Гіркий то сміх/Також щастя

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Гіркий то сміх
Степан Шухевич
Також щастя
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ТАКОЖ ЩАСТЯ

І

Гриць Чинило вже давно не був дома. Ще як вийшов з першою мобілізацією. Вже минуло три роки
Другі вояки що кілька місяців їхали до дому на відпочинок, тільки він один не бачив так довго своєї рідної стріхи. Його село було весь час під російською владою і він не міг до нього дістатися. Інші товариші милувалися над ним і забирали його на відпустку до своїх сіл. Та що з того. Всюди добре, а дома найліпше. Всі наші села гарні, а своє таки найгарніше і наймиліше.
Боліла Гриця душа, стискалося серце, та не було ради. Нераз він ковтав гіренькі сльози, коли камраті їхали домів, коли діставали від своїх діточок листи. Тільки він один не знав, що сталося з його нестарою, доброю і ще гарною жінкою Ганною і пятерма молоденькими діточками.
Ще ваще ставало Грицеві на серці, коли котрий його камрат забирав його до свого дому. Він бачив, як другий вояк радів, коли їхав до своїх дітей- власними очима мусів дивитися на ту велику втіху яка огортала його товариша, коли той переступав через поріг рідної хатини, коли звитався зі своїми найдорожчими. Все те бачив Гриць і серце його тріскало з жалю. Він не хотів більше завдавати серцю тугу і вже від двох літ не їхав навіть до камратів. Оставав цілий час в боєвій лінії. Тільки зі сумом дивився за відходячими товаришами і говорив до них:

— А щож мої бідні сиротята? Що моя Ганна? Що з ними? Чи жиють ще вони? Чи не зробили їм вороги якої пакости? Боже, Боже, вже три роки з горою і немаю ніякої відомости.
Товариші-камраті любили Гриця. Вони співчували його тузі і ніхто не поважився пожартувати, покепкувати з нього. Навіть збиточний Степан Орищук, молоденький чура поручника Боровича, не жартував з нього. А він хоч добрий хлопчина, любив кожного зачіпити і з кожного посмішковуватися. Як звичайно в боєвій лінії. Сміх крізь сльози і жарти з власної недолі.
Та прийшло літо 1917-го року. Революційне, російське правительство зачало велику офензиву на східногалицькім фронті. Офензива Керенського.
І до затовчених вояків на фронті над Сочею дійшла відомість про страшні звірства, яких тоді допускалися російські війська в полуднево-східній частині Галичини. Про Калуш і інші місцевості.
Дуще защеміло Грицеве серце і ще більше безнадійно спитав сам себе:
— А щож з моїти діточками-сирітками? Іванко вже повинен бути трошки великий. Вже повинен мамі помагати в господарстві. Та чи жиють мої дрібенята? Чи жива ти, моя Ганно?
Не повелася офензива Керенського. Російські війська опускали новозаняті области. Ба, що більше. Вони мусіли поступити ще дальше і стратили і ті рештки Східної Галичини, які від 1914-го року були під їх окупацією.
Грицеве село звільнено. Він ще не дістав листа з дому, але йому заблисла надія, що аж тепер поїде на відпустку до рідного села, побачить свою Ганну, свого найстаршого синка Іванка і решту дрібних діточок.
Він розвязав наплечник, викинув з нього своє марне вояцьке майно, а із самого дна наплечника осторожно виймив якийсь невеличкий клуночок, завичений в грубий, бронзовий папір. Він розгорнув його. Перед його очима заясніла гарна, червона, „шалінова“ хустка. Ще в 1915-ім році літом, коли як виздоровець

