Гіркий то сміх/Перегляд

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Гіркий то сміх
Степан Шухевич
Перегляд
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ПЕРЕГЛЯД

I

        З кінцем весни 1925-го року прийшов поручник Борович з карпатського фронту [1] до кадри свого куріня загального ополчення, що під ту пору стояв в Стирії. Зараз таки другого дня командант кадри, майор Цофаль, віддав йому команду над похідною сотнею, що мала незадовго відійти в поле.
        Тут мав Борович трохи щастя. На два дні перед його приїздом вийшла була в поле попередня похідна сотня під командою поручника Лямпіцького, молоденького, пристійного вдівця, що мав у Львові дуже добру посаду в одній з публичних установ. Чомусь в Мірццушлягу задержали ту сотню на кілька днів.
        Командант кадри, майор Цофаль, мав при собі молоденьку, дуже гарну сестріницю з Черновець. Лямпіцький був ^добрим кандидатом на жениха і тому майор Цофаль разом зі своєю жінкою, сестрою і шурином старалися зблизити його до своєї кревнячки. Вже навіть були устійнилися між молодими деякі сусідсько-приязні відносини, коли нараз поручник
Лямпіцький мусів відійти зі своєю сотнею на фронт. Нічого не помогло це, що майор Цофаль кілька разів їздив до Воєнної Команди і просив, аби поручника Лямпіцького замінили яким иншим старшиною. Він мусів відійти.
        Тепер, коли Борович прийшов до кадри, засвитала у майора Цофаля і його родини нова надія.
________

Поручник Лямпіцький стояв ще зі своєю сотнею в Мірццушлягу. Майор Цофаль не довго надумувався. Він поїхав до Воєнної Команди і запропонував виміну Лямпіцького за Боровича. Алє тут стрінувся знову
з рішучою відмовою. Йому сказали, що поручник Лямпіцький вже не стояв в розпорядимости Воєнної Команди і тому вона не може нічого зробити.
Лямпіцький мусів відійти зі своєю сотнею на галицький фронт.
        Борович мав щастя, бо Лямпіцький поляг на периферіях Львова, при заниманні цього міста.
        — Хто знає, чи та сама доля не булаб мене також стрінула — говорив він бувало. Правда, він не боявся смерти. Не тому, аби був
такий відражний. Але коли в серпні 1914-го року ішов на війну, сказав сам собі твердо, що не поляже, щоціло верне до дому. Те тверде переконання незмінено заховалося у нього до тепер і мабуть воно підсвідомо кермувало його дотеперішнім поводженням. Через цілий час він був майже без перерви на фронті; нераз бував в дуже небезпечних ситуаціях і завсіди щасливо виходив з небезпеки. Його кроки не були ніколи плянові і тільн« те тверде переконання, та тверда віра в
своє щастя кермувала його волею, його діланнями вибила його з небезпек.
        Сотня ?????ального ополчення була дуже інтересна. Вона у в своїм складі двох підпоручників, віденчуків Дона і Ґольдфрухта, хорунжого, чеха, Глявачка, старшого десятника, Крамера. Це був віденський огородник, страшний пяниця, але поза тим дуже гарна людина. Зрештою в її склад входило кільканадцять підстаршин і до двісті вояків— ополченців. Всі вони були зі східної Галичини. Було кількох поляків,
три жиди а решта самі українці. За виїмком чури Боровича і ополченця Івана Кониша, всі вони були люди старші; кожний з них лишив дома жінку і більше або менше число дітей, кожний з них лишив або своє господарство або ремесло. Ще був один старий парубок, фрайтер Стратшчук. Йому вже давно було минуло сорок років. Його називали „радикалом“. Був

дугсфірер[2] Лагодяк, свояк якогось висшого духовника і мабуть тому його прозивали „біскупом“. Був жидок з Будапешту, Берковіч, що в цивілю був дамським кравцем. Це були важніші особи з сотні, з котрими читачеві нераз прийдеться стрінути.
        Старшини просто милосердилися над тими підстаркуватими вояками і не робили з ними ніяких тяжких вправ.
        На забаві в війну скоро проминув час одного місяця і поручник Борович опинився зі своєю похідною сотнею у Пйотркові, в Польськім Королівстві.

