Гіркий то сміх/Паніка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ПАНІКА

        Війна почалася таки не на жарти, таки направду. Ті, що ніби хотіли замирити посварених сусідів, тепер самі спішилися, аби від себе виповісти війну. Скоренько, аби не було за пізно. Як той голодний гість, що йде на прошений обід і аж підбігає, аби не прийшов за пізно, аби перед ним не поїли всього.
        В часописах появилися перші офіціяльні воєнні зщдомлення. Всюди австріяки били москаля, що аж тріщало. Всюди йшли вперід.
        З фронту почали напливати потяги з раненими. Наповнювалися військові шпиталі. Лікарі забралися до гібсвого ремесла. Дентист лікував умові недуги, окуліст виконував операції, а лікар від умових недуг рвав і лікував зуби. Наказ наказом. Де кого поставили, там мусів виконувати службу. Навіть всупереч своїй волі.
        Борович вже був нарокував[1] до війська, але дігав осібне завдання і для його виконання мусів лишитися у Львові. Його сильно заболів,зуб. Не мав грошей на цивільного лікаря, тому пішов до військового. Зрештою цивільних лікарів майже не було,
асе пішло до війська.
         Лікар оглянув, обмацав пальцями всі зуби і казав свому чурі держати Боровича сильно за голову, потім заложив одинокі свої кліщі на зуба, але не на того, що болів. Борович почав кричати і давати руками знаки, що лікар зле трапив. Та це нічого не по-
_____________

могло. Чура сильно держав за голову, а лікар сіпну кліщами і зірвав корону із зовсім здорового зуба.
        — Алеж, пане докторе, мене болів не той зуб тільки сусідний. Ви мені знищили зовсім здорового зуба — жалувався Боровим.
        — Нічого не шкодить, нічого не шкодить — потішав лікар. — Я зараз вирву хорого.
        Сильний, як медвідь.чура вхопив Боровича за голову, заперся ногами о землю і з цілої сили притиснув голову до опертя крісла. Знову заложив лікар свої кліщі, але цим разом вже на хорого зуба. Чура згі
перся сильніше ногами об землю. Хрусть — лікар шар пнув і зірвав корону з хорого зуба.
        З болю заплили Боровичеві очі слезами.
        — Пане докторе! Таж ви не вирвали мені вид одного зуба, тільки зірвали корони аж з двох — жалувався Борович.
        — Нічого не шкодить, нічого не шкодить. Вони часом буває добре, коли зрушиться зуба і його сусіда. Тоді він перестає боліти — потішав лікар.
        — Алеж як можна так рвати — нарікав дальше Борович.
        — Вибачайте, але я не дентист. Я у рванні зубі не маю найменшої практики. Приділили мене тут до команди, дали одні кліщі і мушу рвати. Я в дійсності психіятр, спеціяліст від умових недуг — виправдувавс лікар.
        — Ах, тепер я вже й не дивуюся, що я мало з ум
не зійшов, коли ви стали мене лікувати — терпко, сказав Борович і вийшов.
        Львів мав велику сензацію.
        Під Сокалем взяли австрійські війська першого московського солдата в полон. До команди корпуса до Львова, привезли його самоходом аж зпід Жовкви їхало трьох вояків, з набитими на кріси штиками, і двоє старшин з револьверами в руках. Так сильно ескортували того нещасного першого полоненого. Аби народ бачив, що є якийсь подвиг, везли його в день самими головнішими вулицями міста. Люди ставали і дивилися на того скромного хлопця в сірій шинелі. Жиди

