Гіркий то сміх/«Непорозуміння»

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Гіркий то сміх
Степан Шухевич
„Непорозуміння“
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
„НЕПОРОЗУМІННЯ“


        Нині Успеніє Богородиці.
        Отець Євген Борович, кремезний, шістьдесятьсемилітній мущина. Його поважний і енергійний вигляд відбиває від звичайного окружения. Як щодня так і нині він встав раненько, відмовив поранні молитви і якраз
прибирався до голення. Це був до деякої міри святочний момент. Служниця подавала до голярки теплу воду, О. Борович сідав в пантальонах і сорочці перед зеркалом, обгортав широчезні і здорові груди та шию рушником, розроблював мило і голився.
        Якраз, коли сьогодні о. Борович підготовлявся до голення, увійшов до кімнати вже добре підстаркуватий дяк, Андрух Павлушко. О. Борович не долюблював свого дяка. Мав до цього одну причину більше, як всі інші парохи. Бо звичайно парохи не терплять своїх дяків. Павлушко залюбки потягав з флящини. Ба, що гірше. Злі язики говорили, що він часами в дуже торжественні свята, любив брати зі собою на церковні
хори флящину з горілкою і там від часу до часу потягав серед найбільше святочних хвиль. Горілка викликала в нім помітні наслідки. Чим менше було горілки у флящині, тим більше старий Павлушко захрипав і тим частіше кліпав очима, так що наприкінці відправи звичайно був вже зовсім захриплий а очі блимали без перестанку.
        — Слава Ісусу Христу — сказав Павлушко. — Прощу єгомосця, чи нині вільно дзвонити на Службу Божу?
         Павлушко стояв за о. Боровичем, але цей хоч відвернений до нього плечима, побачив в зеркалі, яке

мав перед собою, що дяк доволі скоро кліпав очима.
Панотець сказав до нього:
        - Ов! Ви вже так рано собі підпили? Бійтеся Бога, та перед Богослуженням? Далиб ви вже спокінтим піятикам.
        - Та прошу єгомосця, прийшла до села команда бригади і у мене закватирували кількох підстаршин. Вони в ночі трохи забавлялися мене запросили. Тяжко було їм відмовити- Прошу єгомсця, чи вільно дзвонити?
        - А чомужби не вільно? - запитав о. Борович.
        - Люди говорять, що підчас вжни заборонено дзвонити. Кажуть, що в цей спосіб дають знаки ворогові і тому команди заборонили дзвонити - відповів Павлушко.
        — Я нічого про таку заборону не читав-сказав о. Борович. - Зрештою де твої москалі. Хто знає, чи вони навіть ввійшли до Галичини. Яж щоднини читаю часописи, а в них воєнні звідомлення. Наші війська
бють всюди. Я знаю, що ти хотівби мати тут як най швидше москалів, але до цього не прийде. Чомужби не вільно було дзвонити?
        - Що з того що 6 газетах пишуть. Мабуть те все неправда. Приїхав Боцманів Гершко і казав, що російські війська вже десь недалеко Красного, а з Красного до нас недалеко. Тільки трохи більше чим тримилі — говорив захриплим голосом дяк.
        - Ви тільки вірите в те, що вам скаже жид читайте часописи! ам вичитаєте щось зовсім інше адже наш генеральний штаб не подававби неправди. Зрештою підіть до команди бригади і там спитайте, вільно дзвонити.
        Павлушко почіхався в голову, постояв ще хвилину, покрутив в руках капелюх, бо не знав, як до кого доступати в такій високій команді. По хвилині вийшов
        О. Борович розробив мило , намилив ним обличчя і почав голитися; при чім виконував ріжні, більше і менше дивоглядні викривлення, як це звичайно роблять ті, що самі голяться.

