Галина/I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Галина (1934
Іван Зубенко
Частина I. Вдома
Видання: Коломия: Видавництво «Ока», 1934.
ЧАСТИНА I.
 
ВДОМА.
 
2. ТВОРИТЬСЯ НОВЕ ЖИТТЯ.

Губерніальне місто Х. на Великій Україні переживало добу „радісного й творчого життя”. Таки справді радісного, і справді творчого!

На місці дореволюційного московського державного апарату треба було настановити революційний, а головне — свій, український. Завдання майже не під силу. Бо ж українізувати одним махом адміністрацію, суд, комунікацію, шкільництво, почту, фінанси, мійське самоврядування і т. д. і т. д. — було неможливо. Не було відповідних людей, свідомих українців і в той самий час фахово вишколених, щоб обсадити бодай чільні, найбільш відповідальні місця. Московський дух пустив глибоке коріння.

Тому то для гуртка місцевих свідомих українців праці було по горло, щоб надати життю сякого-такого українського обличчя.

Ще найбільш зукраїнізоване було Земство, звідки й вийшов ряд активніших громадянських діячів.

Відпоручник центральної влади, губерніальний комісар Мамчур напружував усі сили й притягав до співпраці всі елєменти, що могли бути помічними в творенні українського життя.

Річ була не лише в формальнім настановленні української влади на місцях, але в пропаґуванні самої ідеї української державности, в розмосковленні духа середніх і нижніх верств суспільства, в приєднанні загальних симпатій до української справи.

Бо ж нове життя щойно творилося; революційно творилося, та ще в час, коли, по словах Т. Шевченка, Україну збудили дійсно ограбовану й дійсно приспану.

Москалі, жиди, малороси, українці… Комуністи, боротьбисти, самостійники, федералісти…

Хаос понять, ідей, форм… А з цього всього треба викришталізувати ясну ідею української державности, та ще не маючи в масах ґрунту, що на нім можна було б опертися — а це: національної свідомости.

Отож поруч із творенням нових форм державного життя, треба було творити й нові публічно-громадянські форми, що надавали б цьому життю українського характеру й робили певну пропаґандивну роботу.

Сюди насамперед належали — „Просвіта”, театр, приватне рідне шкільництво, преса, спілки, клюби, кооперація, тощо.

І власне тут для місцевих українців було широке поле для творчої діяльности.

До організації „Просвіти” взялися „земці”, на чолі з Іваном Шелюком, членом повітової управи. Праця пішла успішно — й незабаром будинок колишнього „Губернскаго Дворянскаго Собранія”, прикрашений жовто-блакитними прапорами, вже кипів, мов вулик. Це був український форт Шаброль, українська кріпость, звідки українці завойовували одну за одною позиції.

Тут насамперед зорганізували читальню — де цікаві відвідувачі (українці, головно — молодь, „малороси”, а то таки й москалі) вже могли дістати цікаву книжку, свіжий український часопис.

Утворилася колеґія для видавання й місцевого українського часопису. І так повстав „Дніпро”, незалежний український тижневик.

Шкільні справи взяв у свої руки Свирид Остріжка, ставши головою шкільного комітету.

Тяжке завдання!

Це — не село, де кожна мала дитина говорить прегарною українською мовою, ще не зіпсутою московською школою. В місті матерня мова інтеліґенції, — московська, а міщанства й робітництва — в кращому випадку жахлива мішанина.

Отже до створення української школи треба було братися обережно, найперше підготовивши для неї ґрунт.

Шкільний комітет і почав творити цей ґрунт, заснувавши кільканадцять дитячих садків. Ці „найменші” й створили перші кадри для українських початкових шкіл.

Щонеділі діти з усіх українських дитячих садків походом, із своїми національними прапорами, переходили містом і збиралися в „Педаґоґічному Музеї” („Авдиторії”, як його називали; він тепер став осідком українського театру, бо мав відповідну салю і сцену; мійський же театр все ще знаходився в руках москалів!)

Тут шкільний комітет уладжував для дітвори т. зв. „літературні ранки”, з музичною, драматичною й літературною програмою. Мистецькі взірці подавали дітям дорослі артисти своїм виконанням. Діти ж своїми черговими виступами демонстрували ступінь українізації, а взагалі набиралися тут рідного духу й знання.

Щаслива думка й гарно та культурно переведена акція!

Театральну секцію зорганізував Юрій Шумський. З Києва заанґажували кілька акторів-професіоналів, влили їх до місцевого аматорського гуртка — і так утворили не поганий український театр, що почав досить успішно змагатися з московським.

Повстали „Вчительська Спілка”, „Юнацький Гурток”, декілька кооператив.

Правда, цього — небагато; навколо — московське море. Одначе в місті вже запахло українським духом, що до багатьох почав промовляти: хто ми, чиїх батьків діти…

Та була ще одна ділянка, що на неї, на жаль, у ті часи мало звертали уваги і влада, і громадянство. Це — українське військо. Не відчували його сили й вартости, захоплені іншими життєвими проблємами. А в той час на обрії вже почали показуватися й перші хмари… Та не будемо попереджувати подій…

— А знаєш, Галочко, — я таки рішив залишитися при війську…

— Та чому ж, Ромку? Ти вже відвоював своє… хай інші йдуть…

— Не можу залишити армії…

— Але ж ти не фаховий військовик… старшина воєнного часу… Маєш свою професію, то й повертайся до неї…

— Поглянь, Галочко, на нашу хатку: скромненька вона, але таки гарна… мило уладжена…

— Справді?

