Галина/II
| ◀ Частина I. Вдома | Галина Частина II. Воєнна хуртовина |
Частина III. А в той час ▶ |
|
Положення Української Армії ставало з кожним днем грізнішим.
З півночі натискали на неї червоні москалі; з південного сходу насувалася нова ворожа сила: „біла” армія Денікина. Смертельні вороги — білі й червоні москалі — знайшли спільну мову й подали собі руки в одній справі — в справі боротьби проти українців.
Та ще не це було причиною грізного стану Української Армії.
Червоні москалі мали за собою запілля — широкі простори властивої Московщини, з її невичерпаними запасами: людським, харчевим, зброї, вогнепальних припасів, одягу, узуття, медикаментів і т. д.
Силу червоної армії складало ще й те, що по містах і містечках, де було головно жидівське населення, а подекуди й по селах — комуністична аґітація пустила глибоке коріння й знаходила силу своїх прихильників. І в той час, як у запіллі Української Армії часто відбувалися ворожі виступи зачаєних комуністів, що очевидно підривало її сили, — червоній армії це було на руку.
Другий ворог — біла денікинська армія була мабуть в розквіті своєї сили. Опиралася головно на мійський консервативний московський елємент. А що знаходила визнання й піддержку з боку держав західньої Европи, то мала якнайкраще озброєння, силу воєнних припасів, матеріяльних засобів і прекрасне санітарно-медичне забезпечення.
Перші успіхи в боротьбі з більшовиками окрилили її провід, що поставив собі завдання: знищити й українську-самостійницьку й червону-комуністичну небезпеку й відновити „єдіную, нєдєлімую Россію”.
Як відомо, перечислилася Добрармія, і початок її боротьби з Українською Армією був початком її упадку.
Та в той час денікинці ще міцно натискали на українців.
Треба ще додати, що і в рядах червоної армії і серед денікинців було багато українців — чи то несвідомих, чи то примусово мобілізованих, чи то й „ідейних”, головно — комуністів.
А що ж Українська Армія? В чім була її сила? В якому стані вона знаходилася?
Добігав третій рік збройної боротьби за Україну. І хоч чисельно не великі були збройні сили молодої Української Армії, але в склад її входили вже загартовані ідейні вояки, що свідомо й сміливо йшли своїм тернистим шляхом. Слабі сторони Української Армії були в її невідповіднім матеріяльнім вивінуванні. Не мала вона свойого зорганізованого запілля. Не мала своїх фабрик, ані більших складів воєнних припасів чи умундурування. Не мала добрих допомогових технічних частин. А що найголовніше — не мала медикаментів.
З білими й червоними ворогами Українська Армія давала собі раду. І хоч, маневруючи, часами відступала перед ворогом, то хіба на те, щоб вибравши відповідний пункт опертя, знову успішно вдарити на нього. То була горожанська війна, що в ній рішає не чисельність і навіть не перевага технічного озброєння, а ентузіязм, ідейний захват. А щодо цього Українська Армія була міцна.
Але до тих двох ворогів приєднався ще третій, що був сильніший за тих і завдав українцям тяжкого удару.
Відступаючи перед натиском червоних і білих москалів, Українська Армія, маневруючи, поволі відходила на захід, дорого продаючи кожну пядь рідної землі. В цій боротьбі гартувалися її сили, і вона не тільки що не втрачала, але навпаки: набиралася ще більшої боєздатности.
Та ось наближилася й осінь з її дощами, слотою, болотом. Заплакало небо, закутане хмарами; завіяли пронизливі холодні вітри; розкисли подільські глинисті ґрунти, дороги. І нишком до Української Армії підкрався найстрашніший ворог: тиф.
На зброю є зброя; на запал є ще більший запал. Як говорив „батько” І. Котляревський: „Любов к отчизні де героїть, там сила вража не устоїть”… А на цю страшну недугу не було зброї: не було належної санітарної обслуги, не було добре уладжених шпиталів, не було ніяких найконечніших медикаментів. І чого не могли доконати вороги, це зробила ця страшна хвороба: почала нищити квіт армії — її витривалий у боях, загартований у боротьбі ідейний молодняк.
А Европа не тільки що не помагала, але, задивлена лише в акцію генерала Денікина, шкодила Українській Армії, забороняючи будькому доставляти для неї ліки й усякі припаси.
Й позаповнювали собою хворі вояки всі подільські лікарні, ще більше лишилося їх по сільських хатах, а найбільше пішло трупом у матір сиру землицю.
Стан був такий грізний, що навіть вороги залишили Українську Армію в спокою: хай, мовляв, сама конає. Та вона не сконала. Навпаки: за цей час зникла з лиця землі „біла” денікинська армія, а українці, хоч здесятковані, вилежалися на західньому крайчику Поділля — і як пригріло весняне сонечко й просохли дороги, вдарили з новою силою на червоного ворога, здобуваючи втрачені терени.
Та… не будемо поспішати наперед подій…
Зима…
В малому подільському селі Пінківцях кватирує частина 22 полку 3 дивізії — тої дивізії, що за свої бойові заслуги вже придбала й почесну назву: „Незломна”.
Один кут села займає кулеметна сотня, а ось у більшій показнішій хатині знаходиться і її провід.
Біля стола в „чистій” кімнаті сидить русявий старшина-сотник і переглядає папери. Стіл застелений чистою скатертиною з сільського полотна. На столі — прилади до писання, папери, мапи. Ясно світить невелика мійська лямпа.
Та ось зір все частіше відривається від паперів і блукає по стінах кімнати. Але видно, що й стіни не спиняють його. Несеться він понад степи, лани, ліси, села — далеко, далеко…
Куди?
До кого?
— Хоч би вісточку яку одержати! — шепчуть відрухово сухі уста: — Що з нею? Чи жива?Ось рипнули двері. До хати увійшов старшина, став „струнко”.
— Пане сотнику, доношу, що стан сотні на сьогодні такий: вісім кулеметів „Максима”, чотири „Кольта”, вісім „Люїса”. Набоїв по дві „ленті” на тяжкий кулемет, по пять кругів на ручний. З сотні вибуло за сьогоднішній день 1 підстаршина й 4 козаки…
— Тиф?
— Так…
— Боже, Боже… до чого воно дійде?.. Сідай, Володку… Побудь нині вечір зо мною… Якось мені так сумно… ніби сили опускають…
— Згадуєш про дім, Романе?
— Сьогодні якось спеціяльно лізуть до голови ріжні думки… Гей, Петре! — гукнув Роман до сіней.
— Я, пане сотнику, — донеслося звідти.
— Злагоди нам чаю… та гарячого… щось мені якось холодно… не можу зогрітися…
— Слухаю, пане сотнику…
— Погода така погана, — додав і Ковдерський: — Такий вітер, борони Боже…
— Роздягайся, Володку…
— Добре… від чаю я не відмовлюся, — говорив Ковдерський, вішаючи шинелю на кілок.
— Тяжко щось мені, Володку…
— Вірю, вірю…
— Ще як був рух, якось не було часу задумуватися над ріжними питаннями… А тепер… верзеться незнатищо…
— Що робити… Може й до весни ось так простоїмо… Хай білі з червоними бються… нам це на руку…
— Нас вони вже „поховали”, — усміхнувся гірко Роман: — Ранений лев конає… Ні! Ні! — якось раптом скрикнув він: — Ранений — так… але не конає! Не сконає!..
Почав хуткими кроками ходити з кута в кут.
— Певно, що так… — піддержав ту думку й Ковдерський: — шкода тільки нашої кадри, що ось гине задурно… Шкода стояти без діла… Але що ж робити? Команда знає, що робить…
— В Камянці відбулася оце нарада вищого командного складу. Наш „незломний” Давиченко виробляє плян весняного протинаступу…
— Звідки знаєш? — запитав Володко.
