Гетьман Петро Сагайдачний/IV
| ◀ III. Новий кошовий | Гетьман Петро Сагайдачний IV. У Острозі |
V. Утекли ▶ |
|
І досі єсть на Волині город Острог. Давній то був город, хоч і невеликий. Хазяїном того городу, за часів ще молодости Сагайдачного, був князь Василь Острозький, пишний український пан, один з найбагатчих і наймогутнішних панів не то на Вкраїні, а й у всій польській державі. Він завів у себе в Острозі першу на Вкраїні друкарню, і в їй то року 1580 надруковано вперше церковно-слав'янську библію, а потім і багато инших книжок в оборону віри „благочестивої грецької“. Тоді ж завів він в Острозі й школу, підхожу до академії, з греко-латинською наукою. З школи тії вийшло багато освічених українців, що боролися проти польського натиску. От у цій-о школі і вчився замолоду Петро Сагайдачний, що гетьманував тепер на Запорожжі.
Поки був живий Василь Острозький, процвітала і школа тая, і друкарня. Але син його Януш перейшов у католицьку віру, пристав до ляхів і неприхильним оком позирав на те, що заводив за життя його батько. І школа, й друкарня почали занепадати.
На виїзді з Острогу, стояла хата заможного господаря Омелька Дряпкиці. Знати було, що Омелько і господарює, і чумакує, бо на подвіррі були і плуг та рало, та всякий инший струмент хліборобський, і чумацькі мажі з мережаними ярмами, колеса з суцільного в'язу, чумацькі мазниці. Проти сонечка лежала свиня з поросятами; кури з курчатами греблися, а півень ходив коло їх, позираючи то тим, то тим оком на небо і, забачивши шуляку, якось особливо кричав, перестерігаючи свою сем'ю про ворога.
У передній половині двору, ближче до хати, розрісся чималий садок, а в йому червоніли, жовтіли та голубіли і мак, і горицвіт, і васильки, і нагідки, і дрік, і соняшники. Праворуч од воріт були коморі, хліви, станя; над станею на довгому дрючку настромлене було старе колесо, а на йому чорніло велике бусляче гніздо; з його визирали довгоносі, довгошиї бусолята, виглядаючи матері, що полетіла на здобитки за річку Горинь і дибала там по високій траві, шукаючи їжі. З хлівів вилітали ластівки, зручно хапали всяких кузочок та комашок, що безпешно літали собі проти сонечка і несли їх своїм пажерливим дітям. Горобці стрибали, весело цвірінькаючи. А на ластівок і на горобців чатував сірий кіт. Сховавшися в калачиках, він так тихо лежав, що як би не блищали очі та не ворушився кінчик хвоста, то подумав би, що він неживий.
Під повіткою сиділи люде: сам господарь того двору, Омелько Дряпкиця з жінкою та з онукою та кільки сусід його, що поприходили порадитися про деякі справи. Біля повітки в холодку, простягши передні лапи, лежав кудлатий Рябко. Омелько говорив про його:
— Такий розумний собака, такий розумний, — тільки що „Оченаша“ не знає.
Омелько був сивий чоловік з сивими усами, підстриженими над верхньою губою. А підстриг він їх на те, щоб не заважали вони брати дратву в зуби, бо він був швець. Сидів Омелько на трьохногому дзиґликові, сшивав дратвою козацький чобіт і жваво розмовляв з людьми.
— Та якого ж біса друкуєте ви в вашій друкарні? — питав він у високого блідого парубка, що сидів верхи на голоблі.
— Книжки друкуємо, дядьку, — одмовив, усміхаючися, парубок.
— Та які ж книжки? — допитувався Омелько.
— Усякі.
— Овва! Ото сказав! Усякі! Книга, то не чобіт. От я — то всякі чоботи шию: і здоровенні козацькі, і маненькі хлоп'ячі, — то все воно чоботи. А книги — гай-гай! Буває книга добра, православна, а бува й погана — католицька. От воно як!— „Вертоградъ духовный“ друкуємо, „Ліствицю до раю“.