не могли зорієнтуватися, чи мають на нього плювати і кидати камінями, чи ні. Показували собі взаїмно і казали:
        — Кік. А козак!
        Заповіджено, що занято Радивилів, що взято в полон богато ворожого війська і що всіх полонених ведуть до столиці. Мешканці Львова, жадні сензації і новин, цілий день вистоювали на пішоходах і викували транспорту полонених. Яле транспорт не приходив.
        — Вони їх аж завтра приведуть. Транспорт певно задержали десь в Краснім або Бродах, аби переслухати полонених — вияснював якийсь старий Гімназійний вчитель, що давно-давно служив при війську, ще як стріляли з „верндлів“. Він щось трохи на тім всім розумівся.
        — Я може їх повезли просто до Відня — говорив інший.
        — Деж таке можна говорити. Видно, що ви при війську не були. їх мусять передавати в службовій дорозі. Від полку до бригади, від бригади до дивізії, від дивізії до корпусу, від корпусу до армії — вияснював професор і таки на вулиці зачав виклад про урядову маніпуляцію по військових командах і установах. А все докладно, помаленьки, педантично як учням в школі.
        На другий день не було полонених. Яні на третій, ані на четвертий. Людям вже знудилося чекати вони перестали.
        А міжтим „гемба-почта“ принесла з фронту не дуже потішаючі відомості, що цілком перечили звідомвенням генерального штабу. Говорили, що на фронті зле, що цілком зле, що російські війська вже давно переступили границі держави і хоч звільна, але певно посувалися на захід.
        —- Жиди мають свою власну почту. Вони все зараз знають. Мають скорі і зовсім певні відомості—говорив старий парубок, судовий радник Грицак. Він бувписий як коліно, а скупий як мало хто інший.

        Кинулися люди по жидах засягати певних відомостей.
        — Чого ви хочете від мене? Я нічого не знаю, Тільки те знаю,що по часописах пишуть. Звідки я, бідний жидок, маю те все знати? Я тільки торгую і нічим більше не інтересуюся - відповідали жиди.
        Боровичові прийшла щаслива думка до голови. Він мав від команди корпуса дозвіл їздити у всі сторони, навіть у прифронтову смугу. З тим призволенням міг дістатися всюди. З ним пішов він на залізничий двірець Підзамче. Туди легко дістався, хоч була строга контроля. Він приступив до знайомого залізничого дверника і запитав:
        — Щож там нового чувати?
        — Не добре—відповів дверник і оглянувся,- чи хто не підслухує.
        — Чому не добре?
        — Бють наших — сказав дверник. Вчера доходили потяги тільки до Золочева, бо дальше вже не можна доїхати. Там вже бої.
        — Цеж немислиме—говорив Борович.—Таж воєнні звідомлення нашого генерального штабу кажуть, що...
        — Ет! — дверник махнув зневажливо рукою. — Те все, що пишуть в звідомленнях, те В|Є брехня. Дурять людей тай тільки. Нині в ночі прийшов останній потяг зпід Золочева. Кондуктори говорили мені про
все. Вони там були і добре знають. Кажуть, що від нині потяги будуть іти тільки до Красного, а може ше блище.
        — Ов, то недобре — сказав Борович. Він чемно подякував дверникові за правдиві відомості.
        — Але, пане, дуже вас прошу, я це тільки для вас сказав. Не подавайте дальше нікому. Коли б довідалися команди, що я про те вам говорив, то мене певно повішалиб. Тепер всюди повно наших шпіонів.
Яж кишить. Не знати звідки тільки того набралося.
        Невдоволений і трохи переляканий пішов Борович на місто. Його нерви були вже так розстроєні, не міг видержати на вулиці. Безперестанний туркіт

обозних возів, що їхали по лихім бруку, просто доводив його до розпуки. Він шукав спокою і пішов до себе до хати. Хоч до полудня ще було не близько, він положився на от.омані, накрив голову подушкою і старався заснути.
        Але сон його не брався. Страшний туркіт возів, що їхали досить далекою, Городецькою вулицею, доходив аж до його кімнати. без перерви, день і ніч, день і ніч. Тільки тур-тур-тур-тур. Борович перекидався з боку на бік, сильніше притискав подушку до вуха, але і те нічого не помагало. Туркіт просто замучував його.
        Він піднявся і станув коло вікна. Була прегарна погода. Дахи домів, зелені городи і недалекі горби купалися в пбвені яркого, серпневого, соняшного світла.
        Нараз його увагу прикувала „Гора Страчення“. Вона була окружена рядом якихсь білих предметів, що майже лучилися зі собою. Виглядало, начеб якесь велике, біле намисто опоясало гору. Борович взяв свій полевий далекозір і поглянув.
        Це їхали обози. Кожний віз був накритий білою плахтою з непромокального полотна. Обози посувалися в безконечних валках, яким не було видно ні початку ні кінця. Та найбільше здивувало його те, що обози їхали не із заходу на схід, але зі сходу на захід.
        — Це вже цілком зле. Це повний відступ. Правду говорив залізничний дверник — подумав Боррвич, зібрався і вийшов з хати.
        На вулиці стрінув свого старенького батька, що був парохом в селі, недалеко Львова.
        Що тато тут роблять? — запитав він.
        Біда мене пригнала. Не своя, але чужа. Всюди по селах арештують наших людей і скованих ведуть аж до Львова. Вчера забрали пароха Гриманова, о. Осипця. Бідна жінка була у мене і просила, аби його
Рятувати. Я приїхав до Львова, аби походити по старостві і де ще буде потреба. Може пустять. По дорозі до Львова минав я знов одну таку ескорту. Велиелян 3 Крикачева. Забрали війта Сову і богато ста-

