Давній Тернопіль/Тернопільські міщани

by Богдан Остап'юк

◀ 75-ліття Богдана Остап’юка

Давній Тернопіль Богдан Остап'юк Тернопільські міщани

Перший бій УСС-ів ▶

Маямі—Торонто: Об’єднання «Тернопільщина» у Філядельфії, 1984

ТЕРНОПІЛЬСЬКІ МІЩАНИ — ”КАВУНИ”

(історичний нарис)

Присвячую пам’яті моєї бабуні
Антоніни з Чубатих Остап’юк

Про Тернопіль і його мешканців збирав матеріяли після Першої світової війни проф. Павло Дяків, який і задумував видати їх у формі історичної розвідки. Майже напередодні Другої світової війни він видав частину тієї задуманої праці під заг. ”Міщанське Братство в Тернополі”. У цій книжці він накреслив історію і розвиток цього станового міщанського товариства і його ролю у суспільному і культурному житті Тернополя. Сумніваюся, чи хто-небудь у ЗСА має цю книжку. Війна знівечила ці шляхетні задуми проф. Дякова. Його самого вивезли більшовики з Тернополя у червні 1941 р. разом з багатьма іншими видатними громадськими діячами, і слід за ним загинув. Саме тому, щоб хоч частково заповнити прогалину і відтворити картину життя-буття тернопільських міщан у минулому на основі доступних мені матеріялів, я й пишу оцих кілька рядків.

До Другої світової війни було в Тернополі чимало джерельних матеріялів з історії міста і його мешканців. Особливо багато було їх у нашому парафіяльному уряді. Між іншими, були там рахунки за будову церкви Різдва Христового (т. зв. Середньої церкви), яку почали будувати 1 вересня 1608 року недалеко того місця, де стояла первісна дерев’яна. У парафіяльному уряді зберігалися також документи про наділення ґрунтами церкви Різдва і Чесного Хреста (надставної) князем Василем Константаном Острозьким. Оригінал тієї грамоти про фундацію був до Другої війни у ”Заведенні ім. кн. Острозького”. Багато матеріялів про історію міста було у річниках польського ”Кулка Науковеґо Тарнопольскєґо”. До найцінніших документів і матеріялів належали великого формату метрикальні книги, які зберігалися від віків у парафіяльному уряді. Доля усіх цих матеріялів невідома, мабуть пропали під час 35-денних б'оїв у місті в березні 1941 р.

На щастя, два джерела, два історичні документи доступні нам тут у ЗСА. Маю на думці історичний нарис о. Петра Білинського ”Місто Тернопіль і його околиця”. Книжка видана в Тернополі в друкарні Ст. Коссовського в 1894 р. Автор праці, парох села Довжанки, походив з великої священичої родини Білинських, яка багато причинилася до піднесення культурного і освітнього життя на Поділлі. О. Білинський помер 1912 р., його поховано на Свято-Успенському кладовищі, і на його могилі поставила родина гарний пам’ятник. На жаль, новітні варвари-герострати більшовики знищили динамітом в листопаді 1962 р. нашу незабутню Свят-Успенську святиню, каплицю, дзвіницю і кладовище з цінними історичними могилами-пам’ятниками.

Друге цінне джерело не лише про Тернопіль, але взагалі про культурно-освітнє життя Галичини в рр. 1860-90 — це спомини проф. Олександра Барвінського: ’’Образки з громадського і письменського розвитку русинів” у двох частинах, виданих у Львові в 1912-13 рр. Мати Барвінського, як він сам згадує у своїх споминах, була донькою о. Дмитра Білинського і Анни з Юськевичів, з тернопільських міщан. Він був довголітнім професором семінарії в Тернополі. Знаменитий педагог, історик, літератор, радник двору, оснував у Тернополі філію ”Просвіти”, ”Українську Бесіду”, ”Міщанську Читальню” та українську державну гімназію.

Обі ці праці лягли в основу моєї скромної спроби накреслити картину з життя тернопільських міщан у давно- і недавноминулому. Опріч цього, я користувався деякими даними мого, міщанського роду, 80-літнього тестя Теодора Бекесевича, колишнього вчителя народніх шкіл, як також оповіданнями про міщанські роди моєї покійної бабуні, що походила з найбільшого міщанського роду Чубатих. Користувався також своїми власними спостереженнями й переживаннями в роках між Першою і Другою світовими війнами.

