Гіркий то сміх/Сіра буденщина

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гіркий то сміх
Степан Шухевич
Сіра буденщина
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
СІРА БУДЕНЩИНА

Життя на фронті почало плисти одноманітно і просто нудно. Чотири тижні в закопах, а опісля дві неділі в запасі. Вояки тягалися з місця на місце, наче цигани.
Команда дивізії без перестанку щось придумувала, якби тільки на те, аби вояк мав причину нарікати. Зразу наказано, що бойниці в закопах мають бути криті. Дашок над бойницею мав хоронити людей перед ворожими шрапнелевими кульками. Тягали вояки байЬки, будували ті криті бойниці, аж вибудували їх на цілій лінії. Як тільки вже все було готове, тоді прийшов наказ, щоби дашки негайно повикидати. Вони стали нараз для вояків дуже небезпечними, бо, мовляв, як ударить граната і знищить те накриття, тоді воно може привалити вояка і його убити, а рештки з дашка затамують рух в закопах.
Кинулися вояки і за два дні зруйнували це, над чим працювали два місяці. Легше зруйнувати, як вибудувати.
Тепер наказали команди дивізій будувати визірні спершу так звані мінімальні, бо вони давали малу ціль ворожому стрільцеві. Мучилися люди, будували визірні. Приходили ріжні команданти, клали до тих дір кріси і пробували, чи вояк з кожної визірні опановує своїм зором ціле передпілля:
— Тут зле це, а там недобре те. Треба перебудувати.
І перебудовували вояки.
Були вже ті мінімальні визірні готові, коли нараз прийшов наказ, що вони всі до нічого, що через них

вояк не опановує передпілля, що треба їх збурити і будувати т. зв. максимальні визірні.
Зачалася тяганина на ново. Знов приходили контролі. Знов сварили людей, що це не так і те не так, а як все було готове, тоді прийшов новий наказ, аби і це все збурити, бо передня стіна закопів мусить бути зовсім чиста. Бойниці мають бути зовсім відкриті, аби вояк не ховався у визірнях, бо тоді тратить відвагу.
І знов бурили свою тяжку працю. Те все діялося на протязі одної осени і одної зими.
Але і то ще не все.
Перші закопи на тім відтинку заложила була німецька армія. Її командування мало голову на карку і дбало про своїх людей. В закопах пороблено дуже густі траверзи так, що між двома траверзами могло станути найвисше чотири люда. Це було дуже добре, бо залога мала захорону перед ворожим флянковим гарматнім вогнем. Нараз серед зими, в найбільші морози, прийшов з команди дивізії наказ, що в закопах надто густі траверзи, через що старшини в часі бою не можуть своїх людей добре держати в руках, бо їх заслонюють траверзи. Тому наказано, залишити на чету найвисше дві траверзи, а всі прочі надчислові негайно усунути.
— Будемо їх валити, аби за тиждень на тім самім місці знов нові будувати — говорив Стратійчук.
— Зробимо так — сказав до своїх старшин Борович. — Там в другій четі є одна велика траверза. Вона дійсно непотрібна, нікого перед нічим не заслонює і стоїть в такім місці, що тільки здержує рух. Тепер зима, взяв кріпкий мороз. Ми будемо усувати тільки ту одну траверзу. Але робота має вистарчити аж до весни.
Вояки дуже добре зрозуміли, що не треба спішитися з роботою. То якраз так само, як робота женця на день і робота за сніп. Помаленьки, аби не змучитися, аби день скоро проминув. І цюкали вояки коло траверзи, а здебільшого сиділи і курили свої файки. Як заавізовано, що надходив котрийнебудь з вис-