— Це заслуга оцих рученят, — казав Роман, цілуючи ручки своєї дружини. — А чому, Галю, цей порядок досить міцно тут тримається?

— Бо я пильную, — мимовільно вирвалося в Галини.

— Так… але є ще одна сприятлива річ: від зовнішніх впливів нашу хатку боронять сильні мури… А наша велика хата, Україна, не має міцних мурів, і всі порядки, що ми їх ось тут робимо, спираються на непевному ґрунті…

— І той мур є…

— …армія!.. Так, Галочко! І це не дозволяє мені залишити її рядів… особливо тепер, у ці непевні часи… Зо мною залишається й Володко Ковдерський…

— Гляди, Ромцю, щоб не вийшло це на лихо нам…

— Не бійся, Галочко… Все буде добре…

Безпосередньої небезпеки ще не було видно. Галя заспокоїлася, й життя потекло своїм трибом.

 
3. „СОРОЧИНСЬКИЙ ЯРМАРОК”.
 

Читачі вже певно догадалися, що Роман і Галя — це наші давні знайомі: сотник-кулеметник Роман Сумний і його дружина, галичанка Галина Х, з села З. біля Підволочиськ.

При демобілізації решток (хоч і зукраїнізованих) російської армії, Роман, як з професії педаґоґ, з наказу київського Генерального Секретаріяту Військових Справ, звільнився з першою партією. Переїхав з своєю дружиною до губерніяльного міста Х., де мав перед війною свою основну посаду. Але до педаґоґічної діяльности вже не повернувся. Вступив добровільно (поки що тимчасово) до української частини — 22 полку, 3 дивізії, що якраз формувалася в місті Х. Там узяв провід кулеметної сотні.

З наказу команди заложив для вишколення нових кулеметників спеціяльні курси і з запалом віддався цій новій „педаґоґічній” праці. В той сам час брав живу участь і в громадянській роботі. Його помічником у військовій роботі був давній його приятель і однодумець поручник Володимир Ковдерський. Праця кипіла.

Галя також не дармувала. Як свідома українка й учителька, вона розуміла вагу рідної освіти. Тож вступила, як член, до шкільного комітету, де з запалом віддалася справі організації рідної школи, а головно — дитячих садків. Вона ж була й ініціяторкою „літературних ранків”, що (як потім показалося) дали такі гарні наслідки.

— А знаєш, Ромку, — якось говорила Галя при обіді свойому чоловікові, вся розчервоніла від захоплення: — Ми хочемо уладити ще небувалу імпрезу!..

— А що таке?

— Дитячі садки потребують грошей, а шкільний комітет їх у належній сумі не має…

— Ну, і…

— І ми рішили здобути ці гроші так, як це робили колись у нас, у Галичині…

— А саме?

— Хочемо уладити велику народню забаву в Олександрівському парку. У нас, у Галичині, то називали: фестин; а тут в афішах ми хочемо назвати: „Сорочинський ярмарок”…

— Думка не погана…

— Вже утворили комітет: Шелюк, Остріжка, Шумський, Тузько, Кришевський і я…

— Ну, певно! — засміявся Роман: — без нашого Гриця вода не освятиться!..

— Але й ти, Ромку, мусиш нам допомогти… і Володко також…

— Добре, добре…

— Насамперед прийшли з сотні кілька козаків, бо треба багато майструвати… Я буду при „колесі щастя”… Треба все гарно уладити.

— Гаразд… Ти… моя непосидюча натура!..

— А сам який?.. — боронилася Галя.

Дійсно гарне, змістовне, творче життя!..

…„Сорочинський ярмарок” удався на славу й був саме в розпалі.

В центрі парку в колесі побудовано багато яток[1]. Чого-чого там не було!

Ось в одній прегарні гончарські вироби: збанки, миски, глечики, горнятка — просто з Опішні, аж очі вбирають у себе!

Ось друга — тут намиста, ковтки, хрестики, стрічки, хустки та інший дівчачий крам.

Ось — овочі, городовина (доставила місцева сільсько-господарська школа). Які розкішні кавуни, дині (мельони), виноград!

Ось ятка з бубликами, пампушками, сластьонами, медяниками, маківниками. Поруч — правдива харчівня з варениками, українським борщем, вишнівкою, запіканкою, тощо.

У досить великій ятці містилася льотерія-аллєґрі (вента).

Оподалік на травичці стояла правдива степова гарба, а біля неї лежали й ремигали сірі українські воли, з жовто-блакитними стрічками на рогах; а ці роги в промірі — добрий метр, а то й більш! (Це також власність сіль.-госп. школи).

В самій середині цього колеса яток — підвищення з дощок (естрада) для виступів оркестри й просвітянського хору.

