Галина/IV
| ◀ Частина III. А в той час | Галина Частина IV. Знову разом |
Епільоґ ▶ |
|
В місті Х. незвичайний рух.
Афіші заповідали на завтра великі торжества. По врочистій Службі Божій і молебні в наміренні України з приводу здобуття нею своєї державности, — увечері мало відбутися велике свято. Заповіджений був приїзд представників уряду з Києва для удекорування хрестом „Визволення” громадян міста Х., що вислужилися перед Батьківщиною чи то в рядах Української Армії, чи то в рядах повстанців, чи то в який інший спосіб. Імена цих громадян мали вписати в „Золоту книгу відродження України”. Далі мав слідувати урочистий концерт у честь героїв і нарешті репрезентаційний баль.
Зацікавлення цим усім було дуже велике.
Як звичайно, найбільше турбот мали пані. Кравчині угиналися від роботи.
І на Соборній під ч. 17 також рух.
Галя лагодить сніданок.
Роман має гостей: Володко Ковдерський (цей — ніби свій, рідний) і Микола Одуд, повстанець, що прибув з провінції на завтрішнє свято.
На столі шипить привабливий самовар, Галя роздає чай.
— Ось, Галочко, частина наших мрій здійснилася: Україна вільна… Тепер наш обовязок зробити її щасливою… Щоб наші нащадки з гордістю згадували про дідів…
— А яке пекло було! — кинув Ковдерський: — особливо той страшний тиф…
— Десяткував нашу армію… І якби не народнє повстання, ми б нічого з москалями не вдіяли…
— Гуртом і рідного тата легше бити… — засміявся й Одуд. — Але ви бачили, як закипіло в нас? Всі повстали… Гей, який то запал був! Бачите — а могло й луснути все… тріснути, як миляна банька…
— Як то? — запитав Ковдерський.
— Цікаво! — додав і Роман.
— Це дійсно цікава історія, — почав Одуд: — Так було: як ви почали наступати, то в нас усе вже було підготоване для повстання. Організація частин, зброя, чисто все. Були призначені командири відділів… був і центральний повстанський комітет, якраз ось у нашому місті. І трапилося, що саме напередодні нашого виступу чека заарештувала трьох членів цього центрального комітету… А в одного з них були списки, пляни… Здавалося — все загинуло…
— Ну, і що? — нетерпеливився Ковдерський.
— Жінка виручила!
— Як так? — скрикнув Володко.
— От так жінка! Чуєш, Галочко? — озвався й Роман.
Галя зблідла. Сиділа ні жива, ні мертва. Нервово здригалася.
На це звернув увагу Роман:
— Що з тобою, Галочко?
— Так щось… це промине…
Її було ніяково.
А Ковдерський допитувався:— Ну, ну — і як же воно було?
— Бачите, як їх заарештували, то вся справа була в руках якогось там головного комісара. А цей комісар залицявся до тієї жінки… Вона гордувала ним… Так розповідали… А як трапилося це лихо… а іншого способу виручити не було, — вона пішла… причарувала його… І той випустив наших провідників.
— Боже, яка страшна жертва! — скрикнув Роман.
— Ого! Уже й ми маємо свою Далілю… Юдиту!.. — захопився Володко: — А як же імя цієї жінки? — звернувся він до Одуда.
— Ах! — якось несамовито крикнула Галя.
— Що з тобою, Галю? — непокоївся Роман.
— Вибачте… нічого… руку опекла… дурниця…
— Не знаю… Забув… — сказав Одуд.
Важко й глибоко зідхнула Галина.
— Шкода! — говорив Володко: — Це імя треба золотими літерами вписати в історію відродження України!
— Велика жертва! Свята жертва! — шептав Роман.
— Україна варта її, — закінчив думку Ковдерський.
— Ну, пане сотнику, — заговорив Одуд: — я піду поглянути на місто: що там діється… Дякую щиренько, пані господине, за чай…
— І я піду, Романе, ось із товаришем… Дякую, пані Галино…
— Прошу, прошу, — тихо говорила Галя.
Роман почав запрошувати своїх гостей:
— Приходьте, панове, на обід… обовязково… Цікаво б докладніше дізнатися про ту жінку, — звернувся до Одуда…— Я запитаю… довідаюся…
— Цікаво… Це справді небуденна історія…
Ковдерський і Одуд вийшли.
Галя перемивала шклянки.
— Ну, що, Галочко? — звернувся до неї Роман: — Тепер і за свій куточок візьмемося? Га?
