Гіркий то сміх/Війна-війною

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гіркий то сміх
Степан Шухевич
Війна-війною
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ВІЙНА — ВІЙНОЮ


Гей хто на світі кращу долю має,
Як той, що вірно цісареві служить...
(Старий галицький вірш)

Вже від кількох днів шаліла битва під Карцева й Скробово. Було це одно з найзавзятіших змагань в часі відомої офензиви російського генерала Брусілова в 1916-ому році.
Російські гранати знесли з лиця землі два паралельні полки Н-того австрійсько-мадярського полку, так, що з них обидвох зложено тільки один слабонький курінь. Не тяжко було їх знести. Тут при джерелах двох річок Щари й Сервеча копано позиції в мочароватій і глинковатій землі. Через те закопи не могли бути глибокі, аби в них не підступала вода; до того глина не давала залозі ніякої охорони перед стрільнами ворожої не тільки важкої, але й легкої артилерії.
На підкріплення знищеної боєвої лінії вислано поручника Боровича з першим курінем Х-того полку. Вже він мав таке особливе щастя, чи нещастя, що коли треба було йти з курінем в безвихідну ситуацію, тоді дійсний курінний командант, або розхорувався, або з иншої причини бував перешкоджений і таке немиле завдання спадало на Боровича.
І тепер вже від двох днів лежав він в першій боєвій лінії разом з цілим своїм курінем.
Цілу минулу ніч била ворожа артилерія барабанним вогнем на його відтинок. Спершу ворожий во-

гонь концентрувався на дротяних засіках. Там прали ворожі гранати одна коло одної без устанку. їх вибухи виривали землю разом з деревляними колами й куснями кільчастого дроту й розкидали їх на всі боки. Здавалося, що між гуком стрілів, їх відгомоном і дальшими стрілами, нема ні найменшої перерви. Земля й небеса гуділи й стугоніли.
В міру цього, як гранати нищили щораз дальші дротяні засіки, стіна куряви, колів і пірваних дротів підсувалася щораз близше до австрійських закопів. Вже вибухи так наблизилися, що викидувані кусники кільчастого дроту з свистом падали до стрілецьких ровів і страшно ранили людей, вириваючи їх скіру з кусниками мяса.
А люди поприлягали до стін закопів, прикучнули й апатично чекали смерти. Вже два дні тревала та пекольна мука. Вони вже стільки разів за тих два дні були в страшнім барабаннім вогні, вже стільки бачили мук і смертей товаришів, стільки натерпілися морально й фізично через цих два дні, що скора смерть видавалася їм миліша, як таке страшне вичікування її. Вониж знали, що смерть іде до них і мусить прийти.
Вони мусять згинути всі до одного.
Закопи, копані в глинкуватій землі засипалися в барабаннім вогні до половини. Вони вже не давали майже ніякого захисту. Вояки, прикучнувши, притулювалися до передньої стіни розсипаного закопу і в судорожно затиснених руках держали свої кріси. Деякі молилися, инші дивилися перед себе широко розплющеними очима, в яких малювався безмежний жах. Инші позамикали очі й здавалося, що вони вже не жиють.
Від двох днів не довожено ні харчів ні води. Недостача харчів не дошкулювала зовсім. Але води, води! Коби хоч каплиночку можна було напитися. Страшна спрага мучила всіх. А добре, благородне сонінько Боже ще так немилосердно палило, якби завзялося, щоби стократно збільшити муки тих нещасних. Горяч від не-

далеко вибухаючих гранатів ще прибільшувала ту безконечну жару.
Борович, всі старшини й передні чати напереміну вихилювали від часу до часу з окопів голови й дивилися вперід. їх обовязком було слідити ворога поза лінією вибухів артилерійського вогню.
Вони бачили, що стіна куряви, дротів і колів наближується все більше й більше. Бачили, що за тою стіною підсувається кільканаднять ліній ворожої піхоти в розстрільній. Туди била австрійська артилерія й замикала ворогові гранатами й шрапнелями дорогу до позицій. І вони, ті „вороги“ мали також гіреньку хвилю, тяжке завдання: перейти через цей густий град заліза й вибухів аж до окопів було нелегко.
Вже ворожий барабанний вогонь знищив останню полосу дротяних засіків і вибухи гранатів з страшним ревом і стогоном, викидаючи землю високо вгору, підійшли бистро до самих закопів.
Хоч як хотіли люди швидкої смерти, то всетаки притулилися ще більше до передньої стіни закопів, ще кріпше стискали свої кріси. Позатискали зуби, позамикали очі й чекали. Коби хоч не мучитися. Нічого не бачили, тільки чули стогін землі, вибухи розриваючихся гранатів та шрапнелів і страшні крики й зойки тяжко ранених.
Але й це проминуло. Ворог перетовк позиції й переложив артилерійський вогонь поза них, щоби здержати резерви, які могли підходити для скріплення перебитої залоги.
Тепер стрепенулися прибиті люди й висунули голови з ровів. Та рови були вже так знищені, що були за низькі, щоби могли їх закривати. Ворожа піхота перебиралася через зруйновані дротяні засіки. Підступаючи, стріляла. У повітрю, таки от тут, коло самого вуха, чути було без перестанку протяжне:
— Пііів, пііів! — Це перелітали крісові кулі.
Аби охоронити себе перед стрілами живі, неранені люди витягали з ровів трупів своїх товаришів

