Гіркий то сміх/Кіточка
| ◀ Сіра буденщина | Гіркий то сміх Кіточка |
Бідолаха ▶ |
|
Вояки третьої чети знайшли десь кіточку. Таку малесеньку. Мала лиш кілька тижнів. Була біленька наче сніг. Мала тільки чорненьке ліве ушко і чорненьку пляму над лівим оком.
Знайшли її та забрали до закопів.
Сиділа вона в землянці разом з вояками; спала між ними і росла. Не жалували їй ополченці нічого. Хоч самі не багато мали, хоч самі голодували, а відіймали собі від уст і давали своїй кіточці.
Вже підросла була кіточка досить богато. Як пригріло боже сонце, сідали вояки в закопах на лавочці і грілися. А між них залазила біла кіточка і спала на колінах старого ополченця. Він її пестив, гладив і притулював до свого лиця. Лишив дома свої діти-сироти і кіточка йому їх наразі заступала.
— Бідна німина. Не має що їсти, і навіть не має де сховатися. Їй така сама біда, як нам. Ми хоч можемо один перед одним пожалуватися, а воно німе і не має з ким поділитися своєю журбою — говорили вояки.
Кіточка виходила за ними з землянки і бігла за ногами по закопі. Але не далеко. Не хотіла за далеко кидати своєї землянки. Як вояк станув, вона задирала до гори свій тоненький хвостик і потираючи хребтом о його ногу, ласилася.
Часами луснула десь недалеко ворожа ґраната. Тоді кіточка, задерши хвостик, скоренько скакала до „своєї“ землянки. Як вже була там, тоді знов спокійно ласилася коло вояків і чулася так безпечно, начеб нічого не сталося.Бувало в погоду вояк, що стояв на пості, брав зі собою кіточку. Він садовив її на гребені чолової стіни закопу і гладив її. Кіточка пестилася коло нього, мурликала, наче хотіла з ним розмовляти, а потім засипляла, прядучи свою пряжу. І спала так безпечно під опікою старого вояка, як дитина під опікою своєї мами.
Нераз старий вояк витяв з корча лозини тоненький прутик, обчімхав його і тільки на кінці лишав один-два листочки. Тими листочками помало водив він по дні закопу. А кіточка удавала, що дала себе здурити. Вона ловила листочок наче мишку; так та маленька тварина бавилася зі старим, бородатим вже сивим вояком.
Добре було старим з кіточкою. Вона їм нагадувала давні діточі літа, нагадувала рідну хату, дрібненькі діточки, що може тепер не мали навіть кіточки, аби могли розвіяти свою тугу.
Навіть Борович милосердився над нею; як часами бувало рано діставав від „полкової“ корови трохи молока до комісьної кави, то не пив сам, але посилав „бідній кіточці-сирітці“.
Та нараз сталося страшне нещастя.
Кіточка сиділа, як звичайно, на гребені чолової стіни закопа і грілася до сонця. Дрібненькою лапкою умивала своє невеличке личко, хоч було воно білесеньке і чистесеньке наче сніг.
Зашуміло в повітрю. Кіточка перестала митись і припала до землі.
— Бабавх! — таки недалеко гримнув вибух ґранати.
Кіточка зірвалася і скочила, аби утікати до землянки але на бігу допав її гострий відломок ґранати і розпоров дрібненькі груди та животик.
Бідна кіточка впала на землю і лежала на дні закопа. Нежива. Така бідна, маленька, нікому нічого невинна. Тільки кров тоненькою ниточкою спливала з тяжких ран.
— Слухайте, Федю, та ходіть но сюди! Дивіться! Вашу кіточку розірвала ґраната — крикнув ополченець Іван Бучма, що стояв на пості.Вибіг з землянки Федь Сушко і аж в долоні сплеснув. Він кіточку колись знайшов, він її приніс зі собою, він її вихухав і найбільше пестив.
Дуже жаль зробилося старому Федеві. Якийсь такий гіркий жаль, начеб хтось з його найдорозших згинув.
— І що воно було кому винно? — сказав він до Бучми.
Не боліло так вояків, як поляг котрий із них, як боліли вони за маленькою кіточкою. Бо це убито німину, що перед ніким не уміла пожалуватися, що на нікого не нарікала, нікому не стояла в дорозі, нікому нічого не була винна, нікому не зробила нічого лихого.
Як звичайно німина.
Ще довго-довго жалували старі вояки за бідною, білою кіточкою, ще довго-довго про неї згадували.
Але вже другої до закопів не брали.
— Досить, що ми гинемо. Пощо пхати в нещастя ще й невинну німину.