— Бригадний… полковник Пантрук оце інформував командирів курінів і сотень нашої бригади…
— Ну, коли наш генерал опрацює плян, то певно на весні будемо вдома!
— Коли б тільки урядові вдалося роздобути грошей та бойових припасів… Тяжко нам, Володку… Ніхто не хоче помогти…
— Ех, та Антанта, Антанта!.. Буде колись жалкувати, що не піддержала нас, та пізно буде…
Вістун Петро Перепілка вніс самовара, що свистів, шипів та вибухав парою. Моторний хлопець почав живо розставляти на столі горнятка, хліб, масло, цукор.
Посідали до стола Роман і Володко: таке приємне тепло розливається по тілі від того гарячого чаю.
— І що то діється, Володку, там?
— Годі довідатися…
— Що з нею? Галею? Не можу собі того простити, що вона залишилася там, по той бік фронту!..
— Годі, Романе… Що ж було робити? Чи ти винен, що наша армія була приневолена відійти та ще й у несподіваному напрямі?..— Виправдуватися можна… але з серцем нічого не зробиш: болить, ниє та непокоїть сумління — винен, винен я!.. Тай усе!..
— Заспокійся… Так не є…
— Найстрашніше те, що всі наші рідні опинилися в „їхніх” руках… Звідки матимуть допомогу? Ах… аж дрощі проймають…
— Випий ще гарячого чаю… Ти справді якось так виглядаєш.
— Здається, перемерз трошки сьогодні… Висплюся… промине…
Довго-довго ще вони розмовляли, пригадуючи минуле; а в цих спогадах центральною фігурою якось так ставала все вона — Галина Сумна.
Вже було пізно, коли Ковдерський пішов „додому” — до сусідньої хати, де замешкував.
Роман поклався спати. Натягнув на себе поверх покривала шинелю, якусь свитку — а все не міг зогрітися.
Ріжні-ріжні, чи точніше: одна думка в ріжних формах усе настирливо вибивалася на перший плян і не давала спроможности заснути. Аж нарешті отяжіла голова якось прилипла до подушки.
Роман забувся.
Опритомнів від якогось незвичайного світла: чи то світає, чи вечоріє? Йде Роман полем; його сотня з кулеметами залишилася десь далеко позаду — не може бо йти наперед через багнистий, трясовинний ґрунт; отож він, командир сотні, пішов уперед, щоб дослідити терен і знайти дорогу для своїх кулеметів.
Іде, іде… І нагло наче елєктрична струя прошила його тіло: він почув благальний крик:
— Ромцю!.. Ромцю, де ти?
Вона! Галя! Як вона опинилася тут? Може втекла з того полону й пробивається до нього, до свого чоловіка?!.
Одне ясне: вона тут і кличе його. Треба спішити на допомогу.
Рванувся вперед…
Тільки що це? Ноги, немов чужі; хоче бігти, якнайскоріше бігти, а вони, ці бісові ноги, ледве плентаються…
— Ромку! Ромку! Допоможи! Поспіши!
— Я тут, Галю! Галочко, я ось тут недалеко, спішу до тебе! — так він хоче крикнути, і не може: уста, язик задубіли й не видають ніякого звука.
Ще кілька кроків ступив наперед і зупинився: перед ним багнистий рівчак, а на другому боці його Галя бореться з якоюсь невиразною постаттю.
Боротьба не на життя, а на смерть. Борикається, пручається, звивається Галина, а чорна постать цупко схопила її мохнатими руками й валить на землю.
— Галю! Я тут! Тримайся!
Вихопив Роман револьвера, міряє в чорну постать.
Клац!
Ніби горошок з дитячої гарматки, поволі полетіла кулька й упала біля ніг постаті.
— Ха-ха-ха! — розлягся пронизливий регіт.
— Хто ти? — кричить Роман. — Залиши її! То — моя дружина! Галя!
— Твоя?! Ха-ха-ха! Вона моя, і тільки моя! Ти спізнився!
І пекельний регіт розпаленим оловом почав припікати Романову душу.
Кинувся Роман вперед і нагло втратив під ногами ґрунт: у слизьке й тепле болото почали грузнути його ноги.
— Галю! Галю!
Вона вже непритомна лежить на землі. Чорна постать повертається до Романа.
— Ти?! Іване?!! — несамовито кричить Роман.
— Я не Іван! — вишкірилася постать: — Я — всемогутній дух Жадоби! Я всесильний володар царства Непогамованости!.. Вона моя! Ха-ха-ха!..
І бачить Роман, що то Іван, і ніби не Іван Любецький. Очі світяться якимсь фосфоричним вогнем, ніс видовжився, викривився, а з червоно-кривавих уст, враз із вогнистою парою, вилітає пекельний, несамовитий регіт:
— Ха-ха-ха-ха!..
— Ти чорт! Діявол!!! Ти не Іван!..
— Ха-ха-ха-ха!..
— Пусти! Пусти! Чого ти хочеш?!
І чує Роман, що грузне далі й уже не може поворухнути членами. Ось уже й грудей сягає болото. Бачить: мохнаті руки з довгими пазурами тягнуться й до нього, штовхають у багно…
— Геть від мене! Нечиста сило!..
І так розпучливо крикнув, що аж сам перелякався.
Глипнув очима.
В кімнаті ясно. Якісь люди.
Хоче встати. Але — що це? Голова така тяжка, що він не може піднести її з подушки.
На хвилю повернулася свідомість. Бачить — біля стола Володко Ковдерський і ще якийсь чоловік. „Хто це? Ага — наш полковий лікар… Але чого він тут? Чого йому треба?”
А цей полковий лікар у той час сумно подивився на Ковдерського і по надумі вимовив оте одне страшне, жахливе слово:
— Тиф!..
— Сестро Тамаро, прошу подати води, — ледве чутно шепче спраглими устами Роман.
— Прошу, прошу, пане сотнику…
Над ліжком схиляється струнка постать чорнявої сестри-жалібниці. Одною рукою підводить безвладну Романову голову, другою підносить до уст шклянку з водою.
— Давно я вже тут?
— Е-е… що там рахувати! Головне, що кріза минула — будете жити, пане сотнику…
Її мягкий голос забренів якоюсь теплою ноткою, а зір наче заіскрився, зупиняючися на Романі.
— Що за місяць тепер? Здається, ще зима? — допитувався Роман, глядячи на вікно.
— Січень минає…
— Ах, скоро й весна буде — підемо в наступ…
— Підете, підете… А покищо лежіть спокійно… Вам пошкодить усяке хвилювання…
— Проклята хвороба — з людини зробить безпомічне, непорадне єство!..
Схилився на подушку. Сестра дбайливо натягнула на нього дрантивеньке покривало.
— Сестро! Сестро! — донеслося з дальшого кута кімнати: — Зборенко кидається, хрипить… Покличте лікаря, санітарів!..
Сестра метнулася туди, а за хвилину скоренько вибігла з кімнати.
На ліжку метався червоний, як рак, старшина. Ось якось підскочив, упав на подушку, витягнувся горілиць. Груди, як ковальські міхи, високо підносилися, з горла вилітали хриплі звуки.
Та ось скрегіт почав затихати, груди підносилися поволіше. Затих.
Увійшов вартовий молодий лікар (українець з денікинської армії — сам відхорував у цій лікарні на тиф і залишився тут на працю) з двома санітарами й сестрою.
Оглянув хворого. Махнув рукою. На сімох ліжках цієї кімнати піднеслися руки, творячи знамя хреста. Вояки своєю щирою молитвою, бодай у думці, відпровадили товариша в далеку дорогу.
— Сестро Тамаро, — говорив до сестри лікар: — накажіть санітарам винести померлого до трупарні. Ліжко перечистити й сюди перенести з кімнати № 5 хорунжого Сидоренка.
Лікар вийшов.