<poem> був в кадрі в Стирії, купив ту хустку в Юдендорфі на гостинець для Ганни. Тоді австрійська армія пішла була вперід і він сподівався, що і його село звільнять і він його побачить і принесе своїй Ганні гостинця. Та тоді австрійські війська станули не дійшовши до села. Хустка лишилася Грицеві в наплечнику. Від часу до часу витягав її бідний Гриць з наплечника, розкладав і сушив на сонці, аби не зігнила у вогких землянках та кавернах. Тоді сумними очима дивився на неї і думав, думав. Про що він тоді не думав і чого тоді не передумав. А з хустки випав гарний ножик на два вістря. Це гостинець для Іванка. Він купив його разом з хусткою в 1915-ім році в Юдендорфі. Отворив вістря ножика і до сонця приглядався, чи де не заржавіли. Але ні! Добра сталь зеркалом вилискувалася в соняшних проміннях. Ножик навіть не міг заржавіти, бо Гриць смарував його тим самим смаровилом, яким всі вояки натирали кріси, аби не ржавіли. Ножик був новенький як просто зі склепу. — Тож то врадується Іванко, врадує — думав бідний Гриць і горяча сльоза радости і любови сплила по його брунатнім, запеченім лиці Він загорнув хустку і ножик в папір як які святощі. Осторожно брав це все в руки, начеб боявся, аби його невправні тверді вояцькі пальці не зломили, або не роздерли чого. Та зараз таки зійшов на нього сумнів. А як він приїде домів і не застане всього в гаразді? А може Ганну і дітей поубивано? А може, може пішли всі в далекий незнаний світ на людську поневірку як „валковані“[1]. Він бачив стільки тих „валкованих“ і бачив їх сумну і незавидну долю.

ІІ

По скінченій Н-тій італійській офензиві командування армії знов „отворило“ відпустки, які були „зам ________

  1. „Валковані“ перекручене: евакуовані.

кнені“ щось від двох місяців. Поручник Борович пішов „сваритися“ до команданта полку, що його людей упосліджувано при уділюванні відпусток. Вояки з західних країв були вже по кілька разів дома, а дехто з його людей був ще тільки по разу, а один навіть не був ще ні разу, тому що край був занятий через ворога.
І цим разом удалося йому щось виторгувати. З його сотні мало піти на відпустку два рази стільки вояків, що з кождої иншої сотні. Звіром дивилися на нього другі сотенні коменданти, головно чехи. Але він не робив собі багато з того. Його тішило це як дитину, що міг справити радість своїм людям.
Як перший між „урльопниками“ був записаний Гриць Чинило. Про нього тямили всі. Колиб навіть ніхто інший не мав був поїхати домів, аби зробити йому місце, то і на це булиб всі камраті радо згодилися. Так його шанували, так йому співчували, так любилися між собою. Краще рідних братів.
А Гриць Чинило підголився чистенько, підкрутив русявого вуса, документно витовк всі воші і ходив якось скорше і дуже легесенько. Усміхався до всього; і до того проклятого кріса, що своїм ременем без перестанку відався в його рамя, і до їдунки, і до наплечника Все було йому миле, все було для нього дороге.Все до нього сміялося.
Декотрі, що веселіщі, вояки вже почали собі з Гриця кепкувати. Вже не треба було панькатися з камратом.
— Слухайте, пане Чинило! В як ви прийдете до хати і довідаєтеся, що ваша Ганна заходила собі з хлопцями, або може навіть з козаками, то що тоді зробите з тою червоною хустиною? Чей до коханки її не понесете, бо коханки не маєте? — кепкував собі чура Степан Орищук.
— Моя жінка не така. Вона побожна і в таке собі не заходить — відтинався Гриць.
— Стидайся Степане! Як можна таке говорити про чесну невісту — поучував цугсфірер Лагодняк. Він учився на дяка і був споріднений з якимсь високим церковним достойником. Уважав своїм обовязком

