Гіркий то сміх/Мобілізація

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гіркий то сміх
Степан Шухевич
Мобілізація
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
МОБІЛІЗАЦІЯ

        Не вірили старі люди.
        Вони казали:
        — Доки жиє та панує наш старенький цісар, — війни не буде. Його шанують всі королі в світі і ніхто не захоче з ним воювати.
        Не вірили старі люди у війну, а вона прийшла. До останньої хвилини говорили й писали, що
Серб перепросить цісаря, що погодяться і буде спокій. Аж тут нараз в самісінькі жнива прийшла мобілізація.
        І кидав селянин серп коло недожатої пшениці, брав на руки дитинку, тулив її до грудей та голосив
зі сльозами в очах:
        — Ах, дитинко моя, чи застану я тебе, як поверну
з тої війни? Хто буде тобою опікуватися, як мене не
стане?
        Прощав свою жінку небогу, прощав хату, кланяючись перед прадідними образами, прощав коровицю і малі конята. Прощав і ніби благословив рідні поля.
        — Бувай здорова нивонько рідна.
        А жінки стояли на воротах з зал ожени ми руками і з горя непритомними очима дивилися кудись у безвісти. Нещастя прийшло так ненадійно, що не було навіть часу заплакати.
        Громада випроваджувала гурт мобілізованих. Панотець благословив їх на далеку, незнану дорогу. Односельчани виводили їх аж до границі села і розставалися.
        Як вернули жінки до хати, як глянули на дрібні діточки, як почули порожнечу в хаті, то гірко заридали:

        — Ах, батеньку, та цеж він на війну пішов. Л я його прощала і навіть мені не здавалося, що це вже війна. Колиб я була собі нагадала, я його не так попрощалаб. Таж я навіть не заплакала за ним. Падоньку мій нещасливий. Що я тепер бідна сирітка з тим дробом буду робити.
        Сумувала за газдою рідна стріха, сумувала в ній кожна стебелинка.
        Та це не помагало. Вже ніщо не могло їх відплакати, ані відмолити.
        Вони гуртом ішли до міста. Кожний з малим, деревляним, військовим куферочком в мозолистих, запрацьованих руках. Кожний поважний. Мало хто говорив.
        Тільки Стратійчук, що був „фрайтром за штандової“ служби,[1]) не переставав говорити. Що йому за біда. Йому вже минуло сорок років, а ще був парубком. Не лишив ні жінки ні дитини. Не було про що роздумувати, не було за чим банувати.
        — Написав лист до своїх коханих народів. І до нас, хлопів, написав. Таки по нашому. То він тепер нас не цурається. Ми тепер для нього коханий нарід, а перше то він нас не знав. Я як тепер Москаль натис,
то ...
        — Слухай, не говори такого. Ще хто почує, дасть знати і буде біда — втихомирював Стратійчука його сусід.
        — Чей між нами нема шпіцлів. А врешті тепер
війна і тепер наше вояцьке право. От так люди будуть гинути ні за цапову душу.Ще колиб молодий був, то не булоб дива, а то такий старий і ще захотілося йому воювати.
        — Ти нарікаєш, а видиш, богато молодих з власної охоти зголошується до війська — докинув хтось з гурту.
_________

        — Молоде — дурне. Піп на казані сказав, пани в газетах написали, тай молоде послухало. Зачекайте місяць—два, а побачите, як їм те зголошення буде боком лізти — закінчив Стратійчук і таки в ходу почав
крутити папіроску.
        — То війна малаби аж два місяці тревати — сказав хтось. — Щож там мої будуть робити. Хто їм пристарається на зиму...