— Ну, коли вертоград, то певне щось добре, — сказав Омелько.
Трохи осторонь од Омелька, біля манесенької кабички, сидів молодий вусатий запорожець. Він наклав свинцю у залізну ложку з дерев'яним держалном і держав її над вогнем, щоб свинець ростопився. На колінах у його лежало щось ніби надрізані ножиці, — то була формочка на кулі, а біля його стояла велика миска з водою.
Як свинець ростопився, запорожець перехрестився і вилив його в формочку. У мисці засичало — то перша куля впала в воду.
— Перша куля во ім'я Отця! — промовив запорожець.
— Амінь! — додав Омелько, моргнувши вусом.
Молодий парубок, той, що оповідав, які книжки друкують в острозькій друкарні, підійшов подивитися, як запорожець виливає кулі. Підійшов і Рябко і, махаючи хвостом, почав нюхати миску.
— Друга куля во ім'я Сина! — знову сказав запорожець.
— Ще амінь! — додав Омелько.
— Третя куля во ім'я Духа святого!
Запорожець перебрав усіх відомих йому святих — і Богородицю, і Покрову, і святу П'ятницю, і Миколу, і Йвана Головосіку, і святого Юрка, і во ім'я кожного вилив кулю.
— А добрі кулі? — спитав парубок, витягши кулю з води і роздивляючися на неї.
— Добрі, брате, такі добрі, що в самісіньке око влучатимуть, — одказав, усміхаючись, запорожець.— Ще б не влучали! Вони ж таки не з простого свинцю, а з ученого, з письменного, — усміхнувся й собі парубок.
— Як то з письменного? — спитав Омелько.
— А так, що з письменного, дядьку, бо цим свинцем польські книжки друковано, — пояснив парубок.
Він виняв з кишені кільки чорних стовпчиків і на долоні показав їх Омелькові. То були друкарські літери. Хведько — отой високий блідий парубок — був друкарем у друкарні князя Острозького. Він зовсім не любив друкарської роботи, а робив її з неволі, бо був підданий князя Острозького, і князь узяв його в друкарню з Острозької школи. Нудно було Хведькові стояти в похмурій друкарні та складати книжки з літер тоді, як у голові снуються думки зовсім не про літери, а про ліс зелений, про поле широке, про козакування. От і працює хлопець неуважно, становить не ті літери, які треба і має за те від пана ревизора ляпаса, а то й киюрою по спині. Ну, і зненавидів Хведько друкарню. Та й як же було не зненавидіти! Хлопцеві мріється Січ Запорозька, вільне козакування, а тут складай з літер „Вертоградъ“ або „Ліствицю“. Дуже йому огидли всі оті „Вертогради“ та „Ліствиці“, а найдужче огидли літери! От і став він їх красти в друкарні та носити козакам на кулі. Та тільки не займав він тих літер, якими друковано церковно-слав'янські книжки, а брав тільки латинські та польські і повертав їх на козацьку справу. От і сталося так, що поляки вживали літери на те, щоб друкувати книжки і ними зневолювати душу вкраїнського народу, повертаючи його в свою віру; а вкраїнський народ переливав ті літери на кулі і вживав їх на те, щоб визволятися від поляків.
— Що ж це воно? — дивувався старий Омелько, мацаючи пальцями маненький чорний стовпчик.— Та літера ж, дядьку.
— Яка в біса літера? Оце ж так ніби гороб'яче око.
— Оце ж літера, он зоветься.
Раптом Рябко загавкав і кинувся до воріт.
— Цюцю, Рябко! — гукнув хтось за воротьми.
Пес радісно завиляв хвостом і поліз під ворота.
— Кого Бог дає? — спитав сам себе Омелько і глянув до воріт.
Глянула туди ж і Омелькова онука Одаря і почервоніла: вона вгадала, хто йшов.
Одчинилася хвіртка і в двір увійшли два парубки, а за ними Рябко.