На сусідній галявині — „колесо щастя”. До стовпа прикріплене колесо; на ньому числа від 1 до 24. Скарбник продає чергових 24 квитки по 50 копійок, це складає суму в 12 карбованців. Для розигрів кожного разу береться якусь річ вартости 6 карбованців (значить — зовсім порядну й привабливу). Крутять колесо — на якому числі зупиниться вказівка, те виграє дану річ. Далі — продають серію квитків на чергову річ, і так тягнеться, поки є охочі грати. Речі, призначені для розигрів, знаходяться тут же на поличках — приманюють публіку та заохочують спробувати щастя…

Якщо додати до цього привітну керівничку, гарну паню в пишному народньому убранні — не диво, що біля „колеса щастя” аж роїлося від цікавих.

Тою панею була Галя Сумна.

Ось одна жінка виграла сито, а при черговому тягненні вона ж — 10 кіля муки. Голосний регіт юрби супроводив щасливу. А треба знати, що 10 кіля муки — це тоді була вже поважна річ, бо часами давалася в знаки недостача харчевих припасів.

Ось на чергу прийшов прегарний збаночок.

— Купуйте, купуйте квитки! Хто виграє цей збанок, тому він принесе щастя! Купуйте!..

Квитки розібрано. Колесо крутиться.

— Виграло число 13!

— Прошу дати мені моє щастя, пані… пані Галино…

Галя глянула на мужчину, що говорив ці слова — і… збанок випав їй з рук та, на щастя, неушкоджений покотився по траві…

— Ах!.. Це ви?!.

Перед нею стояв і усміхався високий мужчина в цивільному убранні. Галя пізнала сотника Івана Любецького.

— Так… це я у власній особі…

— Яка несподівана зустріч! Але чекайте… де ж Роман? Пані Клявдіє, — звернулася вона до знайомої пані, Остріжкової жінки, — заступіть мене на часинку, мушу знайти чоловіка… Ходімте, пане… Іване…

Вони пішли до колеса яток, де повинен був десь бути й Роман, як член контрольної комісії.

— Скільки літ, скільки зим!.. — говорив Іван. — Давненько я вас не бачив…

— Так… Ви якось так нагло зникли з Підволочиськ… А ще казали, що — мій друг!..

— Важні справи були…

— А я вийшла заміж за Романа й опинилася аж тут…

— Чував, чував… поздоровляю… — його лице скривилося в кислій усмішці, якої, на щастя, Галя не помітила.

— А де ви цей час пробували? — запитала вона.

— Всюди був… Долі своєї шукав…

— Знайшли?

— Як вам сказати? Був я кілька разів на крок від високих посад — почував себе незадоволеним і відходив… Громадська праця спочатку захоплювала мене, але я хутко прочахав… Важко знати тепер певний шлях…

— Чому важко? У нас, здається, в усіх повинен бути один шлях: відбудова Батьківщини… — зазначила Галя…

— В тім то й річ, що ваша відбудова зовсім не те, що треба. Форми, здається, нові, а зміст…

— Та якого ж вам змісту? Народ сам знає, що йому краще…

Любецький саркастично усміхнувся:

— Народ?! Народ — юрба… А наш — у додаток — незворушна, темна, забита юрба! Послухайте, що кажуть наші селяни. Інші й про Миколу-батюшку згадують. Самі не знають, чого хочуть… Ні! Народ спершу треба виховати, розвинути в нім клясову свідомість, витруїти останки його рабської психіки, прищепити йому людську гідність… Зрівняти кляси, знищити традиції… От тоді й нехай вирішує свою долю. А до того часу його треба вести новим шляхом… Ось хоч би тим, що ним пішла Московщина…

Галя запротестувала:

— Ні, ні! Це — неправда! Це — страшний наклеп на наш люд! „Забитий, нерухомий, темний”!.. Вибачте, пане Іване… Він дійсно дуже погано піддавався чужому впливу й дуже погано приймав „високу” московську культуру й мову. Але це не забитість, не темність… Це — прикмети сталости нашої культури й сили національного духа… Йому прицеплювали чуже, примушували, вбивали в нього, а він пручався й творив своє… І мова, і пісня, і народнє мистецтво, і звичаї, і вдача — про що це свідчить? А незворушливість ви вбачаєте в тім, що наш народ не так хутко кинувся на ті ваші „нові шляхи”? Так це ж — природний розум, обережність… Бо й справді — що дали ваші ті „нові шляхи”? Руїну й зненависть… Та годі вже про політику, а то я ще посварюся з вами…

Галя собі пригадала колишні суперечки з Любецьким ще в свойому селі в Галичині: — Ви ось краще скажіть — надовго сюди приїхали?

Вона аж розчервонілася від запалу, а він… він не зводив з неї очей, в яких загорялись хижацькі вогники.

— Побачу, як підуть справи…

— Які справи? Це не таємниця?

— Ріжні… Громадські і…

Голос його урвався. Тихо додав:

— …і особисті… Шукаю щастя…

— Це цікаво! А я вже думала, що ви тільки „нових шляхів” шукаєте. Щастя — то є рідна душа… Одним тільки одна рідна душа, а здається, що за тобою сила, яка все переможе. І так весело й радісно працювати…

— Так, так… Велике слово — рідна душа? Ось і я шукаю рідної душі…

— І що ж?

— Знайшов… Тільки вона ще далі стала від мене…

— Чому?

— Багацько казати… А ось і Роман… Дивіться…

— А й справді… Ромку, Ромку, — дивись: якого гостя ми маємо!..

