Гіркий то сміх/На відпочинок

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Гіркий то сміх
Степан Шухевич
На відпочинок
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
НА ВІДПОЧИНОК.

Вояки дуже посумніли. Всі ходили зі звішеними головами. Щось проміж собою перешіптували. А було про що шептати.
Часописи писали, що стара Росія розліталася, що повстала українська держава; що там твориться власна армія, своє рідне військо; що воно стануло проти австрійської армії.
— Коли то військо нашої рідної держави буде битися з цим панством [1], то значить, що це панство є нашим ворогом. Коли ми служимо в його війську, то ми помагаємо нашому ворогові — говорив фрайтер Стратійчук.
Надлітали великі італійські літаки „Капроні“. Вже здалека було чути їх металічне гудіння. Вони кружляли над позиціями і розкидали відозви писані в українській мові. В них взивали вояків, аби кидали з вірою і переходили до них, бо осередні держави воюють з Україною.
— Правду пише той таліян — говорили вояки.
Защеміло і Боровичеві коло серця. І йому захотілося покинути фронт над Сочею і піти на Велику Україну.
Був такий звичай над Сочею, що коли старшина перебув на фронті шість місяців, мав право домагагатися, аби його вислано на якийсь час на відпочинок до його кадри, в запілля.
Борович майже без перерви був на фронті через
________

  1. *) 3 польського, значить: державою

три роки з горою і скористав тепер з того права.
Його відіслано до кадри. Звідти хотів старатися о командування на східний фронт.
Він сердечно розпрощався зі своїми вояками, зібрав скромні клунки і не вичікуючи а аж буде свитати, зараз звечора вийшов із закопів і пірнув в злучнім рові. З ним ішов його чура Степан Орищук і сотенний післанець Іван Кониш.
Злучні рови ворог безперестанно, щодня обкладав здоровенними мінами. Особливо під вечір вогонь густішав, бо тоді був в тих ровах густіший рух: довозили до закопів харчі, доносили муніцію.
Скореньким кроком пішли всі три.
— Коби хоч добитися до команди полку. Там вже буде легше — говорив Борович.
— Ліпше було перечекати аж до світу — сказав Кониш.
— Бабавх—гримнула десь таки близесенько міна.
— Отче наш, іже єси — щиро молився Орищук.
— Коби як найскорше вирватися з того чортівського пекла — говорив Борович.
А я все кажу, що треба було трохи почекати, аж до світу — повторював Кониш.
— Бабавх — гримнула, міна ще блище. Всі здрігнулися і приспішили кроку.
— Ходім швидше, аби минути це місце, тут все найбільше бє. І отпусти нам долги наші — молився Орищук.
— Бабавх — гримнула міна коло самого рова, аж кусники глини обсипали всіх трьох.
— Скорше, скорше. Ще тих сто кроків. Я там дальше вже безпечніше — говорив Борович.
— Богородице Діво — молився дальше чура.
— Ще ніколи так не бив. Ліпше було за... Бабавх — гримнула міна в самісенький рів.
Сильна струя воздуха відкинула далеко Кониша і він непритомний упав на дні рова.
По добрій хвилині прийшов до себе. Піднявся і почав розглядатися. Перед ним міна засипала рів.

З купи глини виставили рештки ніг, а з них спливала кров. Піднявся і заволікся назад до закопів.
Лапайдухи[1] розкинули завалений рів.
Зпід глини добули Боровича і чуру Степана Орищука. Орищукові міна урвала обі ноги, а Боровичеві голову і руки. Оба вже не жили.
Знайшов наш поручник відпочинок — сказав фрайтер Стратійчук.
— Вже більше не встане — додав Гардабура.
— А ми так казали, аби зачекав аж до світу. Тоді безпечно йти, бо ворог спить. А він ні тай ні. Спішився по свою смерть — жалував Іван Гардабура.
— Шйода його. Ось так пішов ні за цапову душу закінчив фрайтер Стратійчук і вояцтво розходилося аби їсти менажу, яку якраз їм довезено.
Більше про це вже не згадували ані не говорили.
Боялися.
Боялися говорити про смерть, аби не викликувати вовка з ліса.
Тільки в куті поплакував молоденький Кониш. Йому було дуже жаль за Орищуком. Вони оба дуже злюбилися.
— Жууу-жууу — загуділо на другий день в полуднє в каверні.
— Дивися, диви, чміль, такий звичайний наш чміль — сказав Стратійчук.
— І звідки він тут взявся мелів тут ще не бачив сказав Ватаманюк.
— Ой, чи то не душа Боровича блукає по закопах і залетіла до нашої каверни подивитися, що ми порабляємо. Аби тільки якого нещастя не спровадила—говорив Кониш.
— То викиньмо його — сказав Бучма.
Вояки взяли полотно від шатра і зачали помаленьки виганяти чмеля.
— Але уважно, аби не убити — говорив Ватаманюк.
________

  1. *) Лапйдухи — вояки з санітетської стежі.

Чміль вилетів з каверни, загудів ще хвилину в закопі, потім піднісся вгору і зник в синяві небес.
— Пішла Боревичева душа до раю — сказав Кониш, що стояв у вході до каверни.
Він зняв шапку, перехрестився і вернув до камратів.

КІНЕЦЬ