Галичина в рр. 1918–1920/V

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел
Розділ V.
Боротьба за теріторію Західно-Української Народньої Республики.

На основі ухвали Української Національної Ради з 18. жовтня 1918. і тимчасового основного закона про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії з 13. падолиста 1918. (арт. I і II), Західно-Українська Народня Республика мала обнимати всі українські землі бувшої австро-угорської монархії, себ-то українську часть Галичини, українську часть Буковини і українську часть Угорщини.

Одначе, хоч Австро-Угорщина перестала істнувати, український нарід висше названих земель не міг свобідно рішати про свою долю. З претенсіями до панування над його землями виступили ті народи, які панували над ним за часів істнування Австро-Угорщини, а саме Польща пішла війною на здобуттє Східної Галичини, Румунія заняла українську часть Буковини, а українську часть Угорщини з одного боку не хотіла випустити з під свого панування Угорщина, з другого ж забажала прилучити до себе Чехо-Словаччина.

1. Східна Галичина. Війна Польщі з Західно-Украінською Народньою Республікою почалася польським повстаннєм 1. падолиста 1918. у Львові. Тимчасом польське війско здобуло Перемишль і прийшло на поміч польським повстанцям у Львові, що рішило про долю Львова.

Зорґанізувавши армію, українське правительство поставило сильний вал проти дальшої польської інвазії. Так повстав польсько-український фронт, який тягнувся по правім боці Сяну здовж західного погранича української території, вигинаючися на схід здовж границі між Східною Галичиною і Холмщиною і здовж залізничого шляху між Перемишлем і Львовом. Сей фронт утворився в грудні 1918. р. і держався без більших змін до цвітня 1919. р., коли почалася польська офензива, яка скінчилася заняттєм цілої Східної Галичини. Про важнійші моменти сей війни буде мова далі.

В часі, коли сей фронт держався, чотири українські повіти (Сянік, Добромпль, Перемишль, Чесанів) опинилися по польськім боці фронту, а в повітах Львів, Городок, Мостиска, Рава, Сокаль, Лісько виконуваннє державної власти було утруднене. По-за сим державна власть Західно-Української Народньої Республики розтягалася на цілу територію Східної Галичини.

2. Українська часть Буковини. Після утворення Української Національної Ради у Львові утворилася — як відомо — буковинська делєґація Української Національної Ради в Чернівцях. Вона почала переговори з румунськими послами австрійського парляменту й буковинського сойму про поділ Буковини. Переговори велися без успіху, бо Українці домагалися цілої української части Буковини з Чернівцями, а Румуни годилися віддати їм тільки чотири повіти: Кіцмань, Заставну, Вашківці над Черемошем і Вижницю. Безуспішність переговорів лежала ще і в тім, що румунські посли не мали ніякого впливу на румунське громадянство, яке стояло за прилученнє цілої Буковини до Румунії.

Висловом сих змагань була Румунська Національна Рада, утворена 27. жовтня 1918. Президент Ради Фльондор звернувся до австрійського президента краю ґр. Ендорфа з домаганнєм передачі власти. Одначе сей відповів, що має від свого правительства наказ передати власть тільки представникам обох народів краю.

Українці плянували обняти власть в українській части краю 4. падолисга 1918. При сім числили головно на Українських Січових Стрільців, які стояли в Чернівцях.

Відомість про обняттє власти Українською Національною Радою у Львові викликала в Чернівцях велике одушевленнє. Одначе рівночасно втратили черновецькі Українці свою війскову силу, бо Українські Січові Стрільці вибралися на поміч українським оборонцям Львова.

3. падолиста 1918. відбулася в Чернівцях велика українська маніфестація. Ухвалено злучитися з Галичиною, признати львівський Державний Секретаріят своїм правительством і змагати до як найшвидшого з'єдинення з Великою Україною.

Того ж дня делєґація Української Національної Ради обняла власть у Чернівцях і в українській части краю.

Рівпочасно зроблено угоду з румунським демократичним політиком Ончулом, який обняв власть в румунській части краю.

Одначе Румунська Національна Рада не згодилася на сю угоду, тільки стояла на тім, що вона має обняти власть в цілім краю і від себе віддасть Українцям управу чотирох висше названих українських повітів.

Про дальший розвиток подій рішило румунське правительство. 8. падолиста 1918. явився над Чернівцями румунський літак і розкинув проклямацію команданта румунської 8-ої дивізії, ґенерала Задіка, з заявою, що він дістав від свого короля наказ обсадити цілу Буковину. Далі говорилося в заяві, що заняттє краю не має ніяких політичних цілий, тільки має за задачу поборювати анархію та вдержувати порядок.

Делєґація Української Національної Ради у відповідь на сю проклямацію вислала до ґен. Задіка протест проти заняття української части краю; в протесті стверджено, що в українській части краю панує повний порядок. Сей протест доручено ґен. Задікови 9. падолиста 1918. Не зважаючи на нього, Румуни заняли 11. падолиста 1918. Чернівці і до тижня цілу Буковину.

