СЦЕНА I.
Як тихо ніч чудове покрива́ло
Розкинула над сонною землею!
Нігде ні гука. Все кругом поснуло,
І тілько зорі ви́соко тремтять,
Розсипавшись по дивній ризі неба,
Та дивлють ся з гори на землю, наче
Очей тих невсипущих міріади.
О зорі-очі! Я при сянні вашім
Не раз блукав самотний у ночі
І вдвох із смутним серцем вів розмову.
Я в вас питався, невсипущі очі,
Питався сто разів, щоб одповіли
На запитання тяжкіі моі,
На котрі наше все знаття земне́є
Не мало сили одповіді дати.
І ви так саме лагідним промінням
Світили, ви тремтіли в високо́сти,
Чудові очі, в котрих одбивалась
Одвічна, невмируща, вища думка.
І думка та мені не відкривалась,
І ви дивившись таіну ховали.
О хто-ж, о що ж мені промовить слово?
О земле пишная! тебе питаю;
О небо, злотом затканий блаките!
До тебе я звертаю ся з питанням.
О все створіння дивнеє, безкрає!
Скажіть мені, навіщо ви безсмертні;
Навіщо вам кінця нема й почину,
Вам, що душі не маєте ні думки;
А я між вас розумная істота,
Я мушу вмерти, за хвилину зникнуть?
Я, що можу́ вас розумом дознати,
Котрий даю вам мення і названня
І розрізняю в вас добро і зло,
Я мушу вмерти, і той самий час,
Що я ділю́ на ро́ки, дні й години,
Мене в ніщо поверне… Горе! горе!
Але ж душа моя бажає жити!
Але я чути хочу й знать до віку!
Дивитись на отсю красу створіння,
Втішатись радостю правдивих діл,
Боліти й мучитись, неправду зрячи,
І все те довго, довго, віковічно.
Та ні; дармі бажання; за хвилину
Увірветься життя коротка нитка,
1 за хвилину вже мене не стане.
Нема очей, що бачити хотіли;
Немає розуму, що знання прагнув;
Немає навіть самого́ бажання.
Кінець… Ніщо… Ніщо та й годі! Так.
Але як так, нащо́ було родитись?
Навіщо се життя тоді здалося?
Коли не вічність, то не все одно
Хіба, що рік, що десять, що нічого?
О Мойра, Мойра, люта, невблагана!
Замісць безсмертя людім ти дала
Даремнеє бажання, а надію
Лишила тим, хто розумом дитина.
О відбери ж од мене розум мій;
Дай вірити тому, що буть не може.
Я без сієі віри не можу
Щасливим бути в цім житті злиденнім.
СЦЕНА II.
Нащо здалось мені моє життя?
Хіба на те, щоб дожидати смерти
Та долю дякувать за кожний день,
Що з ряду довгого віків одвічних
Вона мені схотіла відступити?
Але навіщо сей нікчемний жарт?
Хіба не краще так сказати долі:
„Візьми твій дар нікчемний; осьде він!
Не хочу я твоєі милостині“.
Сказати… так, сказати зміг би я,
Але де сила, щоб оте справди́ти?
Хіба зробив би я не навпаки,
Коли б прийшов час стра́шного сконання?
Хіба б я не сказав: о підожди,
Моя ти смерте, дай іще пожити
Хоч рік один, хоч день, хоча хвилину!…
Ні, не тому життя свого рішатись,
Хто тільки вічностю задовольниться.
О що ж робити, щоб і смерть саму
Перемогти і долю одурити?
Невже немає способу такого?
Ні, кожний умира’ і ряд віків
Його без жалю забуттям покриє…
О, що кажу я, що кажу! хіба
Усіх покрило забуття собою?
Хіба таких на світі не було,
Котрих імя віки переживає?
О Ахиллесе, Гекторе, Патрокле!
О тіні велетнів славетних наших!
О славніі творці, поети вмерлі!
Немає вас, а слава ваших діл
Пережива людськіі покоління,
А ймення ваші в памяти людей
Зістануться на віки не затерті,
І будуть завш поверх усіх імен.
Так масло чистеє в воді не то́не,
Хоча б налив на його ціле море:
Воно спливе на верх так само чисте.
Так сонця ясного не скриють хмари,
Нехай зберуться скрізь на цілім небі, —
Розійдуться вони, і знов як перше
Воно засяє світлом променистим.
О, велетні героі! вас згадавши,
Я душу смутную свою розважив!
Так значить, можна смерть перехитрити,
І хоч не жити справді на землі,
Та все ж себе частину тут покинуть,
І частку ту — імя — зробить безсмертним.
Нехай же приклад ваших славних діл
Навчить мене й моє імя прославить,
Щоб переживши самого себе,
Зістав ся я на віки в згадці люду.
