Гетьман Петро Сагайдачний/V
| ◀ IV. У Острозі | Гетьман Петро Сагайдачний V. Утекли |
VI. Обрятувалися ▶ |
|
Другого дня вранці ксьондз Загайло звелів знову запрягти двохногих коней у візок, щоб їхати далі по парахвії, але йому сказано, що хлопи десь зникли — мов крізь землю пішли. Опріче тих утекло ще кільки підданих князя Острозького, виведено князької кінниці кільки найкращих коней і зник з друкарні хлопець Хведько. Догадувалися, що то все накоїв вусатий запорожець, що тут проявився був і тинявся по Острогу.
Князь Януш Острозький страшно розлютувався і з пересердя звелів зараз же вибити канчуками кількох панків з палацової шляхти. Городових козаків та жовнірів послано ловити втікачів.
А тим часом утікачі були вже далеко. Вусатий запорожець Карпо, отой, що робив кулі в Омелька під повіткою, та два парубки — Грицько та Юхим, що возили ксьондза Загайла, підождали, поки поснула п'яна князька челядь, вивели з кінниці по доброму коню та перед світом і виїхали з Острогу. Аж тут пристав до їх ще й четвертий товариш, отой худий Хведько, що носив Карпові літери на кулі. Карпо за це взяв його на свого коня та й поїхали вже вчотирьох. Ранок був хмарний і холодний. Утікачі не дуже гнали коней, щоб не потомити швидко, та й важко було Карповому коневі, бо на йому сиділо двоє. Виїхавши з лісу, втікачі поїхали степом, що простягся аж до Запорозьких Вольностей — так називали запорожці свої землі. Бувалий запорожець вибірав такий шлях, де не було людських осель, бо втікачам не до вподоби було стріватися з людьми — хто-й-зна, на кого наскочиш.
Молоді хлопці досі бачили тільки свій город Острог та близькі села і тепер уперше побачили широкий вільний степ… Острах обгорнув їх і сум стиснув молоді серця. Та й як було їм не боятися і не сумувати? Вони ж покинули все близьке й відоме за-для далекого й невідомого. Куди доїдуть вони цим степом безкраїм? Чи не туди, де небо сходиться з землею? Глянуть вони на небо — по йому хмарки біжать так саме, як і вони, у невідому далиню з півночі на південь; і вітер туди ж летить; і тирса, хвилюючися, хилиться туди ж. Он лози ростуть край озерця, — і вони хилють свої віти туди-ж таки, на південь. Ген далі заманячили в степу сайгаки, підняли свої гострі мордочки, понюхали повітря і майнули туди ж, куди й їх несуть слухняні коні. Он орел-білозерець ширяє над степом. А он чайка злетіла вгору, закигикала і спустилася в високу траву. Десь узявся зайчик, сів на задні ніжки, нашорошив вушка і враз схопився і майнув через могилу туди ж таки, у невідому далиню…
А он ген-далі щось чорніє, ніби люде ходять — то нагинаються, то випростуються, часом блисне щось проти сонця, — може то косарі з косами, а може татари… Страшно стає. А запорожець мовчить та смокче люльку. Йому не звикати мовчати. Запорожцеві часом цілими тижднями доводиться самому блукати степами: то він сайгаків полює, то на татарву чатує, то рибу в плавнях ловить — і ввесь час йому нема до кого озватися словом. То звикши мовчати, він і до хлопців не озивався. Мовчали й хлопці… А те чорне, що блукає степом, усе видніще стає… Моторошно хлопцям.
— То люде, дядьку, отам? — зважується один спитатися в запорожця.
— Дрохви, — вилітає з під вусів разом із димом.
І знову мовчать. Та й говорити нікому не хочеться. Кожному думається про своє минуле, ще таке недавнє, але таке вже далеке, далеке…
Сонце звернуло вже з обід; хмарки всі попливли до обрію; ставало душно; коні потомилися та й напоїти їх давно пора було.
Аж тут трохи вбік зазеленіли кущі верболозу, а далі блиснула й річка. Побачивши воду, коні почали радісно ржати.
— Що? Пити схотіли?.. Повертайте, хлопці, до води: коней напоїмо та попасемо, та й сами відпочинемо, — звелів запорожець.
— І в мене вже в горлянці пересохло, — сказав Грицько.
Під'їхали до річки. Вона тихо текла поміж низькими берегами, що подекуди позаростали високим очеретом. Над річкою никали журливі чаплі. Побачивши людей, вони злякалися, знялися й полетіли далі. Дикі качки вихопилися з очеретів і полетіли за чаплями.
Втікачі понапували коней, попутали і пустили пастися на соковиту м'яку траву.
