Гіркий то сміх/Відпустка
| ◀ Гіркий то сміх | Гіркий то сміх Відпустка |
Сіра буденщина ▶ |
|
Вже була пізна осінь. В дійсності вже зачалася зима. Земля замерзла на доброго чверть метра, а сніг застелив її білою скатертю.
Старшини з полку їхали на відпустки. В кишенях на грудях мали документи подорожі. На них урядове потвердження лікаря, що кожний з них піддавався операції відвушивлення. Були позагортані в легенькі, майже прозорі військові плащі. І хоч був доволі кріпкий мороз, не мерзли. Їх гріла радість, що небавом побачуть рідню і рідну хату.
Ці, що їхали до Східної Галичини, мали ще інші причини аби радуватися. Всі інші зпоміж них, ті що були із західних країв, їздили постійно що шість місяців домів. А рідні сторони перших були під окупацією ворожої армії. Вони до тепер не могли туди дістатися. Тепер перший раз від пятнадцяти місяців війни їхали, аби побувати через два тижні дома.
Ще мали одну причину не так радуватися, як цікавитися. Судьба і відбиття Львова та взагалі Східної Галичини всіх дуже цікавила. Кожний з них хотів як найшвидше, хотів бути першим на місці, аби все побачити власними очима, аби про все наслухатися власними ухами, а потім вернути і як перший оповідати про те, як заховувалися окупаційні російські війська, як виглядає Львів, який образ представляє рідний край. На ті відомості чекали в закопах ті товариші, яким ще не судилося поїхати домів, чекала більша частина вояцтва.Дорога тревала доволі довго. Тоді ще не було безпосереднього залізничого получения на Берестє й Сокаль до Львова. Тим шляхом ще не ходили потяги. Треба було їхати довкруги на Барановичі, Берестє, Варшаву, Краків до Львова. Дорога мучила „урльопників“, але вони не зважали на те. Сиділи на своїх малих куферочках по коридорах переповнених ваґонів і дрімали або протягалися і випростовували зболілі кости.
Між ними був також поручник Борович. Його також гнала цікавість.
Та не мале розчарування його стрінуло. Залізничий двірець стояв у Львові на своїм давнім місці. В нім були повибивані майже всі шибки. Всюди був бруд не до описання. По торах на пероні лежали купи гною. В почекальнях товпилися маси обдертого і нечистого вояцтва. Була вже пізна ніч. Елєктричні трамваї не ходили, а на двірці не чекав ні один візник. Борович пустився до міста піхотою. Разом з чурою несли свої клунки. На непозамітаних вулицях було повнісенько болота, бо тут ще не був вхопив мороз. Службу по вулицях робили баварські ополченці. Крутилися густі стежі і що хвилини придержували Боровича і його чуру та домагалися документів.
— Прокляті маркіранти із запілля — проклинав Борович — навіть не дадуть чоловікові з фронту доїхати до хати.
В готелю дверник довго церемонився. Казав, що нема ні одної вільної кімнати, ані одного вільного ліжка. Не хотів навіть відчинити входової брами до готелю. Вкінці здорове „куку в руку“ отворило всі входи і виходи. Виявилося, що вільних кімнат було кілька, але найважнішою річю було вкупитися в ласки дверника.
На другий день перед полуднем чура полагодив свої орудки у Львові і зполудня пішов до села, де мешкали родичі Боровича, аби їх упередити про приїзд сина і аби вислали по нього коні. Борович лишився ще в місті. Хотів побачити знайомих, розпитати дещо і розглянутися.Та всі давні знайомі стали йому якісь чужі. Йому здавалося, що впав десь ізза світа, що ніхто з тих людей запілля його не розуміє, що він їх не розуміє, що вони взагалі не мають зі собою нічого спільного.
Як перед війною сиділи разом в ресторані. Бородієвич заїдав здоровенного віденського котлєта, попивав велике пільзненське пиво і говорив до Боровича:
— Знаменито виглядаєш. Видно, що вам там на фронті добре поводиться. Не так як нам, цивілям, тут в запіллю. Ви маєте всього доволі. Про харчі не потребуєте турбуватися. Ми тут гаруємо. Всього нам не достає.
— Я вже пятнадцять місяців не бачив віденського котлєта — відповів Борович поглядаючи на таріль Бородієвича.