глядіти, аби вояки навіть не думали про неморальні річи. Всі називали його „біскупом“ і сміялися з нього, що вічно говорить воякам „казання“.
— О, вже наші пан „біскуп“ зачинають своє казання. Та що в тім злого, якби собі баба зайшла з яким файним, молодим хлопцем. Таж чоловіка не було аж три роки дома. А вони не з глини. І що комусь це пошкодить? От так як колиб хтось колотив патиком воду. Як довго колотиш, так довго йдуть круги, а як перестанеш колотити, зараз вода вирівняється, і навіть не знати, що в ній був патик, — говорив Степан Орищук і хитро усміхався.
Старі вояки, що полишали дома жінки, тільки зпід лоба злісно подивилися на нього і розійшлися. Дехто з них з пересердя аж сплюнув. Не можна було упізнати, хто з них лютився тому, що Степан обидив честь його жінки, а хто тому, що не одному з них сказав просто у вічі гірку правду, якої жадний з них ніколи від нікого не хотів чути і не хотів про неї знати.
Ті бідні вояки дурили себе. Вони не хотіли про це і чути, що тоді діялося по їх селах. Коли вояк крівавився в боєвій лінії, його жінка брала за нього „засілки“ [1], вбиралася в шовкові панчохи, лякеровані черевики і з молодими підпарубочими пропивала цей гіренький гріш в місті по шиночках. ..
— Моя жінка не така. Вона побожна жінка. їй навіть не прийде до голови гріх,— міркував собі Гриць Чинило і пішов з каверни.

ІІІ

Вкінці Гриць Чинило станув до сотенного звіту, аби зголосити свій відхід на відпустку. Поручник Борович побажав йому щасливої дороги і веселого побуту в хаті і Чинило відійшов. Камраті відпроваджували його аж до виходу з закопів. Кожний мав якусь просьбу, кожний мав до полагодження якусь орудку в ріднім краю. Коли вже не що іншого, то хоч пере-
________

  1. *) запомоги.

давали листи, аби вкинув на почту, бо там в запіллю не було такої строгої цензури листів, як тут на фронті над Сочею.
Не так то дуже легко було видістатися на тім фронті з боєвої лінії. Рови, якими вояки доходили і відходили з позиції, ворог обкладав безнастанно і днем і ніччю велитенськими мінами.
— О, вже летить — говорили вояки і по хвилині недалеко за ними, за боєвою лінією, розлягалася страшна експльозія. Це вибухала здоровенна міна і ширила довкруги себе страшне знищення. Стіни глибокого рова обсувалися і живцем гребали неодного нещасного вояка. Навіть самого сотенного команданта, Боровика, раз „присипала“ міна, як вертав зі звіту в баталіоновій команді. Тоді ледви живого його відкопали, але якось він по трьох днях вилизався. Від цього часу вояки його сотні дуже осторожно переходили ровами
за фронтом. Вони уважали, що Боровик має страшне щастя і вони при нім. Тепер віра в те сліпе щастя захиталася. Тому вояки стали більше обережні. На позицію і з позиції через ті небезпечні рови бігли бігцем і майже не ставали на відпочинок, аби тільки швидко перейти ту небезпечну полосу.
Вже минув Чинило ті страшні рови, вже минув і команду полку, що притулилася була в каверні викопаній за склоном гори коло палати „Крістальнік“, і коло цеї палати вийшов на битий гостинець, що йшов з Ґориції на схід. Ліворуч за палатою „Крістальнік“ минув велике кладовище тих вояків, що полягли на позиції, з якої він тільки що вийшов. Були тут тисячі-тисячі хрестів, магометанських стовпів і кілька жидівських памятників. Під кожним хрестом лежали сотні людських тіл. Ті що зважилися тут заходити, казали, що головно були там самі хрести. Жидівських памятників майже не було. Якось жиди не хотіли накладати головою на фронті. Це викликувало велику лють серед вояків на верховну команду, що тримає жидів в запіллю.
Тут на кладовищі не ховали одинцем, але гуртрм. Тут лежали всі в згоді, разом один коло одного, чи

