Гіркий то сміх/Грізна небезпека

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гіркий то сміх
Степан Шухевич
Грізна небезпека
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ГРІЗНА НЕБЕЗПЕКА

І

Минула гостра зима. Запахло весною. Алє цього року вона якось не хотіла приходити. Хоч вже пізно було, не пригрівало тепленьке сонце. Не мали до чого вигріватися вояки. Сніг не хотів топитися. Зимний північний вітер переганяв по небесах порозривані темні хмари, а вони сипали по землі то снігом, то дрібними білими крупами. Не справдилося пророцтво старих вояків. Вони говорили, що по гострій зимі наступає ранна і тепла весна. Не справдилося, як богато воєнних пророцтв.
Вже була пізна година вечером. Запищав телефон і Боровича завізвали, аби негайно явився в полковій команді.
Дорога була дуже болотниста, а до команди полка було якого півтора кільометра. По дорозі натрапив він на інших сотенних комендантів, що чалапкали по розмоклій і розмішеній глині. їх всіх також завізвано до полкової команди. Ішов і новий курінний командант, майор Манцоні, італієць з роду.
— Щось дуже важного і наглого мають нам сказати — говорив Манцоні.
— Я не догадуєтеся, що? — спитав Др. Фішер.
— Не маю найменшого поняття — відповів перший.
Всі зібралися в адютантурі, куди по хвилині увійшов командант полка. Він поздоровив всіх і почав говорити:

— Нині перед вечером прийшла з команди дивізії дуже тайна відомість, що в Росії вибухла революція. Там збунтувалися гвардейські полки і зложили царя Миколу 11-го з престола. Нема ще відомостей, чи і кого окликано царем, але кажуть, що Росія переміниться в республику. Як воно там буде, це наразі для нас рівнодушне. Головне те, що революція може бути заразлива. Тому, панове, мусите пильно глядіти, аби рішучо не було ніякого контакту між нашими вояками і тими з другого боку. Це моглоби викликати дуже немилу пропаганду. Дальше прошу рішучо ні з вояками ні зі старшинами не говорити про це, що-тепер діється в Росії. Вони про це не сміють нічого знати. Команда зарядила дуже строгу цензуру листів, а кромі цього не допустить до закопів ніяких часописів. Прошу добре допильнувати, аби ця відомість не розходилася проміж людьми, а коли почуєте, що вони щось про те говорять, прошу чутки в зародку здавити. Про найменші сплетні прошу негайно повідомити команду полка. Більше не маю панам нічого сказати.
Як завсіди так і тепер, по тій офіціяльній частині почалася звичайна, товариська розмова. Полковник був дуже товариський, гарний командант і охотно заходив зі старшинами в балачки.
— Вже нераз приходили алярмуючі відомості про-революцію в Росії, а навіть про бої між частинами-російської армії і завсіди виявилося, що це була чиста видумка. Може і тепер так буде — сказав поручник Банах-Прислопський.
— Ні, мій любий. Цим разом відомість зовсім певна і офіціяльно стверджена. Інструкції прийшли мабуть з Відня або Бадену — відповів полковник.
— Яка ціль, аби все те закривати перед нашими вояками. Як вони не довідаються нині або завтра, то певно довідаються правди день швидше чи пізніше. Як вояцтво побачить, що ми перед ним закривали дійсний стан справи, тоді взагалі не буде мати до нас ніякого довіря — говорив Банах-Прислопський.
— Такий наказ згори і ми мусимо його виповняти — відповів полковник.