— Андрію, Степане, — звернулася сестра до санітарів: — винесіть небіжчика до трупарні… Та глядіть — нічого не рушайте… щоб усе при померлому було ціле…
— Та певне…
— Ми нічого… — говорили санітари, переморгуючися й виносячи ліжко з мерцем.
— Твій годинник, мої гроші, — ледве донеслося з коридора…
За пів години в куті кімнати вже лежав новий товариш — хорунжий Сидоренко.
Колишня земська, а тепер не знати яка, лікарня в місті Н.-У. на Поділлю не могла як слід виконувати свого завдання. Прибутків на свої потреби не мала майже ніяких, а хворих — головно на тиф — було аж надто…
Крім хворих вояків Української Армії, було тут багато слабих і з армії ген. Денікина, бо частина цієї армії, тікаючи перед більшовиками, перейшла й деякими околицями Поділля, залишаючи тут своїх хворих на тиф. І траплялося так, що колишні вороги частенько опинялися в лікарнях поруч себе на сусідніх ліжках.
Командування Української Армії уникало сутичок з денікинцями, даючи їм можливість відійти на захід, лиш декуди відбираючи зброю. Зате коли наспіли відділи червоної армії, українці увійшли з ними в „бойовий контакт” — і так утворився наново українсько-більшовицький фронт.
Одначе до більших воєнних операцій не приходило — обидві сторони чекали весни. Покищо тільки перестрілювалися передні стежі та часом робили випади панцирні авта.
Фронт проходив недалеко від міста Н.-У. Українські гармати стояли в сусідньому селі. І коли нагло розляглися їхні перші стріли, Роман аж підскочив на ліжку:
— Хто це стріляє? Що це?
— Це наші гармати, пане сотнику… подав новий товариш — виздоровленець хорунжий Сидоренко.
— Яка тут стоїть частина?
— Запорізька дивізія…
— Ах… А де ж наша „Незломна”?
— Далеко… аж біля Дністра…
— Ага… а я дивувався: що вони забули за мене, чи що? Навіть Володко Ковдерський… це мій товариш, — пояснив Роман: — і той не показався…
— Ну, тепер там роботи багато… Армія реорганізується наново…
— Ах, скоріше б туди!
Увійшла сестра Тамара. Припинила балачки.
— Ще трошки потерпіть, пане Ро… пане сотнику… Температура у вас добра… вже скоро будете вставати… Але не робіть дурниць — бо рецидив може бути… А то — страшне…
— Коли обридло вже лежати, сестро.
— Треба витривати… Ось незабаром і Великдень буде… До того часу повинні вже стояти на ногах… Ану, беріть ось термометр…
Нудно тягнулися сірі одноманітні дні в лікарні. Дуже давався відчувати брак харчів, білизни, медикаментів. Служби мало, хворих багато, понад міру. Тож і доброго порядку та чистоти дотримати годі…
Ані часописів, ані будьяких розваг для хворих чи виздоровленців нема. Хіба вряди-годи хтось принесе якусь вісточку з міста.
Бували й тривожні дні.
Ось десь далеко залунали стріли.
В лікарні — метушня. По кімнатах — „палатах” — бігають сестри, санітари.
— Панове старшина, — в кого є які документи чи відзнаки, давайте сюди… ми переховаємо…
— Я що таке? Що сталося? — сипалися питання.
— Більшовики прорвалися… Можуть тут бути… Кажуть — вони старшину „под стєнку”… навіть у гарячці…
— Боже! Боже! — тільки охали та зідхали хворі.
За годину санітар Андрій Шелест розповідав:
— Це прорвався їхній автопанцирник „Лєнін” тай пер гостинцем на місто. А наш гарматчик із „запоріжців” чотовий Липинський Микола узявся знищити його. У ярку залишився сам один з гарматою, навів на горбок, де проходила від „них” дорога, й чекав. Решта батерії знялася й ну тікати. „Ленін” аж прискорив ходу… А тут і виповз на той горбок. Липинський бахнув з гармати — так і розпоров авто. Наші кіннотчики й решту живих із залоги переловили…
— Ну, а якби не влучив? — запитав хтось.
— Ого! Не втік би!
— Й гармата пропала б…
— Молодець хлопець… був певний себе…
— Бунчужним буде…
— Хрест „Визволення” дістане…
|
|
Щодня Роман підчас обіду робив з хліба маленьку кульку й приліплював до свого столика, що знаходився біля ліжка. Це був Романів „калєндар”. І цей „калєндар” показував, що до Великодня залишилося вже небагато. Сонечко пригрівало. В вікна, в двері, враз із обслугою чи нечисленними відвідувачами, до лікарні вривалася весна. Заповнювала собою кожний куток і навіть відбивалася з пожовклих облич хворих, а головно — виздоровленців.
Роман і Сидоренко щодня вже виходили на подвіря, проходжувалися по садочку й набиралися сил.
В страсний четвер до лікарні прибув пан-отець: висповідав і запричастив хворих.
Віра й тепле слово Божої Правди зробили благотворний вплив на хворих.
Ось і страсна пятниця.
— Пане сотнику, — звернувся до Романа його сусід, козак Чепеленко: — маю до Вас прохання…
— Рад послужити: в чім річ?
— Ось ви вже виходите на подвіря… Я вас прошу: зробіть мені маленьку прислугу… Ось маю трохи хліба; це мені лишалося від обіду… не можу їсти хліба… Візьміть його й понесіть до хати пана лікаря-завідателя… Там мені обіцяли насушити з цього хліба сухарів…
— І оце все? — усміхнувся Роман.
— Так… прошу вас…
— Добре, добре… Де той хліб?
— Ось… у клуночку… — сказав Чепеленко, подаючи Романові вузлик.
— Добре… я віднесу… Як тепер візьмуть, то пополудні й сухарики вже будуть…
— Дякую, пане сотнику… Може я зїм…
Роман вийшов на подвіря й попрямував до „фліґеля“ (офіцини), де замешкував лікар-управитель.
Поволі, опираючися на ціпок, ішов через садок Роман. Погода була гарна: ясно, тепло. Чув, як його все тіло міцнішало, набиралося жаги до життя. І хоч ще був досить слабий, одначе вже почував, що буде живий, здоровий…
Із садочка вийшов на лікареве подвіря. Вступив до сіней. Чув, що в кухні є якийсь рух, робота.
Застукав…
— Прошу… увійдіть… — почув Роман жіночий голос.
Переступив поріг. Став біля дверей.
— Прошу, в чім річ? — запитала його старша пані з закоченими рукавами…
Та Роман тільки глядів і не міг вимовити й слова.
І нагло почув, що до горла підкочується якийсь клубок, галушка; тисне груди, спирає віддих.
Стояв непорушно й мовчав. Аж присутні звернули увагу на нього.
— Що з вами? Заспокійтеся! Випийте води!..Глядів на них, але вимовити не міг ані слова. Страшним напняттям волі стримував сльози.
Хто не знає суворого воєнного життя, може й не зрозуміє цього.
Вічні походи, вічні небезпеки, загроза смерти… Ночівля по хатах, стодолах, а то й у полі. Суворі накази, що їх треба або виконувати, або видавати. Тверді слова команди. Їсти — коли прийметься, де прийдеться і що прийдеться. Тяжкі труди, суворі обставини — без сентименту, без тепла.
Знову лікарня лягла на душу сірою плямою слабости, нужди, нудьги.
І на цім тлі побачив Роман, як старанно-клопотливо і з любовю готувалася родина лікаря до цього рокового свята Великодня. Дівчина-наймичка місила на столі тісто. Молода панночка, мабуть донька, викроювала якісь коржички. Навіть син-студент (приїхав на свята з Камянця) із запалом тер у макітрі жовтки з цукром. А сама пані вилками перегортала якусь індичку, що пеклася в печі на блясі.
Таким інтимним родинним теплом повіяло на Романа.
Пригадав „свій” дім, „свої” свята. Пригадав дорогу дружину — Галю — і суворий вояк, що твердо дивився в очі смерті, не витримав впливу звичайної кухні. Піддався на хвилину перечуленню, не опанував нервів.
