Гіркий то сміх/Цукор

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ЦУКОР

Зима з 1916-го на 1917-ий рік була дуже люта. Особливо допекла вона воякам в другій половині січня і першій половині лютня. Через чотири тижні майже без перерви держав твердий мороз, що доходив до тридцятишести ступнів Цельзія. Вояки не стояли довше на стійках як пів години. Кожний старався не виставляти з землянки навіть свого носа. Колиж хто і виходив, то обгортався в коц, бо старий і ріденький військовй плащ рішучо не вистарчав. З димарів землянок цілими днями і ночами садив дим білими клубами, що сріблилися в соняшних лучах. Вони давали знаменитий приціл для ворожої артилерії. Щодня падали гранати побіч землянок, та і цим разом вояцтво мало щастя. Гранати майже не вибухали. Зрештою їх па¬ дало дуже небагато. Були відомості, що ворогові брак муніції, що вистріляв її в літі в часі офензиви. На диво ні одна граната не поцілила в жадну землянку. Не знать чому вояцтво назвало ворожі гранати „дурними Кирилами“. Як тільки стрільно засвистіло у повітрю, говорили вояки:
— Тю, тю! Вже летить дурний кирило!
Від часу до часу перепадував сніг. Він був такий густий, що в однім менті засипував закопи, злучні рови. Великим валом укладався на гребені бойниці і нищив достріл. Вояки без перестанку змітували його віничками з гребеня. Дуже важка була робота, коли приходилося викидати сніг із закопів і злучних ровів. Він падав в часі морозу і був сипкий, так що вояк не вспів ще його викинути, як вже сніг розсипався з маленької полевої лопатки.

<poem> — Тими полевими лопатками кидати сніг, то якраз так, як діравим ведром воду носити — говорили бувало вояки. Вони тяжко працювали, а сніг наново засипував закопи. В спокійних хвилях, коли через цілий день і цілу ніч не падав ні один стріл, коли від ворожої сторони не могла надлетіти ні найменша комашка, тоді часами почали появлятися в закопах висші команданти. Скоренько бігли вони по закопах. — Тільки швидше, бо за пів години мушу бути; в команді — підганяв високий гість. Голов поза закопи не виставляли і не призволювали, аби це робили вояки. — Як наші команданти є в закопах, тоді не вільно і пальця виставити поза рів, а як тільки вернуть да своєї команди, зараз пишуть накази, що вояки декуються, що немають відваги і таке інше — говорив фрайтер Стратійчук. — Овва, хтось собі этого щось робить, що вони там пишуть. Тепер того навіть ніхто не слухає. То не так як за мирних часів — говорив Лагодяк. Йому також вже навтямилася та трусливість вищих командантів. Якраз появився в закопах дванадцятої сотні поручника Банаха-Прислопського генерал Надь. Прислопський ішов перед ним, водив по закопах і вияснював. Від часу до часу він ставав на ступені закопа, виставляв голову в передпілля і хотів дещо сказати і показати. — Ах, це тепер злишне—говорив Надь.— Я прийшов, аби тільки оглянути закопи в їх нутрі. Не показуйтеся, пане поручнику. Не вільно без потреби провокувати ворога — говорив генерал Надь. — Алє, пане генерале! Ворог тут ніколи не бє. Зрештою його позиції в тім місці дуже далеко і нас ніхто навіть не може доглянути — сказав Прислопський. — Дуже не люблю жадних дискусій. Я сказав. Наказ є наказом — терпко відповів генерал.

