ГРА ВАЛІВ
Човни сполохані в затоці б'ються,
Злітаючи в яри з горбів бурхливих хвиль —
І вже горби ті сунуться на беріг,
Уже каміння здвигують у громі.
Од того шклянії Гальгамбри піни
Перебудовуються на ясні хороми
Побитих брязком кришталів.
Тут сонце ложить світлий перелив
Своїх широких ласк і теплих брів.
Будови водяні все падають, донизу,
То знов здимаються в зелених перегонах моря,
Лютують сказом і киплять.
І кожна приголомшена їх п'ядь
Здвигає буруни, і хляне у знемозі…
На млистій водяній дорозі
Прозора райдуга по гребінях стриба,
Немов прив'язана до огера раба
Красою осіяною волочиться по кручах,
І рок її несе
Сліпий та неминучий,
Куди — не знає сам, проте несе.
Їй страх заповнив глиб очей,
І затопив їх береги біль, —
Нема рятунку: де не глянь —
Скрізь безоглядно мчить погибіль.
Летить, ступаючи по плюскоті, прелютий вал,
Підривом підлітає в небо синє,
Наскочивши на гострий опір скель;
Склепіння водяні повітрям розриває.
Аж у задиханих завоях
Злітають дуті бомбляхи води,
Що, падаючи, лопаються в пил космічний —
Він все заповнив наче гул.
Як сизі привиди, стовпи блукають
Тієї матової пилюги.
І розкотившись кожен вал
Зівне, рознявши пащу піни,
Як вісткою з безодень світу
Водяним холодом дихне,
Солоний запах у вихорцях закружить,
І в гальці градом закипить.
Так сонячнії сили дужі,
Перетопившись тиском вітровим,
Аж тут відгомоном потужнім
Здіймають сизий, мокрий дим.
|