Підійшов. Обняв. Поцілував.
— Візьмемося, Ромцю.
— Бачу, що багато дечого треба буде поповнити й поновити… Як ти тут, бідна моя, перебувала? Тяжко було?
— Не згадуй… бодай не верталося.
Нервово здригнулася.
— Знаю, голубко, що важко… Одинока… безрадна. Я ввесь час думав про тебе, болів душею… От — здається, бідне, вбоге наше кубелечко, а як воно манило, притягало?! Не проміняв би на жадні скарби світу! А чому то так? Відгадай!
Мовчки збирала посуд.
— Ага… не знаєш? — питав, обіймаючи її знову: — Ну, то я скажу: тому, що в цім кубелечку перебувало моє кохане галченя…
Міцно поцілував.
— А ти згадувала про мене?
— Згадувала…
— Не проміняла мене… на кого небудь? — ніби жартував, а проте чимсь болісним заносило в тім жарті…
— Годі, Романе… Треба йти — обід варити… бо гості прийдуть…
Звільнилася з його обіймів, мовчки пішла до кухні.
Роман сів, задумався.
— Бідна Галочка!.. Як змінилася, — котилася думка: — На її ніжну душу, мабуть, важкий слід поклало життя. Ой, сувора хуртовина пронеслася над Україною… Серця, загартовані в боротьбі — й ті знесилила, пригнобила… А це — ніжна квітка… Як вона витримала?..
Його думки перервав стук у двері.
Ввійшли Шелюк і Остріжка.
Привіталися. Їхні лиця сяли веселістю.
— Ну, як себе почуває наше „христолюбиве воїнство”, наші герої? — весело жартував старий Шелюк.
— Дякую, дякую, панове… Прошу сідати, — запрошував Роман.
— Ми до вас, пане Романе, в одній справі… — почав Шелюк.
— Так… ніби офіційно, — додав Остріжка.
— Ов, а то що таке страшне? — засміявся й Роман.
— В імені міського комітету ми прийшли просити вас і… А де ж пані Галина? — запитав Шелюк.
— При виконанні своїх службових обовязків на кухні, — пояснив Роман.
— Ну, то не будемо перешкоджати їй у цім, — продовжував Шелюк: — Так от що, пане Романе: в імені міста прохаємо вас і паню Галину на завтрішнє свято. Ось вам почесні картки вступу… Мусите бути конечно… і ви… і особливо — пані Галина…
— Дякую, дякую… Будемо… Ну, як? Видужуєте вже після погрому? Ніби то, значить — наші інституції?
— Потрохи поправляємося… Ех, краще не згадувати, хай йому все добро буде!..
А Остріжка додав:
— От ви, пане Романе, військова людина… всього вам доводилося переживати… Але ви посивіли б від жаху, коли б побачили, що робилося в чека… Та ось пані Галина знає: вона була в цьому пеклі…
Роман насторожився, але опанував себе. Спокійно додав:
— Богу дякувати, що минуло… Працездатність нашого народу велика. Оправимось… Аджеж земля наша багата. Це найкраща запорука відродження…
Шелюк підвівся:
— Дай, Боже… Ну, бувайте здорові, пане Романе… Так приходьте ж обовязково… І пані Галина конечно… Будемо чекати…
— Сподіваємося, що будете? — додав і Остріжка: — Приходьте: справа дуже важна… Ну, всього кращого…
Вони вийшли.
Романові ж цвяхом била в голову думка:
— Галя й чека?! Новина! Але вона нічого не казала… Що б це значило?
Пішов до кухні.
Із закоченими по лікті рукавами Галя поралася біля кухонного стола.
Роман запитав:
— Чую, що ти й у чека побувала… Так, Галочко?
Здригнулася.
— Не згадуй, Ромцю…
— Але як же ти туди попала?..
Ледве стримувала своє хвилювання.
— Я тобі все розповім, Романе… тільки… трошки згодом…
— Мені дуже цікаво: як то сталося?..
— У нас тепер такий урочистий, святковий настрій… Не псуй його, Романе, тими жахливими споминами… Потім усе розповім… Ось бачиш — уже й борщ мій збігає…
Вона відвернулася до печі.
— Ну, Галю, я піду трохи пройтися… Може до штабу загляну… На першу годину я повернуся…
— Добре… добре…
Роман пішов до міста.
Гарна осіння погода. Один з тих днів, коли то природа видає з себе все найкраще, щоб незабаром завмерти в довгім зимовім сні.
