ФІЛОСОФ ІВЛІАН
На гзимсі тихого каміну
Уламок мармуру стоїть.
Що ти несеш чарівна глино
З далеких тисяч шарих літ?
Немає голови. Лишень запалі груди
Нотують тіла життьовий тягар.
А молодий чи старець в мармуру захові
Камінну тогу цю носив?
Ніхто міцную певність не положить.
Роз'їдений настирливою кислотою днів,
Під бюстом кутуля латинський напис —
„Філософ Клавдій Івліан“.
Коли життя він перетяв:
У цвіті сили, чи загаслий геній? —
Мовчить уламок мармуру, як смерть.
Може й моїх кілька живих рядочків
За десять сотень похапливих літ
Лишаться так одірваним шматочком колись живого,
Сьогодні струменем текучого чуття,
Злютованого в нероздільних переходах,
Як звук з повітрям, світло із вогнем,
З потужними суспільними шарами.
Може й моє ім'я засохне на росткові,
Що доброю травою з мого серця виріс,
А може час полотником лінивим
Зірве його і кине з періями?
Щасливий Івліан: тебе таки згадав я,
За мною тисячі повторять журним ехом.
А ім'я „Валер'ян“ чи проголосить мармур
Нащадкам дальнім, що прибудуть?
Годі! Як ти незримо десь — та просотався
До наших невідомих днів
Крізь ті передавальні звена людські,
Що твої мислі стукіт мовчазний
Пронесли з роду в рід, у масі розтворивши
Між крапок чуйних мислярів, —
Так я, розтворений в могутніх лавах,
Нехай хоч безіменний, вічно проживу
До самих крайніх людських гранів:
Енергія творців не пропадає даром.
Таки пройду, розсіяний всесвітнім колективом,
Може й незнаний, як луна в горах.
|