Нарешті опритомнів.
— Вибачте… Пригадав свій дім… — пояснив Роман присутнім, ковтаючи слова.
А за хвилину вже спокійно зясував справу з сухарями…
Повернувшися до своєї кімнати, довго ще Роман не міг прийти до рівноваги. Поділився думками з Сидоренком.
— Чекайте, пане сотнику… Ми на Великдень щось устругнемо…
— А що ж таке?
— Побачите!.. Досить нам уже цього пенцаку та чорного гливкого хліба… І ми і наші товариші в „палаті” будуть задоволені… Наїмося по горло…
Очі виздоровленців заіскрилися. А треба взяти під увагу, що рековалєсценти по тифі мають непогамований апетит.
|
|
Ось і Великдень.
Ранком десь біля 9 години всі кімнати з хворими обійшли лікарі, фельдшері й христосувалися. За ними йшли сестри й роздавали хворим маленькі пакуночки з кошів, що їх несли санітари. В тих пакуночках було по кускові булки, кусникові ковбаси, по 3 яйця й 2-3 грудочки цукру. Це все, на що з тяжкою бідою спромігся громадянський благодійний комітет у місті.
По цім обході Сидоренко звернувся до Романа:
— Ну, пане сотнику, тепер уважайте… Робіть ось, як я… Насамперед з подушки стягніть пішву… подушку накрийте покривалом… Тепер одягайтеся в шинелю… пішву за пазуху… Ціпок у руки… каштет… Ну, готово? — командував Сидоренко.
— А для чого це? Що ми маємо робити?
— Тепер ідім на подвіря… Будемо от так собі проходжуватися… А там якось непомітно наблизимося до фіртки — і гайда на волю. Підемо до Філонівки: христосуватися з селянами та збирати писанки для хворих…— Он воно що!..
— Я знаю, як це робиться… Вже бував…
За пів години Роман і Сидоренко прямували гостинцем до села Філонівки, що знаходилося в чотирьох кільометрах від міста.
— Ну, почнемо ось від цієї хати… Мені здається, що вона буде щаслива на почин…
Увійшли.
— Христос Воскрес, пані господине…
— Воістину Воскрес… Хто ви такі й чого хочете?
— Хворі вояки Української Армії із шпиталя… Прийшли похристосуватися… тай… може будете ласкаві дати якусь „писаночку” для хворих… — почав Сидоренко.
Роман паленів. Йому скидалося це на жебранину…
Але ось залунав ласкавий голос господині:
— Ну, прошу ласкаво… Сідайте сюди, до столу… Будете гістьми… Прошу дуже, не погордуйте — підживіться, бідні ви мої… Ох-хо-хо…
На столі появилися яєчка, сир, ковбаска, молоко, пшенична сіра пасочка. Досить убоге, але в порівнянню з лікарнею це була вибаглива їда. А до того ще тепле слово господині:
— Мій син також у „петлюрниках” служить… у якійсь… як вона називається? „Чорні гайдамаки“ чи що?
— Ага… чорношличники!..
— Так, так… Ось тут недалечко вони… Переказував, що на свята приїде додому… Чекаємо щохвилини… прошу — живіться…
Щире слово розброїло й Романа: їв зо смаком, забув навіть і про перестороги сестри Тамари — „не переїдатися”…Коли виходили з цієї хати, в торбинках-пішвах уже були яєчка, кавалочки сала, ковбаси, пасочки…
Ще сонечко було „за доброго хлопа”, як утікачі поверталися до лікарні, обвантажені повними торбинами. Обережно шмигнули до фіртки. Через вікно подали торбинки до своєї „палати”, а самі спокійно й певно пішли через головні двері.
В „палаті” їх зустріли радісні оклики й іскристі погляди хворих товаришів.
|
|
За тиждень сестра Тамара з жалем випроваджувала Романа в дорогу.
— Ось ви вже й здорові, пане сотнику… Поїдете до своєї частини… Забудете за нас…
— О, ні! Я ніколи не забуду Вашого доброго серця, сестро… Справді, Ви для нас, хворих, були, як рідна мама…
— Це… наш… обовязок… — якось сумно шептала сестра Тамара…
— Бувайте здорові, сестро… Не згадуйте мене лихом! — прощався Роман.
— Ах… я… Ні… ні… не можу сказати… не треба… Це не для мене… Прощавайте, пане сотнику…
Але Роман відчув, як тремтіла в його схудлій і слабій її біла, пухка рука.
Поволі віддалявся від лікарні — і довго-довго ще чув на собі вогкий погляд карих очей сестри Тамари…
— Ну, нарешті!.. Дякувати Богові, що вже здоровий! — вітав Романа його приятель Володко Ковдерський.
— Здоров був і ти, Володку… Ну, що ж тут у вас чувати?— Та ось бачиш — нашу дивізію перекинули аж сюди… Маємо поповнення: багато мобілізованих козаків.
— Будемо наступати?
— Наказу ще нема… Але підготування йде… Та ти, Романе, ще не перебирай сотні… Мусиш піти до обозу — там поволі прийдеш до сили.
— Волію бути при сотні…
— Ми пана сотника так підгодуємо, що тут найскоріше поправляться, — усміхався й вістун Петро.
— А, Петре… Як ся маєш?..
— Богу дякувати, пане сотнику… Доношу слухняно, що всі речі пана сотника цілі й у порядку…
— Ти не думай, Романе, що ми забули за тебе. Майже щотижня ми довідувалися… Але поїхати не було нагоди…
— Ну, добре, добре… Тепер би я чогось зїв… та й чаю випив би…
— В цій хвилині, пане сотнику, — метнувся Петро.
|
|
Ще Українська Армія не була готова до наступу в ширшому розмірі; частини не були ще як слід поповнені й укомплєтовані, ще не зроблено відповідних запасів зброї й вогнепального матеріялу; ще не розміщено відповідно частин для утворення вихідної бази наступу — як ворог розпочав сам наступ на цілому фронті.
Штаб Дієвої Армії погодився з думкою генерала Давиченка, а саме: краще (покищо!) втратити частину терену, ніж повести в бій ще належно не реорганізовану армію. Тому вирішено поволі відходити на захід, не приймаючи боїв; хіба що кіннота й кулемети, стримуючи ворога, можуть вести арієрґардні сутички. Намічено маршрути для дивізій, і відворот почався.
Роман зо своїми кулеметами був у складі частин, що прикривали відхід 3 „Незломної” дивізії. З наказу командира дивізії обняв команду над усіма кулеметами.
— Памятайте, пане сотнику, — говорив улюблений генерал, пояснюючи завдання арієрґардних частин: — від вашої зручности й відваги залежить успіх акції… бодай на фронті нашої дивізії… Відхід мусить бути пляновий, спокійний… Ворога треба затримувати найменшими силами, але якнайдовше… І так від позиції до позиції… Набої ощаджуйте, бо маємо їх обмаль… хіба при наступі здобудемо в „товаришів”… — усміхнувся Давиченко.
— Постараємося, пане генерале, не посоромити слави „незломних”… Гадаю, що це і моя думка і всіх наших „незломних” — старшини й козаків…
— Я на вас надіюся, — сказав генерал, подаючи Романові руку на прощання.
Окрім субординації, генерал Давиченко завжди мав на оці ще й моменти психічні в відношеннях з підвладними. Не тільки суворим і дійсно „незломним” командиром він був, але й громадянином, старшим товаришем. За це його любили і старшина і козаки „Незломної” дивізії.
Генерал поїхав далі. А для Романа почалася відповідальна й небезпечна робота: увесь час перебувати в обличчі ворога й малими силами стримувати ворожі атаки.
Та не тільки того ворога мала Українська Армія, що ось зо сходу насідав на неї.
