Гіркий то сміх/Бідолаха

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Гіркий то сміх
Степан Шухевич
Бідолаха
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
БІДОЛАХА

І

Вояки в закопах жили парами. Не знаю, яку це мало причину. Можливо було це й тому, що кожний з них привик когось любити, кимсь турбуватися, над кимсь запопадатися. Це ставало просто потребою його душі. Тут не було ані жінки, ані дітей, ані давнього щирого товариша з молодецьких літ, тому зживалися, вояки по двох і жили зі собою густо-часто навіть ліпше, як муж зі жоною.
Іван Окріп і Яким Огоновський з четвертої чети це була може найбільш нерозлучна пара. Оба вже грубо немолоді. Вже мали по сорок літ з горою. Жадні два вояки в сотні так не любилися, як ці два. Ішов Іван на ведети, мусів з ним бути Яким, ішов Яким на стежу, мусів з ним бути Іван. Оба разом, один коло одного машерували в одній парі, оба разом сідали до Їдження, оба спали на одній причі таки один біля одного. Накривалися одними коцами. Вертали бувало оба над ранком з полевої сторожі або зі стежі, то Яким клався на причі і за хвилину чути було в землянці протяжне:
— Фі, фі.
Це був знак, що Яким вже спав.
Камрати говорили:
— Вже їде льокомотива.
Я тим часом Іван набирав до кітлика води або зимою снігу, грів над вогнем, сидів і куняючи думав важкі думи. Коли вода в кітлику перекипіла, тоді всилував до окропу консерву кави і накривав кітлик.

В землянці розходився запах якоїсь неозначеної мішанини. Вояки говорили:
— Файно запахла кава.
Але в тім мліснім запаху не було ні сліду з кави.
Опісля Іван доливав до кітлика трошечки зимної води, а зимою вкидав ложочку снігу. Це робив на те, аби фуси з кави пішли на дно і там осілися. Накінець вкидав ще до кітлика пригорщу цукру і кава була готова.
Тепер приступав Іван до Якима, брав його своєю важкою, вояцькою рукою за ногу і порушував легесенько. Так легесенько, як нераз мати будить дитину, аби її в сні не налякати. Так, зі щирою, сердечною любовю.
— Якиме, Якиме, вставайте. Вже є кава—говорив Іван.
Але Яким не рушався і дальше свистав через сон*
Вже сильніше тручав його Іван, аж вкінці Яким будився і протирав очі.
— Ходіть, Якиме! Поснідаємо!
І оба сідали на низенькій лавочці коло землянки, як в ріднім селі на присбі. Попивали якусь теплу рідину, яку називали кавою.
— Добра нині кава — говорив Яким і голосно сербав зі своєї їдунки.
— Яга, добра. То з того вчерашнього фасунку — відповідав Іван.
Так було щодня.
Сідав Іван налятрину, а вже зараз за ним прибігав Яким, присідався коло нього і зачиналася розмова. Сидячи пакав Іван файку і від часу до часу подавав Якимові, аби й він собі трохи потягнув.
Хоч як вояки любили з доброго серця кпити і насмішкуватися один з одного, то ані з Івана ані з Якима ніхто не поважився сміятися. їх обох любили і обох шанували.
А ще було щось одно, через що вояки просто жаліли дівана, а вже разом з ним і його камрата Якима.