і з них робили для себе новий охоронний вал. Та не тільки трупів там клали. Піднимали своїх ранених товаришів, клали на верху стрілецького рова і з них робили собі заслону. Піднимали тих важко ранених без жадної осторожности, без пардону. Тих нещасних боліло тяжко поранене тіло. Вони благали, плакали, кричали, проклинали й своїх товаришів і рідну неньку, що в лиху годину їх на світ привела; кусали по руках тих, що з їх тіл робили для себе захист. Та це нічого не помагало.
За тим напів живим, конаючим валом крилися живі й неранені й посилали перед себе смерть. Стріляли з крісів, скорострілів, кидали гранати до наступаючого ворога.
І знову відбили його.
І так день в день; по кілька разів в день.
Сонце пражило нині ще кріпше, як попередніми днями. Люди просто відходили від памяти зі спраги. В ротах позасихало. Ніхто' не мав ні щипочки тютюну, аби його глодати й хоч в цей спосіб заспокоїти спрагу.
Трупів поляглих вояків ніхто не міг зібрати й вони скоро розкладалися в горячих лучах сонця. Був такий сморід, що людям робилося недобре. Вони напиналися, аби віддати з себе те, що в собі мали. Та нічого не віддавали, бо їх жолудки були порожнісінькі вже від двох днів. А цей страшний, млісно-солодкавий сопух неначе осідав на очах, в носі, в устах, всюди, всюди. Жовнірам здавалося, що вони його не тільки вдихують, що мають його повний рот, що його їдять, що поликають якусь смердячу, ослизлу масу.
Ніхто ні словом не обзивався один до одного. Дивилися на себе вовком. Кожному здавалося, що його сусід має краще, безпечніше становище від нього й кожний дивився, щоби це становище заняти як найскорше. Коли котрий з них впав убитий, то другий в душі радувався, що це впав той, а не він і скоро занимав становище убитого, в тім загально знанім

віруванню, що ані граната ані шрапнеля ніколи в те саме місце другий раз не впаде.
Страшне сонце закотилося за їх плечима десь далеко за гори. Настав сумерк, а по нім прийшла прекрасна, зоряна ніч.
Нині під вечір ворог припинив на хвилину свої піхотні наступи, хоч його артилерія била по позиціях, розривала молоденьке, біле, людське тіло, несла смерть, рани, муки, зойки, плач.
Від сходу зі всіх сторін блискали дула ворожих гармат. Від часу до часу підносилися ракети й освітлювали передпілля. Десь здалека на заді пустив ясну струю світла рефлектор. Воно помалесеньки пересувалося по передпіллю й по ворожих позиціях. Треба було стежити, щоби ворог в темряві не підсунувся до боєвої лінії.
Та нараз від сходу почало щораз то більше гудіти. Одна за одною стали перебігати по небосклоні лискавки. Наближалася туча.
— Господи! Буде вода. Коби хоч нас не оминула! — зітхали вояки в окопах, хоч не мали до чого ловити води, бо їх їдунки в часі битви пропали.
Туча наближалася все більше та більше. Вже густі хмари, заслонили зірки над позиціями. Настала страшна темінь. Ворог бив дальше без милосердя по окопах. Ракети без перерви вистрілювали вгору. По передпіллю перебігало яскраве світло рефлектора. В тій темряві міг ворог дуже легко підсунутися. Нараз люнув дощ. Та це не був дощ. Неначе великий водопад летів згори на землю. Це не були струї, але ріки води. Ракети вистрілювали вже без перестанку, та в їх світлі нічого більше не можна було перед собою побачити. Була тільки одна велика рівна ясніюча стіна води.
Громи били в землю один коло одного так густо» що вже не чути було поодиноких грохотів. У повітрю трівожно гуділо.

Не зважаючи на це, російська артилерія пражила дальше по позиціях. Австрійська команда боялася, щоби ворожа піхота не використала цеї катастрофальної зливи й не пішла до наступу. Рішено замкнути їй доступ артилерійським вогнем. Та команданти батерій не числилися з тим, що в такій зливі треба наставляти гармати на більшу віддаль і тому їх гранати й шрапнелі почали густо падати у власні піхотні заколи.
Злива, громи, чужі гранати, свої гранати й шрапнелі, все це посипалося на голови нещасних австрійських вояків.
Борович не брав з собою до боєвої лінії ні плаща, ні полотна від шатра. Стояв в окопах серед цеї зливи так легенько убраний, як був за дня. В одну мить перемок до нитки. Притулився в кутику між траверзою й передною стіною стрілецького рова і з зимна цокотів зубами.
— Боже, Боже! Це вже направду приходить кінець світа — говорив молоденький жовнір, Антін Кониш, що тісно притулився до самого Боровича й огрівав його своїм молоденьким тілом. Кониш почав щиро молитися.
Борович не відтручував Кониша від себе. Він бачив у тій позиції для себе велику користь, бо коли з лівого боку закривала його перед стрільнами траверза, то всеж таки тіло Кониша було з правого бок охороною принайменше перед кульками з шрапнелів. Та і Кониш мав у тім свою користь, бо тіло Боровича й траверза давало йому захист з правої сторони.
Вкінці перейшов і хмаролім. Небо розяснилося. Артилерія перестала бити. На сході почало зоріти. Ставало щораз ясніше.
Залога почала руціатися. Рови були повні води; в ній купалися трупи й лежали живі. Все було жовте від глини.
Передпілля заляли води. Ворожа піхота відступила на свої позиції й через далековиди можна було побачити, що й там не було добре. Солдати котеликами вичерпували воду з стрілецьких ровів і вили¬

вали її в передпілля. Тепер стало ясно, чому ворог перервав наступ. Страшна туча змусила його до цього.
Нараз приповз вістун з відомістю, що за пів години прийде зміна залоги й курінь Боровича відійде До своєї дивізії.
На перемучених лицях перебитків засяла усмішка радости. Вкінці вирвуться з цього пекла.