Гіркий то сміх/Виступали

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Гіркий то сміх
Степан Шухевич
Виступали
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ВИСТУПАЛИ

        В поле вилітали вірли та соколи. Твердим кроком ішли сини Покуття і Поділля. їх земля тяжка, тому і їх крок нелегкий, твердий. Легшим кроком ступали хлопці з піскової Равщини і Наддністрянщини. Жваво і моторно, як на забаву, йшли звинні діти карпатських гір.
        Поприбирані в гарні, ясні, блакитно-сірі однострої. В новісіньких черевиках. Ремені і торністри[1] всі новісінькі — жовтенькі. Шапки на бакир. По завадіяцьки.
        А всі хлопці гарні, і здорові. Як горіхи. Наче хто повибирав. А всі вони наші.
        — Шкода таких гарних хлопців — сказав хтось з публики, що густо стояла по пішоходах і приглядалася як переходили сотня за сотнею, курінь за курінем.
        І посипалися на тих молодих, селянських синів, з рук мійських дам, квіти, китиці квітів, море квітів. Прискакували незнайомі жінки і пхали в кишені хлопців тютюн, папіроски, ласощі.
        Може з патріотизму, з великої льояльности? Ні! З любови до тих чудових хлопців, з жалю, що таке молоде, таке гарне, таке любе, таке невинне мусить іти на смерть. Такі хлопці, як з чарівної казки.
        — Слухайте, а пощо старшини понасаджували на себе ті жовті, шовкові пояси з такими довгими китицями? Таж їх здалека пізнає ворог і зараз візьме на мушку — говорив якийсь старий мисливий.
_________

        — Вони ще попривішували на грудях лискучі футерали на мали, аби можна легше вцілити — додав другий.
        — Такий припис — сказав хтось иншии.
        Позір! — закомандував командант полку і всі стопи твердо стукнули по мійськім бруку наче одна стопа.
        — Дефіляда в ліво, курінь в ліво глянь — закомандував курінний командант і всі голови, як одна звернулися на ліво і всі руки, як одна, зісунулися по ремени на кріси.
        Вже недалеко на площі стояв штаб коменданта корпуса. Всі старшини на гарних великих конях. На самім чолі старий сивий генерал. Це командант корпуса.
        Полковник натиснув коня острогами. Кінь скочив.
Полковник підніс шаблю в гору, щоб поздоровити генерала, та нараз...
        В тій самій хвилині кінь під полковником поховзнувся навіжо скропленім бруку і як довгий повалився на землю, придушуючи своїм тілом їздця.
        — Ох! Ах! — закричала публика, що густою лавою збилася на Марійській площі і приглядалася параді.
        Полковник, мущина в силі віку, темний брунет, з замашистим вусом, зірвався майже в тім самім момоменті на рівні ноги. За ним піднісся кінь і глянь — вже полковник знову на коні, він знову їде і здоровить генерала.
        А за ним лавами ішли хлопці. В порядку, вирівнані, випростувані. Лава за лаваю, лава за лавою. Вони в посліднє йдуть цими вулицями. Хто знає. Може раз на завжди кидають місто, може раз на завжди кидають рідну сторону, може їх вже ніколи не побачуть свої.
        В цей останній момент хотіли лишити по собі як найліпше вражіння, як найліпшу згадку.
        Плила лава за лавою. Ішли хлопці і пройшли.
        Не стало їх...

