Галина/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Галина (1934
Іван Зубенко
Частина III. А в той час
Видання: Коломия: Видавництво «Ока», 1934.
ЧАСТИНА III.
 
А В ТОЙ ЧАС.
 
12. ОСИРОТІЛЕ КУБЕЛЕЧКО.

Ще ніколи в житті Галя не виглядала з такою нетерпеливістю листоноші, як тепер. І ще ніколи своя хата не здавалася Галі такою сумною, як тепер.

З кожного кута до неї виглядав Роман.

З незвичайним старанням і любовю вона поховала всі речі, що залишилися по нім (всього ж він не забрав!).

Одежу, білизну переглянула, понаправляла й поскладала до шафів. Упорядкувала книжки, ноти. Всі його світлини, портрети порозміщувала так, що він був у неї перед очима на кожному місці. Окремо позвязувала в пачечки ріжні документи. Окремо — листи, що їх перечитувала по кілька разів. А кожного свіжого листа тримала при собі й перечитувала доти, доки не знала всього напамять.

Одначе сум усе більше обхоплював її. В такі хвилини, коли самота ставала найдошкульніша, Галя йшла до знайомих — до панства Шелюків чи Остріжек — розвіяти журбу.

— Не журіться, пані Галино! — говорив старий Шелюк: — Бог не без милости, козак не без щастя… Ось незабаром повернеться й пан Роман… Давно від нього мали листа?

— Минулого тижня…

— Звідки пише?..

— Зпід Чернігова…

— Ось бачите… Скоро проженуть большака, й знову візьмемося до нашої праці… І наші тутешні москалики щось притихли… Мабуть чують, що наша бере…

— Роман писав, що, як дійдуть до кордону, то візьме відпустку й приїде додому.

— Ось бачите: все буде добре…

…Та не так сталося, як жадалося. А народня пословиця каже, що „біда не приходить сама”. Одного дня Галя пішла до „Дворянскаго Собранія” — на засідання свого шкільного комітету.

Ось прийшов і голова комітету Свирид Остріжка.

— І що то за недоля наша, українська!.. — почав говорити піднесеним голосом: — А що — чули вже, панство?..

— Що? Що таке? В чім річ?

— З одним москалем упоралися, а ось другий уже лізе… З Дону насувається так звана „біла” армія, чи білоґвардійці… армія генерала Денікина…

— А під яким гаслом вона йде? — запитала й Галя.

— Ого! „Єдіная, нєдєлімая”!..

— І що ж воно буде?

— Тяжко й вимовити… мабуть війна на два фронти…

— Боже, Боже!..

І дійсно: з того боку, звідки найменше можна було очікувати небезпеки — з тихого Дону, союзної козацької республіки — насунула несподівана хмара.

Недобитки старої російської армії зорганізували на північному Кавказі нову, так звану „добровольчеську” армію (скорочено: „Добрармію”) і з гаслом відновлення російської імперії рушили через Кубань і Дон на Україну. Цю армію і її політичний провід визнали й держави Антанти.

Український кордон з цього боку був слабо захищений — тож не диво, що одного серпневого дня, чи краще сказати: ранку, до міста Х. вступили відділи війська, що на раменах мали золоті „поґони” - наплечники.

„Добрармія” оголосила себе в стані війни з Українською Народньою Республікою. Натурально — всі уряди в місті в один мент захопили москалі. Взагалі „добровольчеська” влада оголосила, що признає лише ті закони, що були чинні до 1916 року, себто закони російської імперії. Тож усі форми державного (а то й приватного!) українського будівництва скасувала негайно, з дивним поспіхом.

Поодиноких українців покищо не переслідували, але з державних посад звільняли.

Цей напад „денікинців” був такий несподіваний, що Галя ще й не надумалася, що робити, як уже новий фронт відтяв її від Романа. Всяка лучність увірвалася; про листи не було й мови.

Перед очима стало питання: з чого жити?

Та чужа пословиця каже: „Нє імєй сто рублєй, а імєй сто друзєй”… А наша — „Свій коли не пожалує, то бодай скривиться”…

Українці дали Галі посаду в кооперативнім банку — „Кредитовім Товаристві ім. М. Левитського”. Кооперацію „денікинці” залишили покищо в спокою.

Російські газети кричали про успіхи „Добрармії”; про українців якось не згадували.

В такому непевному й тривожному стані прожила Галя кілька місяців. Єдиною її втіхою були відвідини панства Шелюків чи Остріжек.

Та як несподівано появилися „добровольці”, так несподівано й зникли.

Цілий вечір і ніч у місті була якась метушня й стрілянина, а на другий день уже по парканах і стінах висіли розпорядження нової радянської влади за підписом голови „губвиконкому” І. Любецького.

Положення українців ще більше погіршилося, бо більшовики скасували не тільки всі попередні державні чи приватні публічні установи, інституції, товариства, але й приватну торгівлю разом із кооперацією. Завели зовсім новий лад.