Іван походив десь з Борщівського повіту. Він належав до тих кількох нещасливих вояків в сотні, яких рідні сторони були ще під російською окупацією і через те н£ могли вони ані поїхати до дому на відпустку, ані дістати з хати якого, хоч маленького, листа.
— Коби я хоч знав, що їх всіх там вже повісили ті москалі, то може легше булоби на душі. Я то та непевність, що з моїми, так рве мою душу, так мене мучить, що, бігме, не видержу і колись стрілю собі в лоб — падькався бідолаха Іван, що полишив дома жінку і пятеро діточок.
— Дайте спокій, Іване, не гнівіть Бога, не говоріть такого. Почекайте трохи, наші підуть вперед і ви тоді поїдете до своїх — потішав Івана Яким.
Але Івана не міг ніхто потішити. Він так любив свої діти, як мало хто з батьків. Він тільки про них думав.
Бувало рано, коли всі повертали зі служби і спали твердим сном, Іван сидів похилений на кінці своєї причі і думав думки. І йому увижалося, що він дома. Літо. Неділя. Сонце золотом обляло його рідне село. Він встав раненько, обійшов худобу, поприпрятував подвіря, вимастив чоботи і увійшов у світлицю. При столі сидів молоденький, шіснадцятьлітній хлопець, в однострою гімназійного учня. На високім гранатовім ковнірі блестіли три золоті паски. Це його син, Василько, скінчив першим учеником шесту клясу гімназії і приїхав до дому на ферії. Сидів за столом і читав книжку. І вбачалося Іванові, що він зачав вбирати чисте білля, яке жінка поставила йому на лаві. Вбирався і думав:
— Чи схоче Василько іти разом зі мною до церкви? Він щораз більший пан, а я простий, бідний мужик.
І вбирався дальше, а як вже був готовий, взяв велику баранкову шапку, стріпав її до коліна і пустився до дверей.

— Тату, а ви куди йдете? — запитав нараз Василько.
— Та до церкви — відповів Іван.
— Чекайте, підемо разом — відповів Василько і вийшов разом з Іваном.
А Іван наче молодий став. Наче його щось вгору підносило; щира радість аж груди йому розпирала.
Його найстарший син, його любимець, його потіха в старости літ, його гордощі, не цурався його бідного селянина. Він гордо ішов з повагою дорогою селом, а коло нього його Василько. Іван наче ріс вгору. Колиб міг був, він таки тут прилюдно на дорозі бувби обіймив свого синка, вицілував і з радощів розплакався.
І з якими гордощами переходив він коло обістя свого недалекого сусіда, першого богача в селі, Гриця Козоріза. Він мав аж вісімдесять моргів поля, мав мурований дім, коні як кати, мав одного сина одинака. І цей син вломився до чужої комори та сидів у вязниці.
— А я, бідний, пятиморґовий хлоп, маю тільки того дробу і випхав мого Василька в люди. Може буде священиком, або може доктором — думав собі Іван переходячи коло обістя Козоріза.
Вже минув це велике господарство, коли почув за собою голос самого богатиря.
— Я чекайте, Іване, підемо разом. Козоріз підійшов, звитався з ним і сином.
— Деж би ти був давніше так за мною підбігав,
— подумав собі Іван. — Це все через мого Василька. Всі мене шанують.
— Ваш Василько вже дома ? Який файний хлопець! І кажуть, що дуже добре вчиться. Десь другі люди мають багато дітей і всі якось ведуться, а я маю тільки одного і тільки з ним біди — говорив з зависло Козоріз.
Він був хапчивий і зависний. Завидував другим всього, майна, а навіть дітей.

А Іванові так жаль зробилося від тої похвали його дитини, що він таки не витримав і на вулиці розплакався...
Прокинувся Іван із своєї важкої задуми і побачив, що сльози струмочком спливали йому по опаленім і зморщками пооранім лиці.
— Ні, не видержу, не видержу — говорив він до себе таки на голос і вийшов на свіже повітря.

