Гомерова Одиссея/Вступне слово видавництва
| Гомерова Одиссея пер.: Петро Байда Вступне слово видавництва |
I. Пісня перша ▶ |
|
|
Переклад Гомерової Одиссеї на мову українсько-руську єсть річ вельми важна задля нашого письменства, єсть дуже значне наше національне придбаннє. Переклади ґенїяльних творів се великий і вельми потрібний привід до духового розвитку народу і мови. Той народ, що спромігся перекласти на власну мову твори великих ґенїїв, вже тим самим і найпевнїйше доводить, що має не тілько право, але й хист і снагу на самостійний розвиток духовий.
Між ґенїяльними творами Европи Гомерові поеми найстарійші і більш за деяких інчих спільні і близькі, усякій людинї. Письменства старійші за наше мають немалу силу перекладів Гомерових поем; переклади роспочавшись за давних ще часів, не перестають з'являтися і досї. С часом міняться погляди і зрозуміння Гомерових поем і се викликає нові переклади.
Думка про переклад на мову українсько-руську Гомерових поем народилася теж давно вже. Тому буде років з двадцять, як, небіщик вже, Степан Руданський переклав Гомерову Ілїяду; але переклав метром народнім українсько-руським. Переклад Руданського друкувався в „Правдї“, та, на превеликий жаль, не доведено ёго до кінця нї в журналї, нї окремим виданнєм. Ще за довго до Руданського наш Українець (Полтавець) Микола Гнїдич збогатив росийське письменство, надїливши ёго перекладом Ілїяди, зробленим гексаметром. В перекладї Гнїдича чимало українїзмів. — Вже-ж пак шкода, що Гнїдич не зробив перекладу Ілїяди на рідну українську мову, але дорікати ёму за те не годиться! Тодї підчас занедбання нашої своєнародної мови іншого не можна було й сподїватися. Потім того в Харківському альманасї „Складка“ сучасний наш поета В. І. Самійленко надрукував частину власного гарного перекладу Ілїяди; треба надїятися, що на тому він не зупинився і веде далї переклад. Нерешті нам траплялося чути початок перекладу Ілїяди, зроблений одним з наших видатнїйших учених. Доки сей переклад не оголошений, не вважаємо за собою права більш говорити про ёго. Переклад Одиссеї — вперше з'явився в Одеському альманасї „Нива“ року 1885. (одна тілько пісня шеста) і в „Зорѣ“ 1886 (пісня пята).
Питаннє про родовід Гомерових поем єсть питаннє вельми трудне, на котре відповіді певної досї ще нема, а є тілько більш, чи менш правдоподібні. Почалося се питаннє, можна мовити, ще за епоки клясичної: ще Греки III і IV в. до Христа міркували коло сего питання; пильнували визначити: що дїйсне належить Гомерові с того, що приписують ёму; ще тоді повідкидали так звані кикличні поеми. Вже й тоді де-хто доводив, що Ілїяда і Одиссея належать до двох окремих авторів: в обох поемах знаходили новійші додатки, напр. X і XI пісні Ілїяди, кінець XXIII і вся XXIV пісня Одиссеї.