З крамниць були чинні тільки кооперативи професійних союзів, що їх признала влада. І хоч у них також було мало краму, все ж таки сірника, свічку, мила, якихось круп чи вряди-годи трохи перкалю чи „бомазеї” можна було дістати.

Найгірше було з харчуванням. На ринку торгівля майже зовсім завмерла. Бойкотуючи комуністичну владу, селяни зовсім не підвозили до міста ніяких продуктів; тож на базарі за жадну ціну вже не можна було дістати ні хліба, ні зерна, круп, масла, молока, сира, курки, сала й т. п.

Хліб продавали тільки „націоналізовані”' (немов би державні) пекарні. Так само деякі молочарні — молочні продукти.

Та там продавали на картки, а з тими картками була якраз біда.

Влада поділила громадян на чотири катеґорії: 1) партійних (себто: членів державної комуністичної партії), 2) симпатиків, 3) трудящих-безпартійних (цих покищо зносили, хоч їхні права обмежено до краю) і 4) ворогів народу (без жадних прав). До останньої ґрупи зачисляли й усіх активних, свідомих українців та їхні родини.

Чи в кооперативах, чи в пекарнях, чи в молочарнях продукти чи товари можна було дістати тільки на карточку, а на цих картках було зазначено, — яку кількість товару має право набути (раз на місяць чи на день, — залежно від роду краму) власник картки. Перша катеґорія мала право купувати необмежену кількість усього. Друга — одну пайку (наприклад: денно — 1 фунт хліба, 1 літру молока, тощо). Третя — пів пайки, четверта — четвертину її. А що товарів і продуктів була обмежена кількість, а привілеї мали перші дві катеґорії, то третій ґрупі мало що доводилося діставати, а вже четвертій — майже нічого. Більшість населення поволі доходила до стану голоду.

Щоранку перед тими небагатьома чинними крамницями, пекарнями, молочарнями встановлювалися черги — „хвости” (на хліб, цукор, молоко й інше). Траплялися все частіше випадки, що люди простоювали цілий день у черзі, щоб, нічого не діставши, піти додому.

На цьому тлі вибуяла до нечуваних розмірів спекуляція. На ринку „зпід поли” можна було дістати (головно — в жидів-перекупнів) дещо з їстива або одежі, але за страшні гроші. Не маючи джерела прибутків, приголомшені люди несли продавати всякі домашні речі й збували за безцінь, щоб заспокоїти голод.

До цього всього треба додати, що нова влада зводила безоглядні порахунки з т. зв. „контрреволюціонерами”, ніби то ворогами нового ладу. На цьому тлі розвинулася „політична спекуляція” — доносництво, помсти, особисті порахунки тощо. „Черезвичайка” працювала „на всю пару”.

Найбільше переслідували більшовики націоналістичний український рух. І хоч у складі комуністичної партії було багато й українців, одначе найбільших переслідувань зазнали якраз свідомі українці. Арешти, труси відбувалися щоденно.

Радянські часописи спочатку захоплювалися перемогою над „білоґвардійщиною” Але на весні всю увагу притягнула мовсковсько-українська війна. Газети, плякати, летючки — кричали про успіхи червоної армії. На мітінґах промовці захлистувалися від радости з приводу ліквідації „петлюровщіни”. А в той час по селах трохи гомоніло. Кружляли чутки про армію Української Народньої Республіки. Появилися емісарі національного уряду, встановляли звязки. Щось тихо й таємно робилося. Це була тиша перед бурею. Підготовлялося всенароднє повстання.

В таких обставинах перебула Галя кінець зими, весну.

Посади не мала. Помалу витратила всі заощаджені гроші. Від Романа не було жадної вісточки. Памятаючи його наказ: не кидати дому, а в тяжкій хвилині продавати речі — вона поволі почала відносити на ринок спочатку дещо з свого посагу й виправи, а потім і інше, що мало сяку-таку вартість.

Наближалася до якогось невідхильного, фатального кінця.

 
13. ЛУКАВІ ДРУЗІ.
 

— Ось, Олю, — останнє, що можна ще продати… лишилося тільки найконечніше… — говорила Галина до Ольги Варецької, що в гарнім літнім убранні сиділа на отомані.

— Не маєте вістки від чоловіка?

— Нема… легко сказати — ось незабаром уже й рік буде, як пішов… Ні звістки… ні чутки…

Галя почала пакувати до паперової торбинки свою шлюбну суконку.

— Нічого не чули, Олю, про нашу армію?

— Яку то „нашу”? — здвигнула раменами Варецька, кидаючи пильні погляди на працю Галини.

— Ну, нашу… українську… де Роман…

— Ах, петлюрівську… Відступила за Збруч…

— Що то діється там з Романом? Хоч би від полону охоронив його Господь. Старшина… українець… У-у!.. Мороз іде поза спиною…

Варецька підскочила.

— Ви помиляєтеся, Галю! Червона армія — порядне, дисципліноване військо. І полонених не катують — їх тільки висилають до таборів… кудись… Ну, як же вам, Галю, живеться? — змінила тему.