Народня пословиця каже, що „найгірший злодій — домашній”. А українці мали таких „злодіїв” аж забагато, і то там, де найменше можна було сподіватися.
Вже сутеніло, коли три вершники наблизилися до села, уважно оглядаючи його східню околицю.
В селі тихо.
— Мабуть, уже виступили, — кинув один з вершників.
— Отже, Володку, веди сюди кулемети нашої сотні. Для першої чети позиція від ліска до гостинця. Друга чета боронить села. Третя охороняє підступи від міста Н.-У.... Ага!.. А ти знаєш, що це за село?
— Філонівка… так бодай на мапі стоїть… — озвався Ковдерський.
— О, я добре памятаю це село! Бачиш… це було на сам Великдень…
І Роман почав оповідати про свої відвідини Філонівки.
Нагло вечірню тишу прорізав благальний крик.
З протилежного кінця села донісся стукіт кількох возів. Стукіт увірвався, вози стали. Загавкали собаки. Ось знову розляглися крики — хтось благав рятунку.
— Що це, Володку?
— Може, грабунок?
— Ану, їдьмо… скоро…
Роман погнав коня селом до того кінця, звідки неслися зойки.
Було темно.
Одначе Роман бачив, як з деяких хат вискакували якісь постаті й бігцем прямували в сторону криків.
Ось вершники наздогнали двох.
— Куме Панасе, це ви? Ви маєте „обрізка” — скоріше їдьте на піньківський шлях… — звернулася одна постать до Романа: — Треба їм перетяти шлях… Там пять фір… Черевики… шкіра… цукор… Скоріше!..
— Рятуйте! — неслося здалека.
— Справді: скоріше, Володку!.. Здається мародери напали на обоз…
Поїхали швидче.
Ось і гомін чути.
— Не бийте! Ми ж українці… За Україну воюємо!..
— Бий, бий його, Степане!..
— Тримайте тих… Не пускай!
— Держіть фіри!.. А, сучі діти, тікати хочете?!
— Напилися нашої… крови… Кінець ваш прийшов!..
— Стій! Ані руш! — крикнув Роман, стріляючи з револьвера в повітря.
— Ай, війско! Тікай, хлопці!..
Мов сполохана зграя круків, метнулися темні постаті врозтіч поза тини, в ворота, хто куди.
Роман і Ковдерський дали ще кілька стрілів, і від напасників не лишилось й сліду.
Біля фір поралися старші козаки. Возів було три.
— Ого! — скрикнув Ковдерський: — Та це з обозу нашого полку!..
— Так є, пане сотнику, — доносив Романові старший обозний: — Ми залишилися в селі, мусіли направляти вози… Хто ж сподівався, що тут є свої бандити!..
— Вони думали, мабуть, що ми — останні… що вже за нами нема війська, — додав другий обозний.
— Рушниці маєте?
— Дві, пане сотнику…— Їдьте вкупі й нікого не підпускайте до себе…
— Ех, ви… немуштрова команда! — вставив своє згірдливе слово й вістун Перепілка.
Вози відїхали.
— Ну, і що ти скажеш, Володку?
— Темні сили роблять свою гидку роботу…
— Ах, Володку! Це ж він… наш народ!
— Ні, Романе, — це дно, шумовиння… Кожна нація його має…
— Якби то так… якби то так, — сумно повторяв Роман: — І скільки його — цього, як ти кажеш, „шумовиння”? Половина народу!.. Ні! Це не шумовиння! Це — наша несвідомість, темрява глупота. Це — наше нещастя… Зла сила…
|
|
— Ну, нарешті й ми зможемо відпочити… А знаєш, Романе, — як то гарно: ось так добре вимитися, напитися чаю і виспатися!.. Га? Це ж — щастя! Ідеальне щастя!..
— Ну, ну… вже будеш його мати, — усміхався Роман: — Цілий тиждень нас буде заступати кіннота… Ось наш перший відпочинок буде в цьому містечку Д… Це порядне містечко…
— Я його знаю, — озвався Ковдерський: — ще зо світової війни… Стояв тут… Жидів багато…
— Ну, це прикмета кожного подільського містечка… Нічого не вдієш…
— Так-то воно так, але… — Ковдерський якось сумно похитав головою, не докінчуючи своєї неясної думки…
Вечоріло.
Змучені частини радо спішили до містечка, щоб відпочити й бодай раз добре виспатися. Зо два тижні несли безпереривну службу на фронті, задержуючи ворога й охороняючи свої частини. Безпереривне напружене чатування змучило не тільки людей і коней, а навіть, здавалося, й ці смертоносні машини-кулемети.
Ось вїздять вони видовженою хвилястою лінією до містечка. Кожний кулемет на візку, запряженому парою коней. За ним іде по вісім-десять козаків обслуги. Ось і кухня; також обоз із харчами, набоями… Все це зупинилося покищо на ринку, чекаючи, поки квартирєри розведуть чети на призначені місця.
Козаки, раді відпочинкові, жартують, перегукуються. Ось задимила й похідна кухня: скоро буде смачна вечеря, а там і бажаний (о, як бажаний!) сон…
І нагло нічну тишу порушив стріл… Один… другий… засокотав кулемет…
Що це? Невже ворог прорвався?
Та ні! Фронт же далеко… звідти он доносяться рідкі стріли передніх стеж.
Це щось у місті діється незрозуміле. Ось вибухла ручна граната. Заметушилося військо на площі. Це ж у нього стріляє хтось… якийсь таємний, незнаний ворог. Стріли сиплються з вікон, дахів, з брам, зза плотів.
Одне щастя, що досить темно. Але ось уже й ранені є… Крик… стогін… переполох…
Ось уже й Роман і Ковдерський і інша старшина — на конях на майдані.
Роман кидає короткі слова команди:
— Чергою, четами — вперед!.. У вулиці!.. Йти боками, найближче до стін… За містечком зупинитися!.. Ранених забрати на вози!
— Я передчував це! — кричав Ковдерський: — Провокація! Ніж у спину! О-о! Вони дорого заплатять за це!..— Чекай, чекай… не гарячися… Веди свою чету, — говорив Роман.
За чверть години кулемети були вже за містом. Стріли лунали далі. До Романа прибув звязковий від полковника Пантрука, що командував усіма частинами охорони. Полковник запитував, що це за стрілянина.
— Передай панові полковникові, — говорив Роман: — збройний напад невідомих злочинців… Чекаю наказу, що робити.
Козак поскакав…
Незабаром прискакав полковник Пантрук із кінною сотнею й легкою гарматою.
— Оточити місто! Навести гармату на ринок! Кулемети також! — наказував коротко й енерґійно.
— Гармата — вогонь!..
Бум-м-м!..
На майдані блиснув вогонь і розлягся вибух.
— Ще раз — вогонь!
Бум-м-м!..
Явилася делеґація: рабін, з ним кілька старших бородатих жидів.
— Пане генерале! Пане отамане! Не кажіть стріляти! Нащо стріляти? — загомоніли разом.
— Нащо стріляти? Ваше місто в підлий, підступний спосіб ужило зброї супроти нашого війська… Проти зброї — зброя! Коли за годину не видасте винуватців і зброї, змету з лиця землі ваше гніздо!..
— Пане старший, чи ми винні? Чи ми знаємо?
— Година часу! Раджу не гаяти його дурно! Ви не діти — мусите знати: що то стан війни!..
Делеґація пішла.— Підлі тхорі! Підступні гади! — хвилювався полковник.
— Це вони… комуністичні боївки…
— Провокатори! — додав хтось із старшини.
Літня нічка коротка. Ось уже й зарожевіло на сході. З містечка ніхто не показувався…
— Гарматою по ринку — вогонь! — розпорядився полковник.
Але в цей час прискакав вістун з фронту.
— Пане полковнику, помітний рух ворожих частин… Розпочинають наступ… — доносив козак полковникові Пантрукові.
