Галичина в рр. 1918–1920/XXI
| ◀ Розділ XX. Під прапором Незалежної Галицької Республики | Галичина в рр. 1918–1920. VI. Часть. Кінцеві уваги Розділ XXI. Причини невдачі. Галичина й Велика Україна. Окрема галицька політика |
|
Чому українська Галичина улягла перемозі Польщі?
Думаю, що ті, що шукають причини у внутрішніх галицьких відносинах, звалюючи вину „праві“ на „лівих“ і „ліві“ на „правих“, помиляються. При всіх внутрішніх недостачах Галичина в боротьбі проти польського наїзду дала такий примір геройства, що ся боротьба остане на все одною в найгарнійших сторінок історії боротьби українського народу за волю.
А що до недостач, то треба людські справи оцінювати людською мірою. У Поляків, у Чехів і ин. не було инакше: і в них були недостачі, може ще й гірші. Та в них були инші обставини і дякуючи тим обставинам, вони мають свої держави. В таких обставинах, в яких була Галичина, й вони мабуть улягли би. Зрештою вистане вказати на чеських Німців. Є їх коло 3 міліони багатого, культурного, національно свідомого народу на власній території, а одначе, маючи проти себе побідну антанту і не могучи одержати помочи від великого німецького народу, вони мусіли улягти і стати частю чеської держави.
Проти змагання Галичини до незалежности і злуки з Великою Україною виступила Польща. Так стали проти себе до війни дві сили: Польща й Галичина. Вистане порівнати територію, населеннє, матеріяльні засоби, можливість звязків зі світом у сих двох сил, а про кінцевий вислід війни між ними не могло бути сумніву: Галичина мусіла улягти.
Щоб Галичина у сій війні не улягла, а оборонила своє слушне право, се могли спричинити тільки зовнішні відносини: в данім випадку справедливе становище побідної антанти, коли б та наказала Польщі спинити наїзд на українську землю і підперла свій наказ таким авторітетним виступом, що Польща мусила би послухати, — або поміч Великої України.
Галичина числила на одно і друге. З одного боку здавалося зовсім певним, що коли держави антанти основою світового мира проголосили самовизначеннє народів, то вони визнають державну незалежність України в етноґрафічних границях, отже не допустять, щоб Галичину загарбала Польща. З другого боку, державність Великої України видавалася для Галичини настільки сильна, що й не допускалася думка, щоб Велика Україна віддала Галичину на поталу Польщі. Обі сі надії завели.Держави антанти в останнім рахунку стали по стороні Польщі й уповажнили її завоювати Галичину. Що так сталося, причина сього — здається мені — лежить у великій мірі в українській політиці підчас світової війни. Я вище зазначив, що до революції в Росії така політика. яку вели галицькі Українці, була неминуча. Одначе опісля, й особливо в останніх місяцях світової війни треба було ввійти в порозуміннє з антантою й запевнити собі участь в спадщині після Австро-Угорщини. Можливо, що се не було би вдалося. Тоді — годі! Одначе сього зовсім не пробовано, — і в сім лежить великий промах Української Парляментарної Репрезентації. Тоді, коли українська делєґація приїхала до Парижа, вже було на се запізно. Тоді можна було примусити антанту числитися з нами й визнати нас тільки через „довершені факти“ — через незломність нашої сили.
З огляду на таке відношеннє антанти, вратувати Галичину від польського наїзду могла тільки поміч Великої України. Одначе звідси не тільки не приходила поміч, а навпаки, треба було посилати галицькі частини на поміч Директорії в боротьбі з большевиками. Зокрема Січові Стрільці, галицька війскова формація на Великій Україні, що утворилася з найідейнійшого елєменту між галицькими Українцями в російськім полоні, головна опора Директорії в боротьбі проти гетьмана Скоропадського й опісля в боротьбі з большевиками, просто відмовилася йти на оборону Львова перед польським наїздом, виходячи з того становища, що коли буде укріплена українська державність у Київі, то Галичина буде частю української держави незалежно від хвилевих місцевих невдач[1].
