Гагілки на Поділлі
 | Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |
Гагілки на Поділлі
Ще досі не вияснили, з якого слова взялася назва «гагілка». Зводили це слово з «глагілкою», себто, говорена річ, а то з «гаєм», що начебто по гаях колись виводили гагілок. Бо ж декуди так і звуть ці забави: «гаївка», а то й «ягілка»[1].
Гагілки тісно вяжуться в нас із Великоднем, це великодні забави довкола церкви, здебільша – дівочі. Кажемо «вяжуться». Може, воно буде вже й не так. Бо чую, що проти них іде впертий похід, уже від яких двацятьох років, і вони переводяться.
А шкода! Бо в них тілько життя, тілько бадьорости, тілько веселощів, тілько краси. Людям у наших роках важко собі Великдень без гагілок уявити.
•••
Щойно люди встигли розговітися, а вже ввесь цвинтар довкола церкви роїться від молоді. І все в нових одягах. Цілий піст стягалися люди на те, щоб ціла сімя дістала на Великдень «обнову».
Дівчата чваняться одна перед одною спідницями, парубки хизуються новими капелюхами з павами. Весняне сонце світить. У повітрі пахощі. На цвинтарі гамір. Дзвонять дзвони. І так усі три дні.
Так було років тому сорок у рідному мойому селі, в Гадинківцях на Поділлі, коли була ще роскішна стара деревляна церква, з похиленими вже боками. Цвинтар просторий, із усіх боків – чудові старі липи, з одного – гарний сад церковний: то його садив давним-давно мій батько. І огорожа довкола.
Десь коло полудня ціле село вилягало на цвинтар. І старі. Купками, по кутиках, щоб молоді не заваджати, стояли господарі в мальовничих опанчах «до стану», або сиділи на свіжій мураві. Розмова йшла про господарство. Обличя поважні, якісь нові, радісні. Таксамо купками по инших місцях збивалися молодиці, а коло них роєм їх діти маленькі.
І дітей сила-сила. То коло батьків, то самі бігають, граються, «галунками» червоними, темно-синіми, жовтими обмінюються, а то й «цокаються» (щó таке «писанка» – в нас тоді вже не знали).
•••
Забави починалися теж не відразу. Йшли якісь підготови. Гуртками дівчата нараджувалися. Бо це – їх справа. Хлопці на те тільки, щоб роби збитки та дівчат передражнювати. Так і гуртками забава. Як сьогодні бачу: іде поза липи хоровід, позчіплялися дівчата за руки:
- Казала мня (мня = мене) мати за першого дати,
- А той перший – малий-недоверший, гей, гу, гу-га-га —
- І так аж до дванацятого. Пригадую собі ще такі строфи:
- Казала мне (мне – мене) мати четвертому дати,
- А той четвертий, як свиня упертий.
- Казала мнє мати за пятого дати,
- А той пятий[2] та не має хати...
І всім дванацятьом дівчата «пришивають лати». Парубки мстяться: перебивають, вигукують. Але ж ніколи не вдається їм дівчат перемогти. Дівчата меткіщі, на язик гостріщі. Є така гагілка, що каже парубкам робити всякі непочесні роботи («слова я забув») – парубки відборонюються, вставляють свої слова, але їм це нічого не помагає.
А то знов у иншому гурті дівчата (усе не до пари) позчіплялися за руки – коло, всередині одна дівчина: «зайчик», він має з кола вискочити, щоб собі вибрати «що-найкращу дівку», всі шукають пари, хто ж не найде, буде «зайчиком»:
- Ой, ти зайчику, ти малесенький,
- Ти голубе, ти сивесенький,
- Ані куди вийти, ані вискочити (2 р.).
- Взуйсє, зайку, в черевички,
- Поплинь, зайку, по Дунайку,
- Вибери си (= собі) дівку з крайку. :
- Та гуляв качур в гороховім вінку,
- Тай вибрав си що-найкращу дівку,
- То вгору, то в долину,
- То в рожу, то в калину...
«Зайчика» не пускають із кола, то присідають, то зісуваються. З невдалих спроб зайчика вискочити із боку регочуть. Коло повертається кругом ув один бік, то в другий. Обличчя в усіх розрадувані, червоні.
А там у другому колі – знову дівчина посередині, зажурена, засмучена, долонями обличчя закриває: це – старий «дід» (зима):
- Дід: Сам, ходжу, сам, по загороденку.
- Коло: Де-сь (= де ти дів) діти дів, де-сь їх подів?
- Дід: Подушив, потопив, порозганяв,
- їсти не дав...
- Коло: (жваво, скочно)
- Так тобі тре (= треба):
- Сива борода, дурна голова!
- А в неділю рáненько,
- Приїде наш бáтенько,
- Привезе нам дíвоньку,
- Котра найкрашша —
- То буде наша.
Десь у другому кінці стали до «трійні». Можуть уже і хлопці брати участь: стають по дві, а тільки в одному гуртку – три, і цю третю позаду ловлять. Кого зловлять, той опісля сам ловить. Незловлений стає на переді «трійні», а той третій іззаду – тікає. Жарти, сміхи, як кого зловлять.
А там уже десь инший гурт ладиться виводити «Воротаря»: стоять парами дівчата, хусточками руки позчіплювані, ті руки вони підносять, творячи «ворота» для пар, що одна за другою перепихається наперед, щоб пускати й собі дальші пари:
- Воротарю-воротарчику,
- Отвори воротонька...
- І все це робиться, біжачи; наслідують приїзд того, що в'їжджає воротами:
- «А що ж бо то за пан їде,
- А що ж бо то за дар везе!...»
Після «воротаря» – «жученько»: найкраща дівчина, звичайно маленька, ходить угорі по позчіплюваних руках дівчат, поуставлюваних парами:
- «У нашого жученька-жученька,
- Золотая рученька-рученька,
- Ой, спи, жучку, спи, небоже,
- Най ти (= тобі) Господь допоможе,
- Спи, жучку, спи!...»
А під самою церквою засів знов инший невеликий гурток дівчат, напроти нього другий, посувається в напрямі тих, що сидять: це «їде» – «Дзельман». І чомусь спів польський, а власне той якийсь польсько-український жарґон:
- Єдзі, єдзі Дзельман,
- Єдзі, єдзі его брат,
- Єдзі, єдзі Дзельманóва і братóва,
- Вшицка єго родзіна...
А хлопці передражнюють; мовляв, не «вшицка», а – «псиска». ..
З иншого кута доходить инша гагілка: пахне садком, городиною, весною:
- Соловеєчку, пташку, пташку,
- Чи бував же ти в садку, садку,
- Чи видав же ти, як мак сіют?
- Ой, так, так,
- Сіют мак...
Всі ці гагілки й досі, від яких сорок років, у мене в голові. Багато позабувалося – але ж загальний образ тих таких гарних співів та тих принадних забав усе стоїть перед очима. Від них віє молодістю, радістю життя, весняним сонцем, одне слово – Великоднем!
•••
Чи співають і досі гагілок у мойому рідному селі?
Чую, що вже гинуть. Молодому поколінню проповідують, що співати гагілок і виводити забави, з ними звязані – негарно, і навіть, що це гріх...
І чого їх винищувати, на що зогиджувати? Кому воно потрібне?...