<poem> товариш чи ворог. Ніхто не сварився і не бився. Ніхто не стріляв до себе смертоносними стрільнами. Тільки часом живі люди висилали з тої сторони фронту тяжке гарматне стрільно. Воно руйнувало святий спокій в тій оселі умерлих. Виривало з могил кости тих нещасливців і ще по смерти не давало їм спокою. Але це було-діло живих. Це місце оминали і минали живі вояки завсідй з якимсь острахом. Вони навіть боялися туди подивитися. Якийсь забобонний жах огортав їх. Вони боялися, що як подивляться туди, то щось немов потягне їх до поляглих товаришів. В вони щеж хотіли жити, жити. І тепер Чинило перейшов попри кладовище скоро-скоро і відвернув голову на праву сторону. Не хотів дивитися тути, де закопано стільки людських мукг стільки людської недолі, стільки людського нещастя. Цеж саме чигало на нього кожного дня, кожної години, кожної хвилини, на кожному місці, на кожному кроці. Ідучи, він тихесенько, ревно молився. Безконечний раз повторював „Богородице Діво“. Дні разу не сказав „Отче наш“, ані якої іншої молитви. Він вже мав досвід, що коли тільки молився до Богородиці, тоді завжди йому щастило, колиж говорив іншу молитву, то нераз нещастилося. Тому забобонно вірив, що тільки Богородиця йому поможе вийти з цього-пекла і тільки до неї молився. Хід гостинцем був також дуже небезпечний. Тут вже вправді не падали страшні міни, але зате доволі густо експльодували стрільна ворожої артилерії! Чим дальше від ворожого фронту, тим ващі падали стрільна. В Шенпасі допав Чинило якогось тягарового самохода, що привіз був муніцію і тепер вертав на схід. Вже добре стемнілося, коли вони виїхали зі Шенпасу. На заході, на горах Монте ґабрієлє, Сан Марко, Файті Гріб, на далекій Гермаді раз-по-раз блискали вибухи стрілен ворожої артилерії. Самохід туркотів і не чути було згуку експльозій. Здавалося, що там на горах, здавалося що от-от недалеко, улаштовувано якісь літні забави і саме тепер спалювали прегарні штучні вогні. Це у воздухах експльодували ворожі шрапнелі.

Це не була забава. Це був якийсь чортівський танок. Чинило хрестився і був радий, що вирвався з цього пекла.Може як він поверне, буде вже по війні. Що може в тих двох тижнях статися. Війна може так нагло закінчитися, як нагло вона прийшла.
А тимчасом щось гнало Гриця вперед, як найдальше на схід, як найдальше від цього чортівського танку. Ще і тут, вже доволі далеко від закопів ніхто не був певен життя. Аж сюди долітали важкі стрільна так званих „Здобба-батерій“. А зрештою Гриць боявся і просто вмовив в себе, що кожвої хвилини може зачатися новий ворожий наступ і що його завернуть з дороги, на позицію, до закопів, до каверни.
— Коби дальше, коби дальше. Звідти вже мене не завернуть. Там я вже дам собі раду — говорив він сам до себе.

IV

Два тижні проминуло швидко, мов з батого луснув. Ще не оглянувся Гриць добре, ще не поговорив про все зі всіма сусідами, як вже знов опинився на фронті в боєвій лінії. Його сотня стояла саме на тім самім відтинку, що перед його відходом. Навіть не рушилася з місця за цей час.
Вже пізно ніччю війшов він до каверни. Як звичайно ніхто не спав. Горіла сильна карбідова ліхтарня і наповнювала неприємним смородом каверну, в якій повітря вже і так було дуже густе, нечисте. Вільні від служби вояки сиділи на своїх лихих причах і говорили про те, що вже сотню разів говорено, а що їх найбільше боліло. Про війну, про це коли вже раз буде їй кінець, про це, що в запіллю ховаються протеговані молоді жидики, а вони старі батьки родин мусять мучитися на фронті, про те, що дальше і буряків не стане і не знати,чим командування кормитиме військо, а головно йшли балачки про революцію в Росії і про те, які надії вояки до неї прикладали. Від часу до часу гопали ворожі гранати на каверну, вона здрігалася, а замкненим в ній воякам здавалося, що хтось тяжким обухом валив по їх головах