Історичні згадки про первісних тернопільських міщан

Про місто Тернопіль, що його заснував краківський каштелян Іван Тарнавський у 1540 р., і про його мешканців згадує о. Білинський на ст. 6-ій так: "Звідкіля прийшли перші мешканці Тернополя, годі знати; покійний парох Тернополя о. Фортуна був тієї гадки, що перші мешканці прийшли з Галича тому, що багато галицьких міщан мали ті самі прізвища, що тернопільські міщани. Але я думаю, що Тернопіль не є колонією одної місцевости, але що прийшли сюди люди з різних міст і сіл. Може бути, що деякі родини поселились із Галича в новозбудованому Тернополі”. Щодо національности, то перші мешканці Тернополя були в більшості українці, віри православної. Після українців чисельно наступали поляки, щойно за ними жиди. Число жидів дуже скоро збільшувалося, хоч права їх були обмежені: не вільно було їм купувати домів ані християнської землі. Одначе це право було лише на папері, а у практиці було інакше, бо вже в 1600 р. привласнив собі жид Мендель поле, яке належало до українського шпиталю. Щойно на основі присуду старости і самого князя Острозького повернув Мендель це поле. На ст. 7-ій пише автор: ”В 1672 р. бачимо біля сгмого ратуша, лише по одній стороні вже 20 жидів. З року на рік число жидів росло дуже непропорціонально, і вони забирали хату за хатою, кам’яницю за кам’яницею так, що королевич Константин Собєський був змушений видати 16 липня 1719 р. грамоту, в якій сказано, що жиди повинні платити всі податки тому, що вони торгують і заробляють великі гроші”. Тернопільські міщани (ст. 8) займалися головно рільництвом, але не бракувало теж між ними й ремісників. В церкві Воздвижения Чесного Хреста Господнього задержався до сьогодні (?) твір одного тернопільського золотника. Є це срібна оправа Євангелії, виданої у Вільні 1649 р. Там на срібній дошці написано: ’’Тщанієм і трудолюбієм єрея Николая при храмі Чесного Хреста Господня, и всіхь обще христіян, облече в ліпоту сіє Євангеліє напрестольное в році ”ахи” місяця юня дня 29 — Іоань золотник Тарнопольській”. Випукла різьба цього руського золотника виглядає хорошо. Ту цінну Євангелію довелося бачити мені уперше зблизька в 1925 р. під час гімназійної екскурсії, яку проводив наш катехит, о. д-р Микола Конрад. Покійний катехит водив нас учнів до всіх церков з метою приготовити до служения при Богослужениях. Цікаво, чи збереглася ця цінна пам’ятка нашого давнього релігійного мистецтва? Часті напади татар, пише автор, приневолили ремісничі цехи просили про привілей мати свою власну зброю. Замойський відновив цим цехам 29 лютого 1636 р. право мати власну зброю. Також і торгівля не була чужа для тернопільських міщан, і вже 1602 р. бачимо поміж ктиторами церкви Різдва Христового Марка Василієвича, торгівця сукном. В 1672 р. бачимо в -ринку крамниці: Христофа Саравки, Івана Сенчини, вдови Лукії, Мартина Сотника, Нестайчишина, Іллі Бурграбйого; також було там багато різників.

”Щоб місто скоро залюднилось і піднеслося (ст. 21), надав йому Жигмонт Авґуст у 1548 р. Магдебурзьке право, а З вересня 1550 р. привілей, на основі якого купці, іцо їхали до Галича, Коломиї, Коропця, до Крем’янця або до іншої місцевости на Волині, мусіли переїжджати через Тернопіль і складати на користь міста оплату від кожного воза, навантаженого товарами. Жигмонт Авґуст звільнив 17 листопада 1550 р. тернопільських міщан від оплати мита від волів у кордонах польської держави. Привілеєм з 27 грудня 1556 р. замінив Іван Тарнавський обов’язкову працю на полях і сіножатях, до якої міщани були зобов’язані, на грошову оплату. Осталася ще примусова праця при направі мостів і млина, залишились ще шельварки і сторожа. 6 липня 1566 р. надав Жигмонт Авґуст право мати склади блаватних товарів і соли, спровадженої з Наддніпрянської України, так як це право мав Львів. Міщани вибирали собі радних, але війта іменував сам власник міста. Радні з війтом мали обов’язок втримувати лад в місті, вимірювати справедливість, брати від мешканців грошові оплати та дбати про безпеку міста.