Не маючи помочи від Великої України, — що в обставинах, в яких вона сама знаходилася, тої помочи не могла дати, — Галичина, оставлена своїм власним силам, маючи проти себе Польщу, яка мала не тільки моральне, але й матеріяльне підпертє антанти, мусіла в війні з Польщею улягти.
Невдачі оборонної війни — Галичини проти Польщі, Великої України проти совітської Росії — не тільки не дали здійснитися ідеї з'єдинення Галичини й Великої України в один національно-державний орґанізм, але ще внесли нові елєменти роз'єдинення.
Коли хто каже, що сьому винен „галицький сепаратизм“, який не допустив до негайного переведення повного з'єдинення, той не хоче бачити, що се домаганнє являється неможливістю. В сій справі дотеперішні окремішности Галичини й Великої України видаються мені менше важними як те, що на Великій Україні не могла утворитися сильна державна влада, яка своїм авторітетом могла би перевести з'єдиненнє. При тім і сю справу — як усі инші — треба міряти людською мірою. Польща також не могла негайно перевести повного з'єдинення. Юго-Славія мусіла майже три роки ждати на державну конституцію, яка перевела повне з'єдиненнє. А сі держави не мали тих внутрішніх і зовнішніх трудностий, які тамували державне будівництво на українських землях.
Зрештою, ті „ліві“ елєменти, — як галицькі так і придніпрянські — які в свій час поборювали „галицький сепаратизм“ в імя „негайного повного з'єдинення“ опісля одні в Варшаві, другі в Ризі відступили Галичину Польщі. Чи негайне переведеннє повного з'єдинення було би дало инший вислід? Ледви!
Одначе не менше помиляються й ті оборонці „галицького сепаратизму“ (вони є й між Придніпрянцями), які кажуть, ніби-то передчасне з'єдиненнє погубило Галичину. Головний їх арґумент тої, що Галичина як спадщина після Австрії мала би була инакшу — яснійшу й вигіднійшу позицію на Мировій Конференції, коли б виступала як самостійна держава, а не як часть Української Народньої Республики. На се треба відповісти, що міродатні круги Мирової Конференції ясно здавали собі справу з того, що Галичина є спадщиною після Австрії, чого доказом є їх ціла політика в галицькій справі аж до нинішнього дня. Одначе їх зовсім не одушевляла ідея утворення окремої галицької держави. На засіданню Найвисшої Ради 21. мая 1919. Лойд Джордж питав, чи Галичина хоче належати до Польщі чи до України (зглядно разом з Україною до Росії), отже про можливість самостійности Галичини не було й натяку. Так само рішеннє Найвисшої Ради з 25. червня 1919., яким Галичину віддано під польську окупацію і заповіджено відданнє її під тимчасову польську управу, свідчить, що Найвисша Рада вважала Галичину територією, яка в будучности повинна творити часть більшої державної цілости.
В кінці треба з натиском ствердити, що делєґація УНР на Мирову Конференцію твердо і непохитно обороняла Галичину від Польщі аж до часу розриву між Директорією й Диктатурою. Отже „передчасне з'єдиненнє“ не принесло під сим оглядом шкоди, хиба тільки користь. Шкоду в тім часі приносила хиба сепаратна політика галицького віцепрезидента делєґації УНР. З другого боку треба зважити, що самостійна Галичина не була би проти Польщі сильнійша, хиба може слабша. Правда, тоді не треба би було висилати галицьких частин на протибольшевицький фронт (одначе корпус Січових Стрільців певне був би остав на Великій Україні). Але тоді Галичина не була би дістала з Великої України тих матеріяльних засобів (вуголь, збіже, оружє, муніція, валюта), які дуже ставали їй в пригоді. І — що особливо важне — не було би того піднесення духа, яке давала свідомість боротьби за з'єдинену, велику українську державу.