<poem> — Пане полковнику, а я бю об заклад, що наше вояцтво вже про все добре знає. Я ще й заложуся, що вони знали про все далеко швидше, чим команда полку — сказав сотник Др. Фішер. — Цеж немислиме. Хтож мігби їм про те донести — говорив полковник. — Вже є такі пташини, що заносять до них відомості і то відомості певні і правдиві. Дбож зрештою, наше вояцтво таке темне, аби не могло знати, що діється в світі. Цеж дозрілі люди; будь-що-будь з високою вродженою інтелігенцією. Я ще нині вечером, як тільки верну до сотні, зачну з моїми вояками розмову про відносини на фронті, потім перейду на відносини в Росії і коли побачу, що вони про революцію вже знають, тоді зателефоную до команди полка: „Муніції доволі, доповнення не треба“. Колиж люди про ніщо не знають, тоді зателефоную, що муніції замало і прошу о її доповнення. — Всі панове сотенні команданти увійдуть в розмови зі своїми людьми і ще нині зателефонують до команди полка так само, як це сказав сотник Др. Фішер. — Бачиш, Борович. Вже наші висші команди починають тремтіти. Вони бояться, аби наше вояцтво не пішло слідом російських солдатів. Нічого їм не поможе. Коли не завтра, то за місяць, за рік, або за два буде те саме у нас — говорив сотник Др. Фішер. Борович пішов до своєї землянки і казав закликати цуґсфірера Лагодяка, фрайтра Стратійчука, Івана Гардабуру і ще декількох вояків. Чура Боровича сидів на своїй лежанці, сербав з їдунки чорну каву, закусував цвібаком і цямкав на цілу землянку. Вояцтво зійшлося і виповнило невелику землянку. Борович покликав ще хорунжого Колоднииького і наказав йому, аби без перестанку сидів при телефоні, держав слухавку коло вуха і без перестанку підслухував, які звіти про запаси муніції будуть посилати до команди полка всі сотні і аби йому про це дав знати. — Дійшло до мого відома, що люди знов нарікають на те, що дістають замало цукру, що хтось

<poem> в сотні їх обкрадає. Я вас тут закликав, аби вам пригадати, що в сотні вам рішучо кривда не діється. Ви врешті це самі добре знаєте, але я хочу, аби ви поучили про те все вояцтво — говорив Борович. — Пане поручнику, голошу слухняно, що тепер вже ніхто в сотні не жалується, хоч порції щораз менші — сказав цугсфірер Лагодяк. — Ви переді мною нічого не закривайте. Я маю дуже добрі відомості про все. Переді мною нічого не затаїться — говорив дальше Борович. — Алеж, пане поручнику, це все неправда—запевнював фрайтер Стратійчук. Від того почалася розмова, а потім перейшла на відносини в закопах, на службу в передпіллю. Ткт сказав Борович: — Тепер такі темні ночі, та ще до того елітні. На два кроки нічого не видно. Чи не булоб добре скріпити стійки перед дротяними засіками? — Пане поручнику, їх тепер можна всіх стягнути до закопів. Ніяка стійка непотрібна. Де тепер москалі схочуть наступати. Вони мають у себе досить свого власного клопоту — сказав Стратійчук. — Який клопіт? — запитав Бврович. — Якто? То пан поручник не знають ще нічого? Таж про це говорить кожний вояк. В Росії революція- Скинули царя. Там тепер буде республика — вияснював фрайтер-Стратійчук. — Ет, що ви дурниці говорите. Я був тепер в команді полка і там нічого не знають. Булиби хіба мені щось сказали — говорив Борович. — Таж ми всі про це вже від самого ранку говоримо і тільки не знали, чи маємо про все сказати пану поручникові, чи ні — зауважив цугсфірер Лагодяк. — То дивне! Звідки ви про те все довідуєтеся? питав дальше Борович. — Один одному говорить, а хто перший таке приніс, цього ніхто не знає — сказав фрайтер Стра- -тійчук.

— Ну, а якби навіть була правда, то що ви на те все кажете? — питав дальше Боровим.
— Добре зробили московські солдати. Так йому й треба було. Тепер вже певно буде мир, бо не буде царя, що хотів війни — відповів фрайтер Стратійчук
— Говоріть що хочете, але я в це не вірю. Чи ми маємо досить муніції, бо я мушу зараз здати звіт до полкової команди — спитав Борович, хоч сам добре знав, що муніції є доволі і що не тих людей, тільки фельдфебля Крамера треба про це питати.
— Є досить. Вистарчить для нас — знехотя сказав цугсфірер Лагодяк.
— Так я більше не маю що з вами говорити. А своїм товаришам скажіть, що в сотні ніхто їм цукру не краде — закінчив Борович і вояки розійшлися.
Поручник Борович пішов зараз до телефону
і викликав команду полку.
— Слухай, Камінський, подаю до відома полкової команди, що в четвертій сотні муніції доволі, доповнення не треба.
— Не може бути? Це дивне! — сказав полковий адютант, четар Камінський.
Пізно ніччю прийшов до Боровича хорунжий Колодницький і сказав:
— Пане поручнику, всі сотенні команди нашого полку зголошували, що муніції доволі і доповнення не треба і що такі звіти могли переслати ще рано.
Значить, що все вояцтво ще рано знало про російську революцію. Знало далеко ранше, як всі старшини, знало далеко скорше, як во висші і низші команди. Якою дорогою дійшла та відомість, про це зараз довідаємося.