II


        Був це час, коли командування армій осередних держав вело велику офензиву на т. зв. російськім фронті. Як спілі яблока падали в руки обєднаних армій одно місто за другим. Армії швидко посувалися
вперед. Говорили про недалекий штурм на Івангород і Варшаву. На тім відтинку вправді стояли німецькі армейські групи, але до них був приділений семигородський корпус генерала Кевеша, котрого напрямна йшлаякраз на Івангород.
        В Пйотркові зібрано більше число похідних сотень і курінів. Вони мали перед головним наступом поповнити фронтові формації і їх скріпити. В тому місті підготовлювано похідні частини до майбутньої боротьби, до штурму Івангорода. А вояки малювали цей штурм в своїй уяві в не дуже рожевих красках.
        Загальна опінія вояків зачислювала Івангород донайсильніших кріпостей світа. Вони розказували собі просто неправдоподібні річі про його страхіття, про великі бетонові верки,[3] про важкі гармати, що були сховані під землею, а тільки, коли мали віддати стріл, електрична сила несподівано видвигала їх на поверхню землі і по стрілі зараз знову ховала їх під землю. Оповідали про таке сильне світло рефлєкторів, що
___________
 

копи воно впало на очі вояків, то вони сліпли на віки; говорили про широчезні дротяні засіки, насичені сильною електричною струею, про те, що між дротяними засіками один при однім були викопані вовчі доли, а на їх еподах повбивані гострі палі; говорили про глибокі і широкі рови, якими мали бути обведені всі верки. Як тільки облягаючі увійдуть до тих ровів „він“[4] потисне тільки один невеличкий гудзик і вода зараз .наповнить вщерть всі рови і все військо витопить. Говорили собі про те, що цілий Івангород підмінований, що колиб навіть удалося облягаючим заняти кріпость, „він“ знов потисне инший маленький, електричний гудзик і тоді ціле місто, всі верки, вся околиця разом зі всім військом вилетять в повітря. Говорили ще инші, ще страшніші річі, навіть про те, що в Іван-
городі води не можна буде пити, бо всі криниці затроені і заражені чумою.
        Все вояцтво з жахом, але і з деякою пошаною говорило про Івангород. Один допитувався у другого, бо хотів довідатися щось менше страшного, але довідувався щось іще страшнішого. Кожний старався,
аби відхід до фронтової формації припізниги, аби прийти аж тоді, коли Івангород вже впаде. Вояки голосилися хорими. Яле це не помагало. Військового лікаря не обдуриш. Він не бачив хороби понизше 38 степенів горячки. Такий був наказ. Аби ти мав таки зараз сконати. Зрештою, що значить смерть вояка. Кінь, то инша справа. Кінь, корова, навіть вівця коштує гроші, а вояків діставала держава за дурно. Так міркувало собі вояцтво. Не признавали лікарі хорими тіравдивих недужих, а тим менше могли признавати ними здорових. Вправді вояки щось там між собою говерили, що жиди всі здорові і молоді сидять в запіллю як хорі, але в це не можна було вірити,
        І старшинам не дуже то забагалося іти, аби на мурах Івангороду здобувати німецький залізний хрест на груди, або таки деревляний хрест на свою могилу. Вони робили представлення, що їх люди недавно вер-
________