II

        Як тільки пішли перші чутки про те, що буде війна, вислав Степан Борович свою молоду жінку з дитиною зі Львова до родини. Він лишився сам і чекав, що буде дальше. Ходив до свого бюра і удавав, що-спокійний, хоч нерви таки на добре розігралися.
        Столиця краю нічим не ріжнилася від села. І тут старі політики не вірили у війну. Вони говорили: — Доки цісар панує, війни не буде. Зрештою Англія не допустить до проливу крови. Сам сер Роберт-Ґрей вже інтервеніює. Йому удасться стримати війну. Це дуже мудра голова. Зрештою, хто схоче з нами зачинати. Ми і Німеччина—це найбільша мілітарна сила світа. До тижня будуть Німці в Парижі. А Росія? Там
зараз вибухнулаб революція. Зрештою за нами ще Італія й Румунія. Англія залишиласяб невтральною. Остаточно вона тримає з нами. Те все знають і Франці і Росія і вони будуть боятися виповідати нам війну через якусь там Сербію.
        Не вірили політики і як звичайно зле комбінували та висилали свої родини на літо в гори або й самі виїздили.
        А війна прийшла і не слухала ні простих сільських
ні великих мінських політиків.
        Зароїлися вулиці столиці. Якби хто костуром розлорпав велике муравлисько. Якось швидше і густіше їздили самоходи і вози. Здавалося, що їх якось нараз більше стало. Швидше ішли куховарки на торговицю
закуповувати харчі. Швидше бігли до своїх бюр і канцелярій урядники, що не виїхали на село. Здавалося,

 що навіть швидше летів час. Ціле місто опанував якийсь трівожний поспіх.
        — Бачите, а я ще на весну вам казала, що буде війна. Вона мусить бути, бо цього року припадає затьміння сонця — говорила до Боровича жебрачка, що мала своє постійне становище на вулиці, перед
його мешканням. Він кожного ранку давав їй два сотики, хоч знав, що жебрачка була зовсім здорова і дужа, бо нераз бачив зі свого вікна, що як тільки на вулиці не було нікого, тоді її ліва нога зараз видужувала і жебрачка йшла швидко і рівно, хоч перед хвилиною штигулькала, що аж страшно було на неї дивитися.
        Ідучи до своєї хати або з хати Борович щодня по кілька разів переходив через міський город. Звичайно був там великий рух. Особливо в неділю пополудні. Тоді грала там військова музика. В городі сходилася
молодь. Темно-гранатові однострої піхотинців мішалися з червоними штанами кінноти, голубими кабатами уланів і темнотабачковими піджаками гарматчиків. Проміж тим густо пестріли червоні, жовті, голубі, зелені,
білі хустинки дівчат. Це все зливалося в одну ріжнобарвну масу. Здавалося, що то великий зільник квітів. Кипіло молоде життя. Молодь жартувала, сміялася, веселилася. На гарних, молоденьких личках дівчат і хлопців просто горіла радість з життя і горяча жадоба палкого, молодечого, безмежного кохання, якого ніяка сила не потрафить заспокоїти або пригасити. Проміж молодю увихалися малі діти, що поприходили тут зі своїми пістунками, проходжувалися торговці, що продавали знані львівські прецлі або ріжнобарвні воздушні бальоники для дітей. В городі царили крик, сміх, веселість...
        Тепер все змінилося.
        Як Борович переходив міським городом ударила його зразу глуха мертвеччина. Хоч вже було пізно з полудня, тут панувала гробова тиша. Військова музика замовкла — здавалося раз на завсіди. Не було
ні одного молоденького вояка, не було ні одної дівчини. Город був наче виметений. Тільки десь там

в глибині сиділа якась стара бабка і на дротах робила панчоху, а там дальше якийсь старушок розчитувався в часописі. Більш ні живої душі. По доріжках лежали клапті паперу і скірки з помаранч та всяке инше сміття.Ще вчера було тут так весело. З веселости залишилися тільки ті відпадки, які полишила тут вчерашня молодь. Тепер не було навіть кому того позамітати. Вся прислуга пішла до війська. Заховалися кудись навіть жовни, що давніше перелітали по галуззях дерев і висвистували до розкоханих і розбавлених хлопців і дівчат. Навіть громадки горобців, що збирали по доріжках окрушинки з булок і прецлів, здавалося, не цвірінькали так живо і весело як давніше. Були якісь поважні.
        Сум і туга залягли міський город.
        Боровичеві мимоволі зробилося жалко за тою незнайомою, а добре знаною молодю, що була тут ще вчера. Він прискорив ходу і війшов в місто. Там рух змагався все дуще і дуще. Серединою вулиць ішли гурти людей, що їх мобілізація покликала під оружжа. Були між ними старші господарі, яким вже починав сивіти волос. Були і молоденькі хлопці; здавалося, що тільки вирвалися зпід маминої груди. їм ще навіть не засівався вус. Старші ішли з повагою. Молоді були безжурні. На їхніх лицях малювалася невинна добра усмішка. Вони не співали знаної рекруцької пісні „Бувай ми здорова ти дівчино мила“, що бувало лунала по вулицях Львова, як тільки рекрути рокували до війська.
        Юрби плили до своїх касарень.
        На площі перед арсеналом, біля костела оо. Домініканів, збиралися чим раз більші маси змобілізованих. Вони сиділи на своїх маленьких деревляних куферочках і чекали заїдаючи те, що кожний приніс з дому. З деким прийшли жінки. Вони посідали коло своїх чоловіків, поскладали руки на колінах і тихо вели свої послідні прощальні розмови.
         Військовий заряд не підготовив добре мобілізації.
Для змобілізованих не було харчів і ті, що не принесли зі собою нічого з дому, тепер перемучені