точних господарів. Треба і за ними походити. Шкода людей — говорив старий.
        — За щож їх беруть — питав молодий.
        — їм закидують москвофільство. Яле який з Осипця москвофіл? Так само можна кожного з нас арештувати. Або такий Сова? Таж то господар на всю околицю. Чесний, поважний.
        — Тату, я вам раджу, аби ви не пхали пальців між двері. Як зачнете ходити і вставлюватися за арештованими, тоді готові ще вас арештувати — говорив молодий.
        — Нехай арештують. Я обіцяв і мушу слова додержати. Піду до староства. Гадаю, що там удасться дещо зробити. Наш староста дуже гарна людина.
        — Коби це від староства залежало. То хтось видає накази арештовання і не знати навіть хто—сказав молодий.
        — Коли староста нічого не поможе, тоді піду дальше, хочаб до самого команданта корпуса—сказав старий.
        — Там вас навіть не пустять—кинув молодий.
        — Я як там ситуація на фронті?—спитав старий.
        — Та кажуть, що недобре!
        — Я також таке чув. Гостинцем їдуть на захід утікачі і евакуовані. Десь аж зпід Тернополя. Повний гостинець людей. До Львова ще не доїхали, але в нашім селі вже їх повно. Така біднота, така нужда, що аж страшно дивитися. Дехто утікав так, як стояв. Зрештою, навіть коли хто що зі собою забрав, то кілько того може бути. Ідуть, вже від кількох днів. Діти хорують і мруть від голоду і холоду, бо по ночах таки зимно, а ті бідаки навіть нічого не забрали, аби тепліше прикрити грішне тіло. Яле кажуть, що вже затримали російські війська, десь там за Тернополем. Кажуть, що то був такий плян нашої команди, аби звабити їх до краю і тут дати доброго лупня — потішав себе старенький.
        — Дав би Бог — сказав молодший, але нічого не говорив про це, що потяги на схід вже недалеко доходять. Не хотів лякати старенького батька.

        Розпрощалися і розійшлися.
        На довго...
        Зполудня місто трохи утихомирилося.
        Під вечір вийшов Борович за личаківську рогатку аби придивитися, чи не надійдуть евакуовані і утікачі. Та нікого не було. Гостинець був майже пустий.
        Як вертав до міста, вразило його те, що на даху кожного, навіть найменшою будиночка, де приміщувалися шпитальні відділи, були повиставлговані на високих жердках великі, білі прапори Червоного Хреста. Тих прапорів було тільки богато і їх порозвішували наче з розмислом, в такий спосіб, щоби кожному зараз впадали у вічі. Це не було звичайне зазначення будинку. На це вистарчало виставити прапори над входом від вулиці. Це було щось інше. Щось дуже непевне, дуже підозріле.
        — Певно для ворожих літаків, аби згори добре
могли бачити і не кидали бомб на шпиталі—подумав Борович.
        Вже було добре стемнілося. Вже позасвічувано по вулицях газові ліхтарні. Мешканці Львова за дня сиділи по домах, бо день був дуже горячий. Тепер все громадно вилягло на вулицю Карла Людвика. Вешталися на право і ліво. Заживали холодного повітря, розпитували про події на фронті, приставали і підслухували, що інші говорили між собою. Декотрі при світлі газової ліхтарні оглядали ординарні паперові двокоронівки, що тільки що опустили друкарську машину. Від часу до часу серединою вулиці від жовківської рогатки до команди корпуса гнали самоходи. В них
їхали припорошені старшини під охороною вояків, що шторцом держали між ногами кріси з насадженими штиками.
        Не було вже кінних дорожок, бо і коні і їх власники пішли до війська. Не їздили приватні самоходи, бо їх зареквірували команди.
        Тільки в маленьких ручних візках возили перекупки овочі і крикливо захвалювали свій товар. Перед одним зі склепів задержувалися товпи цікавих. Там ви-