        По хвилині відізвалися церковні дзвони, що скликували вірних на всеночне. Пані Боровичева, шістьдесятьлітня старушка, встала ще раніше від свого мужа і тепер принесла до кімнати пять просфор і маленьку фляшочку вина. їх мав забрати паламар, як прийде з кадильницею, аби до неї нагорнути вугля зпід парохіяльної кухні.
        О. Борович вже був обголив лице один раз, потягнув по нім сюди і туди рукою, аби переконатися, де ще є волосся, намилив другий раз і почав дальше потягати бритвою по обличчі. Якраз втім моменті побачив через вікно, що на парохіяльне подвіря увійшла австрійська військова стежа, зложена з чотирох піхотинців під командою капраля. Вони скорим кроком перейшли подвіря і пішли до дверей парохіяльного дому. О. Борович оголив був тільки половину лиця, коли стежа увійшла до кухні.
        — Де є ваш священик? — спитав по німецьки капрапь у служниці.
        Та показала рукою на двері до кімнати, в якій був о. Борович. Стежа увійшла. О. Борович з напів намиленим а напів чистим лицем встав від стола і звернувся до коменданта стежі, аби спитатися, чого
цей собі бажає. Та не вспів він ще й отворити уст, як капраль різко сказав до нього:
        — Вас арештуюі Ви наказали давати знати дзвонами, що в вашім селі є команда бригади; ви зрадник і за це команда бригади наказала вас арештувати і повісити. Ходіть з нами.
        О. Борович міг всього надіятися, тільки не цього. Його всі знали в повіті як Українця. Староство знало мого як дуже льояльного австрійського горожанина і коли в повіті арештовано богато, вивезено або навіть розстріляно за „москвофільство“, то йому навіть ніхто не подумавби зробити такого закиду. Він зараз вибухом війни улаштував в своїм селі разом зі своми парохіянами, власними таки коштами, шпиталь для австрійського війська на сорок ліжок. Сам особисто агітував за шпиталем, сам їздив до Львова, щоби за заскладові гроші закупити ліжка і інші речі для ула-

дження шпиталя, а тепер на склоні свого життя станув під закидом головної зради.
        І що за дивний закид. Таж генеральний штаб в своїх оригінальних звідомленнях ще вчера подавав, що російську армію здержують на кордоні, а тут нараз далеко від границі держави команда бригади боїться, аби москалі не почули дзвонів з села, положеного майже під самим Львовом. Де кум, а де коровай.
        Так думав о. Борович, коли стежа вела його дорогою через село. Дивний вид представляв собою цей „полонений“. Старий, кремезний священик. Його біла як слонева кість лисина світилася в лучах серпневого
сонця, що доволі високо було піднеслося на небосклоні. Краї голови вінчав тонесенький пасочок, як сніг білого, волосся, що сріблилося в соняшних Лучах. Половина лиця була обголена, друга половина намилена. Був убраний тільки в черевиках, сорочці і штанах. Стежа забрала його так, як його застала при голенні.
        По дорозі ставали люди, власні парохіяни, кланялися низенько і тишком говорили:
        — Господи. Таж це нашого єгомостя повели. Та за що?
Посеред села коло церкви, напроти школи була невеличка площа, де в неділю збиралися люди, аби поговорити. До школи спровадилася вчера вечером команда бригади: це можна було пізнати по вивішенім чорно-жовтім прапорчику і написі в німецькій мові.
        О. Боровича підвели до одної з верб, що росли на площі. Там зібралося вже було богато громадян, старих і малих. По середині, окружені жовнірами стояли дяк Павлушко і місцевий управитель школи, українець Мулькевич. Оба вони тряслися зі страху як лист на деревині. О. Боровича уставили разом з ними.
        Якийсь майор почав допит. Він розумів і говорив тільки по німецьки. О. Борович знав знаменито ту мову. Він ходив до школи ще тоді, коли по школах в Галичині вчили по німецьки. Тому вжили його рівночасно також як товмача.
        Допит виявив, що коли Павлушко з дорученні о. Боровича йшов до команди бригади спитати, чи

<poem>вільно дзвонити, подибав по дорозі управителя школи Мулькевича і став з ним на нараду, як зайти до команди бригади і як і кого там питати. На це надійшов якийсь жандарм, що утікав з прифронтової полоси до Львова. До нього звернувся Мулькевич з запитом, чи вільно дзвонити.         —Allerdings! — відповів жандарм і скоро відійшов своєю дорогою.         Мулькевич вияснив Павлушкові, що вільно дзвонити. Цей зараз пішов до дзвіниці і задзвонив.         — Ви всі зрадники! Це все, що ви говорите, це все неправда. Даю вам пів. години часу. Маєте післати когось, аби за той час привів того жандарма; як він прийде і потвердить вашу оборону, тоді вас випустять. Колиж це до пів години не станеться, тоді повішаю вас всіх трьох на цих вербах, серед села, для відстрашення людности, аби не давала ворогові знаків. Ви всі зрадники. Вам шкода кульки. Вас повішаємо — сказав майор.         — Алеж пане майоре. Як можна так зараз підозрівати о зносини з російським військом? — говорив Борович. — Російська армія бється десь там за Збручем, а тут двайцять пять кільометрів від Львова; деж вони можуть чути наші дзвони?         — Був виразний наказ, що в прифронтовій смузі не вільно дзвонити — сухо відповів майор.         — Такого наказу нам ніхто не подавав до відома — відповів о. Борович. — Зрештою ми не є в прифронтовій смузі. Ще вчера я читав звідомлення нашого генерального штабу, що наша армія хоробро здержує ворога на границях держави.         Майор нетерпеливо махнув рукою і сказав:         — Ви мені крутите голову звідомленнями генерального штабу. Хто в ті звідомлення нині ще вірить. Якраз зачалася нині велика битва під Красним. Чиж ви не чуєте, як близько ревуть гармати? Ціле ваше говорення, це тільки звичайні викрути. Тепер вже восьма година. Як до години пів до девятої не прийде жандарм, що ви про нього говорили і не потвердь вашої оборони, вас всіх трьох повішають.<poem>

