Глитай або ж Павук/II
| ◀ Дія перша | Глитай або ж Павук Дія друга |
Дія третя ▶ |
|
Стеха (сидить біля столу). І це ж ви по якому робите, по людському?.. Беріть одежу, не багато її зосталось, грабуйте все!.. Як не зволікайся, як не думай, а не одіпхнеш від себе злиднів: чи сьогодня чи завтра йти по під віконню з торбами, хіба не однаково?
Збірщик. А що ж про зятя і досі нема чутки?
Стеха. Нема! Вже сьогодня дев'ятий день, як рік минув, а його нема та й нема!
Збірщик. І не вже Андрій за цілий рік і одного листа не прислав?.. Дивно… Може туди пошта не доходить? Є такі землі, що ще пошта не доїзжає…
Стеха. А Оленка то вже вигула і виплакала, так, що й сліз в очах не стало!
Олена. Не всі, не всі ще сльози виплакала. Вони є та запеклись біля серця!
Збірщик. Бува й так бува… Дивно, дивно!.. (Помовчав). Так таки навспряжки кажеш, стара, що нема грошей?
Стеха (з жалем). Ні, шуткую я!Збірщик. Я через те, бачиш, що є й про меж нашого брата инший такий, що хоч ти його печи або ріж, не дає… (Ідучи з хати). Так сьогодня прийдемо описувати. (Пішов).
Олена. Мамо, що ж це з нами буде?
Стеха. Думай вже ти, доню, а мені лихо зовсім памороки забило! Таки мабуть я здуріла, бо нічого не збагну… Як кажуть люде, то так мабуть воно й є, що покинув нас Андрій на віки вічні!..
Олена. Страшно, мамо, страшно!
Стеха. Тепер одна надія на Осипа Степановича.
Олена. Ох, не нагадуйте мені про нього!
Стеха. А в кого ж нам помочи шукати?
Олена. Не знаю… (Задумалась). Завтра виженуть з хати. Куда ж підемо, на вигін, по під тинню! Де ж ти, Андрію, де ж ти, порадо моя?
Стеха. Байдуже йому про нас!
Олена (ламає руки). Ох, яка ж пекельна ваша мова! Отруїть краще мене, ніж маю слухати такі речи!
Стеха. Тебе отруїть, а самій куди подітись з трьома діточками малими? Чи всіх повбивати, а потім і самій з кручи вниз головою?
Олена. Не знаю, нічого не знаю, нічого не зрозумію! Спиталаб у серця, коли ж і воно мовчить; давно його не чую, немов вмерло воно! Ніби крига в грудях сперлася! А може, мамо, Андрій недалеко? Стривайте! Адже писар повинен вернутись з города, може і листа від Андрія привіз? Побіжу та спитаю!.. Ох, серце моє замерлеє, чого ти так стрепенулось раптом? Ти щось певно віщуєш мені: чи горе, чи?.. (Побігла).
Стеха (сама). Бідна, бідна моя дитино. Зсушила тебе журба, зв'ялила недоленька. (Ламає руки). Чи ми в чім кого скривдили, чи кого прогнівили, що з'явилася така напасть, яка примушує нас до наглої смерти? Чи вже ж і досі я караюсь за те, що колись послухала нерозумного дівочого серця і пішла на гріх; за те, що колись покохала до забуття і, занехаявши сором осоромила себе і весь рід!… Карай, карай мене, мій щасний талану! Мало ще я покарана! (Ридаючи падає на стіл).
Бичок (входить). Чого ти, стара, що дня голосиш?
Стеха. Хто чим багатий, то тим і цяцькається.
Бичок. Чув я, що хатку твою хочуть цінувати? Шкода! Бач, дочка твоя веліла мені і на поріг не показуватись, а я таки прийшов; не можу я бачити людину в нужді та в горі, та щоб не прийти та не дати поради розумної або допомоги якої? А деж дочка придзиглевана?
Стеха. Побігла десь, як навісна. (Зітхнувши). Я вже й думок не приберу, що з моєю Оленкою подіялось?