Український відділ, який вспіла за той час зорґанізувати делєґація Української Національної Ради в числі коло 400 людий, не міг очевидно ставити опору румунській армії.

Румунське правительство виступило проти Українців з політикою терору і національного поневолення, яку веде й доси.

Правительство Західно-Української Народньої Республики, заняте війною з Польщею, не могло виступити в обороні української части Буковини перед румунською окупацією. Треба було обмежитися дипльоматичними протестами і ждати рішення Мирової Конференції.

Делєґація Української Народньої Республики на Мирову Конференцію в Парижі нотою з 25. лютого 1919., в якій повідомляла про акт з'єдинення українських земель з 3. січня 1919., запротестувала як проти польського наїзду на Східну Галичину так проти заняття української части Буковини Румунією, домагаючися від Мирової Конференції заряджень для охорони української державної території.

Нотою з 18. марта 1919. Делєґація запротестувала проти терору румунського правительства супроти українського населення.

В кінці нотою з 17. мая 1919. Делєґація запротестувала проти наміру віддати українську часть Буковини Румунії і поставила до Мирової Конференції домаганнє, щоби окрема комісія антанти установила границю між Румунією й Україною, а доки се станеться, щоб установлено демаркаційну лінію між обома державами та щоб румунське війско уступилося з української части Буковини і віддало власть правительству Західної України[1].

Сі українські протести не змінили долі української части Буковини.

Правда, мировий договір в Сен-Жермен (арт. 59.) признає Румунії тільки близше неозначену часть Буковини, оставляючи означеннє границь сеї части на пізнійше. Одначе проєкт статута для Східної Галичини говорить уже тільки про управильненнє галицько-буковинської границі. А вся дальша політика антанти й Румунії робить вражіннє, що антанта вважає всю Буковину частю румунської держави.

3. Українська часть Угорщини. На установчім зібранню Української Національної Ради у Львові 18. жовтня 1918. не було представників угорських Українців. Занадто важко налягав на них мадярський режім і вони не мали змоги вступити в орґанізаційні звязки з галицькими й буковинськими Українцями. Ґрупа українських діячів з Угорщини прислала тільки на се зібраннє письмо, в якім, представивши важке положеннє народу, писала: „Значить, що ви, наші рідні браття, повинні стати за нами і з'єднати з собою. Наш нарід дожидає того спасення, щоби вже раз висвободитися від ярма другого народу“.

Упадок старого режіму і проголошеннє демократичної республики в Угорщині розвязав руки і уста також угорським Українцям. 8. падолиста 1918. утворилася в Пряшеві „Руська Народня Рада“, яка на зборах 19. падолиста 1818. виставила отсі домагання: 1) домагається в етноґрафічних границях права свобідного самоозначення; 2) відповідно демократичним часам домагається повної національної свободи та хоче участи в тій самій долі, які осягнуть инші народи Угорщини; 3) протестує проти можливого розриву національної території чи прилучення проти волі до чужих народів; 4) домагається представництва на Мировій Конференції.

Як видно з сих домагань, „Руська Народня Рада“ заняла становище місцевого патріотизму. Домагаючися права самовизначення, вона не заявила, в якім напрямі угорські Українці повинні се право виконати.

Очевидно, угорське правительство не захотіло втратити української части Угорщини. Щоби її вдержати при собі, рішило воно надати їй автономію. Виданий в грудні 1918. закон творив з комітатів Марамарош, Угоча, Берег і Унг автономну „Руську Країну“. Про приналежність українських частий инших комітатів мала би рішити Мирова Конференція. Автономним законодатним орґаном мала бути „Руська Народна Рада“; спільні справи (закордонні, війскові, фінансові, державне громадянство, судівництво, господарські і соціяльно-політичні справи) мав рішати угорський парлямент. Виконуюча власть в „Руській Країні“ мала належати ґубернаторови, якого назначувало угорське правительство. В угорськім кабінеті мав засідати міністер для справ „Руської Країни“. Переведеннє автономії не пішло далі того, що угорське правительство призначило ґубернатором „Руської Країни“ Августина Штефана, міністром для справ „Руської Країни“ д-ра Ернеста Сабова і віцеміністром просвіти д-ра Гіядора Стрипського.

Після радянського перевороту в Угорщині радянська влада в „Конституції Угорської Соціялістичної Федеративної Радянської Республики“ старалася розробити прінціп автономії народів Угорщини і їх федерації. Одначе ця конституція не мала для української части Угорщини практичного значіння, тому не спинююся тут над нею[2].

Утвореннє „Руської Країни“ не вдоволило угорських Українців. Ідея злуки з усіми иншими землями України почала і тут здобувати ґрунт.