— Ось як бачите… В найми пішла б — та кому тепер потрібна наймичка? Жебрати? Міліція заарештує… Бачите: всім треба працювати… „Трудящійся достоїн пропітанія”…

— Можете посаду знайти…

Галя остовпіла.

— Я? Можу посаду знайти?!

— Ну, так… ви! Що ж тут дивного? Тільки не будьте уперті…

— Себто?

— Вступайте до комуністичної партії…

Галина видивилася на Варецьку.

— Я… до комуністичної партії? Ні, Олю… Своїх переконань, свого „я” зректися не можу… Не можу служити неправді…

— Що ви хочете цим сказати?

— Хіба ж ви не бачите, що вся політика комуністів збудована на брехні!

— Чому? З чого те видно?

— Перш за все: тільки назва „Українська Радянська” і т. д. А де ви що бачили українське? Декрети всі з Москви, урядовці москалі та наші перевертні… Це навіть не інтернаціонал, а просто — Москва… А селянам що дали? Карні відділи, пожежі!..

— Так то ж бандити… повстанці…

Галя сумно похитала головою:

— Ех, Олю… у вас усі бандити, хто не може й не хоче помиритися з чужинецькою владою…

— Годі, Галю, про це… Ви сьогодні в поганому настрою… Та воно й не дивно…

— Так… Відколи поїхав Роман, у мене один настрій… Ех, та що там говорити! Вибачайте, Олю, — мушу піти на ринок… ось із цим.

— Ідім… я проведу вас трохи…

Галя взяла свій пакунок, і вони вийшли.

— А я оце йшла до вас, — почала щирим тоном Ольга, — щоб порадити…

— Дякую…

— Зверніться, Галю, до Любецького. Він тепер голова „губвиконкому” і все, все може зробити…

— Мені й Роман казав шукати в нього допомоги. Але від того часу, коли він виступив, як одвертий комуніст та ще провідник, я не хочу його бачити…

— Розважте, Галю… Адже ж і комуністи мають серце, як і всі…

Галя аж пристала. Підозріло глянула на Ольгу: чи вона знає що з минулого? Чи на щось нове натякає? Але на що?

— Що ви хочете цим сказати?

— Так собі… Ну, я тут попрощаю вас… Подумайте, Галю, тай прилучайтеся до нас… комуністів… Ідея комуни свята… непереможна… Поміркуйте добре… Я ще зайду до вас… по відповідь…

Ольга пішла бічною вулицею, а Галя простувала на ринок.

Там, як усе, стояли величезні „хвости”, вешталися всякі людці.

— Громадянко, маєте що продати? Я куплю… — тихо почав якийсь тип.

Галя дивилася на цього добродія, а в голові її, як молотом, стукала думка:

— Руїна… насильство… знущання… І оце свята ідея?!

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

Одного ранку Галина почула на своїм ґанку тупіт чобіт і розмову:

— Тут двох буде мешкати…

— А кто тут помєщаєтся, ґаспадін взводний?

— Четверта катеґорія… якась петлюрівка…

— То прошу пожалуйста, — мєня сюда назначьтє…

— Іш ти, гнида!.. Ласий до бабів! Отже тут мешкатимуть Ванька Спотикалка і Саня Нос…

Галя почула дзвінок.

Відчинила. Побачила чету червоноармійців.

Старший і два жовніри увійшли до хати.

— Хто тут живе? — запитав старший.

— Я…

— Громадянка Сумна?

— Так… Чого вам треба?

— З наказу губвиконкому у вас ліквізіруємо помешкання для оцих двох громадян військових…

— Але яким правом ви лізете до чужої хати?

— Про право ви, громадянко, краще мовчіть… Бо як почнемо шукати права, вам гірше буде… Ну, розташовуйтеся тут, братва…

Старший вийшов. Червоноармійці почали хазяйнувати в світлиці. Рушниці поскладали в кут, шинелі поскидали на отоману, мішки (рукзаки) на крісла.

Безпомічна Галина тільки мовчки придивлялася тому, що вони роблять.

— А гдє ваш муж? — звернувся один до Галини.

— Що вам до того?

— Так… мєжду прочім мнє інтересно знать…

— А глянькося, Ванька, вот ето должно бить он!.. — скрикнув другий червоноармієць, показуючи на Романову світлину.

— Ага! Петлюровєц! Бандіт!..

— Не смійте так говорити! — кинулася, як кішка, до нього Галя.

— Гляді, — какая приткая!..

— Гайдамака… із „щірих”!.. Сбежал навєрно… — додумувався другий і підтанцьовуючи почав наспівувати:

Ех, яблочко — с боку красноє,
Что Украйнє конєц — дєло ясноє!..

— Нахаби… напасники… — тремтячи шептала Галя…

— Ну, гражданка, просім так нє виражаться… Щастя твайо, что такая хорошенькая… а то б ти іначе у нас запєла… Ти, Саня, гдє будєш спать? — звернувся перший до другого.

— А вот на етом діванє…

— Превасходно… а я, канєчно, — с бабочкою… апєтітний бабєц…

І в унісон товаришеві він заспівав:

Ех, яблочкі малосольния —
Ех, дєвочкі малахольния!..

