Давнє Горе

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Давнє Горе
Пантелеймон Куліш
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI


Василеві Михайловичу Білозерському
Чом, Дунаю, став ти мутен,
Став ти мутен, каламутен?
Ой чи вітри тебе збили,
Чи лебеді білокрилі,
Чи коники вороненькі,
Чи козаки молоденькі?

Чого, серце, ти сумуєш,
Чого ниєш-заниваєш?
Чи ти нове горе чуєш,
Чи давнєє споминаєш?

"Ой хоть чую - не боюся:
Я крівцею розіллюся,
Розіллюсь по ріднім краю
Од Есмані до Дунаю.
І з крові уродять квіти, -
Звеселяться малі діти,
Уквітчаються дівчата,
Радітиме стара мати.
Я сумую давнім горем,
Що зросло над синім морем
І в безщасную годину
Обняло всю Україну, -
Як зіновать розрослося,
В серце глибоко впилося,
Я сумую, що не знаю
І не бачу йому краю".

На далекій Україні
Не одна, не дві дівчині
Раді мене привітати,
До серденька пригортати,
В речах душу виливати,
Братом, татом називати.
Ой дівчата, пишні квіти,
Безталанні мої діти!
Лучче мене не вітайте,
Та сліз ревних мені дайте;
Лучче мене не цілуйте,
Та зо мною посумуйте.
Нехай сум наш по Вкраїні,
Як та мати по дитині,
Плаче, стогне, вбивається,
В сонні душі вривається.
Нехай всяке тепле серце
Нашим болем іздригнеться,
Нашим болем, нашим горем,
Що зросло над синім морем.