Ся критична робота сталася, як міркують добре, під впливом Аристарха, найславнїйшого з давних критиків, що повідкидавши утвори, котрі приписували Гомерові, Ілїяду і Одиссею вповнї мав за утвір єдиного Гомера. Сей критичний напрямок ще дужше виринув під кінець скептичного XVIII в. під впливом теж народної поезії, до котрої тодї обернулися; найвиразнїйше надав сей новий скептичний погляд Фридрих Август Вольф у своїй славній „Передмові до Гомера“ (Prolegomena ad Homerum 1795 р). Він поступив вже далеко далї, як давні критики; він доказував, що в ті часи, коли склалися Гомерові піснї, Греки ще не вживали письма, а не можна думати, що б такі великі поеми, як Ілїяда й Одиссея, складалися й передавалися без письма з голови; через се він думав, що Гомерові поеми склалися з окремних поем, що зложили давними часами окремні поети, беручи зміст с троянських лєґенд, потім співали їх перехожі сьпівцї рапсоди; сї поеми вперше зібрав спартанський Лїкурґ, а зложив з їх дві сучасні великі поеми афинський тиран Пизистрат (в VI віці) з запомогою сучасних поетів. Сі редактори однак не стерли усїх одмін і досї ще зостаються місця, що інде не згоджуються одно з одним і свідчать про колишню окремність пісень. Од сеї „Передмови“ Вольфа пішло справжнє „Гомеровське питаннє“, що на цїлий вік надало змагань і працї вченим людям і надасть ще мабуть і на далї. Пісьля Вольфа й досї старої думки про єдність поем не кинули ті, що держаться її одміни і незгожі місця викидають і поправляють, думаючи, нїби додано їх і перекручено пізнїйшими часами, але теорія складання поем далеко більш має прихильників. Погляд Вольфа повів далї Ляхман; він роздїляє Гомерову поему на окремні пісьнї й один прихильник ёго (Кёкли) видав Ілїяду роздїляну на шіснадцять пісень; інакше і правдивійше поглянув Г. Герман; він думав, що с первого початку написано було невеликі поеми про гнїв Ахилла й про повертаннє Одиссея й до сїх невеликих поем додано було пізнїйше різні додатки на лад їх написані. Отсі учені усї більш піклувалися коло Ілїяди; пізнїйше вже Кірхгоф роспорядкував таким-же робом Одиссею й у її теж показав пізнїйші додатки. Книжка ёго Die Composition der Odysseae вийшла у 1889 р. Подамо тепера, що знаємо правдоподобнїйшого про Гомерові поеми.
Поперед усего Гомерові поеми не народня поезія; хоч як проста, натуральна вона, в її чути індівідуальний замисл, знати руку автора-художника. Не можна теж думати, що поеми склалися з окремних пісень, написаних попереду незалежно одна од одної; на одну тільки тему с таких пісень не можна злїпити одної поеми, як не можна наприклад згорнути ув одну поему наші думи про Хмельницького; одміни тона, замисла зараз дали б себе знати дуже виразно. В Гомерових поемах усе ми бачимо одну ідею, в кожній тільки може трохи одмінену й знищену пізнїйшими додатками; для такої єдності ідеї треба було б хіба, що б який небудь поета перетворив би зовсїм сї окремні піснї, і такий перетвір був би вже перетвором. Ті, що роздїляють поеми на окремні пісні, вказують здебільшого на редакцію Гомерових пісень, що вчинив Пизистрат, за запомогою поетів Ономакрита, Орфея й Зопира, й ще четвертого, ― тільки ми ймення ёго не знаємо, але ся редакція ― факт не дуже певний; ми маємо про неї тільки пізнїші звістки й се може тільки вигадка, як доводить дехто з сучасних учених; тай редакція Пизистрата ― не перетвір, що оден міг би disjecta membra скласти в єдине тїло, з окремних пісень зробити одну поему. Треба прийняти, що був ґенїяльний поет; що з народних лєґенд або пісень зложив поему про гнїв Ахилла, або повертаннє Одиссея; ми не знаємо, чи то був перший епос не народний, художественний, чи й до нашого поети були вже епічні поети ― отсе здається певнїйшим, на давнїйші епоси натякають самі Гомерові поеми. Поема про гнїв Ахилла закрила їх од нас, задавши новий тон у письменству. Хто був сей ґенїяльний поета, як він звався, не знаємо, може й справдї він звався Гомером, може правдиве імя ёго забулося й ёго заступило загальне імя Гомера; се імя обясняють різно ― товариш, складчик, заложник, навіть слїпець. І в давні часи про Гомера не знали сливе нїчого; казали, що він був співець перехожий слїпий, але се виводили з одного гимна, котрий даремне приписували ёму. Відома річ, що