До важливіших загальних обов’язків належала муштра, яку мусіли виконувати міщани і жиди. Війт був ”суперінтендантом” тієї муштри. Арсенал був на замку. Мешканці Тернополя пережили багато лиха і нещасть за час його існування.

Часті напади татар і різні епідемії, як холера і т. зв. морове повітря, десяджували його мешканців. Торгівля зазнала великого застої^. Доходи міста значно зменшилися. До того в 1832 р. знищив вогонь більшу частину міста. Передові люди, роздумуючи над способом, як можна привернути життя і рух Тернополеві, прийшли до переконання, що для цього но збільшити число ярмарків. На їх прохання цісар Фердинанд встановив 10 липня 1836 р. дев’ять нових ярмарків, які спричинилися до збагачення міста. День 15 лютого 1843 р. записаний в історії Тернополя золотими буквами: того дня підписано контракт на продаж і купно Тернополя, укладений між останнім його власником Тадеєм лицарем Туркулом і містом. За суму 175.000 фльоренів сріблом місто викупилося від свого власника і стало свобідним, незалежним від жадного пана.” Оце деякі важливіші описи з історичної розвідки о. Білинського.

Громадське і родинне життя тернопільських міщан

Міщани — ця середня кляса поміж селянством і інтелігенцією — відограли важливу ролю в житті нашого народу. У той час, як селянство і інтелігенція були більш поступові, так би мовити, йшли з духом часу, міщани становили найбільш консервативний елемент у нашому суспільстві. Вони поволіше сприймали всякі зміни у культурній, а зокрема у господарській ділянці. Але вони все таки зберегли свої звичаї, традиції, ношу, свої місцеві організації.

Громадське життя тернопільських міщан під пануванням Польщі, від заснування міста в 1540 р. до переходу в 1772 р. під володіння Австрії, було доволі обмежене. Щойно коли Галичина опинилася під Австрією, вільніше віддихнув наш народ. Починаються перші проблиски організаційного життя і серед тернопільських міщан. У 1848 р., відомий в історії під назвою ”Весна Народів”, постала у Львові Головна Руська Рада і створено полк ”Руських Стрільців” — народню Гвардію в числі 160 вояків. На заклик Головної Руської Ради засновано в Тернополі філію ГРР і вислано до Львова охотників до ”Руських Стрільців”.

Але справжня організація громадського життя тернопільських міщан у сучасному розумінні цього слова починається аж в останніх десятиліттях минулого століття. Головним рушієм організації міщанства був син тернопільської міщанки Олександер Барвінський. Він був першим, що розбудив не лише Тернопіль, але і все галицьке Поділля з вікового сну і вказав шлях до культури і освіти. Він був засновником усіх культосвітніх установ Тернополя у 1870-80 рр. Про свою освітню і частково політичну працю він залишив цінні спогади, про які я вже згадав. Його гарні портрети, що пишались на стінах філії ”Просвіти”, ”Української Бесіди” та інших установ до Другої світової війни, назавжди залишаться в нашій пам’яті.

З прибуттям О. Барвінського 27 вересня 1871 р. до Тернополя на посаду старшого вчителя нововідкритої державної учительської семінарії, починається нова ера у громадському житті нашого міста. 29 червня 1876 р. відбулися перші Загальні Збори ”Просвіти” у залі магістрату. В 1884 р. заснував Барвінський ”Руську Бесіду”, а вкінці ”Міщанську Читальню”, яка стала предтечою майбутнього ”Міщанського Братства”.