Відвернувшися до вікна, Галина застигла. Не могла зібрати думок, не могла ще на щось рішитися. Бачила тільки, що якось реагувати треба, — а як? — вона ще не знаходила способу. Мовчки дивилася на несподіваних гостей і навіть не чула, про що вони говорили. А між ними йшла цікава бесіда.

— Ех, тєпєрь би чайку папіть — заговорив Ванька Спотикалка: — ночью ходілі в аблаву — бєлогвардєйськую сволоч лавілі…

— Ну, что ж? Подлатался?

— Пустяк… Билі в аднаво буржуя… „Я — гріт — бєдний пролєтаріят… учітєль”… Ну, а как за горло, конечно, пошутілі — два золотих кольца і сєрєбрєнную портабачніцу дайош!..

— Щаслівиє!.. А нам нє повєзло, как позавчера ходілі. Только взводний у адной буржуєчкі коєкакія вєщішкі подмєтіл… Уж так просіла… в ногах валялася: „Память”, — гріт…

— Отдал?

— Нашол дурака! „Я — гріт — отдам, только конєчно сама прійдьош ко мнє за німі”… Понімаєш?..

— Пріходіла?

— Нє знаю… Та хотя б і прішла, развє отдаст? Нє таковскій! Тот обратно умєєт себє і пріятность і пользу сдєлать…

— Молодєц!.. Ну, что ж, Саня, — может карточку потянєш? В очко?

— Дєнєг нєт…

— Дура! А буржуї для чего существуют?

Він повів оком навколо.

— Развє что так…

І вони почали грати.

Не знати, чим би воно закінчилося, — та ось знову в передсінку задзвонило, й до кімнати увійшов… Любецький.

Став ніби здивований.

— Я це що? Чого ви тут, товариші?

— Нам тут отвєлі помєщєніє…

— Ага… так… Ну, от що: скажіть товаришеві командирові, що голова губвиконкому наказав цього помешкання не реквірувати… Ідіть звідси, товариші… Моє поважання, пані Галино… — привітався Любецький.

—&#32Добридень…

Тимчасом червоноармійці зібралися.

Ванька Спотикалка тільки губами прицмокнув:

— Сорвалось!.. Жалко…

А Саня Нос прошипів:

— У-у… буржуї!..

Вони вийшли.

Галя опритомніла.

— Сердечно дякую, пане Іване… Ви охоронили мене від великої неприємности… Прошу сідати…

— Нема за що дякувати… Ось я чув, що ви в скрутному становищі… І вам не гріх було мовчати? Ви ж знаєте, що я завжди готовий вам допомогти…

— Щиро дякую… одначе… я ще не відчуваю такої великої потреби…

Любецький підозріло й пильно глянув на неї. Наблизився.

— Ось тут вам картка: будете одержувати повну харчеву пайку… А тут трохи грошей…

Галя ніяково мовчала, а він вложив їй у руку велику пачку банкнотів і трохи пестив її руку.

— Дякую… Як Роман повернеться, ми вам віддамо… Але навіщо ж мені стільки? І десятої частини вистачило б!..

— Ну, це дурниця…

Він перейшовся. Очі заблищали, на щоках виступив румянець.

— Бачите, пані Галино… Колись ви питали, чому я опинився в вашому місті… Тепер скажу вам: ізза вас!..

Галя насторожилася. Вона гадала, що Любецький остиг до неї після того, як вона вийшла заміж за Романа. Та тепер жіночим інстинктом прочула, що тут є щось небезпечне.

А Любєцький казав далі:

— Я хотів бути біля вас… стежити за вами… ловити погляди… усмішки…

— Що це означає?

— Галю! Хіба ж ви не знаєте? Невже ж ви не бачите, що я кохав і кохаю, як тільки може кохати людина? Шукав забуття в боях — не знайшов… Кинувся в бурхливе море революції — мене переслідував ваш образ… Губив людей, хотів зробитися звірем, щоб заглушити біль серця — а в ньому було тільки кохання…

— До чого ця мова? Адже ж знаєте: я — дружина другого…

— Дружина!.. Родина!.. Ха-ха-ха! — скрикнув Любецький: — Це ж забобони… сміття буржазно-патріярхального ладу… Галю! Людина вільна… вільна в своїх почуваннях!..

— Але… я кохаю Романа…

— Його нема й не буде… Ви — молода… Ваше життя — напереді… Галю! Будьте ласкавіші до мене…

— Нового нічого не скажу…

— Я не можу жити без вас!..

— Не пораджу…

— Я не зупинюся ні перед чим у засобах!

— Загрожуєте?! Не боюся!..

— Ти… повинна бути моєю!

— Ніколи!..

— Ніколи?!!

Він почервонів. Очі налилися кровю. В горлі пересохло, голос хрипів.

— Я… нищив сильних… що стояли на перешкоді… а слабої жінки не можу скорити?! Ти… ти будеш моєю!!!

Немов несамовитий, наближався до неї. Відчувала, що він рішений на все. Втекти не було куди. Тож як дика кішка, готова була боротися не на життя, а на смерть…

І боротьба почалася.