Словом, кінцевий вислід боротьби самостійної Галичини проти Польщі не був би инший.
Вивісити прапор галицької самостійности в хвилі, коли всі — ворожими силами розділені досі — народи з'єдинювалися, було внутрішньою неможливістю, бо все свідоме громадянство в Галичині й на Великій Україні було переняте ідеєю з'єдинення. Крім того було би воно компромітацією української національної свідомости перед міжнароднім політичним світом, — компромітацією, яка могла би помститися перше всего на Галичині. Коли вони, мовляв, не почувають себе за одно з Україною, то нехай остають під Польщею, яка панувала на їх землі і до Австрії і під Австрією.
Та неможливістю — не стільки внутрішньою скільки задля висше зазначених обставин — було також негайне переведеннє повного з'єдинення. Актови з'єдинення, що правда, треба закинути одну велику хибу: що він, — хоч би шляхом міжнароднього права, як не шляхом державного права, себ-то шляхом договору, як не шляхом закона, — не установляв спільних справ і спільного орґану влади для обох частий Української Народньої Республики на той переходовий час, доки Установчі Збори не переведуть повного з'єдинення. Тоді може уникнулося би багато тертя, а може й катастрофи.
Одначе коли б державного будівництва на українських землях не унеможливляла постійна трата території в війні з Польщею й совітською Росією, з'єдиненнє було би ставало що-раз сильнійше. Що так не сталося, винні ті зовнішні відносини, що довели до упадку ту форму всеукраїнської державности, яку утворив акт з'єдинення, заключений між Директорією УНР і галицьким правительством Української Національної Ради. В сих відносинах моральне почуттє з'єдинення не видержало проби. Почалося взаїмне звалюваннє вини за невдачі одною частю на другу, а скінчилося тим, що кожда часть кинулася ратувати саму себе, не оглядаючися на цілість.
Першим заломленнєм з'єдиненого всеукраїнського фронту була загальна політична лінія Директорії УНР супроти Польщі. Після проголошення акту з'єдинення було ясно, що війна Польщі проти Галичини є війною проти части Української Народньої Республики. А одначе Директорія не вважала за вказане виповісти війну Польщі, хоч Польща заняла була також західні землі Великої України. В кругах Директорії думали, що се більше дипльоматично не палити всіх мостів до Польщі. Одначе хто міг поважно числитися з такою державою, якої одна часть воює з Польщею, а аґенти другої части роблять рівночасно ріжні миролюбиві заяви в Варшаві коштом тої воюючої чи опісля завойованої части?!
Після сього прийшов перехід галицької армії до Денікіна.
Всі політичні арґументи, які наводяться на оправданнє сього переходу, не видержують критики.
Перше всего треба ствердити, що договір з Денікіном не мав характеру війскового перемиря, тільки був договором про перехід галицької армії під розпорядимість Денікіна. Тим самим упадають всі арґументи про безполітичний, чисто війсковий характер договору. Коли армія якоїсь держави, найсильнійша підпора державної самостійности і найважнійший інструмент державної політики, переходить у розпорядимість ворога держави, то се є найстрашнійша політична траґедія, яка може зустрінути державу, — страшнійша від розбиття й капітуляції. Така політична траґедія скоїлася як-раз тут: Галицька армія, часть армії незалежної Української Народньої Республики, віддається в розпорядимість ворога незалежности Української Народньої Республики. З сею хвилею стає вона інструментом політики Денікіна, політики, яка має за ціль повернути Україну в московську неволю. І се має бути безполітичний, чисто війсковий договір?!
Що ся галицька часть армії УНР не мала бути вжита проти придніпрянської части тої ж армії УНР, се могло успокоювати совість Галичан, які не були примушені убивати своїх братів-Придніпрянців, але не мало політичного значіння. Галицькі частини міг післати Денікін на протибольшевицький фронт, а свої частини з сього фронту кинути проти армії УНР. Для армії УНР справи не зміняло, хто її бє; важно було, що сила Денікіна збільшилася.
