Глитай або ж Павук/III
| ◀ Дія друга | Глитай або ж Павук Дія третя |
Дія четверта ▶ |
|
Олена (сидить біля столу, схиливши голову на руки). Андрію, Андрію, отруто моя! За віщо ж ти, голубе мій, кате мій, зрадив мене, за віщо? Невже та друга цілком витроїла з твоїх думок і серця ту, що колись тішила тебе ласкавими річами, голубила тебе горячими поцілунками, радувала та відганяла від думок і серця смуток і горе — голосочком-дзвіночком?… Невже забув і зустріч: в гаю, біля криниці під вербою, в полі?… Чи можна ж і до смерти все те забути?…
Христя (з відром вбігає і поставивши відро біля порога, прожогом кидається до Олени). Здрастуйте — не застуйте!… Здорова, Оленко! О! Чого це ти така засмучена?
Олена. Хіба не знаєш мого горя?
Христя. От тобі і маєш! А я це простяглась до тебе за порадою. (Зі смутком). От і купила я собі на спідницю та на фартушок: і нові чоботи купила і сережки!… Всякого добра повнісеньку скриню накупила! В скрині пусто і в кешені не густо!… Аж дві весни і два літа заробляла поденно: великі гроші віддавала батькові до рук, а п'ятаки та гривні виховувала від батька та й виховала мало аж не шість карбованців. А вчора, як прийшли оті здирщики, — бодай їх за печінки взяло! — та як почали цінувати… Батько бідкаються та об поли руками б'ються, мати плачуть, а дітвора дрібна як підніме реви та галас! І, лихо, хоч з хати втікай! Мене за серце як ухопить, як ухопить!… І вже, сестричко, й не тямлю, як я вбігла в комірчину, витягла з під солом'яника свій клад, вбігла в хату та й жбурнула його здирщикам між очі, так таки й жбурнула! А далі, як заголошу! І обідати не сіла, поки не досиділась та не доголосилась до того, що батько аж налаяли і мало не побили!… От тобі, Христе, і спідничка нова, от тобі й чобітки з підківками! Прийде Різдво, всі ж то, всі дівчатка вирядяться, як квіточки, як лялечки — в нове та модне, а я одна, мов та сирітка, буду в старенькому… Ніхто й глянути не схоче на мене, всі хлопці відчахнуться від мене, бо, звісно, в старенькому!…
Олена. Не печалься, щебетушечко, кому ти до вподоби, той і в старенькому зачепить!…
Христя. Я й колядувати не піду, ховатимусь від людей! (Помовчала, потім несміливо). Хіба признатись тобі, сестричко?
Олена. Певно покохала?
Христя. Я тобі признаюсь, а ти, зозулечко, порадь мене найкраще! (Знов озирнулась). Я вже зовсім подала слово Максимові, казав, що після Дмитра прийде зі старостами. І люблю ж я його, господи, як люблю! А що як батько та не захочуть мене віддати і за Максима?Олена. Не хапайся заміж!…
Христя. Так кажу ж тобі: люблю його, що й душі навіть не чую! А як він мене любить, як дуже любить! Ми вже кохаємось собі давно, давно!… А спитай: як ми понялися собі, так аж чудно! В Петрівку, на другому тижневі у вівторок, зустрілись на громадській греблі по той бік ставу, і як кумедно зустрілись: ходила я, бач, гусят шукати. Хожу по над ставом та все: гусю-гусю, гусю-гусю!.. А вони запливли аж геть під очерета, та знай хлюпощуться собі та глитають ряску. Почало вже й сонечко спочивати, а далі вже й смеркло, а я все хожу по березі, як манія, та кличу гусят: гусю-гусю, гусю-гусю! Далі тільки що зійшла на греблю, аж зирк: іде на зустріч, порівнявсь зі мною: «добри-вечір»! — каже. А я зразу таки його впізнала і немов отерпла, не пам'ятаю, чи отказала я йому що, чи ні, бо дуже засоромилась! Чую, що лице моє, сестричко, мов вогнем запалило і серце ніби стало рости, ширитись, ніби тісно йому в грудях… Склепило мені уста і словечка не промовлю, стою, ніби зачарована. Далі він питає: «Що це з тобою голубко»? — А я мовчу, неначе кам'яна! Далі взяв мене за руку і стиха промовив: «Не даром мене мов маною сюди вело, то ж серце поводарем було»! Від цієї мови все в мені ніби загорілось і занялось полумям: немов та люба мова понеслась геть по річці і далеко-далеко луною одкликнулася і ніби все замовкло навкруги і вітрець затих і хвиля полягла і очерет задрімав! А в грудях тепло-тепло так, аж ніби млосно робиться… Через яку годину плеснулась рибка проти зорі, я стрепенулась і ніби очнулась і тоді тільки почула своє серце, почула, як воно виразно токотить, неначе що його навмисне підтовкує… Хочу глянути йому в вічі, хочу забалакати до нього, не можу… «Може я тобі, моя квіточко, не до любови»? — спитав і хотів випручати свою руку з моєї, а я вдержую і так щільно стискаю її, ніби боюсь упустити свою долю, своє щастя!… І вже й не пам'ятаю, як він мене пригорнув і почав цілувати. Довго-довго цілував і все щось промовляв, та так же любо, мов би соловейко щебетав, що слухаєш те щебетання, і неначеб то нічого й не розумієш, почнеш зітхати несамохіть, далі й сльози поллються, а ти їх і не зупиняєш…
Олена. І все б слухала того соловейка і не наслухалась би.