нули з карпатських боїв, що дуже перетомлені. На цепіставали відповідь, що все військо перемучене, а похідні частини припочали в запіллі і тепер в етапній смузі. На представлення старшин, що їх вояки старі, була готова відповідь, що це люди в силі віку і якраз вони найліпше видержать труди облоги, а коли старшини сказали, що вояки не обучені в веденні облоги, тоді діставали відповідь, що треба більше з частинами оправляти і не призволити, аби вони розлінивлювалися.
        Міжтим прийшли до Пйотрокова ще три сотні загального ополчення. Всіх їх злучили в один похідний курінь під командою сотника Германа. Він мав давати; провід в обучуванню вояків.
        Герман—це була дуже гарна і симпатична людина. Він зараз тйки заприязнився майже зі всіма старшинами. Лишив їм повну свободу в веденню, вправ. Цілими пополуднями і вечерами пересиджував з ними;
по ресторанах, де весело перебували послідні хвилі. Кожний хотів ще трохи забавитися. Штурм на Івангород був за плечима, а там може чигала смерть, а може страшне каліцтво.
        А вояки здебільше пересиджували без роботи; і питали один одного:
        — Я що, як там той Іван? Мабуть твердий він. Не дурно його Іваном назвали.

III


        Котрогось дня дістали всі чотири похідні сотні, наказ, аби на другий день, о першій годині зполудня, станули на площі військових вправ. Там мав приїхати сам командант корпуса генерал Кевеш. Він мав переглянути сотні і вирішити, котрі з них найліпше обучені. Ті сотні мали негайно відійти на фронт. В приказі було сказано, що не буде парадного прийому, тільки сотні будуть вправляти, а генерал мав цьому
приглядатися.
        Вже о одинадцятій годині перед полуднем вилягли сотні на велике поле вправ за Пйотрковом. Три

перші сотні позанимали місця близько входу. Поручник Борович завів своїх людей аж на кінець полявправ. Це зробив він не без причини. Виходив з такого заложення. Перші сотні буде генерал переглядати дуже уважно і точно, бо буде ще свіжий, але коли прийде до послідної і найдальшої, тоді буде вже перемучений і перегляд піде скоро, бо генерал певно буде спішитися до своєї команди.
        В тому місці, де Борович станув зі своїми вояками, були викопані стрілецькі рови, якраз для одної сотні. Рови не були разом, але трохи порозкидувані.
        Вже було літо. Полудневе сонце сердечно припікало, Вояки охляли. Яби не мучити людей, Борович наказав сотні обсадити порожні стрілецькі рови і вправляти в прицілі, стрілянні і мірянні віддалі. Звичайна маркірація. Три инші сотні виконували головно томлячі
вправи парадного маршу, зворотів тощо.
        Старшини сотні Боровича зібралися коло нього : забавлялися балачдою. Вправи з вояками мали аж до приходу генерала вести самі підстаршини. Кожному воякові подано ціль, до якої мав міряти і провірено
кроками віддаль, аби вояк знав, як має відповісти, коли генерал спитає про віддаль. Кожний вояк за десять мінут знав, що буде відповідати генералові.
        Сонце сильно пекло. Пополуднє — це якраз така пора дня, коли людині мимохіть клеяться повіки до сну. Особливо, коли пригріє, сонце. Тоді вже тяжко себе опанувати. Тоді ніяка сила не здержить вояка від
сну, особливо коли він приляже до землі.
        Вояки лежали в стрілецьких ровах непорущно. Кожний знав, що має сказати на запит генерала. Спершу вони ніби ціляли. Дедальше почали їх повіки ставати все тящими. Якось незвичайно важко було їх піднімати
вгору. Вкінці сон переміг вояків і все вояцтво сотні Боровича заснуло твердим, солодким сном праведних.
        Борович враз зі своїми старшинами сидів осторонь. Вони забалакалися на добре. Здорове хропіння вояків вправді доходило до їх ушей, але вони не будили їх. Чекали аж від входу затрублять сигнал, що генерал приїхав.