Роман, що стояв біля одної з яток, обернувся:

— Іване! Ти?! Який вітер заніс тебе сюди?

— Здоров, здоров, старий приятелю!

Вони стиснули собі руки.

— Ти випадково в нашому місті, чи, може, надовше прибув? — питав Роман.

— Побачу… може й довше побуду…

— То прохаємо дуже: загощуй до нас. Будеш дорогим гостем… бо ж це я тобі завдячую своє щастя… це ж ти познайомив мене з Галочкою…

— Ну, ну… що там… — Любецький вийняв хустку до носа й нею закрив своє обличчя, скривлене в гримасі.

Роман казав далі:

— Заходь… обовязково заходь… Ми мешкаємо на Соборній вулиці, число 17… Галочко, проси й ти…

— Прошу дуже заходити: будемо раді вас бачити…

— Добре, добре — зайду…

— А тепер, друже, — додав Роман: — ходім ось до нашої харчівні: там така запіканка, що мертвих розвеселяє… Згадаємо старовину… Прошу… Галочко, Іване…

Вони зникли в ятці-ресторані.

А ярмарок гудів, хвилювалося море голів; з естради неслися ажурні звуки штравсівських вальсів…

 
4. КУБЕЛЕЧКО.
 

Ось і вулиця Соборна, число 17.

Мідяна блискуча табличка оповіщала: „Сотник Роман Сумний”.

В привітній кімнатці, що правила за їдальню й світлицю, жвава розмова.

— Дуже радий… дуже радий… Дякую, що не забув приятеля… Ми з Галочкою частенько згадували про тебе… А куди ти, Іване, так хутко зник з Підволочиськ… памятаєш? Ми тебе шукали-шукали… особливо перед нашим шлюбом…

— Так… справи були… — відповів Любецький, відвертаючися, ніби щоб запалити папіроску, а справді, щоб заховати своє хвилювання.

Це тривало хвилинку. Обернувшися, Любецький уже всміхався:

— Ну, краще розповідж, як же ти поживаєш? Що робиш?

— Що роблю? Служу при війську — Україну будуємо…

— Так, так… будуйте… А як у вас перебігає політичне життя? Як працюють партії? Які найвпливовіші? Бачиш — я довгий час був поза межами України… трохи здезорієнтований…

Роман на хвилину став у нерішучості:

— Признатися, друже, я не добре на цім розуміюся… Знаю тільки, що треба працювати… державу будувати…

Любецький іронічно засміявся:

— Отож воно і є! „Будувати”!.. А що і як будувати, ви й самі добре не розумієте… Скажи мені: хіба ж можна збудувати справжню соціялістичну державу тими методами, яких уживаєте ви?

Роман здивувався:

— Та які ж методи? Насамперед бємося з ворогами… з окупантами… То перше…

— Ха-ха-ха!.. Бєтеся? За що?! З ким?! Чи ж ти не бачиш, що в вас за спинами — та сама буржуазія, та сама бюрократія, ті самі кайдани капіталізму!..

— Чекай, друже, — я трохи не розумію, якої це ти співаєш?

— Що ж тут розуміти? Ти от краще скажи: чи чув ти про боротьбистів?

— Чув… але програми їхньої докладно не знаю…

— Ось у тім і річ… А беретеся „будувати”! Чейже ви розумієте, що старим капіталістичним шляхом ви нічого не збудуєте… Хіба те, що ми ось щойно повалили… А про єдино можливий шлях соціялістично-комуністичного будівництва ось ти й тобі подібні й не знаєте… хоч на цей шлях стали вже боротьбисти…

— І далеко зайшли тим шляхом? Яка ж може бути комуна, коли наш селянин здавна-давен — господар, власник? Тай хіба можна переходити на комуністичний шлях країні, темній, запамороченій, бідній?

— А ось приклад Москви!

— Так хіба ж це комунізм… і соціялізм взагалі? Давніше була диктатура царя, губернаторів та жандармів, а тепер — ще гірша диктатура комісарів і люмпен-пролєтаріяту! А де ж громадянські свободи? Де найкращі революційні гасла? Де право народів на самоозначення? Той самий великодержавний шовінізм, те саме людожерство, окупація і гноблення… Ледве-ледве оборонилися від тої твоєї Москви… та чи надовго?

— Ось і ти, Романе, забалакав, як колись у Центральній Раді… Це ж і є запліснявілий, дрібнобуржуазний погляд наших хуторян, що в соціялізмі розуміють стільки, скільки я в китайській мові!.. Тепер іде на всьому світі боротьба труда з капіталом, а ви: „господарі!.. власники!..” Це ж та сама неволя, кайдани, що й перед тим були… Ні, таким шляхом не підемо!.. Такої України нам не треба!..

— Он воно що! А мені потрібна будьяка Україна, але — вільна, незалежна… То вже ми потім будемо в себе в хаті порядкувати, встановляти той чи інший соціяльний лад… А спершу треба цю хату збудувати… Та чекай — ось на обід прийде одна панна, мій колишній товариш з університету, — то тобі буде партнер для розмов про політику…

Бесіду перервала Галя. Вийшла з сусідньої кімнати в нагортці й капелюшику.