сїм городів вдавали з себе Гомерове рідне місто: Смирна, Родос, Колофон, Саламин, Іос, Аргос, Афини, ― бувають ще варіанти ― Хіос, Пилос, Кима, Ітака; деякі з сїх міст мали за рідне місто Гомерове через те тільки, що він виславляє їх рідних героїв ― Аргоських, Атридів, Пилоського Нестора й таке інче; найголовнїйші претенсії були Смирни й з ними не змагалися претенсії інчих міст ― там він родився, або родом звідти, жив буцїм на Хіосї, де й потім була громада Гомеридів, що з рода в рід, співали Гомерові піснї, вмер ― на о. Іосї; з сїх переказів виходить, що Гомер родом був з Еолії (в Малій Азії), а жив в Іонії; в сїх переказах єсть може й правда. Про час, коли жив Гомер, з давень були дуже не однакові думки ― одні думали, що незабаром пісьля троянської війни, а другі через 180–240 років пісьля неї, за часи спартанського Лїкурґа, що буцїм стрічався з самим Гомером, навіть через 500 р. пісьля війни; правдоподобнїйше здається, що жив він в девятому віцї, до якого відносить ёго Геродот, або восьмому, коло часу першої олимпіяди, не пізнїйше 700 р. Найдавнїйший автор, що йменує Гомера, як поету ― здається Симонид (559–469). Не знаємо знов таки, чи сам Гомер записав свою поему, чи складав він її без письма і пізнїйше вже вона була записана; тепер думають, що Греки далеко раньше знали письмо, як думав Вольф, ще може за часи першої олимпіяди (776). Одначе як би в той час, як складалася поема, письма ще не вживано, с того нїчого не виходить ― народні співцї мають велику память, держать в голові превелику силу віршів; за часи Ксенофонта афинські хлопцї вміли всего Гомера, а властива Гомерова поема була далеко мабуть менча сучасної Ілїяди. Гомерові поеми, як маємо їх тепера, писані т. зв. іонським діялектом, що переписано формами, котрі інчі вважають за еолізми, а інчі за архаізми, що колись вкривалися в усїх діялектах грецьких, поки вони не розрізнилися. Ми казали, що в давних переказах Гомера вдають за еолійця; єсть така думка, що й Ілїяду і Одиссею написано було с початку діялектом еолійським, а потім перекладено на іонійський, але певнїйше, що зразу вони з'явилися на діялекту іонійськім, якже єсть в їх еолізми, то се не трудно обяснити; ті дії, що описує Ілїяда, творилися на землї Еолян, там була й Троя, й ті пісні народні, про троянську війну, що перетворив Гомер, зайшли до Іонян од Еолян й між Іонійцями ходити могли з додатком еолізмів. Пізнїйші частки Ілїяди й Одиссея написані були на лад мови первістної Ілїяди. Що написав сам Гомер? Окрім Ілїяди й Одиссеї колись ёму приписували ще т. зв. гомеровські гимни, епиграми, жартливі епоси, Маргит і Жабомишодраківку і поеми кикличних поетів; ще Греки одкинули усї отсї писання; як вгорі ми сказали, деякі (Ксенон, Гелланик) думали навіть, що й Одиссея не належить до того поети, що написав Ілїяду. Справді між сїх двох поем єсть великі одміни, одміни й у тонї, напрямку, обставинах і в самій мові. Тимчасом як у Ілїяді йдеться все до біёк, війни, грабіжки, в Одиссеї автор широко, з великим почуттєм малює сїмью, господарство, торговлю, хатні обставини; в Ілїяді перше місце мають одвага, хоробрість, завзяттє, в Одиссеї, досьвід, хитрощі, терпіння; автор її вихваляє вірність жінки, чоловіка, коханнє дїтей, прихильність челяди до хозяїна, малює жаль за родиною, перший рух дївочого серця й усе таке, крівава бійка Пенелопиних женихів тільки не величкий епізод, за теж навряд, чи знайдемо ми в Ілїядї що подібне до стрічн Одиссея й собаки ёго Арґуса; перемінилися й обставини — грецькі царі не такі вже автократи, як в Ілїядї, поруч з ними устає вже аристократія й віщує переміну монархічного устрою на аристократичну олїґархію; культура розвитїйша, ніж в Ілїядї; єсть одміна й з міѳології (наприк. в Ілїядї Зевсові вісті розноснть Ірида, а в Одиссеї — Єрмій-Гермес). Доводили, що сї одміни залежать від віку автора; — той самий автор, що за молоду написав Ілїяду, міг на старості лїт написати Одиссею, або залежать одміни од того, що зміст був інчий. Може воно й так, але ближче до правди буде прийняти, Одиссею написав не Гомер, чи автор поеми про гнїв Ахилла, а хтось інчий, і пізнїше, — через який час, того не можна свазати; деякі думають, що через сотню років, навіть і через дві сотні, але се вже буде за багато.