— Ги-ги-ги-ги! — заржав по конячому присадкуватий чепурний парубок з сірими веселими очима. Заржав так гарно, мов справді кінь. Аж Рябко хотів загавкати, але роздумався, зрозумів, що парубок штукарить і ще дужче замотав хвостом.
— Ги-ги-ги-ги! — іржав парубок.
— Тю на тебе! чи ти не здурів? — здивувався Омелько.
— Ні, дядьку, не здурів, а поконячився.
— А до мене не підходьте, бо копитами вдарю! — сказав другий парубок з густими чорними бровами, що аж зрослися на переніссю.
— Та тю на вас, гаспидські діти! — сердився Омелько.
Всі обступили парубків і дивуючися дивилися на їх. Гарненька Одаря нишком люб'язно поглядала на того парубка, що іржав. Стара Омельчиха, підперши щоку рукою, хитала старою головою і, всміхаючися, бубонила:
— От дурні — молоді ще, веселі…
Присадкуватий парубок почав оповідати, чого вони поконячилися. У неділю шестеро людей, між ними й ці два парубки, пішли до церкви, а не до костьола. Тоді ксьондз Загайло покликав їх до себе і за кару звелів їх, усіх шістьох, запрягти у свій плетений візок замісць коней, та й поїхав ними по своїй парахвії.
— Попереду верхи біжить жовнір з хрестом, а ми за ним візок із ксьондзом веземо та штукаримо: то ржемо, то хвицаємося, а він нас пугою хвоськає та все Богу молиться. Оце привезли його у замок до князя Острозького, — оповідав Грицько.
Одаря все позирала нишком на Грицька, як він весело оповідав про те, що возив на собі ксьондза і що його, мов коня, хвоськано пугою і червоніла з сорома та з обурення за таке знущання.
— Чи немає в вас, бабусенько, чогось мокренького та холодненького коней напоїти?
Бабуся ласкаво всміхнулася і сказала онуці:
— Одарю, біжи швиденько до льоху та вточи квасу!
Одаря побігла по квас, а тим часом усі перейшли знову під повітку і Омелько знов узявся до чобота.
— Та невже ж і цей чоботище возитиме поганців! — скрикнув він раптом.
— А возитиме, дядьку, — сміючись одмовив Грицько.
Омелько з докором позирнув на його, а запорожець сердито щось муркнув.
— Пани та ксьондзи кажуть, що нас Бог на те й на світ пустив, бо ми ж, бач, бидло, худоба — казав Грицько.
Розмова ввірвалася, бо прибігла Одаря з квасом. Задихавшися та росчервонівшися, набрала вона квасу в кухоль, подала Грицькові і вклонилася.
— А ну, Юхиме, — озвався Грицько до товариша, перехрестись за мене, а я за тебе вип'ю.— А, цур тобі! — відказав Юхим. — Коні без хреста п'ють.
Запорожець виняв з кишені люльку й кисет, наклав у люльку тютюну, викресав огню, закурив люльку, випустив з під пишних вусів синій дим, сплюнув на біс і зирнув своїми маненькими лукавими очима на парубків.
— А хочте, хлопці, я навчу вас, як панами та ксьондзами їздити? — спитав він.
Всі глянули на його — хто всміхаючися, хто дивуючися.
— Навчіть, дядьку! — весело озвався Грицько. — Ото попоїздив би я чортовим Загайлом!
Запорожець знову потяг люльку, випустив синій дим і сплюнув:
— Добре… Тільки цього вчать у нас на Запорожжі, — додав він.
Парубки ззирнулися. Одаря глянула на їх і похнюпилася, а червоні щоки її ставали все блідіші.
— Ходіть зо мною на Низ. Великий Луг буде вам батьком, Січ матіррю, а я дядьком.
Парубки знову ззирнулися… Омелько сердито стукав по чоботу.
— Добре, дядьку, підемо з вами, — сказав Грицько, глянувши на Одарю.
А вона стояла бліда і мов закам'яніла.