ІІ

Фронт просто занімів. Яні з одної ані з другої сторони не падав ні один стріл. По обох позиціях вояки ходили зовсім безпечно, як в часі мира. В день вилазили із закопів, прокидували в передпіллю не-

стоплені звали снігу, виходили навіть перед дротяні засіки. Ніхто нікому цього не боронив. Ніхто до себе не стріляв. Тут запанувала беззглядна тиша.
До закопів почали показуватися ріжні старшини генерального штабу. По полю лежав ще сніг грубою верствою. Вони для безпеки убиралися в білі полотняні плащі з капузами. _
— Диви, диви, які тепер відважні. їх дотепер тут ніхто не бачив посмішковувався Іван Гардабура.
— Що мені за відвага. До закопів ідуть в білих плащах. Ми ще такого дива не бачили. Варта це сфотографувати — сміявся фрайтер Стратійчук. А кожний старшина генерального штабу мусів сказати якесь мудре слово. Треба було виявити свої спосібности.
— Ті бестії там так безпечно ходять. Вони показують цілу свою стать. Це просто безличність — говорив один.
— Не допускати, аби наш скот (фігер) братався з ними, або взагалі в якийнебудь спосіб входив з ними в контакт — сказав другий.
Знов приходили старшини генерального штабу і знов далекозорами приглядалися ворожим позиціям.
— Чого вони там шукають? — питався хтось з вояцтва.
— Може хочуть робити наступ? — відповів другий.
— Вже вони встружуть якусь дуже мудру штуку — додав Гардабура.
На мудру штуку не треба було довго чекати.
— Пііі, пі-пі, піііі — запищав телефон.
— Пане поручнику — говорив в нім полковий адютант — висші команди мають зовсім певні відомості, що на позиціях проти нашого полка стоїть польський легіон і що він хоче перейти до нас. Аби їх заохотити до того кроку, придумала дивізійна команда ось що: нині пополудні прийде на ваш відтинок військова оркестра. Ви маєте для неї вишукати в закопах відповідне місце. Вона буде грати польські краковяки, „Єще Польска не згінела“ і інші польські пісні. Вояки дістануть біло-амарантові прапори і бу-

дуть ними вимахувати над закопами. Команда дивізії каже, що російсько-польський лєґіон буде думати, що по тій стороні стоять наші польські легіони і зараз перейде на нашу сторону.
— Слухай, Камінський, якраз вчера бачили мої люди тут в закопах старшин генерального штабу, поприбираних для відваги в білі плащі. Нас всіх врадувала та страшна хоробрість наших генеральштаблєрів. Тільки бідне вояцтво трівожилося одним, що ті панове далекозорами дуже приглядалися ворожим позиціям. Вояки сказали, що старшини генерального штабу певно придумають якусь мудру штуку. От і придумали. В якімсь гумористичнім німецькім часописі бачив я раз образки, як лапати в лісі живого медведя. Тепер мимоволі згадав я ті образки. Ллє то було трактоване гумористично, а це робиться зовсім поважно. Зрештою, про мене. Місце для оркестри вже маю. Воно дуже добре. Зараз коло самої лятрини. Як москалі пустять пару гранатів, то ті по нашій стороні не будуть потребувати далеко нести свою симфонічну відвагу. Раджу, аби при тім був також наш командант дивізії з цілим своїм штабом. Це піднесе торжественний настрій. Але що бачу. Наша команда дивізії має свою оркестру. Це новина — говорив Борович.
— Ви, пане поручнику, маєте завсіди якісь свої терпкі уваги. Є такий наказ і його треба виповнити. Звертаю увагу, що нашу розмову слухають всі телефоністи від сотенних почавши, а на дивізійнім кінчаючи — відповідав Камінський.
— Алеж все виповню дуже радо. Тільки я ще хотів додати свою пораду.Так для піднесення того свята і аби цей мудрий плян найкраще удався.
Вже було добре зполудня, як до поручника Боровика зголосився грубезний фельдвебель, що привів зі собою членів оркестри. Післанці принесли від полкової команди біло-амарантові прапори на високих жердках. Оркестру уставлено в такім місці, аби не була близько землянок. Прапори роздано по цілій сотні. Воякам, що не були в службі, наказано вийти