— Але за те маєте здоровий росіл і порядну пайку доброго волового мяса — відповів Бородієвич.
— Нині в ресторані подали мені знаменитий росіл і прегарне волове мясо. Ми в закопах ще ніколи такого не мали — сказав Борович, скоро зїв і забрався, бо давні приятелі зачали розправляти над тим, чи велика ріжниця між золотою і паперовою короною, чи богато подорожіло масло, які харчі треба маґазинувати і про такі інші воєнні річі, які Боровича зовсім не обходили. Він хотів знати про життя буття в часі російської окупації та на все те діставав коротку відповідь:
— Ох, було ліпше як тепер. Всього було доволі. Все було дуже дешеве.
Бачив, що давні знайомі всі перемінювалися в інтендантів, бранжу найбільше зненавиджену у війську.
Борович ще з малку не любив сентіментів. Їхав на відпустку, аби побути при родині, трохи розвеселитися і скріпити себе і найблищих на душі.
Зараз на вступі до рідної хати впала йому на груди його старенька мати і майже непритомним голосом закликала:— То ти синку? Чи то направду ти?
Більше зрівноважено привитала його жінка а дитина, що його цілком ще не знала, сховалася за мамину спідницю і боялася „вови“. Батько прийшов трохи пізніше. Він правив в церкві богослуження. Мабуть на інтенцію свого сина.
Молодий Борович розгостився. Зачалася звичайна розмова, як серед рідні. Вона на початку не конче вязалася. Було стільки спогадів, було стільки взаїмних жалів до розповідження, було стільки запитів, що одна думка придавлювала другу, одна гадка стручувала в непамять другу. Зразу не знали, про що мають говорити.
— Чекай. Я про щось мала тебе запитати і забула. Через ті ріжні переживання маю тепер таку слабу голову, що завжди все забуваю — говорила мати.
— Ми всі тепер такі. Це так зразу. Зачекайте день-два аж прийдете до себе від першого зворушення, аж все в голові знову упорядкується і тоді собі все пригадаєте. Як то було, коли наші війська відбили Львів і прийшли до нашого села. Чи дуже їх витали? — спитав Борович, що хотів зібрати як найбільше вражінь.
— Ет, ліпше не питати. Ми не маємо щастя — відповіла мати і зачала оповідати про прийом, який зладжено повертаючим австрійським військам.
— Як тільки перейшли перші стежі і дали до села знати, що незадовго гостинцем будуть переходити наші частини, село вирішило повитати їх як найбільше святочно. Всі думали, що будуть переходити „Українські Січові Стрільці“. Люди виносили на гостинець, що хто мав: гладущики з молоком, масло, сир, яйця, хліб, солонину, ковбаси. Того дня була велика спека. Аби воякам облегшити марш, повиношено в чистесеньких бочках і цебрах свіжу і чисту воду. Тато убрався в епитрахіль і фелон та з процесією вийшов на гостинець. Коло нього стояв начальник громади і тримав на підносі хліб і сіль. Ціле село вилягло на дорогу. Все що жило. Все заповідалося найгарніше. Вже недалеко на скруті появилися стежі, а за ними далеко поступало військо. На нещастя якийсь хлопець виліз на дзвіницю і як тільки згори побачив свої війська, зачав що сили теленькати дзвонами. Військо заметушилося і до процесії чвалом надїхали їздці:
— Ви сякі такі. То ви хочете зраджувати і дзвонами даєте знати ворогові, що військо прийшло до села — кричали їздці. — Де ваш священик? Ми зараз тут зробимо з ним порядок.
— Знов повторилося те саме, що було перед роком. А зпоміж нас навіть ніхто не зауважив, як хлопець поліз дзвонити. З радости ми всі забули про дзвони. Нікому навіть не прийшло на думку сказати, аби не дзвонити. На щастя командант, що побачив зібраний народ, процесію і принесені дари, зрозумів, що зайшло знов непорозуміння і полагодив справу щасливо. Але то не були наші стрільці. То йшли якісь мадяри. Шкода, що ми так приготовилися на їх приняття — говорила мати і плакала. Таку вже мала вдачу, що любила плакати. Мабуть як виплакала своє горе, ставало їй легше на душі.