        Майор віддалився. О. Борович повів кругом очима. Ціла площа була забита парохіянами. Переважали жінки. Мущини пішли на війну. Всі були святочно поприбирані, бо було дуже велике свято. Неодна жінка вибиралася на відпуст до Львова, аби там помолитися за свого чоловіка, що пішов на „цісарську службу“. Вони всі мали перестрашені лиця. Ахкали. Дехто тихесенько схлипував, бо любили свого старенького пароха. Були такі дні нераз давніше, що парохіяни трохи посварилися зі своїм панотцем, але тепер, коли вибухла війна, коли перед всіми станула марево смерти, голоду і інших великих нещасть, вони всі погодилися і полюбилися, як одна велика сімя.
        До о. Боровича підійшов начальник громади, зняв шапку і з великою пошаною поцілував його в руку. О. Борович коротенько розповів йому свою пригоду і просив, аби він казав відшукати і привести жандарма.
Начальник посадив зараз на коня якогось сімнацятьлітнього хлопчину і післав його навздогін.
        А о. Борович з Павлушком і Мулькевичем стояли під вербами, на яких мали через пів години повиснути. Його вразили слова майора, що російська армія вже так недалеко. Він вправді чув вчера у Львові від знайомих і від свого сина, що на фронті не добре, але ніколи не думав, що аж так лихо. Зрештою він свято вірив у всі слова генерального штабу, так само, як свято вірив у всі слова і письма цісаря і міністрів і інших центральних властей. Вихований в дусі великого льоялізму, цей просто святий чоловік, якому ніхто не міг закинути неправди, не міг зрозуміти, аби офіціяльні звіти верховної команди були брехливі.
        А тимчасом дійсність засвідчувала, що так воно було. Як на долоні було видно зпід верби гостинець, що веде зі Золочева до Львова. Ним їхали неперерваним шнуром вози таборів австрійської армії. Попри
них другим таким самим рядом їхали і йшли таки піхотою селяни, жиди, інтелігенти. Якби на фронті було не так дуже зле, то не йшлоби тих нещасливих тільки богато. А від сторони Красного гуділо, як колиб наближувалася страшна буря. Та це не могла бути буря.

Небосклін був чистенький. Ні одної, найменшої, хмариночки не було на ньому. З цього було аж надто ясно, що це не гуркіт громів, але рев гармат доходив зі сходу з недалекого вже фронту.
        Аж тепер на старости літ переконався, що навіть тим високим властям неможна було вірити. І вони говорили неправду.
        О. Борович засмутився. Та не гризла його власна доля. Він болів над тим, що лишав самітними двою паніматку і доньку. Єдиний син пішов на війну з Українськими Січовими Стрільцями. Дочка з двоїми своїми
дітьми зїхала до нього знад границі, бо тут далеко від кордону чула себе безпечнішою. Тепер мав він лишити їх всіх беззахисних. Його повішають. На його місце прийде наслідник і серед війни всі ті найдорозші йому особи викине просто на вулицю.
        Не про себе думав під цю хвилину о. Борович.
        І сльоза покотилася по його старечому лиці.
        А час визначений майором летів стрілою. Коли чекається на потяг, або на когось, що має прийти до нас, коли чекається серед нормальних відносин, тоді час довжиться в безконечність, хвилини стають роком. Колиж чоловік знає, що має визначену коротесеньку часинку життя, коли він бачить той гарний світ, коли віщхотівби на ньому ще як найдовше пожити,хотівби побути зі звоїми найдорозшими, тоді час летить стрілою і засуджений на смерть 4 навіть не оглянеться, коли проминула призначена ще для нього хвилина часу. Час це великий збиточник.
        Прибігла старенька паніматка і кинулася на груди свого мужа. Вона в своїх задушевних мріях і в своїх тихих розмовах, коли довгими, зимовими вечерами сасиділи в своїй кімнаті, навіть ніколи не подумала про можливість, що так будуть обоє розставатися на віки.
        Вона сказала, що не покине його до послідної хвилини і коли його вішають, то нехай вже і її повіь разом. Разом чесно жили ціле життя, нехай тепер обоє разом приймуть незаслужену соромну кару.