Христя. Еге ж, так, так! А далі, ох сором, його поцілувала. Цілуємось та тиснемо одно другого до серця!.. Чи малу-ж таки годину ми так простояли, бо як прийшла до дому, то вже наші спали, ніде по хатах не світилось!.. Заглянула в хлівець, аж і гусята дома.
Олена (зітхнула). І все те минеться, як любий сон і розмається, як марево в осени.
Христя (з ляком). Що ти говориш, сестричко! Не лякай мене!… (Помовчала). Ото ввійшла я тихесенько в повітку, та й лягла… Що ж ти думаєш, сестричко, не спиться та й годі! Тільки що заплющу очі, так він і маріє передо мною, так його обличчя і змалюється перед моїми очима! Чую: перші півні проспівали, далі — другі, аж і треті… А соловейко десь далеко-далеко так і виляскує, так і виляскує, аж луна йде! Почали вже й гусята на ставку герготати, зашавкотіли утята, ластівочка на бантині тихо-тихо защебетала… зовсім уже почало на світ благословитись? І через превелику силу заснула я, та так заснула, що ледве-ледве мати розбудили. Як збудили та й питають: «Якого це ти доню»?
Олена. Андрія у сні кликала?
Христя. Максима, його Максимом звуть!
Олена. Хіба?
Христя. Я як схоплюсь та з комори та на втьоки… Аж біля річки зупинилась: і тільки тоді й опам'яталась, як з річки свіжою водицею вмилася… (Ненароком глянула у вікно). О, до вас гості йдуть: Осип Степанович!… (Схопилась). Прощай, сестричко!… (Побігла).
Олена. Ось і смерть моя іде! А я і крихотки не лякаюсь і не здрігнусь!
Бичок (входить). Ну, що, янголятко моє, вже заспокоїлась?
Олена. Заспокоїлась!.. Не плачу і не сумую… А згодом буду реготать!
Бичок. Дай господи! (Оглядається, входить Стеха). Позвольте біля вас присісти?
Олена. Сідайте! Чого ж ви так здалеку? Сідайте ближче! Знаєте, як у пісні співається: «Зелененький, барвіночку, стелися ще нижче, а ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче»… Я Андрієві колись приспівувала цю пісню: і вам би заспівала, та не нагадаю… як ще була зарученою, то як я любила Андрія, було жду зірочки вечірньої, як пожовкла травиця сльозинки-росинкиї Було вистою з милим од вечірньої зорі до ранньої, цілую, милую його карі очі його чорні брови, слухаю його розмову і не наслухаюся! І здавалось мені, що в ту хвилю все замовкло і замерло, немов закохане, немов зачароване тим безкраїм коханням! І небо, і зорі, і місяць білолиций ніби всміхались радісно і втішались нашим коханням; вітрець ніби боявся подихнуть, щоб не сполохати своїм повивом того невимовного щастя; і соловейко німів і затихав, прислухаючись до тих любих річей, щоб завтра переспівати їх на ввесь мир найлюбіще, найголосніще!.. Х-м, давно-давно це було!.. Осипе Степановичу, багато є у вас грошей?
Бичок. Стане, сударине моя, на мій вік!
Олена. А на мій?
Бичок. І на ваш стачить!
Олена. Добре тому на світі жити, хто грошовитий; куди оком скине, все його, чого забагнеться, всього купить?
Бичок. Ох, не все! Окрім грошей, треба мати ще й талан.
Олена. У вас він є! Самі сьогодня впевнитесь!
Бичок (до Стехи). А що ж ви, Степанидо Михайлівно, стоїте біля порога, мов сирота, ставляйте на стіл, що ви там принесли: здається, там усього доволі є, тільки чарки бракує?
