Гіркий то сміх/Вперед

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
вперед

        Похідна сотня Боровича і ще одна похідна сотня дістали наказ вирушити в поле. Обі частини відставлено залізницено на Колюшки до Опочна. Дальшемали вони йти піхотою, аж доки не доженуть власної боєвої лінії, що без перестанку посувалася вперед. В Опочнім видано сотням на дорогу ще харчі і півкурінь під командою Боровича рушив на захід.
        Дивненький був це похід. Півкурінь був зложений з людей, іщо в карпатських боях належали до „гурра-сотень“. Це були вояки, що мали тоді Б-клясу. Їх висилано в Кіарпати до ріжних прифронтових робіт.
Носили на позиіцію муніцію, кілля,кільчастий дріт тощо. Направляли дороги. Коли на верхах власні фронтові частини ішліи до наступу, „гурра-частини“ стояли в долині поза склонами гори і на ціле горло кричали
„гурра“. Це мало задурити противника, що власні формації дуже сильші і його налякати. Але не так легко давався противник наполохати. Від цеї штудерної боєвої акції названо такі сотні „гурра-сотнями“.
        Людського міатеріялу було під цю пору в австро-угорській держави щораз то менше. Контрольні комісії зложені зі с:тарих емеритованих штабових старшин, $бо і генергалів, їздили по формаціях, зложених з Б і Ц-кляси. Вони робили провірку вояків, вишкробували, що далося, признавали вояків спосібними до фронтової службы і висилали до кадрів, аби з наиблищими похідниіми частинами ішли в поле. Велику
частину з тих стаїриків, авансованих на боєвиків, лукарі в кадрі і в комісіях знову признавали неспосіб; ними до фронтовсої служби, знову давали їм літеру Б

або Ц і знову відсилали до „гурра-сотень“ або подібних установ. Там знову зїздила контрольна комісія, знову признавала їх спосібними до фронтової служби і знову пересилала до кадри. Витворився такий круговорот якому ніхто не зумів найти ні початку ні кінця.
        Але було оогато і таких, що їх в кадрі також
признавано спосібними до фронтової служби і з того матеріалу творено похідні сотні загального ополчення.
        Якраз похідний півкурінь складався з таких перебірків. Всі вояки позапускали довгі бороди і вуси. Вони гадали, що через це будуть виглядати старше і хтось дасться обдурити або змилується над ними.
        — Слухайте дядьку. Л пощо ви запустили таку бороду. Може маєте сина до реклямації? — кпив собі нераз чура Степан Орищук.
        Це була алюзія до того, що ще в часі мира, коли сини мали йти до бранки, батьки вже заздалегідь запускали сильний заріст. Вони хотіли перед поборовими комісіями показатися старими і тим легше звільнити синів від війська.
         З такими вояками було доволі тяжко догонити фронт, що вже був переступив лінію Конська і наблизився до Пшитика і Радомя. Похід посувався дуже помалесеньки. Більше часу витрачувано на відпочинки
1 менажовання, а дуже маленько на марш.
        Вояки міркували собі, що це цілком не було зле.
Сюди не мучилися. Власна армія видно не потребувала тих двох сотень загального ополчення, бо і так без їх помочи ішла вперед. Якби їх потребувала, то певно станулаби і чекала, аж наспіють „хоробрілянд-яндштурмісті“. А зрештою в межичасі міг упасти Івангород. А цеж булоби для них і вигідніше і безпечніше і ліпше. Півкурінь міг прийти на готове без наражуння людей на небезпеку.
        Добре веде наш пан поручник — гозорили одні.
        Як так буде вести дальше, то ми до кінця війни доженемо фронту—відповідали другі.

