гонор
|
|
Гонор — гордощі, самолюбство, повага до самого себе.
- Словарик. Пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів / склав В. Доманіцький. Київ: Товариство «Просвіта», 1906
Го́нор, ру, м. Самолюбіе, гоноръ. Рудч. Ск. II. 203. Шляхтич за гонор уха рішився. Ном. № 4211. 2) Честь, почетъ. Служить Семен, служить, а гонору йому все таки нема. О. 1861. XI. 30. Доп'явшись до високих титулів та великих гонорів. К. ХП. 125.
- Словарь української мови / упоряд. з дод. влас. матеріалу Борис Грінченко. Берлін: Українське слово, 1924
Го́нор, ру, м. 1) Самолюбие, гонор. Рудч. Ск. II. 203. Шляхтич за гонор уха рішився. Ном. № 4211. 2) Честь, почет. Служить Семен, служить, а гонору йому все таки нема. О. 1861. XI. 30. Доп'явшись до високих титулів та великих гонорів. К. ХП. 125.
- Словник української мови / упоряд. з дод. влас. матеріялу Борис Грінченко; ред. С. Єфремов, А. Ніковський. Київ: Горно, 1927–28
Го́нор, ру, м. 1) Самолюбие, гонор. Рудч. Ск. II. 203. Шляхтич за гонор уха рішився. Ном. № 4211. 2) Честь, почет. Служить Семен, служить, а гонору йому все таки нема. О. 1861. XI. 30. Доп'явшись до високих титулів та великих гонорів. К. ХП. 125.
- Грінченко Б. Д. Словник української мови / за ред. А. А. Хвилі. Київ: Соцеквидав України, 1937