Тепер про ролю Диктатури в цілій справі. На її оборону наводиться, що вона перший договір Начальної Команди Галицької Армїї уневажнила і всіх справців договору поставила перед суд. Одначе роля Диктатури при другім договорі не вияснена. Правда, в хвилі заключення сього договору Диктатури не було вже на українській території і галицька армія не мала в нею звязку. Одначе висше наведено твердженнє учасника, що третя стадія переговорів, яка довела до заключення другого договору, відбулася в уповажнення Диктатури. В найліпшім разі — Диктатура в сій важній хвилі не виказала твердости й непохитности політичної лінії.
В кінці треба й те тямити, що на психольоґічну можливість переходу галицької армії до Денікіна не остала без впливу та пропаґанда орієнтації на Денікіна, яка йшла до Камянця й до галицької армії з Парижа через Відень і за яку політично відповідає Диктатура.
Заслугою Диктатури можна вважати хиба те, що вона в останній хвилі не віддалася в розпорядимість Денікіна, тільки виїхала за границю, де після де-якого часу проголосила розрив з орієнтацією на Денікіна[2]. Остає ще арґумент, що мовляв, Головний Отаман Петлюра сам годився на перемирє з Денікіном, тільки Денікін не хотів з його делєґатами говорити. Чи треба аж доказувати ріжницю між тим станом, коди б ціла армія УНР була заключила перемирє з Денікіпом, і тим станом, коли галицька часть армії УНР перейшла в роспорядимість Денікіна, оставляючи придніпрянську часть на поталу Денікінови?
Ні, ані один політичний арґумент, який наводиться на оправданнє переходу галицької армії до Денікіна, не оправдує нічого.
Єдиним оправданнєм може тут бути тільки страшний стан армії, в якім вона могла вже мати тільки одну думку: ратувати життє.
Мала вона ще й другу думку: ратувати себе як українську армію, перебути зиму, а з весною, в тім вічно зміннім хаосі подій, який панував на землях України, може доведеться знов послужити українській справі. Денікін, мовляв, має ще тільки сили, щоб нас розбити, і тому треба з ним замиритися. Але він живий труп і швидко його не стане. Тоді ми знов будемо мати вільні руки. І ще послужимо Україні. Одначе сим надіям не довелося здійснитися[3].
Коли „Україна“, орґан придніпрянської дієвої армії, 13. падолиста 1919. писала: „Український нарід вірив у свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а Диктатура своєю чорною зрадою оплюгавила сей ідеал“. — чи думала вона, що й три тижні не мине, як можна буде що найменше з таким самим правом її ж словами сказати: „Український нарід, вірив у свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а Директорія своєю чорною зрадою оплюгавила сей ідеал!“ Бо варшавська деклярація з 2. грудня 1919., віддаючи не тільки Галичину, але й західні землі Великої України в польську неволю, проводила нову державну границю по українській землі, якою краяла, живе тіло українського народу.
Над варшавським договором з 22. цвітня 1920, не спинююся, бо він був тільки завершеннєм згаданої деклярації.
Перехід галицької армії до Денікіна і варшавська деклярація місії УНР були тими актами, які своїм змістом уневажнили акт з'єдинення. З одного боку галицька армія, за яку політично відповідала Диктатура, що виводила свою владу від Української Національної Ради, яка заключила акт з'єдинення, — перестала обороняти Українську Народню Республику й віддалася в розпорядимість її ворога Денікіна. З другого боку Директорія УНР, яка буда другою договірною стороною при акті з'єдинення, зреклася Галичини в користь Польщі.