Віддає людям усі свої скарби, щоб не змарнувалися вони невикористані в майбутній лєтарґії.
Повітря — свіже, чисте, прозоре.
Сонечко гріє майже по-літньому, а світить може ще й ясніше, бо в воздусі пороху менше.
Дерева парків і алей, немов елєґантні красуні, що спішать використати осінній сезон, повбиралися в модні осінні одяги.
Темна і ясна зелень, золото, багрець і пурпура — творять пречудовий килим. А на ньому де-не-де, немов серпанок молодої, сріблом виблискують на берізці чи ялиці нитки „бабиного літа“.
В місті — море квітів: хризантеми, айстри, далії. Білі, жовті, помаранчеві, бурячкові… Веселка…
І все живе радіє.
Пташки весело цвірінькають.
Немов накликують:
— Живи-живи-живи! Користай-користай-користай!.. Не спи-не спи-не спи!..
Люди бадьорі. Хода легка, пружива. Лиця усміхнені…
Велика сила животворного сонечка!..Один Роман не відчуває краси, що була навколо.
Сидить у парку на лавочці, а думки молотом гатять у голову:
— Москалі мстили родинам української старшини… Тут знали, що я в Українській Армії… Галя попала в чека… А далі? Далі що?! Чудо? Чи… як? Як воно сталося?!.
І не бачить Роман, що перед ним стоїть гарна бльондинка й уже не перший раз звертається до нього:
— Добридень, Романе!.. Що з тобою? Що так дивишся на мене? Не пізнаєш?
Нарешті опритомнів.
— Ах, ти… Ольго!.. Добридень…
Сіла біля нього.
— Ну, як же ти себе почуваєш: лицарем, переможцем? — питала з легкою іронією.
Мабуть, взагалі мало розумів, про що вона говорить.
— Так… так… нічого… як звичайно… А скажи, Ольго, — як же вам тут жилося?
— Ти вже, мабуть, чув…
— Ні… чекай… Бачиш: ти, як боротьбистка, мабуть ближче придивлялася тому життю. Мабуть, знала, що творилося в комуністів?
— Ну, активної участи я не брала в роботі партії…
— Хай буде… Але ж ти бачила, що робилося навкруги?.. Чи правда, що москалі тут переслідували українців?
— Так… але не всіх…
— О, певно!.. Ну, а тих… контрреволюціонерів по-їхньому?
— Деякі утиски були…— А до родин, як вони казали, „петлюрівців” як ставилися?
— Чому це тебе так дуже цікавить? Аджеж Галині нічого не сталося?
— Оце мені й дивно!
— Т-а-а-к?..
— Вона… була в чека? — немов слідчий суддя, допитувався Роман.
— Здається…
— Як же вона врятувалася, в той час як інші дружини старшини або заслані, або…
— А ти що? Жалкуєш, що її також не спіткала така сама доля?
— Та ні… не це… але дивно…
— Що ж тут дивне? Розумна жінка завжди знайде вірний шлях…
Роман насторожився. Відчув, що вона щось знає… Щось із того, що його мучить і що може розвіяти його сумніви. Або…
— Ти що хочеш цим сказати?
— А те, що сказала…
— Ольго, кажи ясніше… Ти щось знаєш… не договорюєш?
— Жаль мені, Романе, розбивати твої ілюзії…
— Ну, ну?.. — наглив.
— Бачиш: ти ідеалізував життя, себе, Галину… І не уявляв собі, що ви — звичайнісінькі люди з усіма їхніми хибами… слабостями…
— Не муч мене… Кажи вже раз: що ти знаєш про Галину? Я тебе дуже прошу…
— А хіба вона тобі нічого не говорила?
— Ще не було часу… Але я бачу, що вона щось глибоко переживає… Зрештою не хочу її мучити спогадами про ту… черезвичайку… Як вона звідти вирвалася?— Нічого дивного: їй допоміг твій же друг… і тільки… В таких випадках друзі завжди допомагають…
— Який друг?
— Любецький…
— Іван?!
— Ну, так… Він був головою губвиконкому… і… і взяв її під свою опіку…
— Я далі? Далі що?
— Опікував…
— Як?
— Про це вже спитай у неї…
На добий ґрунт падали підступні слова Варецької. Хробак сумніву вже гриз Романову душу.
„Іван і вона!.. Всевладний комісар і вийнята зпід права гарна жінка!..” Тут ключ… тут розвязка питання, що його так мучить…
Але — яка… яка та розвязка?!
Вже горіло… вже пекло всередині.