далеко поза закопи, аби не наражувати їх на несподіванки.
— Чи буде також пан генерал?—спитав Борович.
— Ні, пана генерала не буде. Він сильно занятий — відповів в телефоні Камінський.
— І нікого з команди дивізії не буде? — питав дальше Борович.
— Ні, не буде — відповів Камінський — казали, аби зачинати без них.
— Я вже все розумію. На наслідки цеї мудрої штуки, мабуть, не довго треба буде ждати. Панове не дочуть бути при тім — відповів Борович і кинув слухавкою на стіл.
Музиканти уставилися. Фельдвебель дав знак і в повітрю понеслися веселі звуки підскочного краковяка. Рівночасно піднеслися біло-амарантові прапори і замаяли над закопами. Оркестра грала вже доволі довго. Прапори повівали без перестанку. Телефон був постійно в руху. Команди без перерви допитувалися:
— Як реагують на демонстрацію солдати?
— Тільки трохи терпеливости. На реакцію не треба буде довго чекати. Успіх буде повний — відповідав Борович.
По краковяках заграла оркестра інші польські пісні. Нараз зашуміло щось зі всіх сторін і недалеко від оркестри загреміли здорові вибухи. Це московська артилерія відповіла та демонстрацію команди дйвізії.
— Гальо, Камінський. Вже реаґують. Слухай тільки ліпше. Вони також грають, але там інша якась оркестра — говорив до телефона Борович.
Гранати експльодували одна по одній. В повітрю появилися малесенькі білі хмаринки. То тріскали у воздусі ворожі шрапнелі.
Члени оркестри не чекали на кінець демонстрації, але покидали свої інструменти і повтікали із закопів.
— Гальо! Команда полку? Можу вже зголосити повний успіх мудрої штуки. Маю одного убитого, фрайтра Цмоця, і до тепер трьох важко ранених. Навіть при густім барабаннім вогні з 13-го червня цього року не було в моїй сотні стільки втрат — лютився Борович.

— Пощож люди стояли в закопах? — питав полновий адютант.
— Деж має вояк в часі війни стояти? Може кола команди дивізії? Зрештою був приказ, аби вояки ви¬ махували в закопах прапорами. Був спокій на фронті. Пощо було викликувати вовка з ліса. Панове коменданти добре пронюхали небезпеку і ніхто з ініціяторі навіть носа не показав на відтинку. Завтра, коли успокоїться, певно знов прийдуть сюди ті відважні панове в білих плащах і будуть видумувати якусь нову штуку — кричав до телефонічної слухавки лютий Борович.
В ночі перебіг з тої сторони якийсь молодий солдатик-жидок. Ніхто не міг навіть додумуватися, яку йому дано місію. Бородич вспів від нього тільки допитатися, що напроти полка, ані взагалі в околиці не
було і нема жадного польського легіону. Напроти відтинку полка стояв якийсь піхотний полк з глибокої Росії. В нім був тільки один поляк і той служив при. команді. Йому було там так добре, що навіть не думав перебігати на другу сторону. Мудра штука удалася вповні.

ІІІ

Знов фронт занімів. Знов почали вештатися по закопах старшини з численними відзнаками хоробрости на грудях і з шапками обліпленими ріжними металевими значками.
— Цікавий я, що вони нового придумають — говорив фрайтер Стратійчук.
— Може тепер скажуть для відміни грати козачка або гопака. Тожтоби ви собі, пане фрайтер, скочили, скочили — відповів чура Степан Орищук.
— Так не піде. Треба щось нового. Другий раз музика не пасує — говорив Іван Гардабура.
— Добре вам жартувати! Бідний Цмоць лишив жінку і пятеро дітей. Так пішов зі світа ні за що ні про що. Тому, що їм захотілося грати — говорив фрайтер Стратійчук.