ціих комендантів, тоді помаленьки підносилися і удавали, що з цілою натугою валять в замерзлу землю. Як тільки командант забрався, сідали собі, курили і балакали.
Вже по всіх відтинках понищено траверзи, тільки ще в четвертій сотні вони сторчали.
— Мій коханий, я тебе потягну до строгої відповідальности. До тижня не мас бути тут ні одної траверзи — говорив майор Ґасер до Боровича.
А вояки дальше цюкали на тім самім місці.
— Слухай Борович! Завтра приходить до нас на перегляд сам шеф генерального штабу з корпусної команди. Твої траверзи навіть не рушені. До завтра має бути все готове — телефонував в кілька днів пізніше майор Гасер.
— Шеф генерального штабу, це мудра людина. Він позволить собі все витолкувати — говорив Борович.
— Ти мені не мили очей, тільки роби те, що тобі наказую — кричав майор.
Борович не видав ніякого нового наказу. Російські гранати стріляли доволі густо. В такий небезпечний момент від команди куріня ніхто не відважився появитися в закопах.
Вже другого дня прийшов на відтинок сотні шеф генерального штабу. З ним ішов також майор Ґасер. Нараз цей останній побачив, що траверзи на цілім відтинку сотні залишені. Півголосом сказав до Боровича:
— Траверзи ще стоять. Я вас научу, як треба виконувати накази. Завтра до звіту.
На своє лихо Ґасер був так по^енервований, що не міг панувати над своїм голосом. Його слова почув також шеф штабу.
— Ось бачите, так має виглядати позиція, а не так як там, де поусувано всі траверзи. Тут воякові не пошкодить флянковий, гарматній вогонь, тут він чує себе безпечніше. Пане поручнику, ви зовсім добре зробили, що їх не усунули. Не кожний наказ треба надто точно виконувати — сказав шеф штабу.

Траверзи залишилися і Борович не потребував іти до звіту за невиконання наказу.
Ллє зайшла нова дуже немила несподіванка.
Вояки четвертої сотні сусідували тоді з мадярським полком. Мадяри, то народ, мабуть, не надто пильний. Вояки першої чети, геть там на правому крилі сотні, викопали собі поважну лятрину, по боках, заслонили її дошками, які „пристарали“ собі зі складів команди полку. Згори заслонили її зовсім порядним дашком. Одним словом це була люксусова лятрина. Її не повстидавсяби навіть сам генерал. Там міг вояк посидіти і поговорити навіть довше, хоч на дворі падав дощ або сніг.
Це припало дуже до вподоби мадярським сусідам і вони без дозволу господарів зачали заходити до цього вояцького касина. Зпершу поодиноко, а потім вже і громадно. „Камратські“ звичаї не призволили так просто з моста заборонити їм вступу, але всеж таки вояки першої чети дивилися на те дуже кривим оком.
Якось раз вечером наказав фельдфебель Крамер, що завтра до полудня ніхто з першої чети не сміє іти на свою лятрину. Дивненький був це наказ, але щож, дисципліна наказувала послухати. Тож вояки послухали. Люди щось міркували. Але які то вже дивні накази вони не мали виконувати. Наказ є наказом.
Раненько зайшли на лятрину два мадяри. Один сів собі на її правім кінці, а другий на лівім. Середину лишили вільну. Сиділи, базікали і курили файки. Дуже це приємна така товариська розмова на лятрині. Якийсь спеціяльно сентиментальний настрій находить на душу чоловіка. Прийшов ще капраль, мадяр. Як підстаршина сів на почеснім місці — в самій середині. Та ще не вспів добре розсістися, як нараз дручок тріснув і всі три мадяри коміть головою полетіли до рова. А рів був вже майже до половини виповнений.
Немило висмарувані на цілій голові і майже на всьому тілі вернули гості до своїх закопів. Від того часу мадяри вже більше не ходили „на сусіди“. Потім говорили, що то сам фельдфебель Крамер ніччю під-