Зупинимося трохи коло Ілїяди, бо думки, які подає про неї сучасна наука, мають вагу й для Одиссеї, тим більше, що як сказано вгорі, родоводу Одиссеї не висьлїжено ще так, як Ілїяди. Придивляючися до Ілїяди од Вольфа й до наших часів, учені люде помітили в її чимало непевного й незгожого. Візьмемо дещо на приклад: так, Діомед той самий, що в пятій піснї бився й уразив Афродіту й Арея, в шестій роспитує Главка, чи не з богів він і каже, що нїколи не хоче битися з богами, бо хто бється з ними, нема тому довгого віку; так наприклад в девятій і десятій піснях, у одну ніч дуже багато зібралося усяких подїй; переберемо їх: в вечері Аґамемнон зберає царів народу, пісьля ради бенкет, пісьля бенкету виражають послів до Ахилла, що б помирити ёго з Агагемноном, Ахилл не здається на се; прочувши про се, царі міркують, далї лягають спати, але Агамемнону не сниться, він устає й іде будити з Менелаєм спячих: царі обходять варту, потім сїдають радитися, виряжають на розглядини в Троянський табор Діомеда й Одиссея, ті крадуть коней, бють сонних Ѳракіян, вернувшися назад росказують про свої вчинки, потім ідуть митися у морі, потім у ваннах, далі усї сїдають знову бенкетувати, а в початку одинадцятої пісні, скоро сьвіт занявся, грецькі царі вже бються с Троянцями — очевидячки усе отсе жадним побитом не можно умістити в одну ніч. Так не можна і велику битву XI–XVII пісень умістити у оден день — два рази в ёму наступає південь (у XI і XV піснях.) Очевидячки тут маємо ми пізнїйші додатки й вставки; ті, що обороняють єдність поеми, здаються на те, що у новіщих великих епосах можна познаходити помилки й незгожі місця, але такі недотепності великі навряд чи можна допустити. Ще більшу вагу мають недотепності самого пляна. Тема поеми — гнїв Ахилла, розгнїваного за неправду Агамемнона; він зрікається помагати Грекам і Зевс обіцяє, що Троянці будуть поборяти Греків, аж доки вони задовольнять Ахилла; плян складено чудово й не дурно деякі критики думають, що славу свою Ілїяда добула властиве своїм пляном, але розвивається сей плян не так, як ми сподїваємося. Сподївалися б, що б Троянцї почали зараз поборяти Греків, замісць того починаються храбрування Діомеда, що бє не тільки людей, а й богів. „Греки навіть і без Ахилла далеко перемагають Троянцїв, правдиво каже один критик, за кожного вбитого Грека бють не менче як двох Троянцїв. Пісьля погрози Зевса, що зза гнїва Ахилла біда прийде на Греків, маємо в Ілїядї цїлий ряд славних подїй грецьких героїв і докучає слухати, як бють Троянцїв, поки їм блисне хоч трохи проміннє щасття“. Гектор по замислу Гомера мав бути певне дужчим над усїх грецьких героїв окрім Ахилла, тимчасом в сучасній Ілїяді — (з сим згожуються навіть обороннї єдності Ілїяди), Гектор анї на гич не дужчий од менчих героїв грецьких, навіть слабійший; що ёго вбив Ахилл — се немає великого ефекту, хоч то мав бути найславнїйший вчинок Ахилла, — Гектора трохи не вбив і Аякс, як би не визволив ёго Аполлон. Очевидячки первістний плян Гомерової поеми знївечено й попсовано пізнїйшими додатками й перемінами; в первотворі він розвивався мабуть далеко скоріше, пісьля погрози Зевса зараз Троянцї били Греків, за першою може просто йшла сучасна одинадцята пісня. Троянцї вломилися в грецький табор, далї зараз Патрокл просився у Ахилла вбивав ёго Гектор далеко скоріще, як маємо тепер, й потім була смерть Гектора; така первістна поема містила б менче половини сучасної Ілїяди. Сю первістну поему розведено невеличкими додатками і цїлими поемами — як напр. пісня про герць Менелая і Париса, про подїї Діомеда, Долонея — десята пісня, піснї про битву під стїною грецькою (піснї XII–XV), грища на похоронї Патрокла і викуп Гектора. Звичайно, що досї принаймнї не всї ще сї додаткові поеми можна зовсїм видїлити, але про деякі, як наприк. про Долонею можна се думати дуже правдоподібно.