вішувано найновіші воєнні звідомлення. Публика ти¬
снулася, аби вичитати новини.
        — Все добре! Наші ідуть вперід—говорив один.
        — Воєнні звідомлення нашого штабу то так як той барометер. Він показує на погоду і іде до гори, а дощ паде на долину — докинув хтось з публики.
        — Ша! Тихо! Пощо ви таке говорите? Ще хто почує і буде біда — остерігав якийсь пейсатий жид. Всі замовкли.
        Нараз Галицькою площею від сторони Личаківської вулиці і Бернардинської площі в повнім ґальопі надігнала пара коней в повній упряжі, з пообтинаними посторонками. На однім із них сидів вояк і що сили бив коней коротким батогом, аби бігли ще скорше. За тою парою надбігла друга, третя, десята, сота. За ними в повнім розгоні надігнали вози від таборів, селянські підводи, що були зареквіровані. Все те в шаленім поспіху гнало на Городецьку вулицю. Ніде не затримувалися і ні на хвилину не звільнювали бігу коней. Чоловік не чоловік, дитина не дитина, пес не пес, на все впадали з фурією і тратували. По хвилині надбігли задихані якісь молоді хлопці. Без шапок, декотрі тільки в штанах і сорочках. Босі. В їх очах малювався божевільний жах. Це були рекрути з кавалерійських касарень на Личакові.
        — Що сталося? — питали їх декотрі відважніші з публики і затримували.
        — Дайте нам спокій. Пустіть мене. На личаківській рогатці вже є Москалі — ледви вспів сказати якийсь затриманий молоденький рекрут, вирвався з рук і побіг за своїми товаришами.
        А вулицями дальше гнали коні від обозів, від запасної артилерії. В трівозі вояки полишали вози і гармати. Навіть не відпинали посторонків, тільки протинали їх ножами і утікали. Аби дальше на захід. Аби дальше від ворога.
        Місто огорнула страшенна паніка.
        Ще перед хвилиною вичитували в офіціяльних звідомленнях, що власна армія побідно здержує во-

на границях держави, а тут нараз появився ворог на рогатках самого міста. Все стануло мов вкопане Дехто з жінок почав схлипувати.
        А коні, вози, вояки в шаленім розгоні гнали дальше вулицею Карла Людвика; аби скорше, аби дальше.
        Загуркотіли ролєти по склепах. Купці скоро гасили світло і запускали занавіси. Замикали свої льокалі, бо боялися погромів. Це ще прибільшувало тривогу.
        Знайшлися вже і такі, що знали причину всього. Московські передні стежі перекралися через кривчицький ліс аж до самої личаківської рогатки і заняли її. За стежами мала іти сама армія і небавом зачне бомбардувати місто.
        Дехто з публики почав утікати до дому. Інші стояли і думали та радилися, що робити. Кожному здавалося, що от-от засвистить ворожа Граната або шрапнеля і трафить як не ціла, то хоч кавалочком в нього. Конечно якраз у нього. Ворог тільки до нього ціляє-
        Якийсь гурток звернув свої очі на небослін. А цей був темний, спокійний, густо засіяний зірками. Як щодня. Як в часі мира, так само в часі війни.
        — Видите от той вогник. Його ніколи на небосклоні не було. Це московський літак або бальон, — сказав хтось. Він летить, аби кидати на місто бомби.
        — То не бальон, ані літак, тільки звичайна-зірка. Глядіть, вона не порушається — сказав другий.
        — Не говоріть нісенітниць. Я щодня вечером дивлюся на зорі і ніколи того світла не бачив. Це певноворожий бальон. Дивіться, як те світло помалесеньки посувається направо — говорив перший.
        — Ага, правда, почувається — почулося декілька голосів з публики.
        — Не мавби що ліпшого робити москаль і освітлювати свої бальони. Пощо йому в бальоні світла.
Хіба на те, аби легше його поцілити — сперечався перший.
        — Мусить мати в ночі світло, бо читає на мапі—боронився перший.