Барвінський так характеризує тодішніх тернопільських міщан (ст. 186, II тим): ”Вікові некорисні міські впливи довели до більшого занепаду руське міщанство, як сільське населення. В Тернополі руське міщанство, найчисленніше з усіх міст Східньої Галичини, а до того в значній мірі вельми заможне, має всі услів’я бути міродатним чинником в місті, в усіх міських і народних справах. Колись руські міщани в Тернополі мали не лише розлогі поля найурожайнішої подільської почви і‘хутори та гаї, але і на важніших вулицях гарні доми і кам’яниці з великими городами. Перегодом, однак, жиди зуміли виперти в значній мірі наше міщанство з головних вулиць на зади або оболоння, так що навіть найстарша, т. зв. Середня церква опинилася в окруженні жидівських домів і шинків. А за тим пішов теж занепад значення і впливу руського міщанства в управі міста і у міській Раді”.

Занедбана була також справа фундації кн. К. Острозького з 3 березня 1593 р. при церкві Різдва Христового на захист для ”підупавших і убогих або окалічілих міщан”. Грамота тієї фундації, яка охоплювала 235 моргів і 1463 квадратних сажнів найліпшого подільського поля, була майже зовсім запропастилася. Комісар староства Глинецький знайшов цю грамоту і разом з д-ром Лучаксвським і радником окружного суду Струмінським уклали статут, який затвердило намісництво 21 лютого 1884 р. За зібрані за винайм поля гроші купили тернопільські міщани при вул. Микулинецькій, опісля імени кн. К. Острозького, простору площу, на якій збудовано в 1888 р. гарний двоповерховий дім з великим садом. Після затвердження статуту передало староство управу фундації в руки комітету, вибраного досмертно в числі 10-ох членів, українців греко-католицького обряду. ”Введення в життя фундації кн. Острозького (ст. 191, II том), уконституовання і вибір управи, викликало між руським міщанством почуття народної свідомости, оживило в нім давно завмерлу історичну традицію і викликало серед нього певну гордість автономічною міщанською інституцією. Фундація кн. Острозького була від початку її існування аж до Другої світ, війни постійно в наших міщанських руках. Вона допомагала зубожілим міщанам спокійно доживати свого віку, а згодом була також осідком наших дітей-сиріт, якими дбайливо опікувались Сестри Служебниці. Фундація була також великою допомогою для тих не надто заможних міщан, які мали змогу найняти кілька моргів поля, з чого, після оплати збіжжям чи грішми, одержували додаткові прибутки. Фундація була справді автономною міщанською інституцією, до якої, за виїмком контролі місцевої адміністрації, не могла встрявати ні австрійська, ні польська займанщина”.

На іншому місці (ст. 343, II том) згадує Барвінський про вибори до Громадської Ради в Тернополі: ”В жовтні 1885 р. вибрано мене до Громадської Ради. До Ради входило 36 членів, з тих половина жидів, а друга половина поляків і українців (в місті було около 10.000 українців, 9.000 поляків і 12.000 жидів). З українців, окрім мене, увійшли ще до Громадської Ради гімназійний професор Віктор Загайкевич і трьох міщан:

Андрій Сатурський, Василь Чумак і Тома Кордуба, однак Кордуба помер ще перед уконституованням Ради, і на його місце увійшов перший заступник жид, так що жиди мали 19 радних, отже більшість, поляки з українцями мали 17. Досі деякі наші радні, як о. Василь Фортуна, посол до Сойму, декан і парох Тернополя, і адвокат Володимир Лучаковський промовляли на засіданнях Ради по-польськи. Перший раз на засіданні Ради 9 вересня 1886 р. промовив по-українському О. Барвінський. За його прикладом пішли Василь Чумак і Андрій Сатурський”.

З якою пошаною і любов’ю відносилися тернопільці до свого духовного провідника, свідчить опис прощання Барвінського, який після 17-річної праці на освітній і народній ниві в Тернополі переселився 4 листопада 1888 року до Львова. Барвінський наводить допис з Тернополя, поміщений в ”Ділі” 4 листопада 1888 р. (ст. 363, II том). Дописувач писав: ”Опустив Тернопіль щирий діятель на Подільській Русі п. Олександер Барвінський переселяючись до Львова. Хоч виїзд його припав скорше, як того сподівалися, то до попращання його зібралася на двірці вся інтеліґенція руська в такій громаді, якої давно ми не бачили. Не хибло тут і громадок селян, міщан і молоді, щоб попрощати довголітнього голову ”Просвіти” І ”Руської Бурси”. Міщани-тернопільці також прибули попрощати Барвінського так чисельно, що місця в досить просторій кімнаті не стало. В імені їх промовив краснорічиво до бувшого предсідника ”Міщанської Читальні” і радного міста Пантелеймон Бекесевич, висказавши чувства, які мають міщани для рідні Барвінського, і як міщанство гордиться, що син Поділля Русь любить і для неї жиє”.