ІІ

Була зоряна ніч. Місяця не було, але від світла зоряного неба можна було добре бачити.
На ведеті стояли Іван і Яким.
Яким дивився в передпілля, чи не наближується ворожа стежа.
Дуже то приємно стояти так на ведеті в теплу, літну ніч. Кругом тишина. Не чути ні найменшого шелесту. Навіть маленька мишка не перебіжить. Гармати заснули. Кріси і скоростріли відпочивають. Часами десь там направо засвітить світляна ракета і погасне. Тоді робиться ще темніше. Вояк вдивляється в темне передпілля. І нараз бачить, що перед ним виростають якісь темні тіні. Вони порушаються, то наближаються до себе, то віддаляються. Вони ростуть, ростуть. — Це ворог — думає вояк і вже хоче вхопити кріс і стрілити „на трівогу“, але протирає собі очі і бачить, що це не ворог, що це маленькі корчики ялівцю, що ростуть перед ведетою. Вони, такі малесенькі, виросли в його перетомлених очах до людської величини. Вони стоять спокійно, бо найменший вітерець ними не ворушить, а йому здавалося, що вони підходили до нього. Він бачив їх щодня зі закопів, він знає їх. Він знає кожний корчик краще, як свою подерту кишеню.
— Ігій — подумав Яким. — Щастя, що я не стрілив. Булаби біда.
І Іван дивився в передпілля, але його очі нічого не бачили, його уха нічого не чули. Він стояв тілом


тут, але його думки перенесли його геть далеко-далеко, в рідне село. Він думав.
Від тої хвилини, коли йому було привиділося рідне село, коли він в задумі аж сплакнув, від тоді він зовсім перемінився. Перед тим простий і рівний, тепер скулився, згорбився. Перед тим любив до кожного заговорити, хоч сумно, але любив.Тепер як пень замовк.
— Щось сталося з нашом Іваном — говорили вояки. — Занадто він про своїх думає.
— Слухайте Іване — сказав на ведеті Яким — та дайте вже раз спокій тому сумованню. Та ми всі маємо діти і якось витримуємо.
— Вам інакше. А я таки не видержу. А бо на себе руку наложу, або щось гіршого зроблю. Слухайте, Якиме, щось вам скажу, як свому найліпшому камратові. Якби я так тепер з ведети перейшов на тамту сторону, перекрався через їх боєву лінію і потім в запіллю пішов до свого села, чи довго требаби йти?
— Я міркую, що хоч з місяць. То шмат дороги — відповів Яким. — Але бійтеся Бога, Іване! Що вам не голову приходить. Перелапають і розстріляють.
— Хто перелапає?.. Ви мене не зрадите — сказав Іван.
— Я не зраджу, але побачуть з другої ведети — відраджував Яким.
— Я полізу рачки — сказав Іван. — Мене від цього не відмовите. Я вже сказав так і так зроблю.
Нині темна ніч. Буде добре перекрадатися. Я вже все на те собі приготовив. _
— Робіть, як хочете! Але я вам цього не раджу — сказав Яким.
— Ну, бувайте здорові, Якиме.
Оба сердечно розпрощалися.
Яким відвернувся в ліву сторону, аби не бачити, що діється...
Хвилинку було чути глухий шелест, наче хтось посувався по землі, а потім і те затихло...
— Стій — закричав нараз різкий голос в передпіллю. — Хто йде?

Забули, небораки Яким і Іван, що в передпіллю була ще стежа з першої сотні. Було заповіджено, що вона буде вертати до закопів коло полевої сторожі четвертої сотні. Не знали, бідолахи, що стежа ще не вернула. Якраз тепер підходила вона до їх ведети, коли Іван вийшов в передпілля і приловила його.
— Ах, до москаля тобі захотілося. Ходи з нами, ми тобі покажемо, як втікати до ворога — говорив якийсь молоденький голос по німецьки.
— Ось як попавсь бідний Іван — майже заридав Яким. — Згине ні за цапову душу. Шкода камрата. Ліпшої людини в цілій сотні нема.А все через ту любов до дітей.