Тут треба ствердити, що акт з'єдинення не давав на се Директорії УНР ніякого права, бо до Українських Установчих Зборів виконуваннє влади над Галичиною прислугувало виключно найвисшому галицькому орґанови влади.
Очевидно, уневажнити акт з'єдинення можна було також иншим способом. Можна було, — коли стало видно, що кождий мусить себе ратувати окремими шляхами, — розійтися на основі спільного порозуміння, не шкодячи собі взаїмно. А саме можна було договір про з'єдиненнє розвязати і надалі виступати як дві окремі держави, так, як се було перед заключеннєм договору.
Тоді перехід галицької армії до Денікіна не мав би того політичного значіння, що галицькі Українці є за відбудуваннє „єдиної, федеративної Росії“, як се була поставила справу в Парижі галицька делєґація, творячи „Український Національний Комітет“. Тоді треба б було поставити справу так, що Західно-Українська Народня Республика справ Української Народньої Республики не вмішується.
Так само Директорія УНР тоді повинна би в переговорах з Польщею стати і твердо стояти на тім, що галицька територія, на яку Польща має претенсії, є територією Західно-Української Народньої Республики і про неї Директорія УНР не меже рішати.
Таке розвязаннє договору про з'єдиненнє все таки політично було би користнійше, ніж те, що сталося.
Далі треба зазначити, що перехід галицької армії до Денікіна не мусів потягнути за собою відреченнє від Галичини Директорією УНР в користь Польщі. Директорія УНР могла дуже добре стояти далі на становищі приналежности Галичини до Української Народньої Республики, в чім була би знайшла опертє не тільки в галицьких лівих ґруп, але серед цілого українського громадянства Галичини.
Тоді, очевидно, вона не могла би була заключити договору з Польщею.
Тепер, коли Польща риським договором з совітською Росією й радянською Україною зломила варшавський договір з головою Директорії УНР й віроломно оставила сього свого союзника його долі, ясно стало, яку вартість мав той союз з Польщею. Помилка Директорії була в тім, що вона вірила Польщі й думала, що Польща може бути на стільки певним союзником України, що для сього можна і треба пожертвувати частю українських земель. Тимчасом для тих Українців, що знали Поляків не як „товаришів недолі під спільним царським ярмом“, а як елємент, що міг свобідно установляти відношеннє до українського народу, ніколи не було сумніву, що Польща вороже відноситься до української державности і що її змаганнєм є: ту часть українских земель, яку вона вважає себе на силах з'їсти, прилучити до Польщі, а решту оставити Росії. Сеж ясна річ, що Росія швидче може помиритися з приналежністю части українських земель до Польщі, ніж Україна, яка як самостійна держава швидче чи пізнійше приступила би до переведення з'єдинення всіх українських земель. Польща стоїть на тім, що її державним сусідом буде Росія, і хоче того. І всі її договори, як з Директорією УНР, так з радянською Україною, мають одну ціль: запевнити собі володіннє над як найбільшим простором української землі, щоби в кінці, коли прийде до дефінітивного установлення границі між Польщею й Росією, покликатися на ті договори і на своє „добре набуте право володіння“.
Яким духом дише Польща до Українців, се видно найліпше з її поведення супроти урядовців і армії Директорії УНР, як також збігців з Великої України, які опинилися на вигнанню в Польщі. Ті її союзники, які своїми грудьми захищали її інтереси — навіть на українській землі! — перед большевицькою армією, живуть в найстрашнійшій нужді! Здається, неначе б те її поведеннє мало свідому ціль: винищити як найбільше свідомого українського елєменту.
Траґедія Директорії УНР лежить в тім, що вона всего того не хотіла знати й вірила, що Польща може стати опорою в будуванню української держави.