Він схопив її в обійми, притискав до себе. Вона пручалася й звивалася, як куна, що необачно попала в пастку.

Слів не було. Вилітали лише урвані невиразні звуки.

Довго вони змагалися: спянілий від дикої пристрасти мужчина і слаба жінка.

Ось вона почула, що втрачає ґрунт під ногами. Сили ослабали. В голові закрутилося. В очах подвоїлися, потроїлися безфоремні речі.

Потягнув її до отомани.

Та в цей час двері рипнули, — на порозі стала здивована Варецька й тільки скрикнула:

— Ах! Вибачте! Я не знала…

Любецький в нерішучості зупинився, звільняючи з обіймів Галю. Вона скористала з менту, рванулася й випручалася.

— Ось ваші брудні гроші!..

Жбурнула йому в обличчя пачку банкнотів, що механічно затиснула була в руці. Поспішно вийшла до спальні.

Любецький, червоний від хвилювання й боротьби, ніяково стояв.

Ольга засміялася:

— Голова губвиконкому в такому стані?

Любецький поволі опанував себе.

— Товаришко Варецька, сподіваюся — це буде між нами? Інакше!..

Він дико блиснув очима.

— Що інакше? — жартівливо питала Варецька.

— Ви знаєте самі…

— Че-ка? О, ні!.. Будьте спокійні: в цій справі буду вашим вірним помічником…

І додала поважно:

— Випийте води… й поправтеся… Ходімте… зробимо серйозну нараду…

 
14. ПАСТКА.
 

В Олександрівському парку по одній з алєй проходжувалася пара: мужчина й жінка.

— Галина мій лютий ворог, — говорив мужчина: — Вона розбила моє життя, отруїла душу…

— Аж так? — лукаво усміхаючись, запитала жінка.

— Нерозділена, незаспокоєна жага рве на шматки моє серце… вимагає помсти… І я помщуся… люто помщуся!..

Він аж зубами заскреготав.

— Ви чоловік із залізною волею…

— Але… Ольго! Товаришко! Лише вам можу це сказати: я ж кохаю її… Ах, як я її кохаю!.. Я себе всього віддав би за її кохання…

— Не будьте сентиментальним… Ви її кохаєте і вона буде вашою…

— Ви думаєте?

Наче й голос помягшав, і очі засвітилися надією. Чи грішне, чи святе — все кохання є коханням. І навіть у зачерствілій душі розтоплює покров зашкарублости й викликає теплі, погідні нотки.

Жінка це відчула. Немов би злякалася того тепла. Боялася зміни настрою; боялася, щоб не розвіялися її пляни. Шукала дороги — навернути його на попередній хід думок. Вона бо всіма силами зміряла до Галиного „упадку”. О!.. Страшна помста жінки супроти жінки!

— В неї виходу нема, — почала знову: — Роман зник і… чи не на завжди… Вона в злиднях… А ви спробуйте оточити її розкішшю… достатком…

— Пробував… не помагає… Кінець ви бачили…

— Тоді інакше… Поставте її в таке положення, щоб її особиста воля була загрожена… Зрештою це було б і менше-більше природно…

— Арештувати?

— Так…

— І ви думаєте це поможе?

— Ну, бачите: чека зломила не одну сильну волю…

— Сила?.. Ну, що ж, хай буде й так… коли інакше не можна… Але от що: ви казали, що будете моїм помічником?

— О, так!

— То помагайте!.. Підійдіть до неї… піддайте думку, що іншого виходу нема… порадьте…

— Гаразд, гаразд… Я пораджу!..

— Буду вашим вічним боржником…

— Ідіть і насамперед її арештуйте… Не забувайте, що в ваших руках є всемогутні засоби… І ними не скорити жінки?!

— Ну, то покищо прощавайте, товаришко Ольго… Зроблю, як ви радите…

Він пішов скорою ходою.

Вона довго дивилася йому вслід. На устах грала загадкова усмішка. В очах загорялися вогники.

— Здається, голубка попала в густу мережу, — шептала, — побачимо, як з неї виплутається…

Це були Любецький і Варецька.

В той вечір Галя відвідала Шелюків. Знайомі Шелюкові „просвітяни” з сусіднього великого села Чижівки, знаючи про харчевий стан у місті, привезли подарунок свойому голові губерніяльної „Просвіти”. Цей дарунок був найкращий, якого тільки можна було сподіватися: мішок муки, добрі два рукави пшона, торбинку гречаних круп, порядний окраєць сала, кавалок масла й трохи сира.

Галя попала на справжній пир.

Пані Шелюкова приготовляла смачну вечерю.

Шелюк весело підсміхався.

— Ось бачите, пані Галино, — що то значить звязок із нашим народом!

— Добрі наші селяни… не дадуть загинути своїм другам…

— Не дадуть вони загинути й нашій Матері-Україні!..

Він таємничо усміхався.

— Ви щось знаєте, пане голово? — запитала Галина: — Коли можна — скажіть!..

