно не покидав прапору угоди; листи з подібними упімненнями мав дістати д. Т також від митрополита С. Сембратовича і ще від деяких високих фігур – від яких, не знаємо напевно. Що всі ті упімнення не зробили на нього такого впливу, який хотіли зробити, що д. Т перед лицем віча устоявся при своїх поглядах, висказаних в брошурі і тільки де в чім незначно їх змодифікував, се треба йому покласти за заслугу, треба бачити в тім акт чималої цивільної відваги.

Віче само було досить численне. Помимо досить холодної пори і недоброї дороги прибуло около 150 селян з усіх кінців обширного турецького повіту і около 50 людей з інтелігенції, переважно духовенства. Знаючи з статистики шкільництва і з давніших пробувань у деяких селах сього повіту низький стан освіти народної в сім повіті, я йшов на се віче з дуже скромними надіями. Референти були самі священики, а деякі реферати були такі, котрі видалися мені недоступними для розуміння сього люду. Надії мої справдилися майже цілковито. Референти говорили в значній мірі по-книжному, викладали способом, затяжким для розуміння мужиків, хоч з боку тих останніх видно було, що силувалися якомога розуміти бесідників і відносилися до них з симпатією.

Проводив віче о. декан Прухницький з Турки, заступав його о. Фідик з Розлуча (син селянина з Лужка Долішнього), секретарювали о. Сологуб з Тарнави і д. Лозовий, молодий селянин з Лімної. Уряд заступав комісар староства д. Альберт, недавно наданий у Турку зі Львова, і ще якийсь другий урядник. Як президії, так і представникам уряду треба признати, що держалися на вічі зовсім ліберально, не переривали нікому мови і без ніякого вагання допускали до голосу людей посторонніх – гостей зі Львова і з Коломиї, то є автора отсих рядків і д-ра С Даниловича, котрий прибув умисно на віче до Турки. Правда, перед вічем власті заявляли дуже велику цікавість щодо всіх приїжджаючих у Турку, а по вічу спіткала підписаного досить неприємна пригода, про котру буде згадано далі, але в часі віча нічого такого не було видно, жандарми не показувалися не то в залі нарад, але не видно їх було й на вулицях Турки. Віче відбувалося в залі ради повітової, в котрій, як звісно, від якогось часу верх мають русини.

Перед почином віча голова д. о. Прухницький, видно, не добре ознайомлений зі звичаями парламентарними, візвав присутніх відспівати многолітствіє цісареві, що звичайно робиться аж по нарадах. Люди, очевидно, не надіялися сього вже тепер, і спів вийшов дуже негармонійний.

Перший реферат о шкільництві галицькім взагалі і турчанськім особливо виголосив о. Борис з Хащова. В своїй промові поклав він головну вагу на тісний зв’язок школи з церквою і в першій резолюції домагався зміни устави шкільної в тім дусі, щоби духовенству признаний був більший, ніж досі, вплив на школу народну. Інтересно, що посол д. Телішевський у своїй промові до сього реферата з великим натиском освідчився за сею резолюцією, заявляючи при тім, що, по його думці, у нас школа без церкви мусить пропасти. Сею заявою хотів д. Телішевський, мабуть, завдати брехню тим, котрі на підставі деяких слів брошури твердили, буцімто він переходить до радикалів, бо ж звісно, що радикали в тім пункті стоять на зовсім відміннім становищі, намагаючи до цілковитого звільнення школи з-під впливу церкви. Не хотячи викликувати прикрої і в даній хвилі неполітичної та, може, й безхосенної дискусії, ми до сеї точки не забирали голосу. Годиться згадати, що найдалі сягаюча резолюція в справі шкільній поставлена на вічі не референтом, а о. Солтикевичем з Ботелки Вижної, одобрена послом д. Телішевським і ухвалена вічем, іменно, що треба домагатися розділу ц-к крайової ради шкільної на секції рівнорядні – польську і руську, піддана була мною внескодавцеві перед вічем в приватній розмові.