За Директорією УНР пішли совітська Росія й радянська Україна, які договором в Ризі зреклися в користь Польщі тих самих українських земель, включно з Галичиною, які признавав Польщі варшавський договір з Головним Отаманом Петлюрою. Коли пригадати, що головним аґітаційним знаряддєм совітської Росії й радянської України проти „Петлюрівщици“ було те, що „Петлюра запродав українські землі й українські маси селянства й робітництва в неволю шляхетської Польщі“, то се дасть найліпшу оцінку рижського договору зі становища інтересів українських мас селянства й робітництва.
Варшавський і рижський договори мають, очевидно, свої обєктивні причини.
Всі ми мріяли про сильну Україну, про Україну, яка захистить усіх своїх дітий від усіх своїх ворогів.
Про сильну Україну мріяла також Галичина, про Україну, яка визволить її з польської неволі.
Коли революція розвалила Росію і на її руїнах стало сходити молоде життє української державности, з яким захопленнєм галицькі Українці ловили кожду звістку з Київа! Хотілося їм почути, що Україна така сильна, що зможе заставити Австро-Угорщину віддати галицьку, буковинську й угорську Україну її Матери, Великій Україні.
Сим надіям берестейський мир приніс розчаруваннє. Галицькі Українці ждали прилучення своєї землі до Української Народньої Республики, а тимчасом побачили, що вона така слаба, що не тільки не може подиктувати сього домагання центральним державам, але ще мусить просити в них помочи проти совітської Росії.
Одначе берестейський мир не вніс роз'єдиняючих елєментів у психольоґію галицьких Українців. Вони вірили в добру волю правительства Української Народньої Республики і мали доказ тої доброї волі в додатковім тайнім договорі, яким Австро-Угорщина обовязалася перевести поділ Галичини. „Коли б тільки українська держава росла й міцніла, а вона вже про нас не забуде!“ — думали вони і з одушевленнєм обходили свято берестейського мира.
Підчас розпаду Австро-Угорщини змаганнє до з'єдинення виявилося з новою нестримною силою. Безперечно важним складовим елєментом сього змагання була надія, що з'єдинена Україна буде така сильна і на полі бою і на Мировій Конференції, що захистить Галичину перед польським завоюваннєм.
Дійсність розчарувала сі надії. Україна показалася слаба, дуже слаба. І не тільки Україна! Совітська Росія й радянська Україна разом показалися також такі слабі супроти Польщі, що мусіли її віддати стільки українських земель, скільки вона хотіла.
Галичина (так само, як Холмщина, Підляше і почасти й Волинь) є супроти Польщі українське пограничє. А доля пограничя все гірка. Воно переходить з рук до рук, відповідно до того, хто сильнійший.
Українська Народня Республика була слаба, совітська Росія й радянська Україна були слабі, — і тому годилися відступити сі українські пограничні землі Польщі. І хто б не сидів у Київі, — доки Україна буде слаба, доки не буде мати сили зі зброєю в руках вигнати польських завойовників за межі українських земель, — доти мусить шукати згоди з Польщею, відступаючи їй менший чи більший кусень українського пограничя. Ходить тільки про се, щоб відступлені землі мали віру в добру волю Київа, щоб вони вірили, що він відступає їх тільки з конечности, на де-який час, і що про них не забуде, коли зросте в силу.
Траґедія Петлюри лежала в тім, що галицьке громадянство в його добру волю віри не мало. Коли ж воно до рижського договору поставилося холоднійше, то мабуть тому, що до правительства Раковського і тов. не мало претенсій, щоб вони були оборонцями інтересів України.
Словом, Галичині, щоб оборонитися перед Польщею, було потрібне з'єдиненнє з сильною Україною. З'єдинена з слабою Україною, вона може стати ціною, яку слаба Україна примушена буде заплатити за мир з Польщею.
І тому в такий момент, коли з одного боку Україна не може оборонити Галичини перед Польщею, а з другого є хоч найменші вигляди, що Галичина може оборонитися перед Польщею своєю окремою державною політикою, — окрема державна політика Галичини лежить в інтересі з'єдинення українських земель, бо вона обороняє Галичину перед Польщею і зберігає її для України. Треба тільки, щоб ся окрема державна політика Галичини не була цілю сама для себе, тільки засобом до висшої ціли, до збереження українського характеру Галичини до того слушного часу, коли вона без перешкоди зможе з'єдинитися з Україною.