Сухо попрощався. Пішов.
Навіть не міг заховати свого збентеження, нетерпеливости, муки…
Не бачив і злорадної усмішки, не чув саркастичного сміху жінки, що смакувала солодощі помсти.
— Ти вже й повернувся? — зустріла Галина свого чоловіка.
— Так, Галочко… От пройшовся й усе… Мене, Галю, мучить думка: ти справді була в чека?
— Була, — тихо відповіла Галина.
— Арештована?
— Так…
— Ну, і… як… як же ти вирвалася звідти?— Випустили…
— Ага… Здається, Любецький цьому помагав?
— Можливо…
— І ти… ти… бувала в Любецького?
Хрипло й несамохіть вирвалося це питання. Не думав над тим, чи це тактовно, льогічно, доречі. Як казав І. Франко: коли лук напнятий і стріла намірена до мети, хіба можна спинити той стріл? Що б там не було, як би не було — тільки скоріше знати правду… саму правду.
І ось Галя відповідає:
— Була…
Рванувся, як поранений звір.
— Ну, і?..
Боявся, не міг вимовити того слова, що передало б його думку. Тай не потрібно було того слова, бо й так вона добре розуміла, про що йде річ.
— Не питай, Романе, — мені тяжко…
— Ти належала Любецькому?… Правда?!. — майже крикнув.
Ледве чутно прошептала:
— Правда…
І хоч як тихо вона сказала, та це слово, як тяжкий молот, ударило в голову; гострим ножем різонуло по серцю, розпеченим залізом опалило душу.
На хвилину затьмарилася свідомість. Забув, де він, що з ним. Нічого не чув, не бачив — все кудись зникло. Бачив перед собою викривлене від пристрасти обличчя Любецького: очі світять фосфоричним вогнем, ніс видовжився, а з червоно-кривавих уст, враз із вогнистою парою, вилітає скажений регіт:
— Ха-ха-ха-ха! Твоя?! Вона — моя! Моя!!!— О, Боже! — простогнав Роман: — убити віру… честь!.. Забути сором!.. Продати себе… Яка страшна правда!!!
Мовчала.
Це ще гірше дратувало його.
Саркастично викривився:
— Життя своє рятувала?
— Моє життя було ні при чім…
— О, навіть так?! Може для приємности це робила?! Чоловіка нема — все можна… Що ж ти до одного Любецького, чи до всіх комісарів ходила?..
— Не ображай мене… — тихо шептала.
Зірвався.
— Хіба вас… таких… ображають?!. Ображають тих… у кого честь є!!!
— Романе! — благально звернулася.
— Мовчи! Мовчи!
Стояла нерухома бліда, як статуя. Опустила очі додолу.
Заломив руки.
— Де ж правда? Де віра?! Замість друга — злодій, грабіжник… Замість кохання — чорна зрада!
— Я не зраджувала тебе, — озвалася Галина.
— Як не зраджувала? То це не правда, що ти казала?!.
— Правда, але…
— Що ж це таке? Ти ще глузуєш з мене?!
— Романе… я не хочу виправдуватися… я винна… Хотіла тобі сказати… мучилася… вагалася… О, Боже, підкріпи мене! Романе… я кохаю тебе… я не зраджувала… Думала тільки про тебе…
— І віддавалася другому?!!
— Так треба було… я не винна…— А хто ж? Я?! Годі! Нам треба розійтися… вкупі бути не можна…
Хитаючися, мов пяний, підійшов до стола. Зсунувся на крісло, а тяжка, мов налита оливом, голова сама опустилася на руки.
— Гаразд… я піду… — тихо озвалася Галя.
Болісно скривився.
— О, звичайно!.. І так легко!.. Яка брехня… яка брехня! До нього?!
— Поїду до батька… Не проклинай мене… я… кохаю… тебе…
— Мовчи… не профануй кохання… Гроші буду висилати тобі… Все життя… все життя розбите!..
— Прощай, Романе…
Тихо підійшла до нього. Хотіла поцілувати в голову, та він різким рухом руки відхилив її від себе. Мов сновида, без кровинки в обличчі, вийшла Галя.
Завмер, застиг Роман на хвилину. Тупо дивився на двері, що зачинилися за Галиною. І раптом зірвався. Руки простягнулися до дверей…
— Галю!
Ступив кілька кроків.
— Галочко!.. Щастя моє!!!
Мов підтятий дубок, звалився на канапу, і мертву тишу прорізали тяжкі ридання… мужчини-вояка…
|
|
Довго чи недовго лежав Роман майже непритомний, він цього не знав.