— Вибачайте, я вас на хвилинку залишу… Я, Ромцю, ось тут недалечко, до овочевої крамниці… А ви, пане Іване, не здумайте втекти нам знову… Сьогодні ми трохи парадніше обідаємо…

— Добре, добре… дякую…

Роман додав:

— Вибачай, друже, але ми не втрималися, щоб не відзначити твоїх відвідин: сьогодні в нас дехто буде на обіді, й ти познайомишся з частиною нашого товариства…

Любецький засміявся:

— Ну, я й не знав, що я така важна особа!..

— Московська пословиця каже: „Старий друг лучше нових двух”… — відповів Роман, а до дружини додав: — А ти, Галочко, не барися… бо ось уже й сходитися будуть…

— Я скоренько… — вже на ходу сказала Галя.

Любецький довго дивився їй услід. Нарешті процідив:

— А Галя… пардон… пані Галина ще більше покращала… видно — щасливо живете?

Роман стрепенувся:

— Що таке щастя, я не знаю, — але з того часу, як одружився з Галочкою, мені так весело й легко працювати… А працювати треба… ох, як треба!… Батьківщина вимагає цього, і кожний, хто її кохає, мусить все віддати для її відродження…

Іван усміхнувся:

— Це слова… Ти, мабуть, ясно не розумієш, що говориш… „Все віддати“!.. Ну, а ось своїм щастям, своєю родиною ти поступився б?

— Та в цім потреби нема… Ти розумієш, Іване, — ми ж усі свої сили віддаємо громадянській та державній роботі… і я, і Галина. Але виходить якось так, що й особисті інтереси йдуть у тому самому напрямі. Виходить така мила гармонія…

— Ну, добре… А коли б інтереси держави й родини пішли всупереч?..

Розмову перервав дзвінок у передсінку. Роман вийшов, а за хвилину повернувся з мужчиною, літ 65, високим, з сивою бородою. Новоприбулий був одягнений у чорне мійське убрання, але сорочку й краватку мав вишиту українським хрестиковим взором.

Роман познайомив їх:

— Пан Шелюк, голова нашої „Просвіти”… А це, пане голово, — мій друг, Любецький Іван…

Познайомлені привіталися.

Роман припрошував:

— Сідайте, будь ласка… Прошу розгоститися…

Шелюк сів на отомані.

— Я до вас, пане Романе, до-речі, маю й справу, — почав він.

— Прошу…

— Бачите, хочемо для молоді зорганізувати ріжні ділянки спорту… Чи не помогли б ви нам у цьому?

— Я залюбки, — сказав Роман, — тільки не знаю, чи вистане мені часу…

— Ну, ну, не відмовляйтеся… Ми всі мусимо прикладати свої хоч би й найменші зусилля, а з них вийде велике діло. Діти, молодь — то наше майбутнє, наша Україна… Їх треба виховати так, щоб вони не почували себе такими духово покаліченими, як ми…

Роман гаряче підхопив:

— Так! Ми — жертва ганебної московської політики, що прагнула лише до темряви народньої… Тепер усіма силами треба піднести національну свідомість збитого з пантелику народу…

Любецький прислухався цій розмові й спокійно курив папіроску. На останні Романові слова усміхнувся.

— Ні, панове — почав він — не національні гасла нам треба висувати, а соціяльні. Треба встановити такий лад, щоб того селянина, робітника ніхто не визискував… А ваші „Просвіти” нічого корисного не зроблять, навпаки — шкоду…

Шелюк зворухнувся. Романові від такого виступу Любецького стало ніяково.

— Іване… який ти… Залиш… Ви не слухайте його, пане Шелюк, — він щирий українець, але часом висловлює якісь чудні думки…

Дзвінок у передсінку знову відірвав Романа. Повернувся з симпатичною бльондинкою, літ 28.

— Моя товаришка Ольга Варецька, пан Любецький Іван…

З Шелюком Ольга була вже знайома.

Рекомендую тобі, Іване: це якраз той наш Льойд Джорж у спідниці, про якого я тобі говорив…

— Романе, не жартуй… Ви не слухайте його, товаришу… плете казна що…

Роман вступив у розмову з Шелюком, Іван зайнявся Ольгою.

— Дуже мені приємно пізнати вас, — почав Любецький, — Роман мені казав, що ви, товаришко, добре орієнтуєтеся в політичній ситуації…

— Та де там!.. — усміхнулася Ольга.

— Ну, в усякому разі це повинні знати: є тут у вас комітет боротьбистів?

— Так, так… Я сама — член партії. „Партком“ міститься на Почтовій вулиці, 28, кімната 3.

— Дякую… Мені це дуже важно знати…

Ввійшла Галя. Привіталася…

— Ромцю, — звернулася до чоловіка, — може вже накривати до обіду? Хто ще має прийти?

— Та ще повинні б були прийти панство Остріжки та Володко Ковдерський…

— Ага… раз… два… Вісім осіб… Добре… Вибачайте, — звернулася до гостей, — мушу приступити до виконання обовязків господині й на — хвилину залишити приємне товариство…

Галя вийшла, а в світлиці розмова поплила своєю чергою далі…

 
5. ПЕРЕРВАНИЙ ОБІД.
 

„Чоловік стріляє, а Бог кулі носить”, каже пословиця.

Не так воно часом складається, як бажається.