Другий реферат, о зміні теперішнього закону виборчого і о заведенні загального голосування, виголосив о. Яворський з Лімни. Я знав перед тим о. Яворського як доброго публіциста з його численних і дуже інтересних дописів в «Ділі»; тут я перший раз почув його як бесідника, і мушу сказати, що показався він одним з найліпших бесідників популярних, яких мені лучалося чути. Простота мови, пластика і ясність викладу та опанування предмета, а при тім той голос щирого переконання, що так непоборимо впливає на слухачів, ось характерні прикмети промов о. Яворського. Інтелігенти і селяни слухали його промови з однаковим інтересом і переривали її частими оплесками та окриками: «Так є, правда!» Свій реферат обробив о. Яворський в той самий спосіб, як був оброблений мій реферат про загальне голосування, виголошений торік у львівському ратуші і надрукований в 1 ч «Народу» 1891 р. О Яворський покористувався потрохи й моїми цифрами, і вони були для турчанських мужиків так само зрозумілі, як для львівських робітників. Правда, при кінці свого реферату о. Яворський вважав потрібним для опортунізму домагатися в резолюції наразі тільки безпосереднього голосування в курії сільській, але сила його попередніх аргументів була така, що коли д-р Данилович виступив проти тої опортуністичної резолюції і радив вічу домагатися повної справедливості політичної, то всі зібрані одноголосно заявили за тим, що жадати треба не малого окрайця, а загального безпосереднього голосування зі знесенням курій виборчих.

Третій реферат, о економічнім і моральнім піднесенні народу, виголосив о. Михайло Зубрицький з Мшанця. О Зубрицький, син селянина, звісний потроху як збирач матеріалів етнографічних і історичних, котрі поміщував в «Ділі» та «Зорі». В грудні 1890 року на пам’ятнім зборі членів «Народної ради», де то перший раз на широкий розмір інсценовано новоерські оргії, о. Зубрицький був одним з немногих народовців, що висказали більш тверезі та розсудливі погляди, що остерігали перед надмірним шовінізмом і надмірними надіями на правительство, а накликували до невсипущої праці над народом, в котрім уся наша сила і вся надія нашого політичного розвою. Реферат його, оброблений популярно в деталях, був непопулярний в цілості, бо обіймав велику масу найрізніших предметів, економічних, політичних та освітніх, зведених докупи без системи і без ясної провідної думки. Реферат сей появився видрукуваний в «Ділі», котре й не проминуло нагоди цвіркнути ним у очі радикалам, що ось, мовляв, і народовці займаються питаннями економічними, і о. Зубрицький уложив реферат, котрий йому встиду не чинить! Певна річ, реферат о. Зубрицького не чинить встиду патріотизмові і пильності його автора, але встидно повинно бути редакції «Діла» не бачити величезної різниці між тим рефератом і економічною програмою русько-укр радикальної партії.

При рефераті о. Зубрицького промовляло досить багато бесідників, в тім числі і ми оба з д-ром Даниловичем, поповнюючи резолюції, поставлені референтом головно в тім напрямі, що о. Зубрицький обертався переважно в крузі індивідуальної самопомочі, а ми вказували, що така самопоміч є недостаточна, що положення економічне народу підноситися може тільки при помочі спілок, зразу приватних, а далі організованих і підпомаганих загалом – краєм і державою. Далеко сягаючих проектів ми не ставили, а виходили головно від тих справ, котрі були порушені самим референтом або другими бесідниками.

В тім же дусі промовляв і посол Телішевський, поставивши, між іншим, важний проект заснування при намісництві ради культурної на взір чеської з осібними секціями для великої і для малої посілості. До дебати над сим рефератом віднести треба й більшу часть промов селян при кінці віча; вони підносили свої місцеві кривди і клопоти і ставили резолюції в значній часті такі самі, як резолюції о. Зубрицького і тих бесідників, що промовляли по нім в справах економічних. Селяни ті з різних сторін турецького повіту, головно ж з Лімни і Задільська, промовляли коротко, плавно і ясно, до речі. Один із них домагався, щоби на руські письма суди і уряди відповідали по-руськи; другий, з погляду на військову службу, в котрій урядовою мовою є німецька, домагався, щоби в школах народних учили початків німецької мови.