Бичок. А що таке?Стеха. Спершу і поплаче, і посумує, а далі й схаменеться і повеселішає… А це вже з місяців зо два то либонь і про бога забула.
Бичок (жахнувся). Про бога?!
Стеха. А оці девять день, що минули після года Андрієві, то вона вже мов несамовита; вже й не пізнаю я її, неначе то не моя дитина!
Бичок. Погано, погано! Вже коли про бога почала забувати, то це зовсім погано!
Стеха. Таки ж подумайте: за цілісенький рік ані вісточки від Андрія!…
Бичок. Можна, можна забути про все, тільки не про бога! От я ніколи не забуваю бога.... Хіба вже й присісти?
Стеха. Сідайте, добродію!
Бичок. Сяду, государине моя! Ох гріхи, гріх наші тяжкі, як вже не оберегайся, як не обминай його, а не обминеш; бо увесь мир на гріхах стоїть, як на сохах, гріхами вкритий, гріхами вшитий!… Поміркуємо наприклад об тім, що навкруги нас діється: п'янство, сварка, лайка, грабіж… Брат брата обдирає, син батька обкрадає!.. Кидають віру, ламають присягу, на бога навіть скаржаться! Охо-хо-хо! Куди скинеш оком, так на тебе гріхи і посиплються, як град, як горох!.. Бо всі ми винні: кожний за себе і за всіх… Сказано ж: «і во грісех роди мя мати моя»!…
Стеха. Ох, грішні ми грішні!..
Бичок (помовчав). Що ж, сударине моя, говорила ти з дочкою про моє діло?Стеха. Говорила! Так що ж, в одну душу каже: «не піду на гріх»!..
Бичок. Гріх? Ти певно, не вміючи, щось не так промовила?… Я кличу не на гріх, а за хозяйку до себе, за господиню; а там вже, як що вона привикне до мене, то… Я хочу, щоб вона догляділа моє добро і мене, а я за те подякую не аби як… А як господь поможе, що й Андрій вернеться благополучно, то я й його прийму, як брата, як рідного сина… Розумієш ти все це?
Стеха. Коли б ви сами з нею побалакали, та ще по вченому, то може б вона й послухала вас.
Бичок. Тобі, государине моя, як матері, якось ніби благопристойніщ. Звичайно, що треба урезонити її вміючи і здалеку… Так би-то це діло обладнати, щоб усім нам було добре і людського поговору щоб обминуть? Є такі слова, котрими можна урезонити, тільки треба їх знати… Слово — велика сила!…
Стеха (хлипає). Я ж кажу, коли б ви позаторік, як ото почали умизгатись біля Оленки, як ще вона була дівкою, так кажу, коли б ви тоді по закону думали одружитись з нею, то я б її й присилувала до шлюбу з вами!
Бичок. На віщо силувати? Де силують, там нема пуття. Багато людей переступає через закон та ще й як… Та й живуть собі благополучно та хороше… Ти ж знаєш, що я чоловік не сліпий і бачу, все це своїми очима бачу. Я бачу і розумію гаразд, як воно й що в світі коїться. І кажу тобі ще раз, що всі ми переступаємо через закон, увесь мир… Дарма що я отутечки живу, мов би в закутку, одначе я добре бачу, що й по всьому світу діється; в який бік одним оком тільки скину, зараз увесь світ, уся округа так і з'явиться перед моїми очима, мов на долоні!
Стеха. Та про це що й казать; усі люде в один голос кажуть, що ви чоловік відающий і до всього знаєте.
Бичок. Знаю та ще й добре знаю! Багато доброго знаю, не мало й злого… Тільки що злого я людям чинити не хочу, бо я богобоязний чоловік.
Стеха (озирається). Чутка йде по селу про вас, що ніби ви аж дев'ять субот проти великодних свят ходили під опуст, поки якусь чорну книгу здобули?