        А вояцтво думало, що як упаде Івангород і Варшава і ще там може щось, то тоді „москаль“ напевно скапітулює і буде просити о мир. А тоді прийде до „ляндштурми“ напевно кінець війни. В сербських горах їх не потребували, бо це було за тяжке для них, Про війну з Італією ще майже нічого не знали. Війни з Румунією ще не було. А зрештою, що тамті проти цього фронту. Цеж війна з самим „царем“. Він від. паде, то тамті нічого не значать.
        Так міркувало вояцтво, їло менаж, спало, било воші і помалесеньки підтупцьовувало за Боровичем, що як гусак перед стадом гусей ішов напереді вільним кроком із здоровенною палицею в руці.
        Приходилося ночувати і відпочивати по селах. Населення крайнє ворожо ставилося до австрійських частин. За найбільші гроші не можна було нічого дістати. На все була одна стереотипна відповідь:
        — Німа. Москалі забралі.
        В якесь село перед Пшитиком прийшов півкурінь в саме полуднє. До Пшитика було вже тільки кілька кільометрів, але півкурінь станув тут, аби відсапнути і відменажувати. Як звичайно. Помаленьки, аби не за скоро. По смерть не треба спішитися.
        Сонце парило страшенно.
        Боровичеві і Ґольдфрухтові переїлися щоденний росіл і волове мясо. Вони пішли в село пошукати за квасним молоком. Перейшли всі хати і всюди діставали відповідь:
        — Німа. Москалі забралі.
        — То просто комічно — говорив Гольдфрухт. —
Коли кажуть, що кури, корови, коні москалі забрали, то зрозуміле, але як молоко могли москалі забрати, коли вже майже тиждень минув, як їх тут не стало, а корови стоять на стайні. Хібаж вони по відході москалів перестали доїти корови.
        Вкінці оба зважилися піти на приходство. Вступили на ганок, де стрінув їх місцевий парох, сухирлявий брунет, літ може тридцяти. Дуже ненависним оком, подивився на наших старшин і не чекаючи, що вони
скажуть, закричав:

        — Забирайтеся. Тут нема що красти. Вже все покрали такі самі злодії, як ви.
        Ґольдфрухт розумів всякі словянські мови. Знав добре по російськи, бо через кільканадцять літ був директором копалень нафти в Баку. Він добре зрозумів слова пароха, почувся в своїм старшинськім до¬
стоїнстві сильно обиджений, зробив великі очі і сказав по німецьки до Боровича:
        — Алеж це щось нечуваного. Не можна призволити, аби так обиджуванр австрійське старшинство. Його треба негайно арештувати і поставити перед воєнний суд.
        — Слухай — відповів Борович. — Це може бути якась там воєнна психоза. Може йому мадярські війська, що йдуть перед нами, зробили кривду. Зрештою знаєш, що ми маємо поручення аби зєднувати собі тутешнє населення лагідним поведенням.
        Борович звернувся до пароха і лагідним голосом почав його успокоювати. Говорив, що цеж ідуть армії осередних держав, які відбудовують Польщу, що тепер не буде насильств абсолютного царського уряду, бо буде конституція. І ще богато говорив Борович в тій
святій надії, що удасться йому купити хоч скляночку квасного молока.
        — Не потребуємо вашої Польщі. То буде австрійська Польща. Ми австрійської ані німецької Польщі не потребуємо. Мй їсамі збудуємо державу. І вашої конституції не потребуємо. В Росії за одного рубля
мав я таку конституцію, яка нікому навіть в Америці ані в Швайцарії не снилася. Бувайте здорові. Шкода тут стояти. Тут нема що красти, вже викрали! — Закінчив о. парох, війшов до хати, лопнув скляними дверима, що аж шибки задзвеніли. В замку обернувся два рази ключ; потім почули оба старинну що о.парох засував засуву і приставляв до дверей якийсь домовий предмет — мабуть скриню або куфер.
У вікнах були позамикані віконниці.
        Старшини стали ні в цих ні в тих. Подумали ще хвилину, але нічого не видумали і відійшли з нічим.