Такий момент переживає Галичина власне тепер. Держави антанти які на основі мирового договору з Австрією приписують собі право рішити про долю Галичини, стоять на тім, що вона поки-що знаходиться тільки під окупацією Польщі та що її доля ще має бути вирішена. З другого боку ті самі держави антанти, віддаючи Галичину під окупацію Польщі, власним євоїм рішеннєм обовязалися перед населеннєм Галичини дати йому змогу виконати право самовизначення. Так представляється положеннє Галичини зі становища міжнароднього права.
На сій міжнародньо-правній основі опирає свою політику Уряд Диктатора Західно-Української Народньої Республики. Уряд Диктатора стоїть на тім, що український нарід Галичини вже виявив свою волю, утворюючи Західно-Українську Народню Республику, що сю його ролю знасилувано, віддаючи Галичину під окупацію Польщі, та що держави антанти мають обовязок направити зло і привернути попередній стан, а саме усунути польську окупацію і дати краєви змогу здійснити виявлену ним волю й утворити самостійну державу в формі Галицької Республики.
Зі становища принціпу з'єдинення українських земель насувається тут питаннє: Чому ж в такім разі не домагатися від держав антанти, шоби Галичина могла прилучитися до Великої України, чому творити окрему Галицьку Республику, чому плекати галицький сепаратизм?
Відповідь на се питаннє дасть оцінка теперішного стану української державности. Обі дотеперішні державні формації Великої України — Українська Народня Республика договором у Варшаві, Українська Соціялістична Радянська Республика договором у Ризі — зреклися Галичини в користь Польщі. Доки державність Великої України не укріпиться настільки, що зможе перейти над тими договорами до денного порядку, доти вони будуть стояти на перешкоді з'єдиненню Галичини з Великою Україною. Далі теперішня державна формація Великої України знаходиться і під національним і під політично-соціяльним оглядом в стадії плинности, з якої, набуть, ще не швидко перейде в стадію спокійного розвитку укріпленої державности. В кінці визволити Галичину з під окупації Польщі можуть тепер тільки держави антанти. Отже можна ставити їм тільки таке домаганнє, на яке вони можуть згодиться. А на з'єдиненнє Галичини з Великою Україною в її теперішній державній формації вони, очевидно, не згодилися би.
Таким чином остається: Або домагатися від держав антанти негайного усунення польської окупації з Галичини й утворення окремої Галицької Республики. — або страждати під ярмом польської окупації доти, доки дальший розвиток української державности не принесе визволення і з'єдинення всіх українських земель.
Правда, дотеперішнє поведеннє держав антанти в галицькій справі не дає великих надій на негайне здійсненнє політичної концепції Галицької Республики. Держави антанти теоретично признають, що Галичина не належить до польської держави та що її доля повинна бути ними вирішена, але при тім оставляють її далі в ярмі польської окупації, відкладаючи своє рішеннє на не-знати-коли.
Щож робити з огляду на се дотеперішнє поведеннє держав антанти? Зректися того міжнародньо-правного титулу до незалежности, який має Галичина на основі рішень Мирової Конференції? Чи безупинно пригадувати державам антанти й цілому політичному світови, що Мирова Конференція обовязалася дати Галичині змогу виконати право самовизначення, й домагатися від держав антанти сповнити се зобовязаннє? Вистане сказати, що є се найгорячійше бажаннє польської політики, щоби галицька справа зникла з ряду міжнародніх політичних питань, щоби ніяка міжнародня сила не перешкоджала Польщі вважати Галичину за часть польської держави, щоб над Польщею перестав висіти міжнародній Дамоклів меч та грозити їй кождої хвилі втратою Галичини. Сього одного досить, щоби стало ясно, що Галичина не сміє зректися свого міжнародньо-правного титулу до незалежности, тільки повинна безупинно домагатися його здійснення.