— Добрий вечір! — сказав до них нараз Гриць Чинило, що появився в дверях каверни.
Він кинув свій наплечник на причу, приступив до кожного і подавав руку.
— Як маєшся Грицю, що там чувати у нас дома? Як ти застав свою хату? Жінку, діти? — посипалися зі всіх сторін запити.
— Ет, ліпше і не говорити — відповів Гриць.
— Та що такого сталося? Говори! Тільки людей їздило на урльоп, а ще ніхто не приїздив такий посоловілий, як ти, — казав цугсфірер Лагоцяк,
— Кажу вам щиро, що ліпше і не згадувати. Колиб я був знав, що я таке застану у себе в дома, то волів навіть не їхати. Ліпше було тут сиру землю гризти, як там показуватися. Кажу вам, що жити мені не хочеться. Боюся, що сам наложу на себе руку — бідкався Гриць. Він сів на лавці і спустив голову.
— Говориж Грицю, що таке сталося! Може хто вмер? Чи Ганна жива? А діти як там—питав дальше Лагодяк.
— Діти живі і здорові. Попідростали. Малі навіть не пізнали мене. То ще малесеньке було, як я йшов на війну. Але Іванко зараз мене пізнав і так страшно утішився. Такий гарний з нього хлопець зробився.
А який господарний. Коби хоч та війна не протягалася, бо ще готові мені і його взяти до окопів. Досить з них, що я вже тут мучуся — говорив Гриць і його очі зайшли сльозами.
— Ну то все гаразд! Чогож сумувати? Так бануєш, як колиб тещу поховав, або як колиб тобі корова згинула — докинув ляндштурміст Петро Бугай.
А щож твоя жінка?
— Ет! Ліпше і не питайте. Волів я її на лаві застати, як мала мені такого сорому наробити. А то аж стидно між людей показатися... То шельма якась!
Зайшла собі з якимсь козаком, що стояв у нас на кватирі і найшла собі шесту дитину. Якогось хлопця. Люди добрі, чи це не соромно для мене, аби у мене

по обістю крутився козацький байстрюк? Таж я був господарем на все село. Мене всі шанували, а тепер:все з мене сміється. Кажуть: Грицю маєш козачка. Так жалівся Гриць перед своїми камратіма. В своїм ріднім селі він цього не робив. Він утікав від людей, Майже не виходив зі свого обістя. Навіть до церкви не ходив. Стидно було показатися між людей.З ніким про своє горе не говорив. Заховав його собі глибоко в серці як свою тайну, не зраджуючи Ті навіть перед найблищою ріднею. Але тут в каверні між камратами не було ніякої тайни. Кожний ділився з другими своїмщастям, своїм горем. І щастя кожного було щастям всіх, а горе кожного було горем всіх. І розпо¬ відав Гриць камратам про своє Торе і чув, що йому легче стає на душі,що тягар звалюється кудись з нього.
— Ось, бачите, що то баба. То чоловік тут бідькався за нею, три, роки носив на своїх плечах для неї подарунок, а вона тимчасом москаля носила. То він по ночах не спав і про неї думав, а вона тоді там в дома москаля кохала. Файно віддячилася — говорив цугсфірер Лагодяк — я-б таку жінку до кінського хвоста привязав і пустив на чотири вітри.
— Слухайте! Що тут дивуватися! Баба молода, здорова. Хлопа через три роки не було в хаті. Трапився молодий, здоровий козак, тай сталося. Таж вона також жива, а живий живе думає — потішав фрайтер Стратійчук, якого не знать чому називали в сотні „радикалом“.
— А я сиджу на війні вже також більше як три роки і ані разу не згрішив. Терплю — кинувся Гриць.
— Ото мені велика штука. Терпиш, бо мусиш.
З ким тут будеш грішити. А якби тебе пустили до Трієсту між дівки, то там ти тільки нагрішивби, що й на воловій скірі годі булоб помістити. Хто знає, може ще той молоденький козачок буде найліпшою твоєю дитиною. Не нарікай, бо не знаєш,який з того всього буде кінець — говорив фрайтер Стратійчук і ласими очима поглядав на Гриців наплечник.