Запорожець узяв свої сакви, виняв звідти паляницю, періжків, цибулі і добру баклажку оковитої, то б то міцної горілки. Те все поклала йому в сакви стара Омельчиха. Її син, Одароччин батько, теж десь козакував, то вона не могла дивитись на запорожця без того, щоб не заплакати і не нагодувати його.
Всі посідали на траву. Запорожець витяг з саков срібний корячок, — він знайшов його колись у вбитого татарина.
— Добрий корячок! — сказав він і націдив у його оковитої.
— Бережись, козацька душе, обіллю! — гукнув запорожець, перекинув корячок під свої пишні вуси і навіть не скривився.
Тоді знов націдив оковитої і почастував Грицька.
Грицько випив і скрутнув головою.
— А хай їй! так наче кота в горло посадив!
— Дарма, хлопче, твоя душа не миша, кіт не задавить, — розважав його запорожець.Випили й Хведько та Юхим і всім наче веселіще стало.
Заходилися снідати. Тут, край води, не було вже так тихо, як у степу. Деркачі дерчали в траві, хававкали та підьподьомкали перепели, чайки перегукувалися за річкою, десь в очеретах гув бугай-птиця. По тернах та по лозах щебетало та цвірінькало дрібне птаство, дзичали та цвірчали всякі комахи.
— Дядьку, а далеко ще до Січі? — спитав чорнявий Юхим.
Запорожець глянув на його лукаво, глузливо підморгнув усом і сказав:
— Ні, вже близько, палицею докинеш.
— Ну, а коли ж там будемо?
— Та тижднів через два.
Хлопці зареготалися. Юхим догадався, що то з його, і собі почав сміятися.
Коні увійшли в річку і аж пирхали, так їм було гарно.
Грицько, наївшися, підійшов до річки, простягся на березі і почав ротом пити воду.
— Не пий так, хлопче, татари піймають, — озвався запорожець.
— А як же пити, дядьку? — спитав Грицько.
— Пий жменею, по козацькому.
Незабаром усі понаїдалися, понапивалися води з річки, поскладали їжу в сакви, з'язали коней поводами докупи і пустили пастися всіх на одній вірьовці.
— Тепер одпочинемо, — сказав запорожець.
Хлопці простяглися на траві, поклавши шапки в голови і ту ж мить позасинали, бо вночі не довелося й очей звести.
А запорожець не спав. Простягшися горілиць, він дивився на ясну блакить, посмоктував люлечку і думав. Згадалася йому біленька хатка по тім боці за Сулою, уся в вишневому садочку. Під вербами сидить дівчина, шиє і стиха співає. А по сім боці парубок траву косить і частенько поглядає туди, де шумлять верби над чорнявою заквітчаною головонькою… А потім на тій чорнявій головонці, над блідим, як стіна, личком золотий вінець… Співають: „Ісаіє, ликуй“!.. А молодий парубок, що косив траву над Сулою, дивиться здалека на те бліде личко під золотим вінцем і серце йому болить… дуже болить… А там уже парубок на Січі — не чуть дівочого голосу, не видко любого блідого личка — самі похмурі, вусаті обличчя січового товариства… Дніпро синій… ще синіше море і блакитне безкрає небо… Козлов-город, Кафа, Синоп, Трапезонт… ґалери… невольники…
Люлечка погасла, сон стуляє запорожцеві очі.
Зненацька десь оддале́ки ніби загавкала собака.
Запорожець росплющив очі; знову загавкало. Запорожець підвівся, зіпершися на лікоть, — нічого не чуть. Коли це знову гавкання долинуло. Запорожець став на рівні ноги, подивився навкруги. Степ безкраїй та подекуди могили високі… Раптом ген далеко перебігли через могилу чорні цятки — то сайгаки. Це ж їх щось налякало…
Запорожець миттю зліз на стару високу вербу, що росла край річки і озирнув степ. Щось недобре він побачив, бо мерщій зліз з дерева і почав, штовхаючи, будити своїх товаришів.
— Хлопці, вставайте швидче, за нами гони!
— Що? Що, дядьку? Пан? Загайло?
— Вставайте, стонадцять чортів! За нами гони!
— Гони? Ой, лишечко! Що ж його робити?
— Мерщій на коней, дядечку!— Еге! Пізно вже на коней… У річку треба.
— Як у річку? Ой, лишенько!…
— У річку? Топитися?…
— Дядечку! може б же ми ще втекли?…
Тепер уже зовсім добре чути було собаче гавкання. Молоді втікачі, страшенно перелякані, божевільними очима дивилися один на одного: від хортів князя Острозького далеко не втечеш!
Тим часом запорожець кинувся до старого очерету, що стремів поміж молодим, зеленим, зрізав чотирі товсті очеретини, швиденько попроштрикував їх, так що стали дудки і вернувся до товаришів.