Опритомнівши, побачив над собою Ковдерського.
— Романе, вставай, — казав той. — От тобі й маєш! Я йду — думаю: обідати будемо… А він спить… Де хазяйка?Підвівся Роман.
Глухо простогнав:
— Нема в мене хазяйки… Один я…
— Нічого не розумію… Що скоїлося? — скрикнув Володко.
— Не питай… Ходім… до ресторану… кабарету… Хочу пити… гуляти… Я, Володку, справляю сьогодні… похорон!.. Ха-ха-ха-ха!..
Задзвенів гістеричний сміх.
Заметушився Ковдерський. Побіг до кухні, приніс води.
— Заспокійся… На — випий…
Жадібно проковтнув Роман шклянку води. Помогло. Трохи справді заспокоївся.
— Спасибі…
— Ну, тепер розкажи докладніше, — почав Володко: — що сталося? Де пані Галина?
Глухо озвався Роман:
— Не знаю…
— Як не знаєш?
— А так… Пішла кудись, — махнув рукою: — Ми розійшлися…
— Розійшлися?! Чому?
— Тяжко правду сказати… Вона… мене… зрадила… — простогнав Роман.
— Не може бути! Тут щось не так… Я ж знаю пані Галину…
Роман гірко похитав головою:
— І я думав, що знаю її… Вірив же їй, як Богові… А вийшло…
— Не повірю!..
— Вона сама призналася…
Скорими кроками почав ходити Ковдерський по кімнаті, вимахуючи руками.
— Гм… гм… тут напевно непорозуміння! Ти як слід розвідався?— Факт очевидний… О, ні, ні, ні!.. Цього я не можу перенести!..
— Чекай… не хвилюйся… Треба спокійно обсудити… Це важне питання… не можна ж так от легко рубати…
Роман заперечливо захитав головою. Ковдерський поспішно казав далі:
— Ти розумієш, що робиш? Таж одне, а то й два життя поставлені на карту… І ти почуваєш себе правим і чистим, щоб судити її? Може ж причини були…
— Які там причини!.. Галя й „він”!.. О, ні, ні!..
— Чекай, дурний! — почав Володко міркувати: — В тобі лютує зоольоґічний еґоїзм самця… А ти будь людиною… Та й Христа пригадай: „Хто без гріха, хай перший кине камінь”… Не можна ж так…
— Вже так-не-так, а скінчено… Тяжко, Володку…
— Не поспішай, — перебив Ковдерський: — ти переконався, що вона тебе не любить… іншого кохає? А я певний, що вона сказала б про це одверто…
— Що мені з того: кохає, чи ні?! Зрада очевидна!..
— От завів: зрада, зрада, зрада… Зрада — то підлість, обман, брехня ввічі й поза очі підступність, ошуканство… А фізична приналежність?.. А що, як конечність була? А Даліля? Юдита? Монна Ванна?
— Володку! Там найвища жертва… героїзм… духова краса… А тут — забаганки… звірячі інстинкти… О, Боже, Боже!..
— А ти зясував, при яких обставинах то було? — гарячився Ковдерський: — А може насильство? А може безвихідний стан?!
— Володку, честь дорожча за життя! Брехня, брехня!.. Боже, що робити? Це ж — смерть!..
— Романе, більше волі!.. Скільки разів ти дивився смерті ввічі — і був спокійний, а тут…
— Ех, друже! Там поперед мене була фізична смерть, а тут — душу, віру вбито… честь поховано… Ображено найсвятіше почуття: кохання… Що перед цим смерть?!
— Ну, от що, Романе: дай слово, що ти не зробиш ніякої дурниці ні собі… ні пані Галині… бодай деякий час… Я скоро повернуся… а тепер мушу піти — розвідатися… Краще от що: лягай до ліжка й відпочинь… Та будь мужчиною… трохи більше холодної крови…
Ковдерський вийшов.
Роман ліг на отоману, прикрився шинелею і потонув у якімсь байдужім отупінні.
Міряє кроки з кута в кут у своїй кімнаті й нічого не бачить: ані неладу в світлиці, ані того, що вже й погідний осінній вечір почав зазирати в вікна першими зірками.
Ось арена, а на ній двобій… Страшний… без милосердя… до смерти.
Бій людини із звірем.
Увесь розум, усю силу волі напружує людина. Озброюється в духові здобутки попередніх поколінь; льоґіку, здорову думку прикликає на допомогу.