— Їхнє щастя… — полковник махнув рукою в напрямі села: — Дамо раду їм потім… тепер залишіть у спокою… Пане сотнику! — звернувся до Романа: — Держіть напрям на Л. Вирушайте негайно!
— Слухаю!..
Полковник з кіннотою і гарматою подався в сторону фронту, а Роман повів свої змучені, голодні й поденервовані частини далі на захід до містечка Л.
А в Д. біля кількох розбитих гранатами крамниць уже поралося правдиве шумовиння.
|
|
— Ну, здається, це остання наша позиція, — говорив Роман до Володка: — Ось за нами й Збруч. Там уже піші частини зайняли позиції…
— Богу дякувати… перейдемо до нормальної служби…
— Цього мало, Володку… Розумієш?.. Мабуть підготовку вже закінчено… В наступ підемо…
— Ах, якби скоріше!..
Так розмовляли приятелі увечорі. А ранком Ковдерський уже рапортував свойому командирові:— Доношу, що з сотні здезертувало 50 козаків…
— Як? Половина складу?!
— Так… усе наше „поповнення”, мобілізовані подоляки…
— Ну, що ж: полова відлетіла, залишиться чисте зерно…
— Коли та „полова” забрала все своє умундурування… а головне — рушниці й набої…
— Щурі!.. Гадають, що корабель потопає?! Він щойно тепер вийде в відкрите море!.. Стягни, Володку, чети… Зайві кулемети дай у запас, до обозу…
|
|
Роман не помилився: Українська Армія перегрупувалася, зайняла вихідне положення — і незабаром усі дивізії облетіло давно очікуване, чарівне слово:
— Вперед!..
3-тю „Незломну” дивізію вище командування армії призначило на перший удар, на прорив ворожого фронту. А щоб дивізія була свіжа, бадьора, її тепер відвели дещо назад, далі від фронту, на відпочинок.
Роман і Ковдерський з усієї сили користали і з відпочинку, і з гарних літніх соняшних днів: купалися, вигрівалися на сонці, висиплялися після стількох безсонних напружених ночей.
І від купелів, і від сонця, і від сну, і від стиглих яблук та грушок, що їх до-схочу тепер їли — приходили до погідного настрою, до душевної рівноваги. Нерви заспокоювалися, появлялася охота до життя.
Сотня стояла в селі Тусирах.Одного разу, повертаючись в полудне з купелі (купалися в невеликому ставку за селом), Роман зустрів молоду жінку в одязі сестри-жалібниці. Виходила з Тусир у напрямі на сусіднє село Іванівку.
Наблизившися, Роман ще здалека побачив, як вона усміхалася й прискорила кроку назустріч йому.
— Щось знайоме… Де я її бачив? — думав Роман.
А вона вже й руку простягала на привітання.
— Аж ось де здибала вас, пане сотнику! — радісно говорила: — Добридень!..
— Ах!.. Сестро Тамаро!.. Ви?
— Ну, певно: я!.. Своєю власною особою!..
— Добридень… добридень… Як же ви опинилися тут?..
— Дуже просто: по евакуації Н.-У. вступила до санітарної летючки якраз вашої дивізії… Стоїмо ось в Іванівці…
— Дуже радий вас бачити…
— Та-ак?! — вона усміхалася, в очах світилися вогники. — І я рада вас бачити… та ще таким… Ви… ви так… гарно виглядаєте?
Усміхнувся. Комплімент гарної жінки мимовільно пестив мужеське самолюбство.
— От… так… трошки поздоровішав…
— А я оце ходила до вашого села: до одної хворої жінки, — додала по надумі. — А знаєте що? Ідім до нас… до летючки… на обід… Не бійтеся: тепер не будемо вже частувати вас… пенцаком!..
Засміялася.
— Дякую за запросини, сестро Тамаро… Але я тепер не можу: пополудні маю інспекцію…
— Ну, то приходіть увечорі… на чайок… Добре?— Хіба що ввечорі…
— Прийдіть… прийдіть… Пригадаємо собі Н.-У. Як то час біжить! Здається, що це вчора було…
— Гаразд… я прийду…
— От і добре… Ми стоїмо в школі… Я буду вас чекати…
— Дуже? — пожартував Роман.
— Може… — і нагло додала поспішно: — Ну, поки прощавайте… власне: до побачення… Так?
— Так… Бувайте здорові… сестро Тамаро…
Не оглядаючись, вона скорою ходою пішла своєю дорогою, а Роман поволі наближався до своїх Тусир.
Пополудні він поголився, причепурився, а над вечір, сідаючи на коня, говорив Ковдерському:
— Уважай, Володку, — будеш на деякий час моїм заступником… Я… їду до командира полку…
Перший раз Роман Ковдерському збрехав.
|
|
— Яка вона мила і… гарна, — думав Роман, глядячи на усміхнену сестру Тамару.
Йому було приємно в її товаристві.
Вечоріло.
Якось воно так сталося, що Роман і не помітив, як опинився з сестрою Тамарою в садочку сам-на-сам.
Решта товариства була в школі. Он звідти несеться сміх, гамір. Ось почали співати, чути пригривку на гітарі.
А вони — в садочку, на лавочці. Сидять близько одне до одного. Розмова ллється.
— Як гарно на дворі! — шепче вона.
— Так… Добре, що хоч із погодою нам пощастило на відпочинку…
— Пригадую шкільні часи… як була гімназисткою… Скільки то ріжних мрій народжувалося в такі вечорі!..
— Звичайно не на самоті?
— Ну, певно!
— І не в хаті?
— Починалося в парку… у нас гарний мійський парк… „Він” звечора вже чекав на „нашій” лавочці…
— Напевно в алєї „Зітхань”, або „Мрій”?
— У нас називалася „Алєя кохання”… Скільки то там пережито… може й дійсно правдивого кохання!.. Решту доповнювали мрії вже в своїй кімнатці, в ліжечку…
— А на рано, звичайно, з недоспання біль голови і… двійка з історії чи математики? — засміявся Роман.
— Бувало й таке… І от що тепер залишилося від тих мрій!..
— Що ж, сестро Тамаро, наше життя дуже змістовне… Чейже боремося за здійснення таких високих ідеалів…
— Та воно так… Але якесь воно, це наше життя, таке однобічне: тільки посвяти, тільки жертви, тільки відречення…
Із школи доносилася жвава пісня:
|
„Як на мене щиро гляне, |
Роман усміхнувся:
— Бачите: бувають і веселі хвилини…
— Бувають, але… ми не вміємо з них користати…
Чув, як до його рамя доторкнулося її — мягке, тепле.Немов елєктрична струя прошила тіло. Стало гаряче. Мязи напружилися. В висках застукало. Кров ударила в голову.
— Я чи маємо ми право думати про себе? — говорив, ніби борючися сам із собою.
— Я чому ні? Кому то шкодить?
Йому здалося, — ніби присунулася ближче до нього. Ліктем почув, що то — пруживі груди.
— Життя таке коротке… так мало в нім хвилин радости, — шептала пригортаючись Тамара.
Почув, що повинен бути аґресивним, сміливим.
Ще десь далеко борикалася якась думка: чи то „випадає”, чи добре він робить, що з того буде?
Та так було лише мент.
На перший плян настирливо лізла інша думка:
— Чоловіче, не будь дурний! Щастя дається в руки — бери його повними жменями… Ти знаєш, що з тобою буде завтра? Дістанеш кульку — й підеш у землю… із своїми ваганнями, чеснотами…
Ех!..
Обняв рукою за стан.
Здригнулася… Але — нічого…
Притиснув до себе. Чув, як її молоде, пруживе тіло повинувалося наказам його руки. Пригорнулася до нього так, що чув, як часто било її серце.
— Тамаро… кохаєш?..
— Так…
— Давно?
— Від першої зустрічі в шпиталі… в Н.-У…
— Чи не помиляєшся ти?