Нараз десь вгорі засвистіло гарматне стрільно і генерал скулився, аж майже присів на землі.
— Пане генерале! Це стріляє власна артилерія — зауважив Прислопський.
— Пощо вони стріляють і непотрібно провокують. Ходім скорше, бо вже пізно. Я мушу бути зараз в команді дивізії — принаглював пополотнілий генерал.
Якраз виходив він ізза траверзи, та раптовно відступився, показав поручникові Банахові-Прислопському палицею на вершок траверзи і закричав:
— Пане поручнику! Був виразний наказ від дивізії, аби всі гарматні набої, що не вибухнули, негайно розсаджувати. Вони дуже небезпечні. А у вас на самім вершку траверзи лежить собі преспокійно ворожа граната. І то певно вже Бог-зна від коли; а ви не казали дотепер її розсадити. Цілком природно мусять бути у нас непотрібні втрати. Це просто каригідне.
Палиця генерала тряслася або від страху або від злости. Бо дуже злісний був.
— Пане генерале, голошу слухняно, що це не граната, а порожна фляшка від мінеральної води — зголосив поручник Банах-Прислопський. Фляшка лежала денцем до генерала. Її навіть не присипав сніг. Можна було зараз пізнати, що це проста фляшка, а не граната.
— Ах, так це справді фляшка. А я думав, що це граната. Дуже не дописує мені мін зір. Треба буде змінити мої скла — відповів генерал і швидко побіг до четвертої сотні, що була зараз сусідна.
Вояцтво взагалі не любило в закопах висших комендантів. Вони робили тільки богато галасу, кричали ганьбили без жадної причини і спричинювали замішання. Тому вояцтво тільки чекало, аби такий комендант забрався як найскорше, а коли треба було, то часами навіть „викурювали“ його із закопів.
Вояки четвертої сотні вже були добре приготовилися на заповіджений прихід генерала Надя, котрого всі спеціяльно „любили“. Проміж вояками все було докладно умовлене. Кожний знав, як має витати високого гостя, аби він як найскорше вибрався.

Коли тільки генерал станув на відтинку сотні і Борович зложив приписаний звіт, нараз таки недалеко між закопами і дротяними засіками загриміла одна експльозія по другій. Греміло, як підчас ворожого наступу.
— Поручник Банах-Прислопський говорив, що це стріляє власна артилерія, а тут перед нами на яких двадцять кроків падуть ворожі гранати. Це найкраще свідчить, як панове визнаєтеся в ситуації. Прошу це записати. Треба буде в найблищім наказі про це щось сказати — кричав генерал до адютанта. — Але панове! Цеж вже дуже пізно. Вже добігає одинадцята година. Точно о одинадцятій мушу бути в команді дивізії. Де тут найблищий злучний рів?
А близенькі експльозії повторювалися без перерви.
Злучний рів найшовся таки зараз під рукою і генерал швидко покинув закопи четвертої сотні. Мавше іти дальше, але волів податися до своєї команди.
Хоробре вояцтво четвертої сотні „викурило“ генерала Надя зі своїх закопів. Цеж не била ворожа артилерія. Це „ляндштурмісці“ взяли на відвагу. Вони поховалися за найблищими траверзами і сердечно кидали в передпілля ручні гранати та страшили свого генерала.
— Видиш, який мені відважний той наш генерал. А як літом по тім страшнім барабаннім вогні приїхав до нас німецький генерал, сам принц баварський, то він в густім гарматнім вогні не боявся виглядати перед рови — говорив Кониш.
— Навіть оком не кліпнув — додав Чинило.
— І з такого високо роду, а такий був відважний. А такий старенький. Кажуть, що має вже щось понад сімдесять літ — додав Лагодяк.
— Кажуть, що німецький цісар так раз сказав до нашого: „Дай ти моїм генералам свою ляндштурму, але без твоїх генералів, то я цілий світ завоюю. Так кажуть, любить німець нашу ляндштурму. Каже, що то найліпше військо, а наших генералів не хоче. Тай не дивниця — закінчив фрайтер Стратійчук.

Зима далася таки добре в знаки. Так допекла воякам в закопах, що вони цим разом хотіли як найшвидше вийти до запасної позиції. Замножилася була страшна насікома, можна було пригорщами згортати. Хотіли вже раз піти до купальні обмити грішне тіло, позбутися бруду і нужди, що їх немилосердно гризла. Хотіли вже раз мати правдиву воду із студні, бо тут в закопах набирали до їдунок і котелків снігу, розгрівали його над вогнем і пили ту воду або варили на
ній каву.
Дуже врадувалося вояцтво, як вкінці прийшов той час, що воно відійшло до запасу. Там вони вже із землянок не виходили, хіба тоді, коли мусіли. Цілий час сиділи при вогні і грілися. Робіт не було майже ніяких. Копати нових позицій не було можна, бо земля
замерзла більш чим на метер. Доносити муніції також не було треба, бо її було доволі в закопах. Перший раз вояцтво в запасі добре відпочивало. Вилежувалося, висиплялося коло ватри так, як пан Біг приказав. По господарськи.
Якось раз зайшов до Боровича фельдфебель Крамер.
— Пане поручнику. Люди нарікають, що дістають замало цукру. Кажуть, що пайки щораз менші. Вони жаліються, що їх хтось обкрадає і в першу чергу обвинувачують мене.
— Чи весь цукор розділюється проміж людей, чи може маєте підозріння, що хтось частину забирає собі?
— спитав Борович.
Рішучо ні. Цеж просто неможливе. При кожнім побиранню харчів аж до їх розділу між вояків є двох відпоручників від вояцтва. Вони дуже строго все провірюють. Про змову не може бути також мови, бо що дня їдуть інші вояки як відпоручники — говорив Крамер.
— А чи цукру дійсно замало? — спитав Борович.
— Так рішучо замало. І не можна знати, де і хто його підбирає — відповів Крамер.
— Накажіть збірку цілої сотні. Всі вояки мають станути в однім ряді — наказав Борович.