        Пшитик це була доволі сильно укріплена місцевість. Окружували її стрілецькі закопи, яких Боровим не бачив ні перед тим ні потім. Всі рови, траверзи і стіни в землянках були виложені негрубими
смерековими бальками. Кожна з них була однакова і рівнесенька, наче добирана. Всі були рівно поутинані. Землянки були великі, чисті. Під землею улаштовано доволі велику каплицю з образами святих і цілим урядженням. Видно було, що тут не було ніякої битви, бо все було ціле, ненарушене, гарне.
        Зовсім інший вид представляло собою саме місто Пшитик. Нехлюйне, як звичайно жидівські містечка, в яких майже не було мешканців іншої народности. Тепер воно було цілком завмерло. На вулицях не було дослівно ні одної людини. Всі двері домів і до склепів були позачинювані, а у вікнах попришрубовувані грубі віконниці. Далеким відгомоном лунали кроки вояків по порожніх вулицях. В дворі, що був за містом, казали, що все населення міста утікло до Радомя.
        Посеред міста розпаношилася здорова божниця. Старшини підступили до неї. Не чути було ні голосу ні жадного шелесту.
        — Цікавий я, як в такім гнізді виглядає такий дім молитви — сказав четар Гольдфрухт. Вже з назвиська можна догадатися, що Ґольдфрухт сам був жидом. Він дуже цікавився жидівськими справами. — Я кажу відважити двері.
        — Якщо це не буде яким святотатством — зауважив Борович.
        — Ніколи в світі — відповів Гольдфрухт, закликав двох вояків і казав підважити двері, що лопнули за першим потисненням і старшини станули у вході до божниці.
        З нутра подуло на них таким страшним сопухом,що вони мимохіть позатикали собі носи, аби не попадати на землю. Рівночасно приголомшив їх страшний вереск. Божниця була переповнена. Жиди, жидівки і жиденята сиділи просто одно одному на головах. Проміж ними валялося це, що звичайно жиди рятують

в першу чергу - подушки і перини. Тут збіглися сотки найбіднішого жидівського населення, ццо не мало з чим і за що утікати до Радомя, куди подалися були тільки самі богачі. Тут в божниці пересиділи вони увесь час від хвилини, коли російські війська опускали Пшитик, пересиділи, коли австрійська армія заняла цю місцевість, пересиділи аж до хвилини, коли Ґольдфрухт вивалив двері. Ніхто ні на секунду не виходив на двір. Все мабуть полагоджувано тутже на місці. За весь той час не отвирано ані дверей, ані жадного вікна, навіть на найменшу хвилину. А то тревалощось чотири чи пять днів. Можна собі уявити, яке повітря панувало в божниці.
        Борович хотів сказати декілька слів, аби їх заспокоїти і аби вийшли на двір, бо їм ніхто нічого злого не вдіє. Але пямент жидів і жидівок, вереск жиденят змагався щораз більше. Він не міг прийти до слова.
        — Коли так виглядав плач жидів на водах вавилонських то дякую слухняно—сказав Ґольдфрухт і вийшов, затикаючи собі і ніс і вуха пальцями так, як це роблять малі діти, що пускаються під воду і не вмі¬ ють давати нурка.
        Старшини показали знаками, що не можна зами¬ кати ні дверей ні віконниць і відійшли.
        Щойно пізно вечером почали снуватися коло божниці чорні тіни. Це виходили до своїх деревляних хат жиди. Коли побачили, що всюди тихо, що їх склепів ніхто не розбивав, що вояки спокійно обступили „гуляшканону“[1] і терпеливо чекають на харч, тоді вони почали помаленьки вилазити на світ і вертати до своїх небогатих домиків.
        — Вже смеркало. До старшин підходили молоді
 идики-парубки і говорили жаргоном:
        — Пане генерале!
        — Я не генерал і тут між нами нема жадного генерала—сказав Борович.
_________

