Галина/Прольоґ
| Галина Прольоґ |
Частина I. Вдома ▶ |
|
В селі З., недалеко від Підволочиськ, дещо метушливо. Від одного кінця села до другого блискавкою перелітала вістка: донька управителя школи, молоденька вчителька Галя X., виходить заміж за „закордонця”.
— І тож-то не боїться йти за чужинця! — хитала головою одна в гурті жінок.
— Адіт, кумо, — та який же він чужинець? Ніби то такий же руський, як і ми… українець…
— Кажуть — багатий… свій фільварок має…
— А я чула, що він — найстарший військовий…
— Ох-хо-хо… Правду кажуть: люба-згуба.
Серед нечисленних панночок у селі інші розмови:
— Він зовсім не такий елєґант, як наші…
— Волію Усусусів… Ах, скоріше б приходили!..
— І не дуже гарний…
— Крутилася з одним, а тепер виходить за другого…
Звичайно: легка „приятельська” заздрість і може біль з приводу нездійснених сподівань.
Лише зрідка щира думка:
— Щаслива Галька… Дніпро-Славуту, Київ, Полтаву побачить… На Україну поїде…
А сама Галина X., предмет загальної уваги, ні про що не думала, тільки про свойого Романа.
Не русяві кучері, не шовковий вусок, навіть не ранґа (сотник і командир кулеметної школи, вже зукраїнізованої) запалили дівоче серденько. Серед „закордонців” Галя мала успіх. І зовсім оправданий: інтеліґентна дівчина, свідома українка, гаряча патріотка — вона так далеко відбігала від типу зросійщеної мійської „баришні” на Великій Україні! А як до того додати ще милу, приємну вроду, то не дивно, що свідомі українці-наддніпрянці з російської армії, що з ними доводилося знайомитися Галі, дещо поважніше задивлялися на знайомство з нею і не шукали в ній лише предмета для воєнних пригод.
Коли кінець війни став менше-більше очевидний, багато з них почали натякати й на женячку.
Та в той час, як більшість із цих знайомих промощувала дорогу до Галиного серденька вихвалюванням її очей, кіс, уст і т. д. — лише два відріжнялися від пересічної решти.
Перший сотник Любецький Іван зупинив на собі Галину увагу. Такий незвичайний, небуденний.
Але її лякали дві речі. Поперше, коли він починав говорити про революцію, її завдання, можливості, методи, тощо — то ставав ніби якийсь несамовитий. Скоріше відчувала, ніж розуміла Галя його промови. Але відчувала неґативно: такий далекий і чужий для неї був той світ ідей про всесвітню революцію, про клясову боротьбу, про безоглядне нищення ворогів революції, про червону диктатуру і т. д. Сам промовець в її очах перетворювався із звичайного старшини в кровожадного опиря, фанатизм якого просто лякав її.
Друге (Галя добре відчувала це, і це її також лякало) — було почуття, що його її особа будила в нім. Жіночий інстинкт підказував їй, що це була дика, непогамована пристрасть. Бачила, як жадібно він „їв” її очима; як хижо загорялися його очі, а все обличчя мінилося, коли ненароком його рука доторкалася її тіла. Його ж постать рудоволоса, з горбатим кавказьким носом і сталевого кольору очима далеко не викликала в ній такого почуття. Тому то, коли сотник Любецький починав обережні розмови про подружжя, Галя збувала ці натяки загальниково, а сама — це ставало помітне — старалася уникати бути з ним сам-на-сам.
Правдиву душевну полегшу відчула Галина, коли одного разу випадково Іван познайомив її із своїм товаришем, сотником Романом Сумним, якого частина також кватирувала в сусідньому містечку Підволочиськах.
Так легко, природно й весело почувала себе в його присутності.
Розмови?
Лилися струмочком — про кінець війни, відродження України, про Центральну Раду, Військові Зїзди, про майбутні форми державного устрою і тому подібне.
А коли до серденька поволі закралося підступне кохання, перед ними виринуло й інше питання: чи тепер, коли відбуваються події такої великої ваги, в праві людина дбати про своє власне щастя?
— Чи я не здаюся тобі, Галю, міщанином у своїх поглядах? Чи дбати про своє особисте щастя не буденщина? Чи кохаєш ти мене після всього того, що я тобі понаговорив?
— От-то-то-то! — сміялася, — скільки питань відразу! І кохаєш, і те, і це… Певно, що всі сили, всі почуття, всю волю, все життя ми віддамо нашому рідному краєві… Не буде такої жертви, що перед нею ми зупинилися б, що її не принесли б для відродження нашої України!.. А хіба ж цьому перешкодить куточок і свого особистого щастя? Ми ж собі збудуємо малесенький-малесенький куточок, але він буде зогрітий теплощами щирого кохання… Хіба ж це міщанство?
Романові очі сіяли щастям.
— Яка дивна гармонія: вільна Україна, й куточок свого щастя!.. Так, так! Треба, щоб була і вільна, і пишна… Ах, скільки праці, Галочко!.. Перед нами безмежне неоране поле, що його треба засіяти добрим зерном…
— І квітами, Ромцю…
— Так, серденько.. Краса й сила!.. Який простір! І це ми… ми будуємо… як наші славні прадіди — Богдан, Мазепа… Ні — щасливіше! Це ми — ті мулярі, з цеглин яких виросте ген аж до неба величний храм української держави… І в цім храмі буде куточок, де пануватиме щастя… Так, Галочко?
У відповідь — іскристий усміх і палкий поцілунок.
І ось та частина програми, що торкалася „власного куточка”, наближалася до здійснення.
Решта претендентів, довідавшися про заручини Галини з сот. Сумним, відпала. Не знав про це лише Любецький, що вже кілька місяців перебував у Москві в складі якоїсь української революційної делеґації.
Вінчання відбулося в місцевій греко-католицькій церкві, а скромне приняття оживило старі стіни шкільного будинку.
І коли розсміяні й щасливі молоді приймали від поважних гостей поздоровлення й побажання, Галя нагло скрикнула, поблідла й схилилася на міцне Романове рамя.
Зчинився маленький переполох.— Що таке? Що таке? Що з вами? — сипалися питання.
— Що з тобою, Галочко? — питав своєї дружини й Роман, піддержуючи її й подаючи шклянку води.
— Нічого… щось побачила в вікні… Мабуть нерви не в порядку: сьогодні стільки нових вражінь… Нічого, милий… Я вже спокійна…
Гостина тягнулася своїм трибом. Вже й місцеві дівчатка (зробили своїй учительці несподіванку!) виводили дзвінкими голосами весільних пісеньок. Пан-отець, сусідній управитель школи й два старшини грали преферанса. Молодь бавилася в шкільній салі…
А в той час гостинцем у напрямі Підволочиськ гнав вершник. Несамовито гатив коня нагаєм і острогами, а з викривлених уст гадючим сичанням вилітало тільки одне слово:
— Помсти! Помсти!.._-_page_11.png)