Таким робом Гомерова поема викликала цїлу школу прихильників. Одні з їх написали — можна гадати — невеличкі поеми, котрі було заведено до змісту самої первістної поеми; сї поеми розвивали епізоди Гомерової поеми, написані були на лад її, навіть власними виразами Гомерової поеми, через те, і з додатками, сучасна Ілїяда має все таки чималу єдність тона, мови, малюнку. Другі прихильники розробляли лєґенди Троянського цикля, котрих не торкався Гомер — так склалися т. зв. кикличні поеми; вони описують ті випадки, що були ранїйше, або пізнїйше гнїва Ахилла; так напр. Кипрія описує причини, з якої сталася троянська війна й перші роки Еѳіопида — історію її од смерті Гектора до смерті Ахилла й усе таке. Оттим часом, як інчі поети розвивали героїчні лєґенди Троянського цикля на лад Ілїяди, якийсь поета — можна гадати — с того самого цикля вибрав тему зовсїм одмінну — возворот Одиссея; форму сїєї поеми він зробив під впливом Ілїяди — характери, мова, дрібні картини — усе вже зроблено на лад Гомера, але дух поеми далеко інчий. Поема виявляє великий ґенїй автора, не менчий од автора Ілїяди; критики помічають одначе, що Одиссея більш має художества, містецьтва і менче натуральної простоти Ілїяди. Ся поема мала теж багато прихильників, під впливом її мабуть написані деякі с клясичних поем, Nestoj „возвороти“, поема про повертаннє героїв, Телегонія — про дїї Одиссея, Телемаха й другого сина Одиссея Телегона. Деякі утвори увійшли мабуть і в сучасну Одиссею, так як було й з Ілїядою; говорено, що ще давні критики мали кінець Одиссеї — кінець XXIII й усю XXIX пісні — так звана Ψυχαγωγία — за додаток якогось інчого поета; се дуже правдоподібно. Кірхгоф у своїй книжцї, що згадано вгорі, оддїляє ще другі частки. Росповімо коротко ёго теорію, що має чимало прихильників серед сучасних критиків. Кірхгоф думає, що старіша, первістна частина Одиссеї — властиве возворот Одиссея, що містила в собі першу раду богів. Посиланнє Гермеса до Калипсо, мандрівка Одиссея до Феаків й далі — до возвороту ёго до дому, оповідання Одиссея були й у первістній поемі, але далеко були коротші; бійка женихів не належала сюди. Ся первістна частина художественний епос якогось поети, не народні піснї. По тім інчі поети зробили додатки; хтось зложив чималий епос про Телемаха й ёго мандрівку — Кірхгоф називає ёго Телемахидою; сей епос не був нїколи окремним, а складений був яко додаток до Одиссеї. Потім розведено було оповіданнє Одиссея. Оповіданнє про Кирку (Цірцею) має за дублєт первістного епізода про Калипсо, гостини Одиссея у Еола — дублєт гостин у Феаків, бо кораблї Феаків, що ходять швидко без весел і стерна, єсть не що інче, як вітри попутні. Хтось знов додав бійку женихів, і нарештї — кінець Одиссеї; до половини 7-го віку склалася уся сучасна Одиссея. Такі думки Кірхгофа; дещо в їх єсть дуже правдоподібного. Телемахида ёго дуже мало має звязку з властивою темою поеми; оборонцї єдності Одиссеї кажуть, що Одиссей єднає усю поему — хоч він не виступає сам, але про ёго думають, піклуються дїєві особи, але сей довід не може задовольнити; Телемахида не розвиває пляна; дїї поеми; у початку пятої піснї оповідається те саме про Одиссея, що й у початку першої; автор заславши Телемаха в Лакедемон, мусить повертати ёго звідси скоріще назад, що б він був, коли Одиссей почне бити женихів, правдиво помічають теж, здається, що ся гостина слабіша од возвороту Одиссея. Правдиво также й те, що в оповіданнях Одиссея згромаджено вже надто усяких див; оповідання про Одиссея пісьля того, як вернувся на Ітаку, здається трохи ростягненим. Певних доводів треба чекати од дальшої росправи про се питаннє.