        — Та дивіться, люди добрі. Та цеж звізда. Вона стоїть на місці, так як вчера стояла — переконував недовірок.
        — Нехай вам буде, що стоїть, а я виджу, що помалесеньки посувається — закінчив перший вже недобрий.
        Вся публика звернула свої очі на світло. Одні виділи, що воно посувається, а другі, що стоїть на місці.
        В коли так громадяни столичного міста слідили зірку що день-в-день присвічувала над містом, молоденькі львівські „батярики“ шнирили по їх кишенях і забирали, що попало.
        А коні, вози, вояки дальше в страшнім переполосі, наче божевільні, гнали на захід. Вулицею від команди корпуса надїхав самохід.
        В нім сиділо кількох старшин. Самохід посувався дуже помалесеньки. Один із старшин стояв в самоході і кричав до публики:
        — Не бійтеся. Все дуже добре. Ситуація на фронті знаменита. Наші хоробрі війська ідуть побідоносним походом вперід. Читайте найновіше воєнне звідомлення, що зараз появиться. Це був фальшивий, а може злобний алярм.
        Але публика не слухала старшини. Вже перестала вірити звідомленням і запевненнням генерального штабу.
        Паніка росла. Люди просто відходили від ума. Пані тулилися до своїх мужів і поплакували.
        Нараз з гори, Сикстуською вулицею, надїхав якийсь елегантний повіз. Він був запряжений парою гарних коней, що крок за кроком помаленьки ступали з гори. Найменшого поспіху, найменшого переляку не зраджували ані коні, ані убраний на чорно візник, ні ті, що їхали в повозці. Так помалесеньки зїхав повіз аж довулиці Карла Людвика. Тут візник завернув направо і так само помалесеньки, нога за ногою поїхав на Галицьку площу, потім на Бернардинській площі попри команду корпуса завернув і знов через Галицьку

площу, через Гетманську вулицю поїхав — аж пірнув
в сумерках Ягайлонської вулиці.
         Поволи, з повагою. Кожний крок немов обчислений.
        На заднім сидженні сидів праворуч високий, гарний мущина, в чорнім капелюсі з широкими крисами. Він цілий був убраний в чорне священиче убрання. Велика, вже сивава борода закривала його груди. Коло нього сидів ліворуч молодий священик, мабуть монах.
        Оба вони сиділи спокійно, без найменшої трівоги, поважно, з достоїнством.
        — Таж це митрополит, граф Шептицький—крикнув хтось зпоміж публики.
        — Так, це він. Дивіться який він спокійний—докинув інший.
        — Коли він такий спокійний, так помалесеньки вертає домів, то все добре. Все неправда. Нема чого боятися. Таж йому грозить від москалів найбільша небезпека — зауважив інший.
        Серед публики пішов гомін, що митрополит, граф Шептицький, ще у місті, що спокійний вернув до митрополичої палати і публика почала заспокоюватися. Поява митрополита поділала на публику так успокоюючо, як лік на хоре тіло.
        Без ріжниці віри і народности.
        Вулиці успокоїлися. Всі душевно перемучені розходилися помало домів. Перебули один день страшних вражінь.
        Кілько ще гірших мали перебути в майбутності.
        Тої самої ночі від'їхав Борович стрийським потягом на полуднє, де дістав нове призначення.
        В переповненім потязі панувала трівога. Говорили, що москалі заняли вже Бібрку і що швидко посувалися на захід. Всі боялися, що між Наварією і Пустомитами нападуть на потяг. Ніхто не знав, як має
заховатися, коли зачнуть стріляти до вагонів.
        Дійсно в околиці Наварії і Пустомитів потяг звільнив біг. Ледви посувався. Всі почали молитися. Кож-

 ний старався тримати голову далеко від вікна, аби його не побачив москаль і не стрілив в нього.
        Минув потяг і Наварію, минув і Пустомити, заїхав навіть вже і до Щирця, а ніхто не побачив ні одного московського солдата.
        Упав пасажирам камінь зі серця. Всі відітхнули свобідніше. Навіть поспускали шибки у вікнах.
        Холодний воздух сильною струєю віллявся до вагонів, відсвіжив і успокоїв перестрашених пасажирів.

  1. *) зголосився