        Цим разом щастя опустило Боровича. На його пакість цього дня віяв полудневий, горячий вітер, до входу на площу вправ. На це не звертав ніхто уваги і ніхто навіть не подумав про те, що при такім напрямку вітру, можна буде не почути сигналів. Це якраз сталося.
        Якось припадково четар Гольдфрухт звернув голову до прочих трьох сотень і аж сполотнів.
        — Пане поручнику, пан генерал вже тут; він вже переглянув перших дві сотні і якраз тепер кінчить перегляд третьої. За хвилину він буде у нас — сказав переляканий Гольдфрухт.
        Всі старшини зірвалися з землі мов опарені. Дійсно, генерал Кевеш вже кінчив перегляд третьої сотні, вже прощався з її командантом і звернув свої кроки до сотні Боровича.
        — Біжіть швидко до своїх чет і побудіть людей, бо буде великий скандал — сказав Борович до старшин, а сам прискореним кроком пішов напроти генерала, що саме вже йшов до нього.
        Старшини кинулися будити роєвих, а роєвих вояків.
        Борович приступив до генерала Кевеша і зложив приписаний звіт. Цей послідний запитав, з яких людей зложена сотня і пішов оглянути вояків. Попереду ішов генерал і сотник Герман, а за ними на яких пять кроків поступали полковник генерального штабу Зайдлєр, що був тоді начальником штабу корпуса[5] і пор. Борович, а ще дальше ішли адютанти і ординансові старшини.
        Генерал приглядався до вояків, ставав, щоби запитати, куди кожний з них ціляє, яка віддаль до цілі, провірював мірник. Вояки виучені відповідали зовсім добре. Вкінці сказав генерал:
        — От тільки такі вправи треба під цю пору робити з вояками. Це єдино доцільне. Пощо мені тих
______

формальних парадних зворотів, маршів і таке иншн. Вони на війні злишні.
        Вже наближувалися до лівого крила сотні. Борович був вже вдоволений, що перегляд вдався щасливо, коли нараз...
        В четвертій четі один рій лежав в рові, що був трохи позаду цілої сотні. Генерал мав цілу сотню по правій стороні, а цей один рій лежав в стрілецькім рові по його лівій руці. Він щасливо минув і цей рій
і навіть не зауважив його. Та коли полковник Зайдлєр разом з Боровичем переходили коло цього роя, з рова дійшло до їх ушей здорове хропіння людини, що заснула твердим, здоровим сном.
        Борович сполотнів. Полковник Зайдлєр поглянув на роя і сказав:
        — Слухай! Дивися, ті люди сплять.
        Борович став ні в цих ні в тих. Четар забув побудити вояків і вони всі спали сном блаженних. Навіть підстаршини. Бідний поручник просто забув язика в губі і не знав, що має сказати.
        — То дуже добре! Це мусять бути дуже відважні люди. Коли вони не бояться навіть свого команданта і сплять підчас перегляду, то вони певно не будуть-боятися і російського війська. Бо командант то най¬
більший ворог вояка — засміявся Зайдлєр. Перегляд скінчився. Генерал дуже хвалив сотню Боровича і запитав, чи він не має якого спеціяльного побажання.
        — Пане генерале! Є такий звичай в нашій армії, що українців розділюють по ріжних частинах, аби не творили одноцільної, нероздільної формації. У мене є майже виключно українці. Прошу їх лишити в одній сотні так, як вони є. Люди зі собою зжилися, а коли їх розділити між ріжні народности, вони зараз впадуть на дусі.
        — Чи берете на себе повну відвічальність за всіх ваших людей? — спитав Кевеш.
        — Так, пане генерале! Найповнішу! — відповів Борович.

        Генерал подивився питаючо на полковника Зайдлєра, а цей докинув:
        — Спеціяльно ця сотня може остати так, як вона тепер є. Я мав нагоду бачити, що це дуже гарні і дуже відважні люди — сказав полковник.
— То дай приказ на фронт, щоцеї сотні не сміє ніхто розділювати. Має остати ціла — закінчив генерал і попрощався.
        Слово генерала сталося ділом. Сотні ополченців не розділювано аж до кінця війни.

  1. *) Бої в Карпатах описує автор в осібній книжці: „Вісім місяців серед УСС — ів“, що вийде накладом „Червоної Калини“.
  2. *) Десятник.
  3. **) Форти
  4. *) Ворога називали вояки завсіди словом „він“.
  5. *) Пізніше був начальником військової канцелярії цісаря Карла І.