— Тепер вже не буде таких непорозумінь. Наші команди забрали всі дзвони на гармати і вже ніхто не зможе дзвонити — говорив о. Борович.
— А якже татові живеться? — спитав молодий Борович.
— Як живеться? Краще не питати і краще не розповідати. Як москалі втікали, хотіли мене конче забрати зі собою. Та знайшовся такий добрий чоловік, що дав мені наперед знати, що мене хочуть вивезти на Сибір і радив сховатися. Я скрився в копиці сіна на сіножаті. Аби не догадалися, де я ховаюся, не приходив до мене ніхто із хати. Їсти доносили мені самі селяни. Добрі люди. Хоч як за мною козаки шукали, ніхто не зрадив мого укриття. Чотири дні пересидів я в копиці сіна.
— А тепер? Тепер також недобре. Слуги не маю. Є якийсь один маленький коник і дві корови. Я сам мушу їх чистити, під ними стелити, сам мушу їм за драбини накладати і гній тягнути. А я вже й немолодий і недомагаю. Та чи мені того всього треба? Роблю все те з розмислом, бо робота прибиває жаль і тугу. Стільки нещасть, стільки смертей в найблищій родині — говорив О. Борович і мало-мало не заплакав.
А мав за чим боліти.
Серед таких настроїв швидко перебігло два тижні. Борович вертав на фронт зовсім непокріплений на дусі. Батько поїхав до міста, купив йому фляшку доброї горілки і фляшку угорського вина, ще передвоєнного. Дома бідолаха не мав нічого. Його цілком ограбили. Не ворожі війська. Власні співгорожани, що як утікач переходили через село. Мати напхала до наплечника що найліпшого з їдження могла в хаті знайти.
— Мамо, пощо ви мені те все даєте? Ви самі не маєте що їсти. Я все те лишу — говорив Борович.
— Бери, синку, бери. Я для себе і для всіх нас ще пристараю. А ти там в закопах з голоду млієш. Як не візьмеш і лишиш, то зробиш нам найбільшу прикрість — говорила схлипуючи мама.
Борович набрав ще книжок для своїх вояків, кинув рідню і поїхав.
До землянки зійшлися всі старшини сотні. Дона вже не було, бо по смерті Ґольдфрухта настрашився, зголосився як хорий і його приділено до обозу. Чех Глявачек також не з іншої причини постарався, що його приділено до саперського відділу при команді полку. Було тепер при сотні двох молодесеньких хорунжих, дуже пристійний і веселий брунетик, Колодницький і поважний чех, Хмара. Оба прийшли привитати свого команданта з його поворотом. Прибіг також невідлучний приятель Боровича, поручник Банах-Прислопський. Його сотня стояла зараз коло четвертої сотні. Були собі сусідами.
Розговорилися.
— Слухай Степане! Треба приняти гостей. Давай сюди фляшку горілки, що мені тато дав з дому — сказав Борович до свого чури.— Прошу пана поручника, горілки вже нема. Фляшка по дорозі збилася — скоро зголосив Орищук.
— Збилася певно до твоєї губи — відповів Борович.
Всі засміялися.
— То давай ту фляшку з вином. Добре вино. Сам тато їздив до Львова купувати — наперед захвалював Борович.
— Прошу пана поручника, вина нема. Корок вистрілив і все вино вибігло — зголосив чура Орищук.
Вже грізно подивився Борович на чуру і сказав:
— Ти занадто зачинаєш розпоряджуватися моїми річами. Давай курку.
— Прошу пана поручника, курки вже нема. У ваґоні було дуже горячо, курка зіпсулася і я мусів її викинути — говорив чура.
Всі зареготалися.
— Файний хлопець ваш Стефанко. Він мені дуже подобався. Я його зараз поцілувавби — говорив Банах-Прислопський і поклепав Степана Орищука по плечах.
— А щож лишилося? — спитав Борович.
— Прошу пана поручника, є ще бохонець хліба — сказав Орищук.
— Богу дякувати, що вся решта пропала і лишився хоч бохонець хліба. Давай його сюди — сказав Борович.
Старшини з пієтизмом краяли святий хліб з рідного краю, солили сіллю, заїдали і попивали комісьним румом. Цей хліб був для них найбільшим присмаком.