— Піііі, пі-пі, піііі — запищав телефон.
— Пане поручнику, до вас іде післанець. Він несе відозву до російських солдатів. Вона виписана на твердім картоні. Ніччю має вийти з передпілля стежа. Вона має зі собою взяти жердку, піти в передпілля як найдальше, там забити жердку і на ній повісити ту відозву — телефонував Камінський.
— Я можу післати стежу аж до самих ворожих дротяних засіків і казати на засіках повісити відозву, а з нею ще може кого. Солдати тепер зовсім не бережуть засіків — відповів Борович.
— Робіть, як уважаєте — відповів Камінський і перервав розмову.
— Вечером зібралися в землянці Боровича всі старшини четвертої сотні. Прийшов також командант першої сотні сотник Др. Фішер.
— Я дуже цікавий на те, що наші висші коменданти напишуть до російських солдатів — говорив Борович.
— Я на це зовсім не цікавий. Можна вже згори знати, що там буде. Нічого путнього. Це буде вершком їх розуму і вершком їх мудрости. Д ми їх розум і мудрість аж надто добре знаємо. Я більше цікавий на те, що відповідять їм вояки з того боку. Це для мене дуже інтересне — говорив сотник, Др. Фішер.
До землянки увійшов післанець від полкової команди і передав Боровичеві великий аркуш звиненого в рульон білого картону. Борович розвинув його і читав:
„Товариші Вояки!
„В хвилину, коли ви томитеся тут в стрілецьких ровах, коли своєю кровю зрошуєте рідну вашу землицю, коли стелите свої буйні голови, там в запіллі ваші генерали і високі чиновники допустилися страшної і подлої зради.
„Вони позбавили прадідного престола вашого улюбленого пануючого, вашого найдорозшого батька, вашого Богом вам даного царя, Його Величество Миколу ІІ-го. Зроблено це за те, що він

хотів для вас добра, що хотів мира, що хотів, аби ви всі здорові і дужі повернули на свою родину.
„І тепер ті зрадники престола, зрадники вітчини хочуть вам приказувати, хочуть вас провадити в кровавий бій проти нас — таких самих вояків, як і ви.
„Товариші Солдати! Не пора давати водитися якимсь проклятим зрадникам, приблудам і пройдисвітам. Кидайте громадно оружжя, переходіть до нас і закінчім вже раз ту непотрібну, прокляту війну.
„Хай між нами запанує любов і братерство!
„Хай в нашій і вашій країні зацарює мир!“
Відозва була написана по російськи. Борович, як умів, переклав її на німецьке.
— Отже браво! — крикнув сотник Др. Фішер.— Зачинається кореспонденція. Між нашою командою дивізії і простими солдатами з того боку. Що за демократичний жест. Знаєш Борович, що війна зачинає бути дуже комічна. Дай мені знати, коли буде відповідь. Я прийду її послухати.
— Не тільки вам, пане сотнику, але всім нашим сотенним командантам з полку подам це до відома, аби прийшли читати, що відпише та друга сторона—сказав на прощання Борович.
Сотник Др. Фішер відійшов. Це був вже старший, поважний старшина загального ополчення. Він мав до шістьдесятки літ, але з початком війни добровільно зголосився до фронту і не покидав його до тої хвилини. Він був укінченим правником і правним дорадником якоїсь великої фінансосої інституції у Відні. Визначався свобідним гумором, великим обсерваційним талантом і бистрим умом.
Фрайтер Стратійчук і ще двох вояків забрали ручні гранати, жердку, шнурок і відозву і зникли в передпіллю.
На другий день далеко, ген аж перед ворожими дротяними засіками, вигойдувався на високій жердці великий аркуш білого паперу.

Це був лист писаний через команду дивізії до солдатів російського фронта.
Знов приходили до закопів в білих плащах старшини генерального штабу. Знов гляділи далекозорами в передпілля. Вони слідили, чи виповнено наказ як слід.