— Кому-кому, а вам скажу… Тільки знайте, що це велика тайна…

— Адже ж мене знаєте, пане голово…

— Тому й скажу вам веселу вістку: наша армія рушила зза Збруча в наступ…

— Ах, Боже!.. Чи побачу я Романа? Чи подужають вони?

— Подужають!.. Спільними силами!.. Бачите, пані Галино, — вся Україна скоро спалахне в повстанні… Всюди вже утворені й озброєні відділи. Головний керівний комітет у нас… у нашім місті: Кирилюк, Польовий, Тузько, Кришевський і Шевченко. І ми маємо постійний звязок з армією. Ось як тільки вона трохи наблизиться, наш комітет подасть гасло — і піде робота! Чейже москалі не витримають удару з усіх боків…

— Дай Боже! Дай Боже!

Вже таки віддавна Шелюки не бачили на Галининих устах такої веселої усмішки, як тепер. Очі світилися надією. Наче покращала.

— Чи живий Роман? Ах, пане Шелюк! Дорога пані! Роман повернеться!.. Боже, яка я буду щаслива!.. Чи здісниться це?

— Будемо надіятися, що вже скоро…

Додому поверталася Галя з надією в серці, з веселими думками та ще й обладована пакунком з мукою, пшоном, салом…

Та її зустріла дома неприємна несподіванка.

Ледве засвітила жарівку, як на ґанку застукали до дверей.

— Від черезвичайної комісії… Просимо відчинити…

— Любецький мститься… — блискавкою майнула думка, й Галина почула, що все її єство твердо стало на однім рішенні: Не піддамся його забаганкам!..

Ввійшли — цивільний і чотири червоноармійці з „отдєла особаго назначенія”.

— Комісар Ротман, — відрекомендувався цивільний: — Ви громадянка Сумна?

— Я…

— Де ваш чоловік?

— Не знаю.

— Він служив у гайдамацьких бандах?

Спалахнула.

— Не в бандах, а в українській армії!..

Комісар притакливо усміхнувся:

— Так, так… І, здається, був старшина?.. Командир?

— Так… Чого вам треба від мене?

— Заспокійтеся, громадянко… Ми злого нічого вам не зробимо… Прошу сісти тут і не рухатися… З наказу черезвичайної комісії мусимо зробити тут трус… Товариші, прошу обшукати все…

Сіла в куті на кріслі. Біля неї став один жовнір.

Комісар підійшов до комоди. Глянув на стіну.

— Ага! „Ґаспада офіцери”!.. Добре…

Він позривав Романові світлини. Відчинив шухляду в комоді, почав ритися там.

— А це що? Листи?.. І це придасться…

Тимчасом червоноармійці розбрелися по інших кімнатах.

— От лиха година!.. Нічого нема, товаришу, — повернувся з кухні один.

— Все поховала, буржуйка, — додав і другий.

В цей час із спальні донісся крик:

— О! Є!.. Оце річ!..

— Що? Що таке? Неси сюди! — крикнув Ротман.

Увійшов жовнір. В руках тримав Галинину срібну торбинку.

— Дай сюди!

Комісар схопив річ.

— Гарна штучка… Ага… ще й з написом: „Моїй любій Галині — на спомин”.

— Так… на спомин… — додав він, ховаючи торбинку до кишені.

— А тепер, громадянко, оголошую вам: в імені революції й совітської влади ви арештовані… Товариші, — звернувся він до жовнірів: — від цього часу ви відповідаєте за арештовану. Відведіть її до чека…

Застигла, мов скамяніла, сиділа Галина в куті; так само мовчки підвелася. Її оточили червоноармійці.

Пішли.

Єдине слово вирвалося з її затиснених уст:

— Підлота…

В хаті був гармідер…

 
15. ЖЕРТВА ВЕЧІРНЯ.
 

Мов блискавка, облетіла українців міста Х. вістка, що чека заарештувала трьох членів центрального повстанського комітету.

Ось-ось мали виступити збройно. Написано накази, виготовлено плян спільної акції, призначено час — і от усі ці пляни, списки, накази опинилися в руках черезвичайки.

Це розкриття змови могло потягнути за собою фатальні наслідки: виарештування повстанських провідників у цілому краю, унешкідливлення повстанської акції; це підтяло б сили Української Армії — і в результаті програна визвольна боротьба.

Само собою розуміється, що було б багато жертв, пролилось би багато невинної крови.

Два члени центрального комітету ще покищо, були на волі, не розконспіровані. Це були Тузько й Кришевський.

Зібралися в Шелюка на нараду — що робити?

— Коли їх заарештували? — питав старий голова „Просвіти”.

— Сьогодні рано…

— Чи забрали які документи?

— Власне ще не помітно цього, — сказав Тузько: — Але можуть їх намацати… Вони в секретаря Польового зашиті в одежі…

— А що там є?

— Го-го!.. — тільки махнув рукою Кришевський: — списки, пляни…

— Що ж робити?

— Треба за всяку ціну визволити товаришів… Інакше… все пропало! — сказав Тузько.