На порядку деннім був поставлений четвертий реферат: о заснуванні «Народного дому» в Турці. Реферат сей відпав, бо референт о. Солтикевич, розглянувшися в цілій справі, прийшов до того переконання, що поки Турка не має руської школи і не є ніяким, хоч би невеличким, центром руського життя духового, поти й «Народний дім» у тім місточку не має перед собою ніякої конкретної цілі.

П’ятий і остатній реферат: о ситуації політичній русинів і що їм далі чинити, приділений о. Щасному Саломонові з Комарник. O Саломон звісний в нашій етнографічній літературі як збирач народних коломийок і шумок, а в кругах духовенства він звісний своєю довголітньою боротьбою з уніатськими єрархами за право носити бороду. Та з усього видно було, що головна вага сеї точки порядку денного лежить не в промові о. Саломона, а в тім, що скаже д. Телішевський. Мені здається, що було б далеко простіше, коли б комітет, устроюючий віче, був прямо приділив сей реферат п. Телішевському.

О Саломон говорив інтересно, але непопулярно. Говорив до інтелігенції і закроїв свою промову дуже широко. Селяни, що від рана стояли в залі не ївши (було вже геть по 4-тій годині) почали гуртом виходити геть. О Саломон змушений був урвати свою промову на середині і поставив резолюції, майже ідентичні з позитивними думками, висказаними в брошурі «Розмова з п. Телішевським». По нім промовив д-р Данилович, стараючись популярно вияснити селянам суть наших партій і їх спорів, і закінчив, звертаючись до п. Телішевського, щоби той сказав своє слово, на котре чекають русини цілого краю.

Д. Телішевський сказав обширну і добре обдуману промову. Він бесідник неабиякий, говорить плавно, не повторяючись. Шкодить йому хіба лишній пафос, котрий не раз холоднішого читача наводить на думку, що бесідник числить на ефект і не говорить щиро, з тим пафосом контрастує звичайно зміст промови д. Телішевського, обдуманий дуже холодно і з дипломатичним тактом; бесідник нікуди, як-то кажуть, не загалопується, не дасть унестися чуттю і вміє дуже зручно добирати слова. Зміст його промови поданий був докладно в газетах, і я не буду тут його повторяти. Піднесу тільки важніші точки.

Д Телішевський заявив, що почуває добре важність хвилі і одвічальність, яку бере на себе, але хоче говорити по правді, бо се вважає найвищим обов’язком посла супроти своїх виборців. Він признав, що звісна брошура вийшла з його відома і волі [«Діло», котре по тій заяві д. Телішевського найшлося в прикрій ситуації, посвятило цілу вступну статтю на те, що й викрутитися з тенет, у котрі само влізло. Між іншим, воно здобулося на концепт, що брошура вийшла з відома, але без волі д. Т. Концепт смішний, коли зважити, що перед опублікуванням брошури д. Т мав її рукопис в руках і поробив в нім навіть поправки. Досить було йому не вислати рукопису s Відня тому, хто писав розмову, і брошура була б не побачила світу.] і думки його висказані в ній вірно.

Одно тільки: розмова велася ще восени, перед засіданням ради державної, а тепер ситуація де в чому змінилася. Правительство проявило щиру волю зайнятися переведенням програми економічної, корисної й для нашого народу, і для того нині він не міг би радити русинам безоглядно переходити в опозицію. Се діло треба полишити розвазі самих послів. Про угоду п. Т говорив ще осторожніше, ніж в брошурі, висказав навіть думку, що т зв угода не наробила тільки лиха, як се звичайно говорять. Адже ж партії були у нас і перед угодою і сварилися й давніше. Коли що пошкодило справі, так се не угода, а антагонізм вашої партії (тут д. Т звернувся до о. Саломона), котрій заздро було, що угода зроблена була не з нею, а з другою партією. Пошкодила справі й преса, котра не критикувала речі, а кидалася на особи і обкидала їх болотом. Публіка на провінції, на своє лихо, привикла глядіти на справи не власними очима, а очима або «Діла», або «Галицької Русі».