Та не може подолати супротивника. Велику бо силу має він: праісторичні інстинкти, страшні пазурі шаленої пристрасти, гострі зуби еґоїзму власника, самця.Арена — Романова душа.
Змагуни — почування в його душі.
— А може й справді Володко правий? — тріпочеться підстріленою пташкою думка: — Господи, просвіти мій розум! А хіба я не винен? Кинув її одиноку… без засобів до життя… без підпори… Ну, що ж? Була хиба… З ким не буває? Забути все… викреслити… І знову життя… соняшне, радісне… Я ж так мріяв про цей маленький куточок щастя! Забути! Забути! Забути!..
(Це — людина).
(А звір:)
— Що?!. Галя… в обіймах другого?! Цілувала… обіймала!.. Ні, ні!.. Брехня! Пропало… безповоротно… кінець… Нема виходу…
І знову міряв кроки.
Притулився розпаленим чолом до шиби вікна. Тупо дивився на вулицю, нічого не бачачи.
А ось рипнули двері й до світлиці ввійшла жінка.
— Зустріла Ковдерського… Казав, що ти хворий, Романе… Що з тобою?
— Ах, ти… Ольго?..
Засвітив елєктричну лямпку.
— Дякую тобі, друже, за твою щирість… Як я не розумів тебе давніше!..
— Що власне з тобою? (Ніби не розуміла).
— Пустка тут, Олю… в душі, і в серці… Одинокий я… самотній…
— Що сталося?
Зідхнув.
— Сідай, Ольго, й вислухай…
Сіла. Насторожилася. І хоч про Галину не питала, але бачила, що тут щось сталося, і що вона почує щось цікаве.А Роман, немов у самозабутті, почав алєґорією:
— Веселим зеленим лужком біжить струмочок. Журчать, переливаються по камінцях хвильки; діямантами, шмараґдами, сапфирами виблискують до сонця. І тішить око цей жвавий потічок, і немов чарівною силою притягає до себе його прохолода. Але страшну, підступну, вбивчу силу ховає в собі цей невинний на погляд струмок. Ось невтомна працівниця бджілка надлетіла; довірливо наближається до нього, хоче напитися цеї привабливої водиці… Та не встереглася бідна — зробила один необачний крок — і підступний потік уже вхопив свою жертву. Яка ж вона бідна, нещасна, безпомічна та бджілка! Крутиться, борикається, змагається… Напружує всі сили, щоб вибратися на сухе місце… Очайдушно бореться за своє життя — а невблаганний струмок все більше й більше захоплює свою жертву. Бренить, дзвенить благання про допомогу… Даремне! Байдуже цвірінькають горобці на гілках верби; безжурно сокотять коники… Та ось надлетіла ластівка; в дзьобку тримала солімку. Побачила бджілку, кинула їй „дошку рятунку”. Вхопилася за солімку бджілка — й разом з нею причалила до берега. Отряслася з води — і ось уже весело бренить, виконуючи свою корисну працю. Велика то річ — щирість, любов і доброта!.. Ольго, не струмочок, а страшний вир тягне й мене в свою безодню… Будь… будь мені…
— Ластівкою? — жваво скрикнула.
— Так… Допоможи… підтримай мене…
Зачервонілася. Радістю блиснули очі. Захвилювалися груди.
— Ах, як довго чекала я цієї хвилини! Мій Ромцю! Тобі потрібна моя допомога? Бери її! Я все-все зроблю для тебе…
— О, друже мій єдиний!
Наблизився до неї. Обняв. Схиляв уже своє обличчя до її. З прижмуреними очима й піввідкритими, гарячими устами чекала вона того, що мало статися — поцілунка, що його так довго-довго чекала.
Ось-ось…
Та що це?
Чує Роман, що він — немов деревляний. Пустка в душі… Мертво в серці.
— Не те… не те!..
Відштовхнувся. Відвернувся до вікна.
Спершу здивувалася, потім почула себе ображеною.
— Що це означає? Ти жартуєш?
— Прости, Ольго… Я справді хворий… Залиш мене…
— Якийсь несамовитий!..
— Зясую тобі все… потім… А тепер іди… іди, Олю… Лиши мене самого… Я завтра прийду до тебе…
— Чудний ти… Ну, гляди ж: я чекатиму…
— Добре… добре…
Вона вийшла.
І знову в передсмертних муках забився в клітці ранений звір.
— Не те… не те!.. Що робити? За що вхопитися? Хоч би гілочка!.. Хоч би солімка!..