— Не пропало! Не сміє пропасти!.. Бути на порозі визволення і знову впасти! Ні, ні! — вигукував старий Шелюк: — Ось що: спробуймо викрасти їх…

— Неможливо, — сумно озвався Кришевський: — Пробували вже… Вони збільшили сторожу й охорону…

— Може дасться підкупити когось?

— Сумніваюся, щоб можна було підкупити когось із сторожі… Хіба що попитатися б ублагати когось з українців… з їхньої верхівки…

— Хто з свідоміших українців є в них? Я старий, мені нема вже чим ризикувати — і так скоро піду в „нашу, не свою” сиру землю. Піду до наших українців-комуністів… Хай порадять…

— Там, у партії, є Варецька, Сіряченко, Стрільченко, Любецький… — почав Тузько.

— Любецький міг би все зробити, але ж то правовірний комуніст…

— Ось що, панове, — насамперед я постараюся побачитися з панею Варецькою… Колись я з нею був ближче знайомий… ще як вона була діяльною членкою „Просвіти”… Адже ж вона ще студенткою виявляла себе щирою українкою… Прошу за годину зайти знову до мене… Ви також думайте… щось робіть. Справа не сміє пропасти!..

Вони розійшлися.

За чверть години Шелюк був уже в помешканні Ольги.

— Добридень, панно Олю!..

— А! Пан Шелюк! Добридень… Несподівана візита… Чим можу служити?

Шелюк відсапнув: він, старий, так спішив на це побачення, як молодий „восьмак” на рандеву.

— Нещастя в нас, панно Олю… Скажу вам, як щирій українці… Нас із вами ріжнять там деякі відтінки соціяльних, політичних поглядів… Але ж кров у нас одна: українська…

— Ну, ну… а в чім же річ?

— Чека нам заарештувала трьох людей… українців… Нам треба їх обовязково виручити…

— Ой, це дуже тяжко!..

— В тім і річ! Ми пробували підкупити сторожу — неможливо! Викрасти також… Олю, ви в добрих відношеннях із Любецьким?

— Ну, як партійні товариші, — сказала Ольга.

— Олю… попросіть його… вплиньте…

— Неможливо… тут я безсила щонебудь порадити…

— Боже, що робити?! Я, як дурний, хапаюся кожної гілочки…

Дуже засмутився старий, ще „довоєнний” українець. Схилилася сива голова на груди в тяжкій надумі.

Ніяково почувала себе й Варецька.

Та ось її очі блиснули, на щоках появилися румянці, а уста скривилися в гримасу-усмішку.

— Хіба… от що…

— Що? Що? — схопився старий: — Кажіть, Бога ради, скоріше!.. Кожна хвилинка дорога!

— Ви людина без забобонів? — запитала Варецька.

— Ах, залиште, Олю, — тут не до балачок!..

— Це дуже важне, пане Шелюк. Бо бачите — це власне ви можете вплинути на Любецького…

— Я?! — здивувався старий.

— Ну, не ви особисто… а з вашого табору… Зверніться до Галі Сумної — хай вона попросить.

— І ви думаєте, що він може виконати її прохання?

— Пане Шелюк, ви — не дитина. Любецький до безтями закоханий у Галині… немов божевільний… І якщо…

Вона розчервонілася. Очі іскрилися вогнями. Груди хвилювалися. Голос став міцним, шерстким.

…і якщо, — немов рубала вона: — Галина його дуже… дуже по-про-ха-є… Розумієте?..

— Боже! Боже! — схопився за голову Шелюк: — Ось воно що!..

— Іншого виходу нема… Така моя рада…

Глибоко задумався старий.

Та ось схопився.

— Треба йти!.. Треба йти!.. Рятувати!.. Рятувати за всяку ціну!.. Прощавайте… Дякую…

Він поспішно вийшов.

Ольга довго стояла нерухомо. На устах переливалася усмішка. Кутики губ легко здригалися. В очах світилося задоволення. І нарешті в кімнаті залунав голосний сміх.

— Ха-ха-ха-ха!.. — дзвенів саркастичний, демонічний сміх перемоги…

А Шелюк, не бачачи нічого й нікого навколо себе, поспішав на вулицю Соборну (тепер: Рози Люксембург) під ч. 17.

Ось на місці. Подзвонив.

Ніхто не виходить відчинити двері.

Ще задзвонив. Сіпнув так, що дзвінок аж якось немов перелякано задзеленькотів, захитався.

Нікого нема.

— Що за біда? — подумав.

Потиснув двері. Відчинилися.

Увійшов до передсінку, далі — до знайомої світлиці.

І не пізнав її.

Догадався: чия це робота.

— Арештована!.. — промайнула думка.

Сів.

Почув, як сили опускають. Тіло стало важке, немов залізне; а ноги підгинаються, наче прутики…

— Пропало… Все пропало… Нема рятунку…

Сидів майже непритомний і не помітив, як до кімнати хтось увійшов. З вулиці.

Підніс голову. І — скочив на рівні ноги: перед ним стояла Галина.

— Пані Галино! Голубонько! Ви?!

