Гетьман Петро Сагайдачний/VI
| ◀ V. Утекли | Гетьман Петро Сагайдачний VI. Обрятувалися |
VII. Рушають у похід ▶ |
|
Упевнившися, що втікачі потопли і тим сами себе покарали по заслузі, панки покинули Хведора на поталу звіру й птиці, а сами з своїми жовнірами та з городовими козаками поїхали ще в инший бік шукати инших утікачів; та не так утікачів, як панських коней, бо за їх здорово одбували панські спини в палацових шляхтичів.
Трохи згодом очерет в одному місці заворушився і з води вистромилася мокра козацька шапка з червоним верхом, а тоді й вусате запорожцеве обличча. Запорожець озирнувся і, побачивши, що ніде нікого нема, свиснув погордливо й сказав:
— Подалися к бісу крутивуси!
Але тут він побачив на березі бідолашного друкаря; він мерщій виліз з води, тягнучи за собою сакви й довгий спис.
— Хлопці! хлопці! Годі вам воду пити! — гукнув він на товаришів.З води з'явилися дві голови — обличча були бліді аж сині.
Запорожець кинувся до друкаря, підвів його з землі і заходився трусити.
— Захлинувся хлопець, ну та може одійде.
Грицько та Юхим повилазили з річки. Вони аж тремтіли з холоду. Побачивши друкаря, хлопці злякалися і почали роспитуватися.
— Це він утоп? Як же він тут опинився?
— Годі роспитувати! Беріть за ноги та потрусимо!
Заходилися друкаря трусити. Помалу-малу обличча в його ставало не таке синє.
— Трусіть! Добре трусіть! Він ще теплий!
Коли це з друкаря линула вода носом і ротом.
— Годі! Оживає.
Хведора положили на траву. Бідолаха росплющив очі і промовив:
— Холодно!
— Добре! Зараз буде тепло!
Запорожець метнувся до саквів, витяг баклажку з горілкою і срібний корячок. Націдивши горілки в корячок, він звелів:
— Підведіть його, хлопці, посадіть!
Друкаря підвели. Запорожець притулив корячок йому до рота.
— Пий, хлопче, пий разом до дна!
Друкарь насилу проковтнув горілку і закашлявся. Обличча йому ніби стало оживати, червонішати.
— Добре, друкарю, зараз устанеш, — заспокоював його запорожець.
Він налив корячок і перекинув собі під мокрі вуси. Налив товаришам, і ті випили.
Друкарь сидів і дивився навкруги посоловілими очима: він видимо зовсім не пам'ятав про те, що було.
— Як це ти, хлопче, виліз із річки? — спитав його запорожець.
— Не знаю, — одмовив Хведько.
— Мабуть води обпився, — озвався Грицько, — і я ж багато пив, мало не луснув… Ще добре, що добре наївся, то і в воді пити хотілося.
— А мене бісів рак за вухо вщипнув, — хвалився Юхим.
Запорожець своїм звичаєм поліз був у кишеню і витяг звідти кисет із тютюном та люльку. Але побачивши, що і з кисета вода тече, і в люльці вода, і губка мокра, він так і вхопив себе за чуба і заходився лаяти тих, через кого таке лихо йому склалося.
Зірвавши кільки листків лопухових, він пороскладав їх проти сонця і висипав на їх мокрий тютюн, наштрикнув на суху ліщину шматочок губки, тоді повісив на кущі мокру шапку і всю свою одежу і звелів хлопцям:
— Роздягайтеся, хлопці, сушіть одежу!
Хлопці пороздягалися. Друкарь Хведько зовсім уже підбадьорився.
З саков повиймали мокрі паляниці та періжки і пороскладали проти сонця. А сонечко не лінувалося. Воно пекло так, як тільки може пекти в українських степах.
Молоді хлопці з духоти та з нічого робити заходилися купатися. Вони вигадали собі дуже цікаву й користну забавку: повирізували очеретинки такі, як ті, що обрятували їх од лиха і по черзі ховалися в річці, а товариші вгадували, де саме сидить схований.
А сонечко тим часом висушило і одежу, і тютюн, і губку, і запорожець закурив нарешті свою люльку. Вилізши на вербу, він озирнув степ своїми бачучими очима і, впевнившися, що ніде нікого не видко, сказав:
— Ну, хлопці, тепер гайда! Сонечко ще високо, до вечора чимало степом увійдемо, а ввечері одпочинемо трохи та й знову ходу на всю ніч.
— От як би коні наші не повтікали, то так би добре було! — бідкався Грицько, тягнучи на собі сакви з баклажкою.
— Еге! як би коні, то й Хома з Яремою вміли б їздити! — процідив запорожець крізь зуби, смокчучи люлечку.
— Чи піймали ж їх ляхи? — зацікавився Юхим.
— Еге! ловила баба воду решетом! — засміявся запорожець.
Над вечір утікачі дійшли до неглибокої балочки і стали спочивати, бо в їй була криниця з погожою водою. Повечерявши та напившися води з криниці, втікачі полягали спати в густій високій траві, так що їх зовсім не було видко.
Повставали, як зійшов місяць, і знову пішли. Ніч була дивно гарна. Повний місяць високо підбився. Сам срібнастий, він обливав срібнастим світом безкраїй степ, і під тим світом здавалося, ніби по степу ворушаться якісь таємні примари. Грицько дивився на місяць і йому здавалося, що там справді брат брата вилами коле і йому хотілося крикнути: „Не коли, чоловіче, — гріх“! То здавалося йому, що ось-ось з того вікна небесного визирне хтось на землю, на тихий степ, осяяний срібним промінням і скрикне: „А куди ви, хлопці, йдете?“ А то здавалося, що воно закричить позаду, десь за плечима, і Грицько озирався назад, а там усе здавалося ще таємніше й мовчазніше… Здавалося, що трава шепочеться поміж себе, а тирса лепече дитячими голосами: „Не топчіть мене, хлопці, бо мене ще ніхто не топтав!“ Часом цвірчали вночішні цвіркуни, ніби застерігаючи когось: „Он-он хтось іде степом — бережіться, ховайтеся!“… І трава під ногами якось таємно шелестіла… Ставало якось боязько, аж волос на голові ворушився.
— Гі-гі-гі-гі! — раптом розітнулося в степу, і Грицько аж на землю присів з остраху й несподіванки.
— Ой, лишечко! Що ж то воно?
— Гі-гі-гі-гі! — закричало знову, і щось чорне, пробігши степом, стало перед утікачами.
— Косю, косю, тпруськи! Іди сюди, дурний! — ласкаво загомонів запорожець, ідучи до того чорного.
— Та це кінь, хлопці, — озвався Юхим. — Ото налякав як!..
То справді був кінь, один з тих коней князя Острозького, що на їх їхали втікачі. Він стояв, нашорошивши вуха, осяяний місяцем.
— Косю, косю, дурний! — примилявся запорожець до коня, підходючи все ближче.
Але кінь пирхнув, повернувся, вдарив задніми копитами і майнув степом… Не на такого, мов, наскочили.
— І не бісова ж конина! — бубонів запорожець. — Ото вшкварив!
Ішли всю ніч, а як сонечко трохи підбилося, тоді запорожець сказав:
— Отепер буде козацька ніч.
Попойшовши всю ніч, утікачі добре потомилися і раді були спочити. А спочивати зручніше їм було вдень, бо вночі безпечніше було йти та й не душно.
Цього разу вони обібрали собі на спочинок місцинку край малої річечки. Там була і вода, і холодок, то вони й спали безпешно аж до обід.