— Ось нате вам по очеретині…
— Нащо, дядьку?
— Стонадцать кіп чортів! Слухайте, коли кажу! Візьміть по оцій очеретині в рота та й ховайтеся в воду поміж очеретом, та пірнайте з головою, щоб з берега голови не було видко, а очеретинка щоб зверху була. Та тихенько сидіть у воді і дихайте крізь очеретинку. Так і ввесь день можна висидіти в воді… Ми так од татарви ховаємося…
Хлопці вхопили очеретинки і тремтячими руками почали пхати їх у рота.
— Та глядіть же, щоб один кінець очеретини був у роті, а другий над водою, а не в воді, бо поллється вода в рота, і тоді вже капут — треба вистромлювати голову з води.
А тут уже добре стало чути, як тупочуть коні, як весело гавкають собаки. Стало чути навіть гомін людський. Коні почали ржати — почули, що свої близько.
Запорожець кинувся до терну, зломив кільки гострих шпичок, мерщій роспутав коней, укинув їм під сідла по кільки колючок і хвосьнув кожного нагаєм. Шпички повгорожувалися коням у спини, і вони як несамовиті полетіли степом.
Гони були зовсім близько.
— Лізьте мерщій у річку!
Хлопці кинулися до річки з очеретинками в роті.
— В очерети! Бредіть в очерети! — наказував запорожець, тягнучи в воду все своє добро.
Хлопці пірнули в річку. Видко було, як на збуреній воді ворушились і тремтіли очеретинки, знімалися з води бульби; та згодом усе заспокоїлось і тільки знаючи, де хлопці пірнули в воду, можна було помітити, як поміж зеленим очеретом тремтіли й пересувалися старі сухі очеретини.
Останній увійшов у річку запорожець, озирнувся навкруги і сховався в річку.
— Їй бо, пане, я сам бачив, як він увійшов у річку, — озвався хтось хрипким голосом.
— А, пся віра! Цибулю їли, — он і шолупайки.
Шукачі під'їхали до річки. Собаки нюшили траву, де валялися шолупайки з цибулі і гавкали, аж вили. Вони почували, що здобич тут, а не бачили її.
— Шукай, Менторе, шукай!
— Вони тут! Лови їх, псю крев! Лови, Огаре! — нацькокували пани собак.
Собаки кидалися в кущі, в очерети, сікалися лізти в воду, п'ялися та гавкали на вербу. Ментор чув, що здобич у воді, крутився в річці, захлинався, пирхав. Але він не вмів пірнати.
Собаки перепливали річку, нюшили на тому березі, але не знаходили там слідів і верталися назад.
— Вони тут, їм не було куди втікати!
— Прокляті хами сидять у річці: вони це вміють робити.— А що хамам зробиться! Вони ж як видри, і в воді можуть жити!
— А чи не втекли вони кіньми? Я бачив, як коні побігли степом.
— То сами коні, без людей: я сам бачив. Його мосць князь дуже дорожить ними.
— Знаю! Бо он скільки нашого брата шляхтича почастував канчуками через тих коней.
— Коней і пан Сондач із своїми жовнірами піймає.
Як би шукачі пильніше дивилися на річку, то побачили б, як тремтіла і коливалася над водою суха очеретинка, як вона зорнула, покрутилася трохи і тихо-тихо попливла за водою.
— Ні, це чорти, а не люде, прямо таки мов у воду впали!
— Та вони запевне потопли.
— Цих клятих схизматиків не бере ні вогонь, ні вода.
— О! Коня піймали — он ведуть!
В цей час у річці, на тім місці, де зорнула очеретинка, щось почало борсатися. Вистромилася з води рука, чуб… Хорти загавкали і кинулися в річку.
— Ой, он рука… волосся…
— Де?
— Отам, де Огар шукає.
Але там уже нічого не було. Собака крутилася на тому місці і вила.
— Яцьку, роздягайся та побреди — помацай там шаблею.
Жовнір роздягся і побрів у воду, держучи шаблюку в руці. Враз він спіткнувся на щось і, злякавшися, кинувся назад…
— Єзус-Марія, там щось лежить — м'яке…
— Ну, тягни з води — побачимо.— Пане… воно… може воно…
— Тягни, сучий сину, а то я тебе!…
Яцек побрів знов у воду, нагнувся, щось намацав і потяг. Скоро стало видко чобіт, сині штані.
— Тягни, Яцьку, тягни!
Яцько витяг утоплого. То був друкарь Хведір Безрідний. Собаки нюхали його й вили.
Всі підступили до втопленого, що лежав на березі, роскидавши руки; голова була ще трохи в воді.
— О, та це друкарь з князевоі друкарні… Утоп бідолашний хам…
— Хай не тікає! Туди й дорога схизматові!