Стеха (порядкує). І чарку зараз подам (Подає).Олена. Бачите, мамо, як вас шанують, що вже Михайлівною величають!… (Сміється). Михайлівна. А мене як по батькові? Мамо! Як мого батька звали? Ха-ха! Чудно якось на світі коїться!… І що мені на думку сплило? Гм!.. Колись-то, ще як я була малою, то вітчим за щось вибив мене та й випхав з хати. А як мене ненавидів вітчим! Через те дуже часто й бив, з синяків ніколи не вигоювалась… Ото я й пішла собі плачучи до річки, сіла на камені та й хлипаю в кулак; аж чую, щось ніби співає, я глянула в бік, дивлюсь: лежить під вербою, у холодочку, якийсь панич і виспівує, і та пісня запала ще від тоді мені в думку:
«Одному доля запродала од краю до краю.
А другому зоставила те, де заховають!»
Гм! «Те, де заховають!»… Через що-ж це воно так, Осипе Степановичу!, що «другому те, де заховають?»
Бичок. Потому, що все від бога!…
Олена. Так? А ще дивніщ ось що. Вчора я була заміжня, а сьогодня: ні жінка, ні дівка!… І вчора ще я ненавиділа вас, Осипе Степановичу, і як ненавиділа, а сьогодня здаєтесь ви мені не таким вже гидким та страшним. А ніхто ж то не вгадає, що буде завтра? Може завтра я вас покохаю!…
Бичок. Дай господи! Дай господи!…
Олена. Перстні принесли?
Бичок. Осьдечки. (Дає перстні).
Олена. Які блискучі! А намисто?
Бичок. Ось і намисто!.Олена (плеще в долоні). Ой, яке хороше та дороге! Давайте сюди! Можна надіть? Я надіну!…
Бичок. Хіба я вам на те його приніс, щоб воно в скрині лежало?
Олена (приміряє на себе). Дороге та блескуче! Оця то блескучість; красує очі, підкупає розум, дурить серце і ламає волю! Чом ви дзеркальця не принесли?… Або, постривайте, я подивлюсь у відро!… (Біжить до відра з водою).
Бичок. Завтра все получите, чого сьогодня бракує! Вип'ємо ж з вами, Степанидо Михайловно, а Олені Юхимовні піднесемо канфетів! (Подає їй конфети).
Олена. Ні, і я вип'ю з вами!
Стеха. Чи ти з розумом? Ніколи не пила!
Олена. А тепер питиму… „Горілочка тума́ — зведе хоч кого з ума!“. А мене на розум наведе!… Тільки не звіть мене Юхимовною… Це мого вітчима звали Юхимом. Я Павловна, звіть мене, Осипе Степановичу, Павловною. (Регоче).
Бичок. Ну, дай же боже, щоб усе було гоже.
Стеха. А що негоже, того не давай боже!
Бичок. П'ю за ваше здоров'ячко, Олено Юхимов… Павловно! Бажаю вам, щоб ви повік були веселі та щасливі!.
Олена. О, я буду весела, буду щаслива… За гроші куплю і щастя і талан!
Бичок (до Стехи). Викушайте!
Стеха. Ох, батечку, не занапастіть же моєї дитини. (Плаче).
Бичок. А хіба ж над нами бога нема?Олена. Як вам не сором, мамо, плакати? (Регоче). Віддаєте мене заміж та й плачете? Наливайте, Осипе Степановичу, і мені, та повніш, у щерть! (Випиває). Ох, як же запекло, дух зовсім зупинило!
Бичок. Заїжте солодким, зразу полегшає.
Олена. Ні-ні, налийте ще!
Стеха. Що це ти, доню?
Олена. Мамо! Тепер вже не ваша печаль! Було за першою чаркою спинити, доки не знала, який в горільці смак!… Лийте Осипе Степановичу! (Бичок наливає). Повніщ! (Випила). Уй, яка вогненна!… Тепер я зовсім весела! І горе як рукою зняло!… Ох, як у голові все пішло навиворіт!… Як Андрій мене сватав, тоді я не пила, бо дурна була… Ха-ха-хаІ… Як чудно все навкруги… Осипе Степановичу! Чому ви вже заразом і музик не наняли? Адже сьогодня ми й весілля справимо: чортяка на смітнику нас звінчає! (Регоче). Ще перстень є? Ондечки на руці у вас. Давайте його сюди, надіньте на цей палець!… Я хочу багато, багато перстнів!… Я жадна на перстні і на гроші жадна!… А цей перстень… (Зриває з пальця перстень). Хай він пропаде, це Андріїв перстень! (Кидає його до долу). Тепер я з Андрієм розвінчалась. Пийте, Осипе Степановичу, пийте, мамо, а я вже вдовольнилась!…
Бичок. Отак і краще! Дай господи, дай господи!