Скорим кроком кинувся до комоди… Відсунув шухляду. Нервовим рухом перегортає в ній усе, риється, шукає чогось.
Ось… ось!..
— Галочко! Серце, душе моя! Кохаю… тебе… тебе!..Божевільними поцілунками покриває мертвий папір фотоґрафії.
— Моя… кохана… єдина! Хочу… простити… забути…
— Що?! Забути! Зраду?! Чорну зраду?!! Ні!.. Геть! Геть з серця! Вирвати з душі!
І рве на шматки портрет у дикім запалі.
— Де ж… де рятунок?
Ага… є… ось…
Намацав у комоді, дістав блискучого „Нагана” — вірного товариша походів, боїв.
— Не зрадь же мене й тепер… Зроби останню прислугу…
Поклав на столі.
Сів.
Останню записку.
„Прошу нікого не обвинувачувати”…
Рука простягнулася до смертоносного знаряддя…
Веселий вечір великого міста.
На головних вулицях — море світла. Попри ясні лямпки елєктричного освітлення й світлян і реклями, — ще й кожне виставове вікно кидає на вулицю сніп кольорового світла.
Ось виблискують срібні й золоті речі з самоцвітним камінням: перстені, медальйони, годинники, ковтки, дармовиси, торбинки, браслети й тому подібне. Іскряться, переливаються, вибухають жмутками ріжнокольорового проміння; тішать око.
Ось підморгують до веселого глядача елєґантні воскові пані й панове — в наймодніших плащах, хутрах, нагортках, мантильках.А ось у чудових ґірляндах сплітаються банани, виноград, мандаринки, яблука, грушки…
Навіть коробочки сардинок, кілек, маринованих бичків[1], скумбрії, або вуджені оселедці чи яка інша риба; також червоні та жовтаві голови сира — зовсім інакше виглядають увечері, ніж удень. А вже про шинки, ковбаси, сальцесони — нема чого й казати! Таке смачне он там за вікном! Таке привабливе, апетитне.
Торти, солодке печиво, бомбонієри цукерків; перфуми й інша косметика; плетиво, мереживо, капелюхи, сувої матерій, шовкових, полотняних, вовняних і т. д. і т. д. Музичні інструменти, книжки, ноти…
На кожному місці, кожне вікно — приваблює, притягає, спокушає…
На хідниках гамірно — на них повно веселої, безжурної публіки.
Дзеленькотять трамваї, іноді захрипить авто. Цокають підкови об деревляну настілку вулиці — й тихо прошумить віз на дутих гумових шинах.
Свист, стукіт, гудіння, вигуки; а над цим усім котиться гомін юрби, немов далека лявина зсувається з гори.
Скорою ходою йдуть два подорожні. Не звертають уваги ні на вікна, ні на людей, ні на що. Розштовхують руками, кидають короткі слова з проханням вибачити — й далі: скоро, поспішно, похапливо.
Звернули в бічну вулицю — легше стало. Прискорили ходи.
Ось… ось сходи… ганок.
Ввійшли.
Рука Романова вже лягла на блискучого „Нагана”, коли до кімнати ввійшли засапані Шелюк і Ковдерський.
Поспішно, уривчасто заговорив старий голова „Просвіти”:
— Вибачте, пане Романе… що ми так… якось… Ось пан Ковдерський розповів… Простіть… я так хвилююся…
Сів. Хусткою витирав спітніле чоло.
Здивувався, та все ж трохи протверезився Роман, побачивши перед собою інших людей.
— Прошу… в чім річ? — хрипло запитав.
— Простіть… не гнівайтеся, — хвилювався Шелюк: — Ех, тепер не до церемоній! — махнув рукою. — Пане Романе, вибачте, що ми залазимо вам у серце, але вислухайте… прошу вас дуже…
— Скоріше тільки…
— Пане Романе, я знаю все… давно знав… Це я… це ми винні у вашій трагедії… Коли ви були за Збручем, я ввесь час перебував тут… усе бачив… Пані Галина жила нашою ідеєю… і… і вами… І душею і тілом вона чиста… вона — янгол… У нас вона часто бувала — я все бачив. Бідувала… терпіла… Її переслідував… чіплявся до неї той пан… чи там комісар… Та ні загрози, ні злидні, ні чека не зломили її. На порозі смерти я її зупинив: хотіла краще вмерти, ніж заплямити свою і вашу честь… Та ми вимагали від неї тої жертви, як настала потреба… Ви ж знаєте про повстання… А тоді якраз чека заарештувала нам центральний комітет…
— Бачиш, дурний! — крикнув і Володко: — Це ж вона — Юдита… Монна Ванна!.. Пане голово, та кажіть скоріше!..