Та глянувши на неї, аж перелякався: якась несамовита вона була.

— Що з вами? — поспішно запитав.

Безпомічно опустила руки.

Ледве вирвалося з уст:

— Гидко… підло… І це люди?!

— Та що таке?

— Хижі звірі того не роблять… Ті тільки тіло роздирають… А ці? Душу вимотують… нерви по ниточці витягають…

Знесилена впала на канапу. Застигла, немов скамяніла.

— Скажіть… скажіть, пані Галино… голубонько… Вам легше буде…

Бачив бо старий її душевну боротьбу й догадувався, що сталося щось незвичайне.

— Що трапилося?

— Мене заарештували… була в чека… У-у-у!.. Кров стигне в жилах…

— Вам що зробили?

— Мені — нічого… але бачила…

І раптом зірвалася на ноги. Наче ожила, розчервонілася. В очах появилися вогні. Груди хвилювалися.

— Так ні ж!.. — скрикнула: — Не зломите мене!

— Але в чім річ?

— Любецький мене переслідує своїм коханням… Пробував підкупити — не вдалося. Тепер хоче залякати… Ні, ні! Краще смерть, а чести й кохання не продам!..

Шелюк заметушився. Тисячі думок перелітали в його голові. Справа ускладнялася. Не знав, як приступити до розмови.

— Заспокійтеся, серденько… Для чого смерть? Вмерти завжди можна… Ми мусимо жити, для України жити…

І раптом набрався сили.

— Пані Галино, я прийшов до вас у великій, страшній справі…

— Прошу…

— Ви знаєте, що наша армія рушила в наступ…

— Так…

— Знаєте, що на допомогу армії мало прийти всенароднє повстання…

— Так…

— І ось сьогодні… пані Галино! сьогодні чека арештувала членів центрального повстанського комітету…

— Ах, Боже!..

— У них списки, пляни, керівництво. Розкриють усе — і тоді пропало!

— Що ж робити?

— Треба виручити цих арештованих!..

— Ну, і як же це зробити?

— Ми вже пробували ріжних засобів — не вдається… Остання надія на вас.

— На мене?! — здивувалася Галина: — Не розумію…

— Дитино моя, вислухайте уважно, що я вам скажу…

Глибоко зідхнув.

— Випустити їх може тільки комісар Любецький… Але його треба попросити… дуже попросити… І це можете зробити тільки ви!..

Спочатку немов не розуміла, про що він говорить. Та ось догадалася. Густий румянець покрив бліді щічки. Захвилювалася.

— Ось що! І ви смієте це мені говорити?! Геть! Геть звідси!!!

Старий став навколішки.

— Дитинко моя… гляньте на мене: я вже сивий і за все життя ні одної підлоти не зробив… А тепер… благаю вас і вимагаю такої жертви. Вона врятує ситуацію… волю… перемогу… Врятує життя тисяч людей… Честь тисяч жінок… Волю… волю України!..

Заломив руки.

— Все загине, все загине… А вам так легко!..

Застигла, як нежива. Стояла, мов обмертвіла. І нагло розлягся нервовий, майже гістеричний сміх.

— Ха-ха-ха-ха! Легко?!. Так, так… Мені легко!.. Ха-ха-ха!.. О-о!.. Зовсім легко!..

Поважний, урочистий і зніяковілий підвівся на рівні ноги Шелюк. Усією душею він відчував образу, біль, рану, що її наніс Галині. І її сміх, гарячково-хоробливий сміх, гострими ножами краяв йому серце. Не знав, що робити.

А вона сміялася далі.

— Ха-ха-ха-ха! Певно, мені легко!.. А що?.. Ось так обняти… поцілувати…

Вона легко, як кішка, метнулася, жагуче обняла й поцілувала Шелюка.

— А що? „Він” не дасть за мене такої ціни? Дасть!!! Боже, підтримай мене… Мені ж так легко… так лег…

Кинулася на канапу й гірко заридала.

— Голубонько… серденько… пані Галино… Я води принесу… Ах… що робити? Заспокійтеся…

Старий Шелюк метушився, а Галина ридала й ридала.

Та ось плечі перестали здригатися. Затихла.

Підвелася. Зложила руки, як до молитви.

— Ромцю, Ромцю! Я лиш тебе кохаю… А це… це вище понад мої сили… Не я… не про мене… йде… Воля!.. Воля України!.. „Не буде такої жертви”… Ах! слушний час настав…

Кинулася до комоди. З шухлядки дістала люстерко, пудерничку. Гарячково приводила себе до порядку, чепурилася.

Ось узяла мантильку, капелюшок. Промовила майже в екстазі в простір:

— Тобі… Тобі віддаю більше, ніж життя, — свою честь!..

І кинула до Шелюка суворо:

— Ходімте… я все зроблю…

Хутко пішла до дверей.

Поволі, мовчки йшов за нею старий дідуган, а по його мідяному обличчю, поораному глибокими зморшками, котилася тяжка, кривава сльоза.

 
Зубенко Іван. Галина (1934) - page 110.png