Гагілки на Поділлі

Матеріал з Вікіджерел
Гагілки на Поділлі
Василь Сімович

Гагілки на Поділлі

Ще досі не вияснили, з якого слова взялася назва «гагілка». Зводили це слово з «глагілкою», себто, говорена річ, а то з «гаєм», що начебто по гаях колись виводили гагілок. Бо ж декуди так і звуть ці забави: «гаївка», а то й «ягілка»[1].

Гагілки тісно вяжуться в нас із Великоднем, це великодні забави довкола церкви, здебільша – дівочі. Кажемо «вяжуться». Може, воно буде вже й не так. Бо чую, що проти них іде впертий похід, уже від яких двацятьох років, і вони переводяться.

А шкода! Бо в них тілько життя, тілько бадьорости, тілько веселощів, тілько краси. Людям у наших роках важко собі Великдень без гагілок уявити.

•••

Щойно люди встигли розговітися, а вже ввесь цвинтар довкола церкви роїться від молоді. І все в нових одягах. Цілий піст стягалися люди на те, щоб ціла сімя дістала на Великдень «обнову».

Дівчата чваняться одна перед одною спідницями, парубки хизуються новими капелюхами з павами. Весняне сонце світить. У повітрі пахощі. На цвинтарі гамір. Дзвонять дзвони. І так усі три дні.

Так було років тому сорок у рідному мойому селі, в Гадинківцях на Поділлі, коли була ще роскішна стара деревляна церква, з похиленими вже боками. Цвинтар просторий, із усіх боків – чудові старі липи, з одного – гарний сад церковний: то його садив давним-давно мій батько. І огорожа довкола.

Десь коло полудня ціле село вилягало на цвинтар. І старі. Купками, по кутиках, щоб молоді не заваджати, стояли господарі в мальовничих опанчах «до стану», або сиділи на свіжій мураві. Розмова йшла про господарство. Обличя поважні, якісь нові, радісні. Таксамо купками по инших місцях збивалися молодиці, а коло них роєм їх діти маленькі.

І дітей сила-сила. То коло батьків, то самі бігають, граються, «галунками» червоними, темно-синіми, жовтими обмінюються, а то й «цокаються» (щó таке «писанка» – в нас тоді вже не знали).

•••

Забави починалися теж не відразу. Йшли якісь підготови. Гуртками дівчата нараджувалися. Бо це – їх справа. Хлопці на те тільки, щоб роби збитки та дівчат передражнювати. Так і гуртками забава. Як сьогодні бачу: іде поза липи хоровід, позчіплялися дівчата за руки:

Казала мня (мня = мене) мати за першого дати,
А той перший – малий-недоверший, гей, гу, гу-га-га —
І так аж до дванацятого. Пригадую собі ще такі строфи:
Казала мне (мне – мене) мати четвертому дати,
А той четвертий, як свиня упертий.
Казала мнє мати за пятого дати,
А той пятий[2] та не має хати...

І всім дванацятьом дівчата «пришивають лати». Парубки мстяться: перебивають, вигукують. Але ж ніколи не вдається їм дівчат перемогти. Дівчата меткіщі, на язик гостріщі. Є така гагілка, що каже парубкам робити всякі непочесні роботи («слова я забув») – парубки відборонюються, вставляють свої слова, але їм це нічого не помагає.

А то знов у иншому гурті дівчата (усе не до пари) позчіплялися за руки – коло, всередині одна дівчина: «зайчик», він має з кола вискочити, щоб собі вибрати «що-найкращу дівку», всі шукають пари, хто ж не найде, буде «зайчиком»:

Ой, ти зайчику, ти малесенький,
Ти голубе, ти сивесенький,
Ані куди вийти, ані вискочити (2 р.).
Взуйсє, зайку, в черевички,
Поплинь, зайку, по Дунайку,
Вибери си (= собі) дівку з крайку. :
Та гуляв качур в гороховім вінку,
Тай вибрав си що-найкращу дівку,
То вгору, то в долину,
То в рожу, то в калину...

«Зайчика» не пускають із кола, то присідають, то зісуваються. З невдалих спроб зайчика вискочити із боку регочуть. Коло повертається кругом ув один бік, то в другий. Обличчя в усіх розрадувані, червоні.

А там у другому колі – знову дівчина посередині, зажурена, засмучена, долонями обличчя закриває: це – старий «дід» (зима):

Дід: Сам, ходжу, сам, по загороденку.
Коло: Де-сь (= де ти дів) діти дів, де-сь їх подів?
Дід: Подушив, потопив, порозганяв,
їсти не дав...
Коло: (жваво, скочно)
Так тобі тре (= треба):
Сива борода, дурна голова!
А в неділю рáненько,
Приїде наш бáтенько,
Привезе нам дíвоньку,
Котра найкрашша —
То буде наша.

Десь у другому кінці стали до «трійні». Можуть уже і хлопці брати участь: стають по дві, а тільки в одному гуртку – три, і цю третю позаду ловлять. Кого зловлять, той опісля сам ловить. Незловлений стає на переді «трійні», а той третій іззаду – тікає. Жарти, сміхи, як кого зловлять.

А там уже десь инший гурт ладиться виводити «Воротаря»: стоять парами дівчата, хусточками руки позчіплювані, ті руки вони підносять, творячи «ворота» для пар, що одна за другою перепихається наперед, щоб пускати й собі дальші пари:

Воротарю-воротарчику,
Отвори воротонька...
І все це робиться, біжачи; наслідують приїзд того, що в'їжджає воротами:
«А що ж бо то за пан їде,
А що ж бо то за дар везе!...»

Після «воротаря» – «жученько»: найкраща дівчина, звичайно маленька, ходить угорі по позчіплюваних руках дівчат, поуставлюваних парами:

«У нашого жученька-жученька,
Золотая рученька-рученька,
Ой, спи, жучку, спи, небоже,
Най ти (= тобі) Господь допоможе,
Спи, жучку, спи!...»

А під самою церквою засів знов инший невеликий гурток дівчат, напроти нього другий, посувається в напрямі тих, що сидять: це «їде» – «Дзельман». І чомусь спів польський, а власне той якийсь польсько-український жарґон:

Єдзі, єдзі Дзельман,
Єдзі, єдзі его брат,
Єдзі, єдзі Дзельманóва і братóва,
Вшицка єго родзіна...

А хлопці передражнюють; мовляв, не «вшицка», а – «псиска». ..

З иншого кута доходить инша гагілка: пахне садком, городиною, весною:

Соловеєчку, пташку, пташку,
Чи бував же ти в садку, садку,
Чи видав же ти, як мак сіют?
Ой, так, так,
Сіют мак...

Всі ці гагілки й досі, від яких сорок років, у мене в голові. Багато позабувалося – але ж загальний образ тих таких гарних співів та тих принадних забав усе стоїть перед очима. Від них віє молодістю, радістю життя, весняним сонцем, одне слово – Великоднем!

•••

Чи співають і досі гагілок у мойому рідному селі?

Чую, що вже гинуть. Молодому поколінню проповідують, що співати гагілок і виводити забави, з ними звязані – негарно, і навіть, що це гріх...

І чого їх винищувати, на що зогиджувати? Кому воно потрібне?...

Примітки[ред.]

  1. пор. Ж. і Зн. І. ст. 237 -238: «Гаївки у Львові»: там про це все докладніше.
  2. У нас кажуть «пєть», «пєтий» – але ж співають: таксамо: «порозганяв», хоч усі кажуть у селі: «порозганєв».