різав пилочкою дручок, але хто віривби, аби то була правда. За велика шаржа [1], аби бавилася такими річами.
Не знать чому, інцідент з траверзами і трагедія з лятриною спричинили, що майор Гасер, також мадяр, почав кривим оком дивитися на четверту сотню. Але до цього причинилося ще одно. Майор був запаленим грачем в бріджа. Вправді не умів його, але дуже любив грати. Четверта сотня стояла найблище курінної команди. Її старшини обовязково мусіли приходити що вечора до Гасера на кілька робрів.
Борович знав яко - тако цю гру, але взагалі не любив грати. Яби позбутися запросин, викручувався ріжними службовими обовязками, а вкінці як і це не помагало, спробував остаточного, але дуже небезпечного засобу. Як тільки грав разом з майором, робив просто скандальні помилки. Цеж просто стид, коли хтось має короля і валета за рукою і якраз мусить виграти короля, або коли має за рукою туза, його виграє і дає противникові змогу рятувати свого короля „під ножем“.
— Борович, я тобі вже нераз говорив, що ти послідний туман. Як не вмієш грати і не можеш нічого навчитися, то чого сідаєш до гри — кричав майор.
Але це нічого не помагало. Скінчилося на тім, що Ґасер почав Як найгірше думати про четверту сотню і її команданта і став просто з ним ворогувати. А ворожнеча з карт буває часами дуже страшна.
Майор Гасер мав два малесенькі чорні ямники: сучку і песика. Сучка називалася „піф“, а пасик „паф“.
Як тільки Ґасер виходив з команди, брав завсіди зі собою тих двоє звіряток. „Піф“ і „паф“ бігли разом на яких двісті кроків перед своїм паном. Це було для вояків дуже вигідне. Як тільки в закопах появилися „піф“ і „паф“, це був певний знак, що за кілька хви¬ лин по них зявиться майор Ґасер. Таке авізо бувало для вояка нераз дуже корисне. Він міг приготовитися на непрошені і зовсім небажані відвідини. Вояки
__________

  1. *) Шаржа — степень.

дуже любили зате обох псюків і називали їх „передня сторожа“.
Служба в закопах ніччю була доволі скомплікована. В передпіллю, перед дротяними засіками, засідалися чати, що слідили передпілля. Від них були потягнені дроти, що лучилися в закопах з дзвінками. Коло кожного дзвіночка стояв пост [1]. Як тільки з передпілля грозила яка небезпека, мав вояк на чатах потягнути за дріт, дзвіночок дзвонив, а пост в закопах, якщо не заснув твердим сном, мав негайно заалярмувати всю залогу. Було строгим обовязком командантів чет і сотень провірювати що вечора, чи дзвіночки справно функціонують. Яле старшини в закопах взагалі дивилися на це як на дитинячу забавку, яку видумано при зелених столиках генерального штабу. Барабанний вогонь мусів всі ті дротики попереривати і в разі небезпеки вони нічого не булиб помогли. Тому дзвінків ніхто ніколи не провірював, хоч у щоденних звітах подавано: „Алярмові дзвінки провірено. Функціонують бездоганно. Звіти - були, але ні одна чата не могла дзвінком задзвонити, хочаб не знати як сильно вояк тягнув за дріт.
Була темнесенька, передвесняна ніч. Місяць стояв на новю. Густі хмари робили ніч ще чорнішою. В закопах вилазив вояк на вояка.
— Піііі, пі-пі, піііі — обізвався телефон.
— Пане поручнику — говорив по хвилині до Боровича курінний телефоніст — до вашої сотні понесли ручні гранати.
Між сотнями і перзоналом, приділеним до полкової і курінної команди, були умовлені знаки, якими себе повідомлювано, що командант іде на відвідини до сотні. Тепер таким умовленим знаком заавізовано, що до сотні ішов на оглядини майор Ґасер.
Борович натягнув стару, заялозену шапку і станув в рові, яким мусів переходити курінний командант. Не довго прийшлося ждати, як прискочили до нього
__________

  1. *) Вартовий.