Тему Одиссеї як і Ілїяди узято с Троянського циклю лєґенд; нагадаємо коротко зміст сего циклю: богиня Сварка — Ерида на весїллї Ѳетіди, матери Ахилла, посварила богинь Геру, Палладу й Афродиту, кинувши золоте яблучко „для найкращоі“; богинї обрали собі за суддю Париса, сина царя Троянського Пріяма, й той оддав яблочко Афродитї, що обіцяла ёму добути найкращу жінку; через се Гера й Паллада на віки зненавидїли Троянцїв. Пісьля того Парис з запомогою Афродити викрав Єлену, жінку царя Лакедемонського Менелая, вкупі із усяким скарбом. За Менелая уступилися інчі грецькі царі, ватажком був Агамемнон, царь Аргоський, брат Менелая, інчі значнїші герої були: Ахилл, царь с Ѳессалїї, Аякс (Еант), син Теламона з Саламини з братом Тевкром, Аякс, син Оілея т. зв. малий (на зріст) з Локриди, Нестор царь Пилоський (з Мессенїї), Діомед — теж з Аргоса, Одиссей з Ітаки, Менелай, Ідоменей с Крита. Усї пішли походом на Трою — то була невелика земля в Малій Азії над Гелеспонтом, столицею її був Ілїон з замком Пергамським. Приїхавши туди пісьля усяких випадків, Греки допевнялись Єлени, але Троянцї її не вернули. Тодї Греки витягли кораблї на берег, стали табором й почали війну. Ілїон був міцно збудований — мури ёго будував сам с Посейдоном Аполлон, у Троянцїв було багато союзників і через се облога стояла довго; між Троянцями храбрували найбільш Гектор, син Пріяма, Еней царь Дарданський, Главк і Сарпедон з Ликії; не маючи харчів, Греки ходили грабувати сусїдні міста; так пройшло десять рік. Частину десятого року (52 днї) описує Ілїяда — Ахилл посваривсь з Агамемноном за те, що він у ёго одібрав рабиню й зрікся помагати Грекам. За проханнєм Ѳетіди Зевс надав сили Троянцям й вони стали перемагати Греків, Патрокл, приятель Ахилла, не стерпів і випросився на Троянцїв; ёго Гектор убив, тодї Ахилл розгнїваний помирився з Агамемноном, вийшов на війну і вбив Гектора. Похороном Гектора кінчається Ілїяда. Незабаром вбито й Ахилла стрілою Париса, Лариса встрелив Филоктет стрілою Геркулеса, але Трої не можна було взяти, бо в Ілїонї стояв Палладіюм — статуя Паллади; дізнавшися про се Одиссей і Діомед, викрали ёго. Пісьля того за порадою Паллади Одиссей порадив зробити деревяного великого коня, в середину ёго сїв він з інчими хоробріщими; Греки коня поставили на бе́резї, а самі одплили, нїби до дому. Родич Одиссея Сіноп, неребігши до Троянцїв, росказав, що сего коня Греки зробили, що б задовольнити Палладу, що сердиться за те, що вкрали Палладіюм, і що як Троянцї візьмуть того коня до міста, то колись подолїють Греків. Троянцї послухалися, а в ночі Греки вийшли с коня, впустили в місто своє військо, перебили Троянцїв, а місто запалили. Другого дня Греки почали рушати до дому; дехто з їх вернулися беспечно, як Діомед, Филоктет, Ідоменей; Аякс Локридський пропав дорогою — Посидон потопив ёго за завзяттє, другий Аякс ще ранїще вбив себе, коли зброю Ахилла оддали не ёму, а Одиссеєві, Агамемнона вбила жінка ёго Клитемнестра, скоро він вернувся, Одиссей і Менелай вернулися до дому, тільки проблукавши дуже довго по морю. В Трої царював потім Еней; — лєґенди про ёго мандрівку з'явилися вже пізнїще.
Центр сего циклю — осада Трої; Греки односили її до років 1194–1184; тепер деякі вчені думають, що лєґенда про сю війну — се спогади про ті війни, які грецькі поселенцї вели з азийськими тубильцями пісьля дорийського переселення; інчі — що сї війни тільки нагадали про справжню війну Троянську, що дїйсне була до дорийського переселення. Єсть ще й інчий погляд — троянські лєґенди обясняють із натуральної миѳологіі, що герої лєґенд — боги, Єлена єсть сьвіт, луна (σελήνη), Агамемнон і Менелай — зоря ранїшня і зоря вечірня і т. д. Одні думають, що лєґенда описує, як міниться луна, інчі, як зіма переходить на лїто, й що тільки пізнїще сї натуральні міѳи перероблено на героїчні лєґенди.