Олена. Мамо, внесіть мені ту сорочку, що я вишивала Андрієві, вона там у коморі; я її подарую своєму молодому (Стека пішла). Осипе Степановичу! Обніміть мене, та міцно-міцно! (Бичок пригортає її). Ох, не так, не так! Щоб теплом обдало все тіло, щоб вогнем всю запалило! Цілуйте мене, солодко, пилко!… Цілуйте же так, щоб в очах потемніло, щоб серце розжеврілось! (Цілує його). Отак, отак!… (Одпихає його). Геть, холодні губи як у мерця, лице як лід! Ох, які ж ви гидкі, гидчі від жаби! (Стеха вернулась з сорочкою).
Бичок. Лице потепліє і губи розжевріються, як пригортатиметься до серця така квіточка, така кралечка! (Хоче обняти її).
Олена (схопилась). Візьміть, Осипе Степановичу, цю сорочку! Мамо, треба молодому хустку почепити! Шкода, нема! Хоч би яку стареньку?… Отакі ми злидні… Хіба причепити мотузочку! А я, Осипе Степановичу, панського роду, буду пити горілку як воду! (Регоче). Бачите, хоч злидні ми та з пихою! Породила мене мати в панськім будинку, а виховувала по хлівах та по мурах… Батько відцурався, мати дочку викохала, до розуму довела і з розуму звела.
Стеха. Доню, доню, гріх тобі! Чим ти мене докоряєш?
Олена. Не докоряю, мамо! Я сама не тямлю, що верзу, бо мало випила (Вхопила пляшку і п'є на нахильці).
Бичок. Олено Юхим… Павловно! Годі бо вам, так не годиться.
Олена (віддає). Тепер вдовольнилась! Зовсім розум пропила!… Все закрутилось перед очима… Ох, як на душі легко! Мамо, пора молодим князеві і княгині постіль слати!… Осип Степанович — князь, а Олена Павловна — княгиня!… Ха-ха-ха!…
Мартин (обірваний трясеться від перепою). Господи вишній, чи я в тебе лишній: як п'ють то минають, як б'ють, то з мене починають.
Бичок (гнівно). Чого ти п'янюго причвалав? (До Стехи). Як це ви не замкнули дверей?
Мартин. На весілля причвалав! (Помовчав). П'янюгою величаєш мене, перед людьми зневажаєш? А хто ж довів мене до цього? Гей, куме, Осипе Степановичу, стережись!
Бичок (ласкаво). Ну, годі, годі, не возом тебе зачепив… Сідай!
Мартин (сідає). Мені вже нічого терять, усе рішив; ще душа є в мене, не торгуйся ж з нею, дорого заплатиш, ціни не складеш!
Бичок. Ну, прошу тебе, замовчи!
Мартин. Мовчу! (Схилив голову на руки).
Бичок (до Стехи). Почастуйте його, мамо! Позвольте вже вас величати мамою?
Стеха. І яка вже я мати?
Олена. Величайте, величайте! А мене як ви будете величать?
Бичок. Жінкою моєю любою.
Олена. А люде як мене величатимуть?Бичок. Частуйте, мамо! (Стеха частує Мартина). Яке ж людям діло?
Мартин. Не жалуй, стара, наливай повніщ! Тепер у тебе зять багатий. (Випив). Ром? Давно я не пив рому! Пам'ятаєте, Осипе Степановичу, як ми ще були приятелями і жили в добрій злагоді?… Ви тоді мене все ромом частували!… Налий, стара, ще? (Випив).
Олена (до Мартина). Дивіться, дядьку, якого я собі чоловіка придбала, правда, він ще зовсім молодий?
Мартин. О, ще молодий: перша голова на в'язах!
Бичок (у бік). От чортяка його притаскала!
Олена (до Мартина). Чого ви такі понурі та ніби смутні? Дивіться, яка я весела?
Мартин (мотнув головою). І я зараз повеселішаю. Налий, стара, ще!… (Випив). І ти, Оленко, пий! Дурниця все! Честь, чесне поводження, чесне життя, душа правдива, чуле серце — все це дурниця! Гроші всьому голова! Не загадуй наперед, що буде, а живи тим, що сьогодня є!… А нема й нетреба!… З грошима все буде… А розцвиндрив добро — пропадай з голоду! Давай, давай, стара, швидше ще чарку, поки за серце не вхопило!… (П'є). Нехай краще язик задубіє і заніміє, щоб заціпило і в серці і в голові… Нехай буде так, як воно є! Що ж, я вже й співать почну, так вже до співів і пориває!…
Бичок Отак би й давніщ. Заспіваємо божественної. (Співає). Боже, зрі моє смиреніє…Мартин. Ні, не цієї!… Підтягуйте мені (Починає співати).
Ой, хто п'є, тому наливайте,
Хто не п'є, тому не давайте і т. д.
Бичок (співаючи обнімає Олену і цілує).
Олена (одпихає його). Ох, як гидко мені, де пляшка?… (Вхопивши пляшку п'є нахильці). А я буду пити і побагато!… (Регочеться).