— Він ніколи не буде моєю дитиною. Не хочу його мати у себе в хаті між моїми рідними дітьми. Я їй сказав, аби зараз мені забиралася з хати разом з ним. На чотири вітри. Вона мені не жінка. Нехай шукає за своїм козаком! Шельма якась! — гостро сказав Гриць і зачав нишпорити по наплечнику за гостинцями, які привіз своїм товаришам.
Щож міг тоді вояк привезти з дому в дарунку для своїх товаришів? Він виложив малу плесканочку сира. Дальше уважно розвинув зі шматинки грудку масла. Виймив кільканадцять на твердо варених яєць і два бохонці разового хліба. От і все. Ні, ще не все. Зі споду наплечника вигребав Гриць ще папірчик, а в ньому жмінку соли. Це також було дорогоцінним скарбом на тім фронті. І соли тут майже не було. А з кишені від штанів витягнув він ще літрову фляшку, а в ній чисту, білу горілку.
— Пийте камраті, тай кушайте! Вибачайте, що так мало навіз, але не можна було більше. Нема камраті! Геть та мадярня вирабувала села. Стріхи з дахів здирають і коні ними кормлять. Самі гонведи під корову лізуть ранком і заки хто оглянеться, то вже молока й крапельки нема. Чоловік в своїй хаті як той злодій. Мусить ніччю закрадатися до стайні, аби трохи молока вдоїти. Пийте камраті за здоровля! То добра горілка. Мій Іванко бігав в пятницю аж до міста, аби вам купити. Я не ходив до міста, бо стидно мені.Страх мені стидно. Добрий хлопчина той Іванко. Та чому не зачинаєте. Таж це не на празнику — припрошував Гриць товаришів.
Зпровола прибиралася братія до Грицевих гостинців. Кожний з них аж слину ликав, аж щось в горлі давило, аж якась млість находила на кожного. Всі були голодні як вовки. А тут зявився разовий хлібець аж зі самої рідної сторононьки. Цугсфірер Лагодяк витягнув з кишені ножика, отворив його, взяв бохонець хліба до рук, перехрестив його ножиком, поцілував і вкраяв собі шматочок. Невеличкий. За ним брали інші і краяли і кушали цей дар з рідного краю. Але потрошки.

І помаленько. Хоч жолудок з голоду аж корчився. Треба було додержати прабатьківських форм і церемоній.
—- Знаєте камраті, що так якось мацьок мені на тім фронті стягнувся, такий став маленький як горішок. Навіть ніщо не хоче до нього лізти — говорив Микола Бубела, якого всі знали з того, що ніколи не-міг насититися.
— Говориш так, як колиб тебе ніхто не знав, У твоїм -мацьку можна возом зі снопами навертати — засміявся чура Степан Орищук і всі зареготалися. Пішла від рук до рук флящина. Кожний отирав рукою вершок від шийки, дивився до світла на фляшку,- прикладав до уст і набирав повний рот, потім отирав уста, поликав, поликав і кривйвся.
— Нічого собі. Добра горілка — хвалив кожний,
— А я тільки одну хлопську мірку випю. Повний писок. Більше не хочу — сказав фрайтер Стратійчук,
— То не штука, бо у пана фрайтра такий писок, як тік в попівській стодолі. Ви як гулькнете, то відразу пів фляшки — сміявся чура Орищук. Алє фрайтер ликнув делікатно. І всі їли і пили потрохи. З повагою, солідно, відповідно до торжества хвилі. Кожний розсмаковував рідні дари. Часами утихало в каверні і тоді чути було тільки голосне цямкання. Бо чоловік як цямкає, то страва робиться йому смачнішою. Пани цього не знають.
 — А ти, Грицю, не журися. Може воно довго не протягне. Тепер дуже щось діти гинуть — потішав Гриця фрайтер Стратійчук.
— Ет! Біда не згине — відповів Гриць і посягнув-з фляшки.
Так виталися камраті по двотижневій розлуці. Так вони потішали Гриця. Забава протягнулася до пізна в ніч, а оповіданням про рідний край не було ні початку ні кінця.
Дуже вони злюбили свою рідну сторононьку.