— Це ми… ми винні… Ми вимагали жертви… Бо тільки цим способом можна було помогти… Вона врятувала стан… врятувала нас… тисячі… причинилася до перемоги… Свою честь принесла в жертву Україні…
— Памятаєш Войнаровського? — озвався Ковдерський: — Каже до Мазепи: „Я все Україні віддав… мені лишилася тільки честь…” А Мазепа йому: „І честь віддай!..” Це — найвища жертва, а він — зрада!..
Спочатку тупо слухав це все Роман, та поволі обличчя його прояснилося. Засвітилися розумом очі, на щоках виступили румянці, навіть легка усмішка появилася на устах.
— Боже, що ж це? Що це? — шептав: — Це ж вона… вона — жертва вечірня… за друзі своя… за народ… Повстання… Воля України… „Не буде такої жертви”!..
Хаотично лізли до голови ріжні думки, та вони вже були легкі.
— Вона кохала й кохає… Кожний рух серця… Вся істота хіба ж не мої?.. Страшна самопожертва… найвища любов до Батьківщини… найглибша траґедія… Боже! А я розиграв мельодраму!..
Схопився на ноги. Почав нервово ходити.
— Панове… друзі мої… рідні… Що ж це? Невже ж сонце? Невже знову щастя? Володку!.. Пане голово!.. Мені легко… легко… Я знову людина!..
— Ось бачиш… ти… дурний, — радів і Ковдерський.
— Уф… Богу дякувати… — шептав старий.
А Роман немов намул скидав зо своєї душі:
— То була хороба… гніт віків… Затемнила мій розум… заглушила голос серця… Тепер я видужав… З душі звалилася гора… Милі мої!..
І він почав цілувати Ковдерського й Шелюка.
Та ось і тривожні думки підкралися до нього:
— Але де ж вона… моя голубка? Галю!.. Галочко!.. Де ти? Ще заподіє що собі!..
Несамовито, похапливо схопив кашкета, вибіг на вулицю.
І ніяково і радісно почували себе Ковдерський і Шелюк.
— Ходімо, пане голово, — урочисто почав Ковдерський: — В цім домі сьогодні кружляла смерть, але чисте кохання і світлий розум перемогли її… Ходімте.
— „Слава Тебѣ, показавшему намъ свѣтъ! — поважно мовив і старий Шелюк. — Велике слово: людина!..
Вони вийшли.
|
|
Ось тихенько хтось відчиняє двері, що ведуть до світлиці з кухні. Обережно вступає до кімнати.
Галина…
Як вона змінилася?!
Ще вчора жила, палала… Ввесь світ здавався їй рідною хатою… Почувала велетенські сили… Здавалося, їм кінця нема…
А сьогодні?
Темрява, пустеля… Нема сили, нема надії… Пустка…
Останню чарку допито… Остання пісня продзвеніла…
Чарівний був сон… Ах, тяжке пробудження!..Хотіла їхати до батьків — не сила… Не могла залишити тих кімнаток, де проминули найкращі хвилини життя… з ним… з Романом…
Тут… тут кінець…
Finita la comedia!..
Побачила на столі револьвера, що його забув Роман.
Схопила:
— Рідний краю! Тобі віддала свою честь — тобі віддаю й життя… Ромцю, прости свою нещасну, грішну Галю!..
Притулила дуло до виска.
Та ось чиясь тверда рука схопила за її ніжну…
Сухо пролунав стріл, і чорну крапку в стелі зазначила кулька. Револьвер покотився по підлозі.
— Галю! Галочко!.. Свята дитино!
Що це? Хто це?
Це ж він… він… Роман…
Обіймає її, тулить, цілує…
Шепче гарячі слова:
— Люба… єдина… моя Галочко!.. То була лиха хуртовина… Тепер усе ясно… Ми з чистим серцем підемо до нового життя!.. Прости!… Пробач…
Мовчить… Не вірить сама собі.
Та ось в очах засвітилося життя. Зачервонілися безкровні щічки.
— Ти колись казав, що щастя дається тільки через муки й страждання… що його треба вибороти… Ромцю, коханий!.. Хіба ж ми не здобули на нього права?! О, милий!..
Жагучі обійми й щирий поцілунок завершили велику хвилину прощення й примирення…
——————
- ↑ Морська рибка.