III

Станув Іван Окріп перед полевим судом. Суд щось шварготів по німецьки і по мадярськи. Щось заговорив коротесенько по німецьки установлений з уряду оборонець От так, аби збутися. Зрештою Іван того не розумів.
Казали вставати, казали сідати. Він все те робив наче непритомний.
Йому було вже все одно. Не дістався до своїх дітей, до своєї рідної хати. Тепер нехай діється Божа воля.
Присудили на кару смерти через розстріл. Генерал Надь був радий з вироку. Вже кільканадцять вояків перебігло до москалів. Хотів відстрашити других, що ще не втікали. Попався бідний Іван.
Ще вечером перед вироком вийшов острий приказ, що розстріл відбудеться в запаснім становиську. До тої церемонії мали станути всі запасні частини, а фронтові висилали по кілька відпоручників. Вони мали про все розповісти по частинах і сіяти між камратами жах.
Прийшов з припілля маленький відділ полевої мадярської жандармерії. Вони мали виконати присуд. Ті нелюди тішилися, що будуть розстрілювати людину.
Зібралися старшини. Приїхав сам генерал.
Привели бідного Івана.

Як він змінився? Як згорбився? Наче всунувся сам в себе. Ішов похилений, згорблений. Ледви тягнув ноги за собою. Якісь стали важкі, важкі. Очі пустив в стовп. Мутно дивився в землю. Здавалося, що вони вже мертві.
Коло нього йшов військовий духовник і молився.
Іван нічого не думав. Голова була наче порожна. Наче якась тьма залягла в її середині. Це не про нього тут ішло.
Коли станув на лобнім місці, приступив до нього духовник, поблагословив і подав до поціловання маленький, металевий хрест.
Іван зняв шапку, перехрестився три рази, поцілував хрест, потім священика в руки, знов перехрестився три рази і надів шапку.
Приступив до нього якийсь вояк і шматою завязав очі.
В тій хвилині, коли перед ним запанувала темінь, він стрепенувся. Він знов побачив рідне село, свою хату, свою жінку, свої діти і сина Василька, як в гімназійнім однострою ішов з ним до церкви. Так живо, так гарно змалювала йому уява все, що здавалося йому, що він дома. Хотів сказати щось до найстаршого сина і його уста залебеділи:
— Васильку...
Та нараз щось наче патиком ударило його по голові і грудях.
Дорогий образ розвіявся і запанувала кромішня темінь.

IV

Поховали бідного Івана. Поховали без хреста, без священика.
Викопали діл на роздоріжжі при рові. Там, де вояки мусіли переходити, коли йшли до закопів. Там як пса закопали Івана, аби кожний вояк бачив, як закопують тих, що переходять до ворога.
На могилі не поставлено хреста, а тільки забито стовп, а на нім приліплено картку з написом: „Тут за-

копано Івана Окропа, якого розстріляно за те, що втікав до ворога“.
А недалеко від цього місця, яких триста кроків, під горбком, було кладовище, де ховано упавших вояків. Неначе з розмислом вибрано це місце при дорозі, аби Іван Окріп ще по смерти терпів муки, аби дивився на те кладовище, де спочивали його товариші і аби терпів важкий біль, що він не між ними, що закопали його тут при рові, як падлину.
Закопали вояки і забралися.
Прийшла ніч і минула. Знов заблестіло на небосклоні сонце і освітило могилу Івана Окропа.
Та як вона змінилася. На могилі стояв великий березовий хрест з видним написом, а сама могила була вкрита полевими квітами. Це ніччю прийшли вояки і вшанували камрата. Вони знали, що не до ворога він утікав, що на смерть загнала його безмежна любов до дітей, до рідної хати.
А чеські вояки з третьої сотні кинули на його могилу вінець з лентою, а на ній напис: „товаришеві—товариші“.
Команда казала все це негайно усунути, але хоч загрожено строгими карами, вояки по ночах відновлювали могилу нещасного Івана Окропа.
Ото дослужився на цісарській службі наш Іван.
Ото дістав бефердерунок[1] аж на тамтой світ—говорив раз з жалем фрайтер Стратійчук.
Тай ще дістав медаль; раз лопатою по задку — зауважив чура Орищук.
— Такий добрий чоловік і так марно згинув — докинув хтось третій.
__________

  1. *) підвищення