Свій суд о партіях руських д. Телішевський також трошки змодифікував. Він признав партії староруській чесні і патріотичні змагання, але остро вдарив на пресу москвофільську, котра посунулася далі, ніж була повинна. Суд ш посла про партію народовську випав трохи неясний. Він бачив в них партію, що держиться вірно програми 1848 року, хоч сам у брошурі признав, що програма та, репродукована д. Романчуком, не є, властиво, ніяка програма, а тільки декларація фактичного стану речей. Д Т солідаризувався з національною програмою народовців, хоч і признав, що в тій програмі є дещо фантастичного. Він признав партії радикальній заслугу, що положила натиск на питання економічні, хоч також додав, що в тім напрямі посувається вона декуди до утопій. Слово се треба, впрочім, брати зглядно, бо ш посол пізніше в приватній розмові зо мною і д-ром Даниловичем заявив, що й загальне голосування вважає мало що не утопією.

Закінчив д. Т промову позитивним внеском, щоби віче турецьке ухвалило: поручити руським послам скликання з’їзду нотаблів руських для полагодження не тільки партійних спорів між русинами, але також відносин русько-польських у Галичині. Погодження партій руських він уважав можливим, а полагоду русько-польських відносин дуже важною і також можливою, коли з’їзд нотаблів руських відкличеться не до шляхтичів, засідаючих у соймі, а до всеї польської суспільності, котра також повинна розібрати справу на з’їзді своїх нотаблів. Час і спосіб скликання з’їзду нотаблів руських треба полишити послам соймовим і звірити їх добрій волі. Сей внесок віче й ухвалило, хоч против сього піднімалися деякі голоси опозиційні. Ухвалено й внесок О. Солтикевича, що коли б посли сеймові ухилилися від сього обов’язку, то «Народна рада» турецька має сама взяти почин в скликанні такого з’їзду. Отсе в суботнішніх н-рах «Діла» і «Гал Русі» вона й напечатала свій прилюдний поклик до руських послів соймових, щоби скликати той з’їзд. Поклик той стилізований дуже умірковано і обережно і дає найкраще свідоцтво щирості і патріотизмові людей, кермуючих сею провінціональною інституцією.

По вічі відбулося в касині невелике товариське зібрання інтелігентних русинів, учасників віча. Був тут і посол Телішевський, і з його руки випито перше здоров’я. П Телішевський подякував і підніс здоров’я преси, та повторив при тім, хоч в делікатнішій формі, закиди, зроблені їй на вічі. Відповідаючи на сю промову ш посла, я сказав дещо в обороні преси, поборюючи ту думку, що опозиційна преса, критикуючи факти і людей, пошкодила справі. Я вказав на приміри інших народів, де прилюдна критика не вважається ніяким нещастям, а явищем, невідлучним від усякої прилюдної діяльності, вказав і на той факт, що газетна полеміка остатніх років чимало причинилася до вироблення критицизму і поглиблення думок політичних та суспільних у нашої публіки, а се вже є здобуток дуже цінний. Помилки преси – діло людське, але ж робота її дуже тяжка і становище трудне; все се треба мати на увазі, судячи про неї, і не кидати на неї каменем, доки не маєте доказу, що вона пише в злій волі і злій вірі.

Перед вічем і по вічі мав я нагоду розмовляти з деякими священиками, старшими і молодшими. Особливо за честь мушу собі вважати познайомлення з о. Чайковським з Ботелки Нижньої, чоловіком уже старшим і дуже докладно обізнаним не тільки з ходом наших народних і церковних діл, але також з політичним життям інших народів, що досить рідко у нас лучається, з економічними і культурними справами місцевого народу і цілого повіту. З ним, о. Саломоном і другими розмовляв я дуже довго і довідався чимало інтересних подробиць, котрі тут не місце переповідати.