Бичок. Ходив і здобув!.. І та книга виявила мені ввесь світ. Як спогляну на чоловіка, от крізь пальці, то зразу догадаюсь, чим він і дихає. А гляну на зорі, то вгадаю, що діється за двадцять верстов відціля… До всього, государине моя, добрав я розуму, до всього я вчений!
Стеха (помовчала). Ох, грішні ми, грішні! Ось посидьте трохи, а я піду пошукаю Оленку, може вдвох чи не присогласимо? (Пішла).
Бичок (сам). Сьогодня знов прийшов від Андрія лист, ось-ось незабаром прибуде й сам: часом Олена довідається про листа, то в мене вже є другий на поготові (Виймає). Осьдечки він! Нехай несе до кого хоче читати, тут добре написано. А хиба я мало передавав старій грішми та хлібом? Та щоб так моє добро і пропало ні за понюх табаки? О, ні, ні. Хоч на тиждень, хоч на день, а Оленка буде моєю! Перші листи од Андрія я рвав або палив, а тепер же сам написав… Та я задавив би себе своїми власними руками, коли б пересвідчився в тім, що з грішми не матиму, чого схочу! На що ж і гроші тоді, на бісового батька вони, коли за них не можна купити ввесь світ? Спалить їх, у воду жбурнуть, за вітром пустить!..
Олена (вбігає). Де лист від Андрія?
Бичок. Вже довідалась? Певно писар сказав? Нема в мене ніякого листа!
Олена (просить). Віддайте, батечку, голубчику. Віддайте!
Бичок (зітхнувши). Бідна, бідна ти сироточко! За цілий рік діждалась одного листа, та й той… Жаль мені тебе, дуже жаль! Я хотів затаїти його від тебе та писар побачив, що з Херсону і догадався від кого! Думаю: як затаю, то він все рівно викаже… На, на. (Дає листа).
Олена (цілує листа). Тут, тут мої мрії, мій спокій, мій талан! (Входить Стеха). О, серце моє, бідне серце, щасливе серце, щасливе! Тут мій смуток, тут мої і радощі!.. (Розгорнувши листа, дивиться на нього). О, горенько ж моє тяжке. Яка я нещаслива, що не вмію і словечка прочитати!… Він, мій милий, пише до мене, він балакає зо мною, вітає мене, а я… Одне б тільки словечко прочитати своїми очима і я б половину серця віддала! Ох, яка ж я безталанна, яка я бідна: я плакати тільки вмію та ридать та серце кров'ю обливать.
Бичок. Дай вже я тобі прочитаю.
Олена (не слухає його). Ні, я піду зараз до писаря або до дядька Мартина; вони мені його прочитають як слід, а ви не зугарні! (Побігла з хати).
Стеха (до Бичка). Що ж там Андрій пише?
Бичок. Краще не питай. Другу вже покохав, ось що! І не вернуся, каже, ніколи, і не сподівайся мене бачити.
Стеха (з криком). Що ж це в світі діється? Лишенько невсипуче причепилося ж ти до нас гірш пропасниці!… Проклятий Андрій, проклятий! А як же вона його любила, як кохала!
Бичок. Годі тобі, стара, убиватися; що з воза впало, пропало! Гріх тобі так однією дитиною пеклуватися і побиватися, а про других забувати, а в тебе ще їх тройко, треба поберегти себе за для того дріб'язку, що вони будуть без тебе, як горобенята без матері, як голубеняточка без неньки-голубки!..
Стеха. Знаю, що тяжкий гріх коли ж не можу я забути тієї зневаги, тієї наруги від того недолюдка. Проклятий будь же, Андрію!
Бичок. Не проклинай, стара, ходім краще зараз до мене, та й порадимось, як найкраще, по рідному…
Стеха. Та хоч і ходім.Бичок (у бік). Треба її підпоїти. (До неї). Вір, що ніхто так щиро не порадить тебе, як я… А про зраду Андрієву треба занехаяти діло…
Олена (мов несамовита). Мамо, мамо, рятуй мене!.. Зрадив, зрадив милий!… Нема мого Андрія, нема мого сонця?… Ох, і гину ж я, гину як горличка без голубонька!.. Будь ж ти проклят Андрію, щоб ти не мав ні хвилини спокою, ні жадної хвилиночки світлої! Хай твоє серце окрутить гадина шипуча і п'є з нього кров по рисочці, доки й віку твого. (Падає на лаву).