IV

На відповідь треба було доволі довго чекати. Приписи поступовання в таких випадках були вже давно між вояками обох ліній устійнені. Наче виписані в цивільній або карній процедурі. Вояки обох ворожих ліній вже давно зі собою в цей спосіб переписувалися.
Поступовання було зовсім просте. Першої ночі вояки виносили в запілля картку і вивішували її на жердці. Щойно другого дня могла противна сторона ту картку побачити і другої ночі висилала в передпілля свою стежу, аби вона цю картку забрала. Зараз таки тої самої ночі укладено відповідь, нова стежа відходила в передпілля, старалася підійти найблизше до дротяних засіків другої сторони і там на високій жердці вивішувала відповідь на письмі. Другого дня вояки в закопах мали нагоду побачити, що відповідь вже наспіла і найблизшої ночі стежа забирала її. Так на одноразову виміну тих дипльоматичних нот між вояками обох ворожих ліній треба було два, а часами три дні. Коли противник не прислав відповіли зараз, але щойно на другу ніч, тоді час виміни продовжувався о одну добу.
Здається, що в цей спосіб вояки швидше довідалися про революцію в Росії, як всі висші команди.
Ранком другого дня по висланні письма до солдатів, стійки зауважили, що на яких двіста кроків перед власними дротяними засіками гойдався на жердці великий лист білого паперу. Це був знак, що в ночі прийшла так нетерпеливо вичікувана відповідь.
— Піііі, пі-пі, піііі — пищав телефон.
— Пане поручнику, чи є вже яка відповідь з тої сторони? — питав полковий адютант.

— Вже є в передпіллю. Скоро тільки западе ніч, вишлю по неї стежу відповів Борович.
— Алє прошу не давати нікому читати і негайно в запечатаній коверті через осібного післанця вислати до полкової команди.
Ще не запала була ніч, а вже до землянки Боровика почали сходитися команданти фронтових сотень. Кожний був цікавий, яку відповідь дадуть прості російські солдати високій команді дивізії.
Жидок, капраль Иойна Берковіч, дамський кравець з Будапешту, що був тепер надворним кравцем Боровика, добровільно зголосився піти зі стежою по відповідь.
— Пане поручнику, я вже стільки разів ходив зі стежою, вже навіть мене трафив в таке паскудне місце — нехай його шляг трафить. Позвольте мені і тепер піти.
Вислано капраля Берковіча і ще двох вояків зоружених в ручні гранати і старшинські револьвери. Стежа поринула в пітьму.
— Піііі, пі-пі, піііі — пищав що хвилини телефонічний апарат.
— Чи вже стежа вийшла? Чому ще не вийшла? Як можна бути таким тяжким? Чи вже стежа вернула? Чому не вернула? Лх, якіж ті люди повільні! — що хвилини денервувався хтось з висших команд в телефонічнім апараті.
А в землянці зібралися вже всі сотенні команданти. Прийшов і Др. Фішер. Лби скоро проминув час, він приніс зі собою фляшку „аєрконяку“, яку тогож дня дістав з Відня. Сам нічого не пив, але був добрий товариш і розділив між других.
Час минав дуже швидко. Вони навіть не оглянулися, як вже доволі пізно до землянки влетів задиханий і розрадуваний капраль Берковіч:
— Пане поручнику, голошу слухняно, що приношу відповідь від москаля; але цімес відповідь. Варто було ходити. За це належиться мені золота медаля хоробрости — екаюча Берковіч і цмокнув устами.