До Сумних прийшли вже й панство Остріжки. Всі гості були в зборі, бракувало тільки поручника Ковдерського, що так само ось-ось повинен був надійти.

Сиділи при столі й, попиваючи прегарне вино з винарень колишнього маєтку князя Трубецького „Козацьке“ біля Дніпра, весело гуторили.

Коли ось якось нервово дзеленькнув дзвінок у передсінку. Роман вийшов, а за хвилину повернувся з поручником Ковдерським, на якім слідно відбивався якийсь піднесений настрій.

— Ну, що? Вже чув? — звернувся він до Романа, не вітаючись ні з ким, — здається — вирушаємо!..

— Куди? Чого?..

— Наші приятелі, червоні москалики, знову лізуть на Київ!.. Тузько казав, що штаб уже розіслав по частинах відповідного наказа… Ах, вибачте, панство, я, здається, ще й не привітався… Моє поважання… — віддав він загальний уклін усім присутнім.

— Ну, що б там не було, а ти покищо сідай: мусиш наздогнати втрачене, — звернувся до нього Роман, підсуваючи йому келішок і наливаючи вина.

— Хай живе Українська Народня Республіка, і на погибіль її червоним ворогам! — з патосом вимовив Володко, підносячи вгору келішок.

Роман підхопив його думку:

— От тобі й маєш! І знову Москва! Ось тобі й самовизначення аж до відділення! Ось тобі революція!.. Вічна-вічна брехня!.. Ну, що ж — мабуть доведеться знову воювати…

Галя не чула цих слів, бо була в кухні, виконуючи обовязки господині.

Любецький і Ольга багатомовно переглянулися.

— Ну, і як ти почуваєш себе? — запитав Романа Любецький: — розуміється: добре? Бо ж це відповідає твоїй теорії самопожертви!..

— Не жартуй, Іване… Всі ви, що говорите багато гарних слів, якось легковажно дивитесь на чуже життя. Я не скажу щоб мені приємно було підставляти голову під московські кулі, але я до кінця виконаю свій обовязок… А ти ж що думаєш робити?

— Я… — почав був Любецький тай увірвав, бо з кухні якось нагло ввійшла схвильована Галя.

— Ромку, там, у кухні, вістун із штабу, каже: нагле розпорядження…

— Вибачайте, панство, — на хвилинку мушу вийти… — сказав Роман, виходячи з Галею до кухні.

— Ось воно й починається, — зазначив Ковдерський.

— Якийсь фатум висить над нами, — кинув Шелюк.

— Ох-хо-хо, — тільки зітхнув Остріжка.

Розмова не клеїлася.

Ввійшов Роман.

— Вибачайте, панство, — мушу негайно йти до штабу… Обовязок… служба… А вас прошу залишитися й закінчити обід…

— Я з тобою! — крикнув Ковдерський.

— Ми… також підемо… — заворушилися гості.

Хоч як просили Галя й Роман, не помогло: в пригнобленому, ніяковому настрої всі вийшли з хати.

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

В Олександрівському парку в центральному крузі сиділа на лавочці молода жінка й нервово пальцями теребила свою торбинку. Оком кидала на всі боки — видно було: когось хотіла бачити, піджидала.

— Він! — нагло скрикнула й подалась хутко назустріч військовому, що йшов головною алєєю.

— Ти? Ольго? Чому така схвильована? — запитав Роман.

Ледве стримувала свій неспокій.

— Романе… я прийшла… попередити в останній раз… Кинь військо! О-о!.. Що може бути?!. Я ніколи собі цього не прощу!..

— Та в чім річ? Що з тобою?

— Сідаймо он там… я тобі розповім…

Вона потягнула його в бічну алєйку. Сіли. Почала, немов у забутті:

— Давно колись в нашому місті жив молоденький хлопець, студент. Був він палкий. Мріяв про волю для свого народу… про волю духа… Кайдани традицій, гніт міщанської моралі торощив як забобони старовини… Був увесь — вогонь, поривання вперед… Була в тім місті дівчина… Вона ловила кожне хлопцеве слово — і кожне слово попадало на певний ґрунт…

— Не згадуй старого, Ольго!..

Майже крикнула:

— Мовчи!.. Вона запалала його вогнем. Без вагання віддала йому свою душу. І хоч він зник, його образ заповнив дівоче серце. Його слова бреніли в душі чудовими звуками… Пекельна мука: кохання й біль!.. Але надія жевріла… Дівчина чекала… А він?.. Він зявився — „патріотом” і „тихим сімянином”… Ах!..

Роман зірвався:

— Ти хочеш попсувати наші відношення? Не розумію: до чого твоя іронія… Так!.. Я — патріот, і гадаю, що кожний чесний українець чи українка повинні бути такими. Ми переживаємо історичний мент… і коли не здобудемо того, про що віками мріяли найкращі сини нашого народу — на нашому поколінні лежатиме вічна ганебна пляма… Батьківщина нас кличе, щоб закріпити здобутки…

— Та це ж тільки слова! — перебила його Ольга: — Батьківщина!.. А хто ж у вас буде закріпляти? За ким ви йдете? Оті ваші партії, що заблудили в своїх артикулах, як між трьома соснами? Гризуться… гризуться, переконують один одного… А того не бачать, як далеко відійшли вони з своїми програмами від життя… Хіба ж то творча сила?!