В тих розмовах порушувано, між іншим, і справу програми радикальної. Загалом можу сказати, що економічна і політична часть нашої програми прийнята була симпатично. Певну нехіть і недовір’я до радикалів бурять тільки (зовсім натурально) їх відносини до церкви, а особливо поміщені в «Народі» думки про целібат. Очевидно, се дуже болючий пункт нашого духовенства, бо майже всі щиріші священики розпочинали зо мною розмову такою фразою: «Що вам сталося, що ви хочете з нас поробити целебсів?». Я силувався вияснювати їм, що се не є в нашій силі, а коли б було, то ми б, певно, сього не зробили, а писали ми в «Народі» тільки те, що при теперішніх обставинах і змаганнях єрархії духовенству нашому не минути целібату, коли воно не здобудеться на рішучий опір, та й ще висказали думку, може, й спорну, що заведення целібату не було би для нашого народу таким страшним нещастям, як дехто думає. Ми дуже добре розуміємо, що целібат з погляду чисто людського для засуджених на нього річ неприємна і важка, але, вказуючи виразно небезпеку в цілім її обсягу, ми супроти духовенства поступили зовсім лояльно. «Здобудьтеся на який-небудь крок опозиції супроти єрархії, чи то в дорозі публіцистики, чи як знаєте інакше, – говорив я, – а будьте певні, що наші симпатії і наша підмога будуть по вашім боці».

Що ж до нашої ненависті против духовенства, то се також одна з ходячих міфологій, оперта на глухій традиції, а не на фактах. Ми взагалі в своїй діяльності публіцистично не кермуємося ненавистю ні до кого; говорячи про духовенство загалом чи поодиноких його членів, радо підносимо їх заслуги, де їх находимо (я покликався на книжку Павлика про читальні, його статтю про Наумовича, свою поему «Панські жарти», свого Чимчикевича та свої статті про Івана Вишенського і Осипа Шумлянського в «Киевской старине»). Тільки ж загалом тепер ми дійшли до того погляду, що духовенство наше не є таким незалежним станом, яким було ще перед 20 роками, що під тисками ультрамонтанізму і єрархії, з одного, адміністрації, з другого, а «сполечної єрархії», з третього боку, воно загалом дуже небагато може зробити для справдішнього поступу народу. Більшому впливові духовенства на школи ми противні, бо, по нашій думці, духовенство яко таке не може вести шкіл в напрямі, котрий нам видається єдино пожаданим, потрібним для поступу народу.

Вкінці згадаю коротко про глупу пригоду, яка мені лучилася при виїзді з турецького повіту. Погостивши пару день в с Ботелці Вижній у о. Солтикевича і відвідавши о. Чайковського в сусідній Ботелці Нижній, я вертав до Турки, щоби їхати відси поштою до залізниці, коли на дорозі мене перестрів боринський жандарм і, вбачивши в моїй гостині, в буванні по церквах та переглядуванні церковних книжок якусь «страшно політичну» справу, візвав мене удатися з ним разом до староства до Турки, непрошений провізся зо мною до Турки на санках о. Солтикевича і мав велику охоту, не заставши нікого в старостві, вести мене на постерунок жандармерії, де мені, певно, прийшлося би було провести ніч, а може, і пару день в додатку. Та дякуючи ласкавій інтервенції посла Телішевського, до котрого я удався, завідуючий справами староства комісар д. Альберт переслухав зараз же жандарма і мене і випустив мене на волю, усправедливившися досить цинічно тим, що подібні неприємні випадки лучаються й не таким людям: ось, напр., недавно в Мільниці арештовано доцента львівської політехніки, геолога д-ра Дуніковського, котрий ще в додатку їздив з поручения і на кошт уряду. «То дуже сумно, – сказав я, – що у нас на провінції інтелігентний чоловік, що занимається геологією або бібліографією, мусить чутися менше безпечний, ніж перший ліпший деришкіра».