На засіданню Української Національної Ради 3. січня 1919. в Станиславові, де ухвалено акт з'єдинення, були також делєґати угорських Українців. Один з них виступив з привітом, в якім говорив: „Ми ваші браття, що були під пануваннєм ворога, прийшли сюди, щоб ви дали нам раду. І ми дістали свободу і хочемо збудувати славну будучність. Одноголосно ми голосили, щоб українські цвіти леліли на Карпатах, щоби кожний Українець жив славно під одною з'єдиненою Україною. Наше серце тягне до України. Поможіть нам. Подаємо вам братню руку. Нехай живе одна одностайна Україна!“

Маніфестацією за з'єдиненнєм з Україною були „всенародні збори угорських Українців“, які зійшлися 21. січня 1919. в Хусті. На сі збори прибули 420 делєґатів, з яких кождий представляв 1000 українського населення. Збори ухвалили отсі резолюції:

„1. Всенародні Збори угорських Українців з дня 21. січня 1919. ухвалюють з'єдиненнє комітатів: Мараморош, Угоча, Берег, Унг, Земилин, Шаріш, Спіж і Абауйторна з Соборною Україною, просячи, щоби нова держава при виконанню сеї злуки узгляднила окремішне положеннє угорських Українців.

Всенародні Збори заявляють, що український нарід Угорщини не признає ‚десятого закона‘ про ‚Руську Країну‘, даного в Будапешті в 1918., бо ухвалено його без волі народа і без його заступництва.

2. Відповідно до сього рішення Збори постановляють, що український нарід не вишле своїх послів до угорського парламенту.

3. Всенародні Збори просять, щоби українське війско обсадило комітати, заселені Українцями, і щоби заосмотрило населеннє, яке живе в важких обставинах поживою.

4. Всенародні Збори витають всі визволені народи Австро-Угорщини: Чехо-Словаків, Юго-Славян, Румунів, Поляків і Німців.

5. Збори витають мадярське народне правительство, яке, стоячи на демократичних основах, признало право самовизначення народів і не уживало ніяких насильств проти політичного орґанізування українського народу і проти висловлення його правдивої волі.

6. Збори висловляють подяку всім державам антанти і їх союзникам, що боронили демократичний дух і вибороли пригнобленим народам свободу, та просять, щоб вони помогли здійснити постанову всенародніх зборів.

7. Всенародні Збори вибирають для ведення справ українського народу Центральну Народню Раду зі 100 членів і дають їй повновласть заступати угорських Українців усе і всюди, де сього буде потрібно перед усіми народами, і зробити все, що кождого часу в інтересі українського народу уважає за потрібне.“

Головою Центральної Народньої Ради вибрано д-ра Михайла Бращайка.

Збори ухвалили вислати делєґацію на Мирову Конференцію під проводом д-ра Юлія Бращайка[3].

Одначе рішень сих зборів не довелося перевести в життє. Українські відділи, які з Галичини вступили були на територію угорської України, мусіли уступити перед переважаючими силами Чехів і Румунів, які з двох сторін, з заходу і сходу, посунулися на українську часть Угорщини.

Тимчасом чеське правительство розвинуло сильну міжнародню акцію за прилученням української чисти Угорщини до чесько-словацької республики. Президент Масарик вже в грудні 1918. в своїм посланію до чеських Національних Зборів зазначив, що т. зв. Карпаторуси, себ-то угорські Українці через своїх представників в Америці заявилися за злукою з Чехо-Словаччиною. Масарик мав на думці договір, який він заключив в Америці з д-ром Жатковичем, провідником українських еміґрантів з Угорщини. На основі сього договору призначено Жатковича на голову автономного правительства Закарпатської України, якій договір обіцював автономію в рамах чесько-словацької республики.

Се становище Масарика віднесло успіх на Мировій Конференції. Договором у Версаю (арт. 81.) і в Сен-Жермен (арт. 58.) прилучено Закарпатську Україну до Чехо-Словаччини, застерігаючи їй автономію.

Чеське правительство покликало на ґубернатора Закарпатської України д-ра Жатковича, одначе автономії не перевело в цілости й доси. До кінця 1920. р. не переведено навіть виборів до автономного сойму.

Делєґація Української Народньої Республики на Мирову Конференцію в Парижі нотою з 5. марта 1919, запротестувала проти намірів Чехо-Словаччини й Румунії заняти Закарпатську Україну.

Після оголошення проекту версайського договору Делєґація нотою з 9. мая 1919. запротестувала проти пляну прилучення Закарпатської України до Чехо-Словаччини.

Після підписання версайського договору Делєґація нотою з 5. липня 1919. запротестувала проти артикулу 81-ого, яким прилучено Закарпатську Україну до Чехо-Словаччини[4].

Так українським землям Австро-Угорщини не довелося з'єдинитися в один самостійний державний орґанізм. Західно-Українська Народня Республика, проголошена на всіх українських землях Австро-Угорщини, в дійсности виконувала власть тільки на території Східної Галичини.


——————

  1. ↑ Згадані ноти оголошені в двох випусках публікації: „Notes présentées par la Délégation de la République Ukrainienne à la Conférence de la Paix à Paris“. Париж 1919.
  2. ↑ Цікавих відсилаю до статті Мик. Шрага „Слова і діла соціялістів в національній справі“. — „Борітеся-поборете“ ч. 2 за жовтень 1920.
  3. ↑ Див. станиславівський часопис „Република“, ч. 2. з 4. лютого 1919.
  4. ↑ Див. згадану публікацію „Notes…“'
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Галичина_в_рр._1918–1920/V&oldid=405716