По хвилині в ліску, де була запасна позиція, стояло двісті люда в однім довжезнім ряді. Боровим вийшов. Хорунжий Колодницький здав звіт. Боровим обійшов фронт, потім станув по середині напроти сотні і наказав:
— Всі мають зняти рукавиці.
Вояки здивувалися, бо ще такого дивного наказу не було. Ллє ріжні дивацтва траплялися на тій війні, а ще в тім війську. Вони познимали рукавиці.
Тоді Боровим схилився, зробив зі снігу доволі велику кулю і сказав:
— Панове „ляндштурмісці“! Слухайте, що вам буду казати. Ось бачите цю кулю сі снігу. Я її дам на правому крилі цугсфірерові Лагодякові. Він її подержить в руці одну хвилину і передасть свому сусідові, той знову потримає хвилину в руках і знову подасть свому сусідові і так дальше кожний буде робити аж куля дійде до лівого крила! Маєте пане цугсфірер. Вояки виконали цей дивний наказ. Куля зі снігу помаленьки переходила з рук до рук і посувалася з правого до лівого крила. Вона помало топилася в теплих вояцьких долонях і чим дальше посувалася, тим була менша. Коли вкінці опинилася в руках послідного вояка, була вже дуже малесенька. Тоді взяв Боровим кулю зі снігу до своїх рук, станув перед сотнею, показав її своїм воякам і сказав до них таке мудре слово:
— Панове „ляндштурмісці“! Ви жалуєтеся, що дістаєте за малу пайку цукру і кидаєте підозріння, що зі сотні хтось вас кривдить. Так воно не є. Ваші власні відпоручники провірюють щодня харчі. Бачуть все те, що видають для вас. Просто неможливе, аби щось пропало в сотні. Ви бачили, яка велика була ця куля зі снігу і, як вона топилася і маліла, коли переходила з рук до рук. В кожній руці трохи стопилося і коли вона прийшла до послідного вояка, то стала оттака малесенька. Так само є і з вашим цукром. Пан цугс¬ фірер Лагодяк то є так, начеб найвисша команда армії, а той вояк на лівім крилі, це наша сотня. Між сотнею і найвисшою командою є ще безліч ріжних ко-

манд і установ, через які мусить переходити ваша порція цукру. З найвисшої команди іде до команди армейської групи, потім до команди армії, потім до команди корпуса і так дальше аж до сотні. Всюди та пайка цукру трохи топиться, а коли дійде до ваших рук, то стопиться до такої дробини, як ви її дістаєте.
Чи ви тепер вже все зрозуміли? — спитав Борович.
— Зрозуміли! — відповіли вояки.
— Як зрозуміли, то не обвинувачуйте нікого в сотні, що краде ваш цукор. Ніхто не краде. Цукор топиться по дорозі.
Вояки розходилися.
— От втяв штуку наш Борович — говорив Іван Гардабура.
— Значить, що всюди крадуть, але він того не; міг так виразно сказати — додав фрайтер Стратійчук.
— Від тепер не можна вже говорити, що крадуть, тільки, що по дорозі топиться — додав хтось інший.
— Отжеж то все так топиться. І хліб, і цукор, і мясо, і цвібак, тільки муніція не хоче топитися—сказав ще інший.
— Цікаво булоби знати, чи і генеральські пайки так топляться? — спитав фрайтер Стратійчук.
— Пан фрайтер занадто цікаві. То не добре, бо швидко постарієтеся. А ви ще парубок — жартував чура Орищук.
Весело розходилося вояцтво по землянках. Кидалися кулями зі снігу, штовхали один одного і валили в сніжні заспи.
Хоч богатьом вже і пятий хрестик був за плечима, одначе бавилися як маленькі діти.