Одиссея узяла на ймення від сёго героя Одиссея або Улїсса, сина Лаерта, царя Ітаки; ймення Одиссея значить „сердитий“. Думають, що імя добув він за бійку женихів. Пізнїщими часами Одиссея малювали яко лукавого страхополоха, у Гомерових-же поемах — ми вживаєм сей термін по старому звичаю — він і одважний і розумний і міцний чоловік; се єсть такий-же ідеальний тип Греків, як і Ахилл, тільки одмінний. На Трою пішов він ще молодим, покииувши молоду жінку Пенелопу і маленького сина Телемаха; в троянській війнї Одиссей брав велику і значну участь, не тільки розумом і хитрощами, але і силою й завзяттєм. Вертаючися с під Трої до дому, він заїздить у Ѳрокію, до Киконів, звідти поплив на південь; він обпливав вже Пелопоннес, коли буря понесла ёго на захід і тут починаються усякі дива. Того часу, коли, як думають тепера, складалася Одиссея, Греки вже добре знали і Італїю, й Сіцілїю, де були бики Гелїоса, Скилла й Харивда й усе таке; — автор Одиссеєвих пісень зумисне надавав архаічний, чудасїйний вид тій західній сторонї. Правдиво здаються на те, що й місця самої Еллади в Одиссеї малюються зовсїм не певно — так з Мессенії, с Пилоса їдуть в Спарту, наче рівною дорогою, тим часом як справдї дорогу заступають гори. Пісьля блукань по західних сторонах, Одиссей дістався до нимфи Калипсо на острів Огигію й там нимфа держала ёго сім рік. Звідсїль вже на двадцятий рік своєї мандрівки Одиссей достається до дому; плян Одиссеї містить сорок днїв сего двадцятого року.
Гомерові поеми мали для Греків велику вагу; вони, й переважно Ілїяда, були шкільними книжками, кодексом усего, що треба для просвіти, ідеалом художества; ще Геродот зрозумів, яку вагу вони мали для грецької міѳології, він каже, що Гомер і Гезіод виробили грецьких богів; на Гомерові поеми здавались в межинародних суперечках, як на історичних сьвідків. Гомер одначе мав і своїх ворогів, — філософи давні накидалися на ёго за міѳологію, так Ксенофон казав, що тільки єсть у людей поганого, то Гомер і Гезіод надають богам, а Платон із своєї ідеальної республїки виключив Гомера; інчі філософи заступалися за Гомера; й казали, що треба мати за алєгорію те, що Гомер каже за богів. Софісти, хвалячися своїм знаттєм і розвитком, любили доказувати, що Гомер каже часто зовсїм не подобне.
В новіщі часи, починаючи від одродження наук, звикши до латинської, містецькои поезії, не розуміли добре простої натуральної поезії Гомера; Виргилія в той час мали трохи не вище од Гомера і перекладчики деякі вважали за потрібне ёго виправляти для сучасної громади. Тільки порозуміннє народної поезії вияснило добре натуральну красу Гомерових поем; тепер вони займають велике місце і в лїтературі, і в науцї. Слава усякого утвору в тім, що б він як повнїще, ширше і глибше обмалёвав свій час, сучасне життє, — Гомерові поеми роблять се як найкраще; тогочасне життє, культура, люде, їх дух, погляди, віра, устають перед нами мов живі й ми знаємо сю давну епоку так, як нїколи не пізнали б із історії й археольогії; можна сказати, що Гомерові поеми такі-ж широкі, як життє і уся отся широкість обмалёвана з дивним хистом — ми маємо цїлу громаду одмінних характерів, цїлу ґалєрію одмінних картин і сцен, ґенїяльні начерки природи і почувань, й усе отсе загорнено в гарну і просту разом с тим форму, якої не можна вже дійти новіщому художнику. З двох Гомерових поем Греки більш поважали Ілїяду; правдиво думають, що се вони робили с погляду педаґоґічного — Ілїяда мала розвивати в ґромадї і дїтях одвагу. Для нас одначе Одиссея і її дух близчі і симпатичнїщі, як завзяття й бійки героїв Ілїяди; читаючи Одиссею, більше добуваєш втїхи, і життє тогочасне малюється в нїй далеко ширше й ріжностайнїйше.
Лютий, 1890.