дорогою — голодували. Дехто зі сусідних власників ресторанів милувався над ними і посилав їм безпатні харчі.
        Довкруги змобілізованих ставали гуртки цікавих, приглядалися й розпитували. Шукали, чи не знайдуть яких знайомих.
        — Ті старші, то хоч нажилися на світі. Яле аж жаль бере дивитися на тих молодесеньких хлопчиків. Таж вони ще навіть не зазнали життя і вже мусять іти на смерть — говорила якась молоденька пані до
свого підстаркуватого мужа.
        — Тих старих більше жаль, як тих молодих. Вони полишали дома свої жінки і діти та цілі господарства. Я це, чи хто умре кількадесять літ швидше чи пізніше — це все одно. Наше життя і так тільки один коротесенький мент — відповів муж.
        — Ти старий і за старими тягнеш, а мені все таки тих молодесеньких, гарних хлопців більше жаль, як тих старих. Ті вже зжилися—відповіла пані, а муж відтягнув її, бо не хотів, щоби приглядалася молодим, гарним хлопцям.
        Вулицею вели господарі свої коні до війська. Вони їх виплекали, випестили і любили як рідну дитину. Тепер за марну карточку паперу мали віддати їх також на смерть. Вели господарі свою працю і долонями пестили коней по шиях. Прощалися з ними, а самі зараз таки йшли на війну.
        Погоничі гнали великі стада свіжо зареквірованого товару. Поважно ішли товсті воли і корови, дриптали за ними обстрижені вівці і барани, підбігали стада свиней.
        Довгими валками їхали порожні селянські вози. На одних сиділи дідугани, на инших хлбпчики-діти, а на деяких навіть жінки.
        Це були зареквіровані підводи разом з кіньми цілим запрягом. Господарі пішли на війну, а кіньми поганяли ті, що лишилися дома. Вони не тратили надії, що своїми кіньми і своїм власним возом незадовго повернуть до свого дому.
        Та чи повернуть?

        Безконечним рядом їхали вози зі сіном, міхами вівса, муки і всякого иншого добра. З магазинів вояки виточували запасові гармати враз з процами і уставлювали їх таки на вулиці. В складах одностроїв фельдфеблі перекидували гори убрань. Не знали ладу і проклинали весь світ. Як звичайно фельдфеблі.
        Їхали віз за возом, а на них стирти крісів і штиків. Там знов валка „фургонів“ везла повно торністрів, ладівниць, ременів, сідел.
        Проміж це все наче скажені вганяли самоходи, а в них з важними лицями товклися старшини генерального штабу. Якісь зовсім нові особи. До тепер Їх ніхто в місті не бачив.
        Люди пильно вдивлялися в лиця тих старшин і намагалися вичитати із них правду. Яле нічого не дочитувалися.
        — Чи буде війна з Москалем — питав один одного.
        — Певно що буде — відповідав запитаний. — Проти малої Сербії не стягалиби стільки війська.
        — Заступи нас, Господи, і сохрани — молився вояк збираючися на сон.
        — Від наглої і несподіваної смерти і „од войни“ сохрани нас Господи — молився другий. І клалися вояки на тверду мійську землицю, бо
вже було добре стемнілося. По касарнях було для них замало місця.
        А в місті гуділо і кипіло дальше. Здавалося сам
люципер сходить на землю і людськість підготовляється на його приняття.
        Та люципер був вже тут на землі і чекав на велике жниво власної сівби, коли людина мала масово вбивати людину, коли брат мав підняти руку на брата.
        По нескінчений раз мав повторитися каїнів злочин.

  1. *„Старшим стрільцем в активній службі“. Автор свідомо вживає австрійські назви підстаршинських і старшинських військових степенів, бо вони так вживалися і через те краще відповідають духові часу