        — Як ще не є, то певно ще буде — відповів жидок. — Пане генерале, може ви потребуєте вина? Я маю ренське = вино, „венгжина“, маю шампанське.
        — Деж ви те все перетримали? — питав Ґольдфрухт.
        — В гною. Я маю всякі вина, які захочете. Сам Микола Миколаєвич у мене брав вина — говорив дальше жидок. — А може хочете водки. Вона також є у мене.
        — Добрий то буде шампан з жидівського гною сказав жаргоном Гольдфрухт.
        — Пане генерале! А може хочете щось іншого...теє...? Ну ви розумієте! У нас є такі гарні дівчата. Сам цімес. Тут зараз недалеко. Можу таки зараз привести. Я може самі підете. Як тут стояли російські
війська, то я самим генералам приводив—говорив жидок дальше.
Значило, що відносини наладнувалися. Життя вступало в своє звичайне русло.
        — Тьфу, Іродове кодло! Юда Іскарйбтський—лютився цугсфірер Лагодяк, що стояв зараз таки близенько і чув ту інтересну розмову — на що він панів старшин намовляє. Буком гнати, аби аж дрантя летіло.
Минула ніч. Ранним ранком всі вставали, аби виступати в похід а властиво, аби відменажувати. Прийшов невиспаний чура Орищук і підсміхався під молодесеньким вусиком, що Ледви засіявся під носом.
        — Степане, а ти чого знов так смієшся? — спитав Борович.
        — Наші пан цугсфірер „біскуп“ — то файний пан. Вони вчера так злостилися на того жидика, що запрошував поміж дівчата, а потому перші за ним побігли. Цілу ніч там пересиділи—сказав чура.
        — То і ти там був — кинувся Борович.
        — Певно, що був! Дбо моє тіло з кавалка дерева — відповів чура і зачав чистити черевики. — Був і пан хорунжий Глявачек. Були і старшини з тамтої сотні. То тільки наші пани такі дуже побожні. Борович зітхнув:
        — Минули літа молодії...

        Чим дальше посувався півкурінь, чим довше ішла сотня, тим більше зживалися люди зі собою. Ставали правдивими „камратіма“. Яле веселости в сотні не було. Не так як серед частин зложених з самих молоденьких хлопців. Тут кожний мав на серцю якусь журбу, щось його гнітило, щось його неначе до землі придавлювало.
        Якось в поході сказав Борович:
        — Януко, панове ляндштурмісці![2] Заспівайте щось!
        Перших вісім місяців він служив серед самих молоденьких хлопів. З їх уст просто не сходили співи, жарти, а лиця їх майже ніколи не викривлював смуток. Хіба дуже рідко.
        Тут ніхто з вояків не хотів навіть співати.
        — Ябож ми на весілю, або ми попилися, або ми
молоді хлопці, аби співати — говорив хтось там під
фсом.
         Та вирвався на чоло сотні цугсфірер Чарнецький.
Ні молодий ні старий. В цивілю був залізничим підурядовцем. Він затягнув захриплим голосом:

         Там в горах Карпатах, там військо іде,
         Там наш пан оберляйтнант компанію веде.
         Там пташки щебечуть злегенька, ухахаха,
         Я голос сопілки там чути що дня.


        Ніхто не потягнув за ним.
        Та чому не співаєте? — кричав Чарнецький.
        — Легенько вам говорити, пане цугсфірер, але вам не до співу. Ви парубок, мали коханку і тепер раді, що її покинули, Я ми що? Полишали діти не знати на яке. Де нам до співу. Там вже відбили Львів, відбили наш край — а нас тут тримають. Якби так післали нас там, то розумілиби, за що битися. За свою хату, за свій край, за свою Україну. Я тут за що, за кого ? — говорив простий вояк Юрко Бугай, що не умів ні читати ні писати.
        Так тоді говорив старий ополченець і так тоді говорили всі вони.
________

        — Говориш, начеб спав. Хтось би тобі повірив Ви не співаєте, бо гадаєте, що як надїде який комендант і почує, що сотня співає, то зараз собі подумає: „От хлопці, от жваві, от здорові, давайте їх зараз до штурму на Івангород“. Не дуріть себе і не дуріть других. Військові лікарі не дадуть себе одурманити, а тим менше генерали — говорив дальше цугсфірер Чарнецький.
        Так вам здається, пане цугсфірер. А воно так є, як я кажу. Давайте нас до нашого краю, то ми покажемо, що потрафимо. Там заспіваємо — відповів Бугай.
        — Правду каже Бугай. Чому ми не маємо гинути за свій рідний край — крикнув фрайтер Стратійчук а за ним обізвалася ціла сотня.
        Сотня пішла дальше.
        Борович вже ніколи не вимагав від них, аби співали.
        Не можуть уста весело співати, коли душа болить.

  1. *) Так називали вояки полеву кухню.
  2. *) 3 німецького, по нашому: ополченці.