Не є се „орієнтація на чужі сили“, бо відколи істнують міжнародньо-правні відносини, право стало одним з елєментів сили народа.
Очевидно, покликуючися на своє право, не треба занедбувати праці над скріплюваннєм своєї сили.
Коли держави антанти визволять Галичину з-під польської окупації швидче, ніж се може зробити українській нарід власними силами, — тим ліпше.
Працювати для здійснення всеукраїнського державного ідеалу в Галицькій Республиці, в якій український нарід буде вільним господарем, се не то, що під ярмом польської окупації.
Словом, домаганнє утворення Галицької Республики має за ціль визволити Галичину як найшвидче з-під окупації Польщі і зберегти її для України до того часу, доки сила української державности не зросте настільки, що державному з'єдиненню українських земель ніщо не зможе стати на перешкоді.
Розуміється, треба, щоб Галицька Республика — коли б вона утворилася — все мала перед очима сей всеукраїнський державний ідеал, щоб вона не застрягла у вдоволенню зі своєї самостійности. Та се справа цілого українського громадянства на всіх українських землях, справа всеукраїнської національної культури, всеукраїнської політичної думки, яка повинна що-раз сильнійше духово обєдиняти всі українські землі, доки не прийде слушний час державного з'єдинення. Сьому з'єдиненню будуть сприяти також тенденції світової політики, які ведуть до творення великих державних орґанізмів. Як тільки Галичина визволиться з-під Польщі, а Велика Україна скріпить свою державність, державне з'єдиненнє всіх українських земель прийде з природною конечністю.
——————
- ↑ Ті круги, — як галицькі так і придніпрянські, — які основною причиною невдач в українськім державнім будівництві вважають політику українських соціялістичних партій, уважають се становище Січових Стрільців рішаючим не тільки для упадку Галичини, але й цілої української державности. Вони кажуть: Не треба було робити повстання проти гетьманщини, тільки укріпляти її, а тоді вона була би вдержалася проти большевиків і ми нині мали би українську державу. Рівночасно Січові Стрільці були би рішили боротьбу за Львів в українську користь, що було би рішаюче для цілої війни між Польщею й Галичиною.
На мою думку, ті міркування не мають реальних основ і подиктовані радше партійним засліпленнєм, таким самим, як закиди тих „лівих“, які кажуть, що се Українська Національна Рада своєю „правою“ політикою погубила Галичину.
Народнє повстаннє проти гетьманщини було неминуче і коли б його не була повела Директорія, то воно було би піднялося під проводом большевиків. Тоді замість Директорії УНР була би скинула гетьмана большевицька окупаційна влада. Чи на тім виграла би українська державність, се для мене зістається під великим сумнівом.
А Січові Стрільці так були звязані з Великою Україною, що вони не могли відійти на оборону Львова, коли там готовилося повстаннє проти гетьманщини.
Та як би вони й були очистили Львів від польських повстанців, то ще питаннє, чи се вплинуло би на кінцевий вислід війни між Польщею й Галичиною.
- ↑ Се, що Диктатор поїхав не до армії, а за границю, ставлено йому також у вину. На се відповідає він у висше згаданій відозві „До війска Галицької Землі“ з серпня 1920. ось що: „В дійсности опустив я армію як-раз тому, що вона наслідком висше згаданого договору поставилася в залежність Російської Команди, а мій побут серед неї був би вязав мене в моїй політичній діяльности“.
- ↑ Сими надіями оправдував перехід галицької армії до Денікіна також Диктатор підчас побачення зі мною в Парижі в січні 1920. Його найважнійша задача, говорив він, зберегти армію, яка ще зможе заважити на рішеннє української справи.