V

Не минуло й два дні, як вернув Гриць Чинило з відпустки. До каверни несподівано зайшов сотенний командант поручник Борович. Цугсфірер Лагодяк крикнув „гаптах“! Все повставало і стояло на позір так, як ляндштурмак уміє на позір стояти.
— Слухайте Лагодяк І Ви не робіть мені кепських жартів. Я тут в каверні ані в закопах не потребую ніяких ваших „гаптахів“. Люди перетомлені, а ви будете їх мучити. Будете з ними робити вправи як скінчите війну — сказав Борович.
— Слухаю, пане поручнику, — сказав цугсфірер Лагодяк і завстидався. Борович вже нераз казав йому таки при всіх, що він за великий лизун.
Борович почав дальше:
— Послухайте люди, що вам буду казати. Вийшов новий приказ від самого цісаря...
— Ого вже знов буде якась біда, якась нова воєнна позичка. Будуть дерти з людей, — шепнув фрайтер Стратійчук свому сусідові. Борович почув це, але удав, що не чує і говорив дальше.
— Вийшов такий приказ від самого цісаря, що хто з вояків у боєвій лінії має понад пятеро власних дітий, того треба негайно забрати з боєвої лінії,з фронту і відіслати до запілля. Лби ви це ще ліпше зрозуміли, то вам ще виясню. Хто з вас мас шестеро, семеро або
більше дітей, той зараз, таки сьогодні іде з фронту геть. Він вже ніколи не буде служити на фронті, тільки десь там далеко в запіллю, де кулі не свищуть. Тепер питаю вас, чи ви зрозуміли, що я сказав?
— Зрозуміли — відповіла гуртом каверна.
— А коли ви зрозуміли, то тепер питаю вас дальше, хто з вас є тут такий, що має більше як пятеро дітей?
— Пане поручнику. Голошу слухняно, що я маю аж дванадцятеро. Одні трояки, три рази близнята, а решта...

— А решта дрібними—перервав йому чура Орищук і всі засміялися.
— Решта поєдинци, пане поручнику — скінчив Лагодяк.
— Ов! Я ми навіть не знали, що пан цугсфірер Лагодяк такі дітні. Яле чого пан цугсфірер так спішилися з мельдунком. Таж ви могли мені половину позичити. Тоді я також пішовби до гінтерпянду — говорив фрайтер Стратійчук.
— Тобі і так це нічого не помоглоби, бо ти старий парубок — відтявся Лагодяк.
— Пане поручнику! Мельдую покірно, що я маю шестеро дітей — зголосив Гриць Чинило.
— Чекай, Грицю. А тобі, що сталося? Таж то неправда. Ти маєш тільки пятеро дітей. Та шеста то така твоя, як і моя. Ти нам ще передучера казав, що ти не хочеш його знати як свою дитину. То козацьке — сміявся хтось з гурту,
— Чому не моє? Моє власне! Моя жінка вродила і на мене в метриках стоїть, то моє — переконував Гриць, якому аж очі світилися з радощів, що вирветься з каверни. Але рівночасно найшли на нього сумніви, чи командант сотні признає його батьком шестеро дітей. Він-же сам непотрібно передвчера признався, що шеста дитина не його і не хотів признати її за свою.
— В метриках записане на мене, то моє. А тобі нич до того — сказав він твердо.
— Чи ще хто зголошується? — спитав Борович.
— Пане поручнику, голошу слухняно, що я маю щось з пів копи, але жадне на мене в метриці не записане — зажартував чура Орищук.
— Ти щось як воробець — сказав хтось з гурту, а цугсфірер Лагодяк додав поважно:
— Фе, Степане! Мавби ти трохи чести і не говорив таких дурниць при пану поручникові.
— Більше нема? спитав Борович — То ви два збирайтеся і зараз нині відїдете до Львова. Документи на їзду дістанете в полковій канцелярії. Я від себе сердечно вас прощаю і бажаю вам всего найліпшого. Може ще коли в життю подибаємося.

Борович подав кожному з Них руку і відійшов. Цугсфірер Лагодяк і ляндштурміст Гриць Чинило скоро „рихтувалися“ до дороги. Гриць скоренько скинув все, що мав до наплечника і прощався з камратами.
А памятай Грицю! Як прийдеш до дому на урльоп, то не забудь своїй Ганні добре вилатати боки — сміявся фрайтер Стратійчук.
— Добра жінка моя Ганна! Я все говорив, що вона мудра жінка. Що я нещасний бувби робив, якби вона не була собі придбала шестої дитини. Дай їй Боже здоровля—говорив Гриць Чинило, як в посліднє виходив з каверни.