— Ні, ні… Кохаю… Твоя… твоя…
Її голова хилилася до нього на груди. Личко паленіло…Поволі схиляв і своє лице до неї. Спраглі уста шукали її уст.
Чув, як нестримно котиться в безодню. Думки — ніякої. Лише жадоба, вогонь.
Вона — його… ось буде його.
Тріпоче, тремтить в його обіймах, така покірна, така закохана…
— Моя? Хочеш бути моєю? — шепче гарячим подихом.
— Твоя… твоя… — ледве чути відповідь.
Упявся устами в її уста. Руки набули якоїсь всесильної влади…
Ще мент… один мент…
Тік-пак… Тік-пак…
Та-та-та-та… — донеслися здалека відгуки стрілів.
І нагло Романову душу прошив благальний крик:
— Ромку… Ромку… Допоможи!.. Поспіши!..
Вона — його Галя — благає допомоги.
Вона — там, у ворога. Може гине з голоду? Може мучиться в черезвичайці? Може тиняється без даху над головою?
Урвалася напнята струна бажання. Охляли мязи. Прохолола голова.
Відсахнувся. Підвівся з лавочки.
— Сестро Тамаро… простіть… Я… трохи забувся…
Поцілував у руку й пішов скорою ходою.
Здалося йому, що почув її схлипування.
Сів на коня. Потиснув острогами. Чвалом подався в сторону Тусир.
— Дурень! Дурень! Дурень! — дзвеніло в вухах.
— Чесно… порядно, — відзивалося з середини…А вдома Ковдерський говорив:
— Романе, ось наказ: завтра вирушаємо в наступ…
Ах, нарешті! Туди! На бій за Україну! До Галі!..
Другого дня рано 3 „Незломна” дивізія вже машерувала до місця, де мала прорвати ворожий фронт.
Цей відтинок фронту дотепер тримала 2 Подільська дивізія. На фронті було досить спокійно. Тільки передові стежі вели ліниву стрілянину.
Наші частини займали глибокі, ще австрійські, окопи по цей бік річки, червона армія займала старі російські окопи по той бік.
Місцевість, особливо східній беріг, — горбкувата, лісиста.
Пополудні прибула 3 дивізія до містечка Н. — місця свого призначення.
Далі на захід розташувалися спеціяльні кінні дивізії, що мали слідом за „Незломною” дивізією вдертися в вороже запілля й зробити заколот та переполох на всьому фронті ворожої армії. По цім усі частини Української Армії мали перейти в вирішальний наступ для знищення бойової сили ворога та звільнення України.
Агентурна розвідка доносила, що на Україні в усіх більших осередках підготовлялося повстання. Центральний повстанчий комітет уже утворився й переводив організацію відділів. Місце перебування комітету, як і вся його діяльність, зрозуміло, була покрита великою таємницею.
Удар на ворожу армію мав на меті знищити її, як бойову силу. Повстання по всій Україні мало унеможливити ворогові наново організувати й поповнити свої бойові частини. А поки прийшли б частини з глибокої Росії, Україна, вже вільна від ворога, мала б можливість перевести загальну мобілізацію й утворити велику армію.
Такий був плян вищого командування, і його в загальних рисах оголосили й частинам.
Успішний початок його виконання залежав від завтрішньої акції „Незломної” дивізії.
На просторій толоці за містечком Н. розташувалися частини цієї дивізії. Полки піхоти, кулемети, гармати, кіннота — усе на своїм місці, усе в порядку.
Над вечір частини обїздив генерал Давиченко.
— „Незломні”! — говорив він: — Настав давно очікуваний день, коли ми переходимо в рішаючий наступ проти ворога, щоб його розбити й нашу дорогу Батьківщину — чуєте, „Незломні”? — звільнити від окупанта! Вільна й незалежна Україна — це буде завершення нашої боротьби. Коли ми брали до рук зброю, то давали собі слово: або вільна Україна, або не жити… І ось третій уже рік ми не випускаємо з рук тої зброї. А завтра, „Незломні”, нам припадає велика честь, але й трудна задача: першим проломити ворожий фронт, першим завдати йому дошкульного удару й тим пробити ворота для усієї нашої армії!.. Старшина й козацтво! Сподіваюся, що я не потребую нагадувати, як повинні поводитись „Незломні”: залізні в бою з ворогом, милостиві до подоланих, прихильні й щирі до мирного населення… Від нашого завтрішнього наступу залежить успіх Української Армії. Ні кроку назад! Вперед за Україну! Слава Україні!..
— Слава!
— Слава Україні!— Слава генералові Давиченкові!..
По всім майдані лунали бадзорі оклики.
Переїздячи повз місце розташування 22 полку, генерал зупинився біля кулеметів.
— На вас покладаю особливі надії, сотнику Сумний: кулеметам буде багато роботи…
— Постараємося виправдати ваші надії, пане генерале…
— Я вірю вам!.. — він поїхав далі…
Наставала тиха, тепла серпнева ніч. Показувалися перші зірки. Затихав гомін табору. Вояцтво лягало спати, щоб набратися якнайбільше сил — бо завтра буде трудний день…
На одному возі біля кулемета лежали Роман і Володко.
Розмова скоро затихла. Ось уже чути й мірне дихання сонного Ковдерського, а Роман не може стулити очей. Роєм напосідають ріжні думки, переганяють одна одну, переплітаються в хаотичні клубки.
— Чи пощастить нам? Боже, Боже — чи ж то буде день нашого дійсного воскресення? Велика мета, свята мрія… чи ми вже на порозі до її здійснення? Що то буде?..
— А ця Тамара така приваблива… Ні, ні! Геть ці думки!.. Ось незабаром і з Галочкою буду… Де вона? Що з нею?..
І ввижається йому Галина — то весела, усміхнена, здорова; то — хвора, виснажена, сумна…
— Зірка впала… Може то моя? Може згасне завтра й моє життя?.. Всі надії, всі бажання, всі чуття — в одну хвилинку перетне безноса косою. І все піде в холодну землю… А може полон… каліцтво?.. І навіщо вчора втік від Тамари?..
|
|
Блідли зорі. Лише на сході змагалася із сяйвом світанку ранішня зірка-Венера.
Вогкістю й холодом віяло від річки. Десь забив деркач. В містечку перегукнулися півні (треті).
Легкі дрощі пробігали поза спиною, тремтіли руки.
Ось ізза ліска показався окраєць сонця — й настав день — 27 серпня!
Бах! Бах! — ревнули гармати.
Пак! Пак! Пак! — заговорили рушниці.
Та-та-та-та-та!.. — засокотали кулемети.
Заворушився лан багнетів. Захвилювалися ряди сіро-зелених мурашок. А все тягнеться до мосту, де вже збито ворожу заставу й починається переправа наших частин на той бік.
Почався наступ.
Бій розгарявся.
„Незломна” дивізія поширювала свій пляцдарм. Ворожі частини, збиті з позиції, хоч і ставили завзятий опір, але подавалися назад. Вже кілька сіл перейшло в наші руки. Фронт розтягався. До містечка Н. прибували кінні частини й через міст переправлялися на лівий беріг із своїми гарматами, обозами.
22 полк досягнув сіл Недосилки й Волосяне, коли настала ніч, і частини зупинилися в свойому розгоні.
Розмістивши кулемети поміж сотень, Роман повернувся до села Добромилова, де знаходився штаб полку.
Ніч проминула спокійно.
Рано до штабу полку прискакав козак із наказом від командира дивізії. В наказі говорилося, що, як донесла розвідка, ворог підтягнув великі резерви й можна сподіватися енерґійного протинаступу; бо по всьому видно, що вороже командування зрозуміло всю небезпеку від цього прориву фронту і за всяку ціну вирішило ліквідувати його. Якщо б ворогові вдалося збити з позицій дивізію, то і вона, і ті частини, що вже переправилися на цей бік — все було б притиснене до річки й знищене. Замість успіху була б велика поразка. Центр позиції тримає 22 полк, на нього й будуть спрямовані найсильніші ворожі удари. В кінці наказу командир дивізії казав, що надіється на 22 полк і певний, що полк витримає ворожі удари.