Стеха. Донечко, моя люба, лишенько мені з тобою!
Бичок (встав). Прощайте, бідолаги! Гірко мені дивитись на ваше тяжке горюваннячко, не можу я… Сльози мене душать… Здається: яке мені діло до чужого клопоту, а от плачу як дитина!… Ох, тільки не забувайте, що у вас один зостався приятель по всяк час прихильний до вас: я! Ох!.. Приходь, старенька, дам тобі найрідніщу пораду (Пішов).
Стеха. Донечко, донечко, дитино моя люба заспокойся ж хоч на хвилиночку!… Не вбивай же мене своїм жалем!.. Сльозами та смутком не вернеш того, що вже минулось!
Олена (підходить хутко). Мамо! Придивляйтесь до мене, вдивляйтесь в мене пильно! Кажіть мені щиру правду, чи вже ж змарніла моя врода, зав'яла моя краса? Чи вже ж погасло в очах моїх безкрає чарівне щастя, уста мої стратили чарівний посміх; чи злиняли чорні брови, личенько змарніло? За що ж Андрій мене і зрадив? Він пише, що покохав другу, кращу й багату!.. А я бідна, я убога!.. А де ж він знайде таке серце?.. Моя краса, мої карі очі, уста рожеві, — на віщо вони? Це все нікчемниця, без багацтва все це не віть-що!… Та друга в гарній одежі, в дорогому намисті, в шатах, а я в латаній сорочці? В багацтві вся сила!… О, пострівай же мій коханий Андрієчку, вберусь і я в оксамит та в золото!… Одягнусь кралею!.. Ідіть, мамо, зараз до Осипа Степановича: нехай іде сюди, нехай зараз несе гроші, більше, більше грошей!… Чого ви дивитесь так на мене? Я боялася гріха: в Андрієвій правді, в його серцеві було все моє щастя, весь спокій, всі надії!.. Андрій зрадив, стоптав правду, зламав слово… Тепер я гріха не боюсь, а бідности та злиднів не хочу більш!… Не жахайтесь, мамо. Кличте мерщій Осипа Степановича! Не я перша, не я й остання! Чим я краще від других? Ідіть же, ідіть скоріще! (Випихає матір за двері). На гріх іду, на поквол людям… Зроблюсь відьмою, чаклівницею, перекинусь у пташечку манісеньку, у звіря, у комашку дрібнесеньку і знайду тебе, Андрію, зраднику, кате мій!… Не ти посмієшся наді мною, а я над тобою посміюсь, привселюдно посміюсь!.. Геть сльози з очей!… Геть смуток!… Смійтесь очі, співайте устоньки! Пісню, пісню та голосну! Всі, всі пісні забула!… Не згадаю ні одної… Згадала… (Помовчала). Як вона?… Голосу не одведу… (Починає тихо співати, ніби промовляє).В кінці греблі
Шумлять верби,
Що я насадила,
Нема мого миленького,
Що я полюбила.
Ой, немає і не буде:
Поїхав за Десну,
Рости, рости, дівчинонько,
На другую весну.
Росла, росла дівчинонька
Та й на порі стала,
Ждала, ждала миленького,
Тай й плакати стала.
(Промовляє). Росла… тай плакати стала… «Та й плакати стала»? Чого? За чим плакати? А я й плакати перестала… (Задумалась). Ох, Андрію!… Нема Андрія!… (Тулить рукою лоб). Неначе памороки мені забито, немов розум замуровало мені стіною!… В серці мертво, в голові якийсь мотлох… Немов збожеволіла я! (Похитнулась і безсила впала на лаву). Не вмію ні думати, ні плакати… Забула все, все забула!…