— Партії не народ…

— А ти знаєш, чого хоче народ?

— Що ж тут знати? Боротьба з московською червоною навалою, боротьба з генералом Скоропадським показала…

— Що? Вона дійсно показала, що з „червоною навалою” боролися німці, а з гетьманом… правда, народ… але не за ваші ідеали, а за свої соціяльні права…

— Це неправда! Це не так!

— Романе, ти — ідеаліст! Подивися навколо: народ не за вас… Ви йдете хибним шляхом. На вас паде гнів пролєтаріяту і… буде щось жахливе… А ти підо впливом Галини, людини обмеженої…

Роман спалахнув:

— Не чіпай Галини!.. Ти говориш нечемності! І взагалі я не розумію: яке тобі діло до моєї родини?

— Яке мені діло? Ти питаєш: яке мені діло? А як ось тут пече пекельним вогнем?!.

Притулила руки до грудей:

— Я тебе кохаю й хочу, щоб ти був моїм… І… без боротьби тебе не віддам нікому!..

— Ольго!..

— Вернися до мене… Ми будемо вільні, як орли… Міцними руками будемо рвати кайдани міщанства… Наше життя буде чарівною казкою… Ромцю… милий… коханий…

Роман відштовхнувся:

— Ти… несамовита… Я не можу тебе слухати…

Підвівся, збираючися відходити.

— Романе, — зупинила його: — розваж… Я знаю багато, чого ти не знаєш… Ви програєте… Червона організація пустила глибоке коріння навіть серед вас… патріотів… не говорячи про робітництво, селянство…

— Я вояк і боротьби не боюся… Прощай, Ольго… Якась ти чудна…

Він відійшов.

Довго дивилася йому вслід, безвладно опустивши руки. Нагло схопилася з лавочки, затиснула пястуки, закусила уста.

— Побачимо!..

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

В той самий час з кута в кут „умебльованої кімнати“ на Суворовській вулиці проходжувався високий рудий мужчина з кавказьким носом і сталевими очима:

— Добре… Червона армія вже готова до наступу… На місцях усе підготовлене… скоро закипить… Ось тепер ми зведемо рахунки… час помсти недалеко… Я покажу тобі „чудову гармонію“!.. Ти викрав мені найдорожчі скарби, душу вбив, серце вирвав! О, Галю, Галю! Тебе привабили карі очі, чорні вуса! О-о! Ти не знаєш, що може зробити могутня воля! В порошинку всіх зітру, а ти будеш моєю… А тобі, вороже мій, я віддячуся! Ти прокленеш день і годину, коли вкрав мені моє щастя! О-о! Помститись! Люто помститись!..

Гарячим чолом притулився до вікна, кидаючи тупим зором на вулицю. А там було тихо. Ще ніщо не віщувало гарячого ранку…

 
6. ХТО ЖИВИЙ, ВСТАВАЙ — БОРОНИТИ КРАЙ!
 

Місто було не до пізнання. Нагадувало собою зворушений, потривожений вулик.

Сновигали всюди піші й кінні вістуни. Вулицями то там, то сям проходили невеликі військові частини. Часом гудіння вулиці прорізував свист військового авта, чи стукіт возів обозу. Часом громихали батерії, держачи напрям до залізничого двірця.

До крамниць — правда, нечисленних, що в них ще знаходився будьякий крам — заходили старшини, урядовці, підстаршини. Іноді з жінками й дітьми. Запасалися чим могли, — і для себе в похід, і для родини.

На парканах, таблицях, стінах домів уже висіли оповіщення про новий наступ москалів і про введення стану облоги в місті.

В хатах било життя ріжним темпом. Дуже рідко де чути слово: „Україна” та бадьору козацьку пісню. Зате з багатьох вікон вишкірювала свої зуби споконвічна ненависть завойовника-москаля до підбитого українського народу.

Ще більш зловіщо виглядали головно жидівські дільниці, де в напрузі останнього ступеня вичікувала розвитку подій правдива чи удавана „комуна”.

Але все це покищо причаїлося, не подаючи жадних ознак життя, щоб у слушний мент всадити ніж у спину зненавидженій жовто-блакитній „самостійності”…

Ніч…

В помешканні ч. 17 на Соборній вулиці не сплять.

— Ромцю, то ти йдеш?

— Так треба, Галю…

— Ні! Ти жартуєш… Скажи, милий, що ти пожартував…

Ніби як відповідь на ці слова, десь далеко залунала козацька пісня:

Гей, нум, хлопці, — до зброї,
На герць погуляти —
Турка звоювати…
А чи пан, чи пропав,
Вдруге не вмирати…
Гей, нум, хлопці, — до зброї!..

— Ромцю, не йди! Ти не підеш!..

Кинулася на шию.

— Ти не підеш, милий!.. Ти вже відвоював своє… Хай інші йдуть…

— Годі, годі, Галочко… Треба…

— Не пущу! Не пущу!..