— То ви Берковіч вже її читали? — спитав Борович.
— Певно, що читав. Яж її перший взяв, то мав право перший прочитати. На те я зголосився на коменданта стежі, аби першим прочитати. Але читайте самі, Файна відповідь. Варто було іти — говорив Берковіч. Його очі злобно сміялися.
Борович розгорнув папір. Всі старшини згуртувалися коло нього і пильно гляділи на листа:
Борович читав:
„Ти дурна ляндштурмо! Ти нам про нашого царя не говори. Він нам ні... (непарляментарне слово) не стоїть. От ліпше ти, дурна ляндштурмо, набери сама розуму, та зроби зі своїм царем, так як ми зробили з нашим. Долой з ним. А коли його скинете, тоді всі переходіть до нас. Аж тоді буде мир.
„У вас голод і нужда, а в нас всього доволі: і борошна і білого хліба і сала і сахару.
„А своїх генералів не слухайте. Ми своїх також не слухаємо, хоч наші мудріші були. Не такі дураки, як ваші.
„Ми з вами так довго не будемо миритися, як довго ви ще вірите в царів.
„Така вам наша відповідь, дурна ляндштурмо.
„Солдати такогото піхотного полка“.
Відповідь була писана великими буквами, невправною рукою. Зразу можна було бачити, що писав її не старшина, але хтось із вояків.
— То парадне, то прекрасне. Особливо ті слова „ти дурна ляндштурмо“. Це мені дуже подобається. Це просто досконале — сміявся Др. Фішер.
— Пііі, пі-пі, пііі — пищав телефон.
— Ну і щож, вже вкінці припленталася ваша стежа? — питав полковий адютант.
— Слухай, Камінський! Вам дуже легко при зелених столиках, особливо при бріджу, скоро ходити на патрулі. Це війна. Це не площа вправ. Нехай хто з високих командантів вибереться раз на стежу, а тоді побачимо, як довго треба буде на нього чекати. Зда-

ється за дротяні засіки навіть носа не виставивби, або і зі закопів не виліз. Відповідь вже є. Якраз її читаємо і по прочитанню пішлю до вас — говорив Борович.
— Ах, милий Боже! Був виразний наказ, аби ніхто її не читав і аби сейчас вислати до полкової команди. Ніхто, ніколи не виконує жадного приказу як слід. Тут люди нетерпеливляться, а ви там собі спокійно читаєте. Прошу зараз вислати — лютився Камінський.
— Камінський! Сотник Др. Фішер хоче з тобою говорити. Я передаю йому слухавку—сказав Борович.
— Здоров був, Камінський. Ми якраз тут студіювали відповідь на вашого високого листа. Щось прегарного. Я ще так гарної річи в своїм життю не читав. Приготуй ділу команду на правдивий духовий пир. Дивує мене та велика щирість російського солдата. Зоружся на кілька хвилин терпеливости, бо дійсно варто прочитати — говорив злобний Др. Фішер.
Борович запечатав письмо до коверти і вислав через післанця до полкової команди. Fine в межичасі майже всі старшини поробили собі на спомин відписи.
При дверях стояв ще капраль Берковіч.
— Чого ви ще чекаєте? — спитав Борович.
— Бо я ще не дістав наказу, аби відійти — відповів капраль.
— Гарного листа дістали ви всі ляндштурмісти від солдатів. Кажуть до вас „дурна ляндштурмо“ — сказав Борович.
— То не до нас. Ми до москалів нічого не писали і вони нам нічого не відповідали. Вони таке написали до того, хто до них писав, не до нас. То писане до висших команд. Ми прості вояки до того не признаємося — сміючися сказав капраль.
— Славно капраль! — крикнув Др. Фішер. — Ті слова не відносяться до вас, ані до нас, тільки до тих, що писали листа.
— Пане поручнику! Того першого листа ми майже всі читали. Фрайтер Стратійчук нам його показував. Бігме, аби я так своєї жінки не побачив, я такого листа не написавби. Я простий бідний жидок, але я стидав-

сяби щось таке в такий час посилати. Той лист не був вартий ліпшої відповіди — говорив капраль.
— Но, но, ви вже занадто розговорилися сказав Борович. — Можете відійти.
Капраль відійшов, а старшини ще остали.
— Я ще мушу запитати Камінського, як команді припала до вподоби та відповідь— сказав Др. Фішер.
В якої пів години взяв телефонічну слухавку і закликав:
— Слухай Камінський. Подобалася тобі відповідь з тої сторони?
— На такі питання не відповідаю сказав Камінський і перервав розмову.
— Чого він так лютиться. Таж ми всі знаємо, що це не від нього вийшло, ані не від команди полку, тільки певно з команди дивізії— говорив на прощання сотник Др. Фішер.
Всі розійшлися.

_________


На фронті знов запанував беззглядний спокій. Висше командування рішило вибрати з тих тихих сторін частину військ і вислати їх на італійський фронт, над Сочу.
Там над береги Сочи, на цей страшний фронт, на фронт, про який вояцтво створило страшні легенди, на той фронт поїхала стара „ляндштурма“.