„піф“ і „паф“ і зачали леститися. »Передня сторожа, вже була, за хвилину мав прийти сам „ворог“.
Дійсно в болоті зачалапкали чоботи. Кроки наблизилися до самого Боровича, хоч в темряві не можна було нічого побачити.
— Пане майоре, голошуся слухняно як командант четвертої сотні — зголосився Борович, так начеб майор і не знав, хто с комендантом сотні.
— Ти як міг мене пізнати? Така темна ніч, що я взагалі нічого не бачу — сказав майор.
— Пане майоре, виж самі свого часу казали, що добрий вояк має пізнати свого команданта, якби йому навіть завязали очі — відповів Борович.
— Но, но! Не переборщуй! Я прийшов до тебе аби переконатися, чи алярмові дзвіночки добре функціонують — відповів майор.
Післанець від куріня, що йшов разом з Ґасером, вступив до землянки Боровича, запалив маленьку криту ліхтарку, обгорнув її доволі грубим папером і товариство пішло на перегляд.
Зараз при першім дзвінку стояв фрайтер Стратійчук. Майор Ґасер запитав його:
— Чи дзвінок цього вечора провірювали?
— Так, пане майор!
— А дзвонив?
— Так, пане майор!
— Ідіть-же тепер в передпілля і потягніть за дріт. Ми будемо тут стояти і чекати, чи дзвінок задзвонить.
Стратійчук пішов. Майор чекав мінуту, дві, ба вже й пять а дзвінок не дзвонив і Стратійчук не вертав.
— Щось то задовго треває — сказав він до Боровича.
— Тут, в передпіллю страшне багно і як хто хоче дістатися до чат, мусить кружляти аж через дванадцяту сотню. Це треває дуже довго. В дощову пору треба нераз чекати й пів години або й довше — брехав Борович.
Нараз з лівої сторони заблисли вогні гарматніх вистрілів. Майор обернувся в ту сторону. Борович ви-

<poem> користав нагоду, підніс догори палицю, зачепив за дріт від дзвінка і потермосив. Дзвінок задзвонив. — Отже все добре. Дзвінки функціонують — сказав Ґасер — ходім дальше. Майор швидко віддалився з відтинку четвертої сотні. Він був радий, що дзвінок задзвонив та що він міг вибратися, бо ворожі гранати лускали таки не дуже далеко. — Не могли пан поручник зробити цього десять хвилин швидше і не давати нам так довго чекати — сказав тихенько до Боровича ордонанс майора, що ніс ліхтарку. Борович всунув йому в руку жменю папіросок. Виходячи з відтинку четвертої сотні захотілося майорові заглянути до землянки, де мешкали вояки другої чети. Як отворили двері, ударила в них густа пара, через котру слабо пробивалося світло маленької нафтової лямпочки. Декотрі вояки лежали на примітивних лежанках, інші сиділи, поскидали сорочки або порозпинали штани і підштанки і нишпорили в них. — А дивіть, дядьку, яка здорова — сказав молоденький Кониш і показав Грицеві Чинилові здоровенну вош, яку тільки що зловив в підштанках. — То мама — сказав Чинило. — Ні то цьоця — доповів цугсфірер Лагодяк. Кониш придусив вош і вона голосно луснула. — Стрілив, як з пістолета — сказав Чинило. — Позір — закричав нараз Лагодяк. Всі позривалися, як були і станули. Чинило без сорочки, а Кониш придержував в руках штани і підштанки, аби не злетіли на землю. — Сідайте, сідайте — сказав Гасер. — Як-жеж вам поводиться? — Дякувать, добре — відповів Лагодяк. Ґасер поглянув по землянці, обернувся в ту і другу сторону. Він не знав, що дальше з вояками говорити, боявся аби не набратися від них вошей і таки зараз вийшов. — Слухайте Іване. Та малибисьте трохи чести і хоч при панах замикали свою „шперкляпу“, а то

натхорили стільки, що в повітрю завислаб сокира—говорив цугсфірер Лагодяк до низького і грубого Івана Бучми.

— Ет, говоріть своє. Якби не я, то майор бувби ще зо дві години посидів, ще може робивби яку ревізію, чи є всі резервові порції консервів. І що тоді булоби. Знаєте добре, що ми вже всі поїли. Я так заткав ніс і чим скоріш утікав — виправдувався Бучма.

Лагодяк відхилив двері і до землянки ввійшла струя свіжого повітря.

— Не знати, чи майор має воші? — запитав Чинило.

— Певно, що має. От і наш Борович має такі господарські, то чому майор не мавби їх мати — відловів Кониш.

Оба забралися знову нишпорити за вошами.