— Галю, невже ж то були нікчемні слова, коли ми присягали все віддати рідному краєві?! Пригадай…

— Коли тяжко…

— Що робити… Волю, державу, як і особисте щастя, треба вибороти… Воно дається лише через страждання й кров…

Голос Романів затремтів. Несамохіть очі підвелися вгору. Як молот у ковало, били слова, вимовлені майже в екстазі:

— Галю… Галочко! Воля… воля… глядить з безодні… усміхається нам… Розумієш?.. Нашим прадідам вона віками лише ввижалася… А нам… а ми… ось-ось осягнемо… І цей мент упустити?! Ні, ні!.. Туди! туди! Там — кров, але… там воля України…

Останній арґумент:

— Ти… ти не кохаєш мене…

На хвилинку скамянів. Немов не зрозумів, що вона сказала. І як бурхливий потік рве греблю, так стримувана пристрасть проломила тами удаваної рівноваги.

В нестямі обняв, притулив до себе й цілував, цілував.

— „Не кохаєш”?! Ось!.. ось!..

І вона чула, як сухі, гарячі, спрагнені уста розпаленим залізом пекли їй лице, шию, руки, уста.

І млосно і солодко їй ставало. І вже зник десь острах за своє особисте щастя: таке велике кохання мусить перебороти всі перешкоди. А сам Роман, її чоловік, виростав в її очах у постать героя, про яких так багато читала в творах з княжої й козацької доби…

— Гаразд… хай буде так… Я… може б тебе й менше кохала, якби ти поступив інакше… Але знай: і я піду з тобою…

— Ні, Галю, — лишайся тут і оберігай нашу хатку… Бог дасть усе буде добре… А там, у війську, не багато користи принесеш… а я був би в вічнім страху за тебе…

— Не хочеш, щоб я йшла з тобою… Нехай буде по-твойому… Я буду оберігати наш куточок. Але памятай — я завжди буду з тобою… з тобою буде моє кохання, мої думки… Іди, милий… Іди, любий… Нехай Господь тебе охороняє…

Зняла з шиї хрестика й повісила Романові:

— Я буду вдень і вночі молитися за тебе… Тільки… ти не забувай за мене…

— Дитино моя, хіба ж можна тебе забути?! А тепер поможи мені спакувати скриньку…

І так вони пестилися, милувалися й працювали, поки на сході зарожевіло й настав тяжкий день розстання…

Ранком прийшов Любецький.

— Ну, Романе, — я прийшов попрощатися з тобою й побажати успіху.

— Дякую, друже… А ти залишаєшся?

— Так… покищо… З наказу моєї партії мушу залишитися тут, на місці.

— Ну, добре… Я не дуже то розуміюся на тих партіях… А от що, Іване, — буду тебе про одне просити…

— Прошу… радий служити…

— Бачиш, тут залишається Галина… Часи тепер не певні, всяке може бути. На випадок якої біди, допоможи їй… Я тобі віддячуся…

Щиро, як ніколи, в Любецького вирвалося:

— О, залюбки! Будь певний: я допоможу!..

— Дякую… Я сподівався, що ти не забув старої дружби…

Ввійшов Володко. Привітався.

— Ну, Романе, сотня в зборі… кулемети вишикувані… Збираймося…

— Галю, Галочко, — звернувся Роман до сусідньої кімнати: — ми вже йдемо!..

Галя внесла малу валізочку.

— Візьми, Ромцю, — тут дещо з їди.

— Дякую… От що, Галю… Я думаю, що між нами буде добрий звязок, і я буду присилати тобі гроші. Але якби не стало, продавай речі, наживемо знову… А то звернись ось до Івана: він допоможе…

Любецький вклонився.

— Добре, добре, — відповіла Галина, та видно було, що вона думала про що інше.

— Ну, сідаймо на щасливу дорогу, — сказав Володко, — щоб нам москаля побити, вернутися лицарями тай зажити в спокою…

Всі сіли на хвилину.

Роман підійшов до Галі й поцілував.

— Ну, до побачення, Галю… Гляди ж — не кидай дому й чекай мене… Коли ж довідаєшся… що мене… нема на світі…

В горлі немов щось увірвалося. Але переміг себе й твердо додав:

— …тоді ти вільна: роби, що хочеш…

— До побачення, Ромцю…

Перехристила його й поцілувала.

— Памятай, що я тобі казала… Мужньо обороняй Україну, але й себе бережи для мене… Прощай, милий.

— Та пускайте його вже, пані Галино! — озвався Ковдерський: — гадаю, що ми не на довго відходимо. Ось проженемо „товаришів” і повернемося назад „у славі”! Бувайте здорові й залишайтеся спокійні… Я ввесь час буду біля Романа… Прощавайте…

Поцілував руку Галі.

Любецький також попрощався, й мужчини вийшли.

Галя стояла на ґанку й вимахувала білою хусточкою, аж поки Роман не зник за закрутом вулиці.

Повернулася до хати.

Сіла.

Безвладно опустила руки…

Ні думки, ні чуття…

Порожнеча в душі…

І нагло, несподівано для неї до горла підкотився якийсь клубок. Груди стисло. Дихання спинилося.

Раптом нестримні ридання прорізали кімнатну тишу:

— Ромцю!.. Ромцю!.. О-о-о!..

Схилилася на отоману, уткнула голову в подушечку — і довго-довго ще здригували рамена в приступах розпуки.
 
Зубенко Іван. Галина (1934) - page 39.png
 

——————

  1. Так на Великій Україні називають шатра, що їх ставлять на базарі чи ярмарку з ріжним крамом.