<poem>        На приказ старшини, що мав командувати екзекуцією, два вояки вхопили паніматку попід руки і відвели на попівство. Вона, зломана, не потрафила сказати ні слова більше. Гіркі сльози річкою поплили по її лиці. Сивіюче волосся розсипалося по раменах і вона мовчки дала себе провадити. Так обоє розпрощалися.         Сумно, сумно глядів панотець за своєю старенькою- дружиною. По хвилині звернувся до Павлушка і сказав:         — Видите, реєнтий, то все через ваше лінивство. Кілько разів я вже вас ганьбив за вашу лінь, а ви до смерти лишилися однакові. Що вам булоби пошкодило піти два кроки дальше, до команди бриґади і запитати, так як я вам казав. Ні! Вам не хотілося і тепер нас трьох за пусте і марне мусить тратити життя. Не булоб жалю, колиби було хоч за що; а то і плюнути не варто. Коли ви не знали,куди треба іти, треба було мені казати. Я бувби сам пішов.         Павлушко спустив голову, стояв зрезиїнований і мовчав. Він також кидав жінку небогу і немалу громадку діточок. Мулькевич дрожав на цілому тілі і повторював:         — За що, за що?         Надїхав на спіненім коні висланий хлопець. Він сказав, що по дорозі дігнав жандарма. Просив його аби вернувся, бо від цього залежить життя трьох лю дей, але той відповів, що не верне, бо мусить і ті дальше. Він ще сказав, що його не обходить, колі повішають трьох зрадників. Буде їх менше на світі.         Всіх зморозило. Прийшла та страшна хвилина коли трьох людей мало стратити, найневенніші в світі, життя. Страшно глядіти як убивають невинні людей.         Бригада, якої команда стояла в селі, походила і Стирії і в часі мира була стаціонована в Ґрацу. Власне коли надїхав післанець зі сумною вісткою, переході коло майбутнього місця страчення, приділений до команди бригади сотник, Бергер. Він задержався, зарозпитати, про що йде. Йому розповіли.

         — Отче! То ви називаєтеся Борович? Чи ви знаєте штабового лікаря Боровича? Він служив давніше в-другім босняцькім полку піхоти — спитав Бергер Боровича.
        — Так, це мій рідний брат — відповів о. Борович.
        — А Степана Боровича знаєте? Того, що перед двадцяти літами служив в Грацу при семім полку піхоти? — питав дальше Бергер.
         — Як не знати. Цеж мій син.
         — Деж він тепер? — питав дальше Бергер.
        — Пішов на війну. Служить при Українських Січових Стрільцях — сказав о. Борович.
        — Цеж мій щирий товариш з часів нашої спільної військової служби — говорив Бергер. — Отче, цеж неможливе! Ваш рідний брат високим військовим достойником. Ваш син при українських добровольцях, а вас мають вішати за головну зраду. Просто не хочеться вірити.
        — Додайте до того ще й це, що за моїм почином повстав тут в селі шпиталь для війська, а тоді зрозумієте, який з мене зрадник — вияснював о. Борович.
        — Це страшне! Це якесь фатальне непорозу?пння — крикнув Бергер і побіг до команди бриади.
         По хвилині вийшов з команди бригади той самий майор, що перед пів години робив допит. Він приблизився до нещасних, приступив до о. Боровича, простягнув до нього руку і сказав:
        — Даруйте, отче, за цю велику прикрість. Сталося велике непорозуміння. Щастя, що нагодився сотник Бергер і нас зорієнтував. Ви всі вільні і можете іти домів. Але на будуче не занадто вірте звідомленням нашого генерального штабу. З нами дуже зле. За два-три дні москалі можуть бути тут. Якраз є відомість, що під Красним битва розвивається не надто для нас щасливо. Мабуть будуть евакуувати
Ваше село. І то вже, здається, нині або найдальше Завтра. — Але я вже надто богато вам сказав. Затри-

майте це тільки для себе. Даруйте мені цю велику похибку. Прощавайте.
        Всім спав камінь зі серця. Щирі парохіяни громадою відвели о. Боровича до його дому.
        Вечером вже не було команди бригади в селі а гостинцем на захід ішли утікачі, щораз то густіше...