О, я зроблю́ велике щось таке,
Що буде більше над діла̀ героів,
І піднесуть висо́ко всі віки
Над всі іме́на імя Герострата.
СЦЕНА III.
Ні, не мені творить діла славетні
І не мені прославити себе…
Чи єсть нещастя більше, як бажати
Вчинити щось велике й не змогти
Найменчого вчинити діла навіть!
Недавно ще я думав, що зможу
Великим ділом здивувати землю,
І вже тепер напевно я дознавсь,
Що не зможу я вдіяти нічого,
Що вдався я невдатний ні до чого.
Був час — я думав, що військова слава
У боі з ворогом мене покриє.
І щож, у першій бійці з ворогами
Я втік, перелякався смерти. Так
Нікчемний раб од батога тікає.
Я побоявся, що сконаю нагло
Не вдіявши великого заміру,
І невимовний жах поніс мене
Од бою страшного геть-геть далеко.
І вже не скоро я опамятався.
Я кляв себе; я з себе глузував;
Я сам себе соромився, та діла
Не можна вже було вернути. Потім
Я думав ще поезіі віддатись,
Але з моєі першоі поеми
Усі сміялись тільки. Скоро й сам
Побачив я, що я й на те не вдатний.
За все друге я навіть і не брався:
Я знав кінець, іще й не починавши.
І от тепер до першого страху
Перед нікчемностю й небуттям вічним
Ще долучилася жадоба помсти;
Кому — не знаю. Не богам Олімпа
Бо йім не вірю я; не другим людім,
Бо знаю я, що не повинні люде.
Але жадоба невгомонна помсти
За власную нікчемність, як огонь
Пече мене і не дає спокою.
А першеє жадання діл великих
Не згасло теж і груди розпаляє.
О що ж зроблю я? що зроблю тепер
Я, що нічого не можу зробити?
Чи я стерплю, щоб вічність тим дісталась,
Хто навіть і не думає про неі;
Хто може й це життя вважає довгим?
Ха, ха! тим навіть, хто не жив ніколи,
Дістанеться хвала людська на віки.
Безсмертні бач! Кроніон, Гера, Фєб,
І Артеміда, всі вони безсмертні,
Хоч не були зовсім, а Герострат,
Котрий не важить йіх усіх ні защо,
Той — ефемерная істота. Навіть
Сей храм, сей свідок за́блуду людсько́го,
Бездушная будова, що звели
Такі ж як я, створіння ефемерні,
І той переживе віків багато,
Стоятиме й тоді, коли моі
Кістки потліють і імя погине....
О страшно як! мішається мій розум!..
Невже нічого я?
Знайшов! знайшов!
Не ділом хвальним я себе просла́влю;
Нехай страшне, нечуване злочинство
Імя моє вікам перенесе.
Нехай усяк здрігнувшися від жаху
Страшне імя промовить: Герострат.
Нехай діди, розказуючи внукам
Про вчинок мій, йім скажуть: се зробив
Безумець Герострат!..
Але до діла!
Сей храм, що будувався стільки років,
На котрий стільки сил зложили люде,
І часу стратили, і скарбів всяких,
Котрий стоіть окрасою землі
І славою безсмертною богині, —
Сей пишний храм, сю святощ для народів
Зруйную зараз я в одну годину.
Всі сплять кругом. Ніхто не перешкодить.
Я зараз же…
(Біжить до храму і висікає огню) Огонь — ось хто поможе
Мені моє вчинити діло. Ну ж,
Пали мерщій сю гордую будівлю.
Нехай вона скалками розлетиться
Й розсиплеться. Руіною страшною
Своє імя спасу я від руіни.
(Підпалює храм) Готове вже. Тепер ніхто не зможе
Мого страшного діла зупинити.
Горить, горить! о, як загоготіло!
Ха! ха! ха! ха! Безсмертна Артемідо!
Рятуй свій храм. Чого ж ти не рятуєш?
Адже безсмертна ти; адже могуча,
А Герострат нікчемнеє створіння!
Ха! ха! як легко я твою величність
Нікчемностю своєю переміг.
Ага! шкварчить! ха! ха! ха! ха! нехай,
Нехай ще краще розгориться. Потім,
Коли тут камня цілого не стане,
Піду я й обявлю своє імя.
Ха! ха! ха! ха! Чому раніш не знав я,
Що легко так безсмертним можна стати!
Тепер безсилий час мого імя
Не зможе стерти з памяті людськоі,
І скрізь, де знатимуть діла героів,
Згадають теж безумця Герострата.
(У храмі починається галас. Гасять огонь.) Що, гасите? ні, пізно, пізно вже!
Не загасити вам моєі слави;
Вона безсмертна! чуєте? — безсмертна!!…
(Завіса.)
|