Стільки — наказ.
— Ну, буде гаряче, — замислено додав полковник Пятипал, камандир полку.
І дійсно — стрілянина на фронті збільшувалася. Ось появилися й перші ранені.
Командири сотень все частіше почали присилати донесення з проханням підмоги, бо ворог натискає.
Біля полудня надїхав бригадир полк. Пантрук.
— Тримайтеся, стягніть усі резерви. Перед нами „школа червоних командирів” — найкращі ворожі ударні сили… Держіться до останнього…
Він поїхав далі повздовж фронту.
— Сотнику Сумний, — наказував полк. Пятипал: — беріть кулеметні резерви й прямуйте до Волосяного в район першої сотні. Здається, там найбільше загрожений пункт…
Чотири вози з кулеметами потягнулися лісними доріжками. Ось переїхали більший лісок, виїхали на широку просіку. Ворог помітив вози — гармати загупали частіше; шрапнелі крякали в повітрі, гранати пороли землю, вибухаючи снопами пороху й диму.
— Невже ось тут десь моя смерть? — думав Роман.
— Петре, — звернувся він до свого джури: — як мене убють, ось тут на грудях є в мене пакуночок. Він заадресований до моєї дружини. Візьмеш і віддаси його поручникові Ковдерському… А якщо і його не буде, переховай сам, доручиш при нагоді…
— Е-е, пане сотнику!.. Бог милостивий — чи кожна куля має вбивати?
Ось вїхали в малий гайок, біля села Волосяного.
Гайок займала перша сотня. З села мусіла відступити під натиском ворога; тепер закріпилася на краю гайка.
Порозумівшися з командиром сотні, Роман два кулемети казав підтягнути до лінії стрільців, два тримав у резерві в гайку.
Ворог вів упертий наступ. Видно було, як уже від околиці села почав він перебіжки роями в напрямі гайка.
Стрільці першої сотні, що вже почали були хвилюватися, почувши торохкотіння нових кулеметів, дещо заспокоїлися й енерґійно почали відповідати вогнем на ворожі напади.
Та ось нове лихо: не стає стрільцям набоїв. Найгірша ситуація, що й до паніки доводить.
— Що робити? — питає сотник Пазнюк Романа.
— Негайно посилайте по набої до штабу полку… Я дам ще один кулемет… Стрільці хай зрідка стріляють…
Ще одна машина підкотилася до узлісся.— Стріляти чергою, зправа по одному!. Щадити набої!.. — наказував стрільцям Пазнюк.
Зменшилася стрілянина. Ворог користав із цього, просуваючися вперед. Та ось заторохкотів ще один кулемет. Ворог заляг, засипаючи кулями лісок.
Так зближалися ворожі лави до віддалі, коли вже рішає не куля, а багнет.
В цей час прибіг до сотника Пазнюка козак з правого крила, з донесенням від начальника правої застави чотового Волохевича.
„Ворог сильною групою обхоплює наше праве крило, оточує лісок. Девята бриґада відійшла, відкривши підступ до нас. Ще робити?”
— Хай застава відходить до ліска!.. Але з вогнем… — розпорядився Пазнюк.
Козак побіг…
Але вістка: „Нас обходять” — стрілою облетіла ряди.
Стрільці захвилювалися.
Ось-ось і пічнеться відступ. Перетвориться в утечу, в паніку. Пропало все.
Стрільці підвелися.
В цей час стежкою над'їхали до лави три вершники.
Роман побачив генерала Давиченка, з двома вістунами.
— Хлопці! — казав він: — протримайтеся на цій позиції ще півгодини! Я вже післав кінноту в глибокий обхід… Перемога буде наша… але це залежить від вас… А!.. Тут сотник Сумний! — звернувся він до Романа: — Я тепер спокійний…
Узліссям генерал поїхав здовж фронту. Збільшена стрілянина ворога означала місце, де він проїздив.Його слова дещо заспокоїли стрільців; вони знову залягли. Але набоїв все ще нема.
Ось і знову біжить козак з правого крила від Волохевича: застава вже в ліску, але ворог перебіжками скоро наближається до гайка з метою окружити його.
— Петре! тягни останнього кулемета туди! За мною! — скоро говорив Роман, поспішаючи з сотником Пазнюком на праве крило.
Стрільці залягли, але зза браку набоїв рідко стріляли.
Це осмілюваво ворога — він частими перебіжками наближався з правого боку до ліска.
Надтягнув Петро з двома козаками кулемета. Роман сам припав до нього.
Ось наладований.
Виміряв. Потиснув гудзика.
Та-та-та-та!.. — заговорила машина.
У 300 кроках від ліска залягла ворожа лава.
Та ось нещастя: кулемет зупинився. „Затримка”, — що так часто лучаються з тими машинами.
Гарячково порається біля кулемета Роман. Хвилинки здаються вічністю.
Ще… ще трохи й буде направлений…
Але що це?
Ворог, почувши, що стрілянина замовкла, знову почав перебігати вперед. Ще наблизився на яких 50 кроків.
— Боже! Невже не встигну! І ми пропали… І все пропало! — думки блискавкою пробігали в голові: — Нещастя! Катастрофа! Смерть!.. — думав Роман.
— Пане сотнику! Моліться за мене… Я стримаю червоних… а ви скоріше робіть біля кулемета…Так вигукнув вістун Петро Перепілка. Схопив рушницю й вискочив з нею кроків на сто наперед з криком:
— Хай живе Україна!..
Упав на землю, почав стріляти.
Ворог, що вже підвівся для нової перебіжки, знову на хвилину заляг.
Та ось підвівся червоний командир:
— Товаріщі, вперьод! В атаку!
Лава підвелася.
— Вперьод! Петлюровци не імєют патронов! Побєда наша!
З наїженими баґнетами кинулася лава наперед.
— Уррра!.. — кричали червоні ударники (це були юнаки з школи „красних командіров”).
Петро гарячково стріляв.
Упало кілька вояків з наступаючих. Але решта бігцем ішла вперед; з розстрільни переладовувалася в ударну ґрупу.
— Да здравствуєт революція!..
Роман побачив, як на баґнетах повисло тіло його вістуна, козака Петра Перепілки.
— Уррра!..
І в цей мент Роман потиснув.
Несамовито заторохкотів кулемет. Віддаль близька — ворог, як на долоні; біжить купкою. Не сподівався вже відпору.
Страшне спустошення вніс кулемет в ряди червоних. Падали один по однім.
Затрималася лава. Дригнули її рештки. Упали.
— Вперед! В баґнети! — кричав Роман, вихоплюючи револьвера.
— Хлопці! Вперед! — кричав і чотовий Волохевич.Хвиляста лінія стрільців кинулася в контратаку.
Здеморалізовані несподіванкою і своїми втратами, рештки ворога не ставили більшого опору. Частина загинула від баґнетів, частина здалася в полон.
Ось і з лівого боку чути:
— Вперед! Слава! За Україну!
Вороже розташування обійшла наша кіннота. Дригнули ворожі лави. Цим скористало наше командування.
Ввівши в бій резерви, бриґадир Пантрук повів атаку на всьому фронті бригади.
Стиснена з двох боків, ударна ворожа ґрупа піддалася. Контр наступ ворожий не вдався. „Незломна” дивізія ще більше розширила свій пляцдарм, забираючи великі воєнні трофеї.
|
|
В пробиті ворота кинулася наша кіннота руйнуючи вороже запілля.
Вся Українська Армія перейшла в вирішальний наступ.
Запалала вогнем повстань і вся Україна.
Ще з місяць точилися криваві бої, коли нарешті українське військо стало на кордонах незалежної Української Народньої Республіки._-_page_82.png)