        Щось наче обірвалося в душі... Так йтало глухо, так стало сумно на серці, як колиб поховали найдорозшу дитину...
        Цеж пішли наші діти. Пішли на кріваве весілля. Пішли на муки, пішли на каліцтво, пішли на смерть...
        Ой не таке весілля ладили вам тато тай мама... Та за кого це все? За того, що їх дотепер і знати не хотів...
        — Слухайте! Воно не добре буде — сказав директор Бородієвич вечером в ресторані при великій склянці пільзненського пива.
        — Що не добре буде?—спитав товстий як чвертник пива, Горак, що саме докінчував доїдати здоровенного розбратля з цибулею і також забирався до великого „пільзнера“.
        — Я з війною — сказав Бородієвич.
        — Чому малоб бути зле? Виж бачили, як нині ішло наше військо в поле. Таке гарне — відповів Горак.
        — Ет! Яле то, що той полковник впав разом з конем, це не добре ворожить. Цеж був перший полк, що виходив зі Львова на фронт і якраз йому мусів трапитися такий випадок — сказав Бородієвич.
        — Забобони, забобони і ще раз забобони — негодував Горак. — Ви так як стара баба.
        — Говоріть собі, що хочете, але я таки вірю в те, що ця пригода не добре ворожить. Почекайте трохи, а переконаєтеся.
        — Дайте спокій. Не говоріть такого. Ще хто почує і вас приарештують за те, що сієте неспокій і зневіру. Тепер поробилося богато ревних патріотів. Підслухують і доносять на право і ліво — говорив Горак.
        — Нині знов привели цілі маси наших селян, студентів, учителів, священиків — докинув старий Грабовський, що до тепер не мішався до розмови.
        — Всіх ведуть покованих, як не знать яких злочинців — докинув хтось.

         — І пакують просто до вязниці — зауважив Грабовський.
        — Кажуть, що їх там зараз таки без суду вивішують — сказав Горак.
        — Як таки без суду? Цеж немислиме. Миж живемо в правовій державі. Щось мусить бути на річі. Без вини і без доказів нікого не засудилиб, а тим менше повісили. Цеж не царська Росія — говорив Бородієвич.
        — Отжеж бачите, що цим разом гірш абсояютної Росії. Мені казав судовий радник Пшехвальскі, що вже дуже богато наших повішали. Він знає. Він там має близьких знайомих і від них про це довідався — говорив Грабовський.
        — То за те, що ми даємо стільки людей до війська — сказав Горак.
        — Яж страшно дивитися, як вулицями ведуть тих нещасливців. Я сам бачив, як на Казимирівській вулиці жидова кинулася на арештованих. Били їх буками, кидали каміннями, плювали в лице. Богато з них
покалічено — оповідав Грабовський.
        — Я деж ескорта? Таж вояки, що ведуть арештований, црвинні були розігнати ту зволоч — сказав Бородієвич.
        — Добре вам говорити. Розігнати. Вояки ще помагають жидам. Я нині бачив, як вели одну таку партію арештованих. Якийсь старенький, сивий як голуб священик, змучений і збитий через жидів, не міг вже йти. Мав вже більше як сімдесять літ. Його били і плювали по лиці. Ціле обличчя було заляте кровю. Котрийсь жидок поцілив його камінюкою в голову і старовина упав на брук. Я жандарм, що вів арештованих. Прискочив до нього, став обкладати його прикладом кріса і ганьбив по мадярськи так, як тільки мадяри уміють. Тоді приступив надрадник тутешнього суду,поляк — здається називається Пшестшельскі — і став
просити за старим, а мадяр тоді до нього — бассама кутя і такого йому наматіркував, що бідний радник вткав уха і утік. Боявся, аби ще його не арештували. Тепер все можливе.

        — То страшне — сказав Бородієвич.
        — Говорять про зраду — докинув хтось.
        — Богато може такий старовина або молоденький студент, або селянин знати з військових справ, аби міг зраджувати — говорив Горак.
        — Щось в тім є. Комусь цього треба—зауважив Бородієвич.
        — Але кому?
        — Певно генералам. Як піде зле, тоді матимуть на кого складати вину. Скажуть, що населення Східної Галичини все зраджувало ворогові і через це війна не могла добре піти.
        — Може воно і так — сказав Грабовський. Всі повставали, щоби піти до дому, бо в воєннім часі ресторани зачинювали вчасніше, як за мирних часів. А і без перепусток не вільно було ходити ніччю по вулицях міста.
        За все грозила тяжка кара.

  1. *) наплечники