Гамалія (1844)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гамалія (1844
Тарас Шевченко
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний неадаптованим гражданським шрифтом. • Існують інші версії цієї роботи: Гамалія
ГАМАЛІЯ



Соч. Шевченки.


САНКТПЕТЕРБУРГЪ,
въ типографіи М. Ольхина.
1844.
ПЕЧАТАТЬ ПОЗВОЛЯЕТСЯ.
съ тѣмъ, чтобы, по напечатаніи, представлено было въ Ценсурный Комитетъ узаконенное число экземпляровъ. С. Петербургъ. Марта 7 дня, 1843 года.

Ценсоръ П. Корсаковъ

Ой нема нема, ни витру ни фили
 Изъ нашеи Украины;
Чи тамъ раду радять якъ на Турки статы,
 Не чуемо на чужини.
Ой повій, повій витре черезъ море
 Та звелыкого лугу,
Суши наши слезы, заглуши кайданы,
 Розвій нашу тугу.
Ой заграй, заграй сынесеньке море
 Та пидъ тыми байдаками,
Що плывуть козаки тилько мріють шапки,
 Та на сей бикъ за нами.
Боже нашъ Боже, хочъ и не за нами
 Несы ты ихъ зъ Украины;

Почуемо славу, козацькую славу.
 Почуемо та й загинемъ.



Оттакъ у Скутари козаки спивалы,
Спивалы, сердеги, а слёзи лылись;
Лылися козацьки, тугу домовлялы,
Босфоръ ажъ затрясся, бо зроду не чувъ
Козацького плачу; застогнавъ широкій
И шкурою сірый бугай стрепенувъ,
И фылю ревучи, далеко, далеко
У сыніе море на ребрахъ пославъ.
И море ревнуло Босфорову мову,
У Лыманъ погнало, а Лыманъ Днипрови
Тую журбу мову на фыли подавъ.
 Зареготався дидъ нашъ дужій
 Ажъ пина зъ уса потекла.
 «Чи спышъ, чи чуешъ! брате луже!
 Хортыце! сестро!...» загула:
 Хортыця зъ лугомъ: «чую! чую!»
 И Днипръ укрылы байдаки
 И заспивали козаки.



 У туркени, потимъ боци,
 Хата на помости,

 Гай! гай! море грай
 Ревы, скели ломай;
Поидемо въ гости.

***
У Туркени у кишени

Таляры, дукаты.
 Не кишени трусыть,
 Идемъ ризать — палыть,
Бративъ вызволяты.

***
У Туркени янычары

И баша на лави;
 Гой ги! вороги!
 Мы не маемъ ваги,
Наша воля й слава.



Плывуть соби спиваючи,
Море витеръ чуе;
По переду Гамалія
Байдакомъ кируе.

 Гамалію, серце мліе,
 Сказылося море;
 Не злякае! и сховалысь
 За моряны горы.



Дримае въ хареми-въ раю Византія
И Скутарь дримає; Босфоръ клыкотыть,
Ныначе скаженый, то стогне то вые,
Ему Византію хочеця збудыть.
«Не буди Босфоре, буде тоби горе,
Твои билы ребра пискомъ занесу,
У мулъ поховаю!...» реве сыне море:
«Хиба ты не знаешъ якихъ я несу
Гостей до Султана....» Такъ море спыняло
(Любило завзятыхъ усатых Славянъ);
Босфоръ схаменувся, Туркеня дримала,
Дримавъ у хареми ледачій Султанъ.
Тилько у Скутари въ склепу не дримають
Козаки сердеги, чого воны ждуть?
По своему Бога въ кайданахъ благають,

А фыли на той бикъ идуть та ревуть.

«О милый Боже Украины!
Не дай пропасты на чужини,
Въ неволи вольнымъ козакамъ;
И соромъ тутъ, и соромъ тамъ,
Вставать съ чужои домовины;
На судъ твий праведный прыйты,
В зализахъ руки прынесты
И передъ всими у кайданахъ
Стать козакови...«Рижъ! и бый!
Катуй невиру бусурмана!»
Кричать за муромъ. Хто такій?
 Гамалію, серце мліе.
 Скутаръ скаженіе!
 «Рижьте! быйте!» на фортеци
 Крычить Гамалія.
Реве гарматами Скутара
Ревуть, лютують вороги
Козацтво преця безъ ваги —
И покотылысь Янычари.
 Гамалія по Скутари
 По пеклу гуляе.
 Самъ хурдигу розбивае,
 Кайданы ламае.
 «Вылитайте, сіры птахи,
 На базаръ до паю!»
 Стрепенулысь соколята,
 Бо давно не чулы

 Хрещенои тіи мовы
 И ничъ стрепенулась.
 Не бачила стара маты
 Козацькои платы;
 Не лякайся, подивыся
 На бенкетъ козачій.
 Темно всюды якъ у будень,
 А свято чи мале.
 Не злодіи з Гамаліемъ
 Ѣдять мовчки сало
 Безъ шашлыка. «Засвитымо!»
 До самои хмары,
 Съ щоглыстыми караблями,
 Палае Скутара.
 Византія пробуркалась,
 Вытрыщає очи,
 Переплыва на помогу,
 Зубами скрегоче.
Реве, лютуе Византія,
Руками берегъ достае;
Достала, зыкнула, встае....
И на ножахъ въ крови ниміе.
Скутарь мовъ пекло те палае
Черезъ базары кровъ тече,
Босфоръ широкій долывае;
Ныначе птахи чорни въ гаи,
Козаство смилеве литае;

Ни хто на свити не втече;
Огонь запеклыхъ не пече.
Руйнують муры; срибло, злото
Несуть шапками Козаки
И насыпають байдаки.
Пала́ Скутарь, стыха́ робота
И хлопци сходяця, зійшлысь,
Люльки зъ пожару закурилы,
На байдаки-тай й потяглы,
Рвучи червони горы-фыли.
 Плывуть соби, нибы здому;
 Такъ боцимъ гуляють,
 Та звычайне Запорожци,
 Плывучи спивають.



Нашъ отаманъ Гамалія,
Отаманъ завзятый,
Забравъ хлопцивъ, тай поихавъ
По морю гуляты;
По морю гуляты,
Славы добуваты,
Изъ Турецькой неволи
Бративъ вызволяты.
Ой прыихавъ Гамалія

 Ажъ у ту Скутару.
 Сыдять браты-Запорожци,
 Дожидають кары.
 Ой якъ крикнувъ Гамалія
 «Браты! будемъ житы,
 Будемъ житы, вино питы
 Янычара биты,
 А курени килымами,
 Аксамитомъ криты.»
 Вылиталы Запорожци
 На ланъ, жито жаты;
 Жито жалы, въ копы клалы,
 Гуртомъ заспивалы:
 Слава тоби Гамалію
 На ввесь свитъ велыкій,
 На ввесь свитъ велыкій,
 На всю Украину,
 Що недавъ ты Запорожцямъ
 Згинуть на чужини.



Плывуть спиваючи; плыве
Позадъ завзятый Гамалія:
Орелъ орлятъ мовъ стереже;
Изъ Дарданеливъ витеръ віе,

А неженеця Византія;
Вона боиця щобъ Чернець
Не засвиты въ Галату знову,
Або Гетьманъ Иванъ Пидкова
Не клыкнувъ въ море на ралець.
Плывуть соби, а зъ за фыли
Солнце фылю червоныть;
Передъ ными море миле
Гомоныть и клыкотыть.
 Гамалію, витер віе
 Ось.... ось... наше море...
 И сховалыся за фыли
 За рожеви горы.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.