Опріч адміністративної влади в місті (маґістрат, староство), була в Тернополі ще й громадська самоуправа, до якої кожна національність вибирала собі війтів або, як їх називали, мужів довір’я чи опікунів. Їхнім обов’язком було опікуватися вдовами, сиротами та зубожілими міщанами. Останнім таким війтом на терені міста Тернополя був Пантелеймон Бекесевич. Він помер під час війни в 1917 р. Другим війтом був Лука Чубатий, батько о. Володимира Чубатого (загинув на Сибірі), дідо Ярослава Стецька, голови АБН. Він опікувався предмістями Тернополя, як Гаї Великі, Гаї Шляхтинецькі, Пасіки, Гаї Чумакові, Ходорівка та інші.

Громадська діяльність оживилася тоді, коли міщани заснували в Тернополі свою станову організацію “Міщанське Братство“ і вибудували свій власний, як на той час великий двоповерховий, гарний дім з просторою театральною залею. Дім ”Міщанського Братства” почато будувати 1903 р., а закінчено 1904 р. Збудовано його на тому місці, де давніше були касарні австрійських драгунів при вул. кн. К. Острозького число 9, напроти парафіяльного уряду і резиденції пароха. З цього часу дім ”Міщанського Братства”, а зокрема його театральна заля стали осідком усіх культурних і народніх починань для українського населення міста і довколішніх сіл. При ”Міщанському Братстві” постав театральний гурток. Першою виставою цього гуртка був ”Вихованець” Янчука. Виконавцями роль були: Степан Кучерський, грав ролю дяка-вчителя, Павло Чубатий, Караїсь, Лошнів, Антося Чубата і інші. Ця остання так гарно грала свою ролю, що в ній залюбився суддя Яскуляк і з нею опісля одружився. Згодом почало відбувати свої гімнастичні вправи у залі ”Міщанського Братства” Т-во ”Сокіл”, членами якого були в більшості міщани і міщанки. Кожного року відбувалися у тій залі Шевченківські концерти, вистава св. Миколая, збори місцевих товариств, політичні віча, доповіді, традиційні міщанські ”Маланчині Вечори”, забави тощо. ”Міщанське Братство” мало свій прапор, який завжди був на почесному місці під час народніх свят, походів чи релігійних процесій. У день св. Івана Предтечі, патрона Т-ва, що припадав наступного дня після Богоявлення, відправлялось урочисте Богослуження за померлих членів Братства. Звичайно того ж дня відбувалися Загальні Збори Т-ва. В час російської окупації в роках 1915-17 заля ”Міщанського Братства” була осідком ”Тернопільських Театральних Вечорів”, театру, який оснував Лесь Курбас. Після виїзду Курбаса до театру Садовського у Київ цим театром керував Микола Бенцаль. У 1920-30 рр. відбувалися у залі ”Міщанського Братства” вистави мандрівних театрів. Опріч великої театральної залі було ще в домі М. Б. на другому поверсі кілька просторих кімнат, у яких відбувалися сходини членів Т-ва, різні доповіді на наукові, суспільні чи господарські теми. Прелеґентами були місцеві професори, лікарі, агрономи або інші культ.-освітні працівники. При Братстві був теж гурток ”Сільського Господаря”, через який наші міщани одержували мінеральні добрива, посівний матеріял і де вивчали нові методи сільсько-господарської техніки.

Першим головою ”Міщанської Читальні” був О. Барвінський, але хто був першим головою ”Міщанського Братства”, про це я не маю змоги тут розвідати. Згадаю про трьох останніх голов. Перший з них, кількакратно обираний головою, був проф. Ілярій Брикович. Він втішався великою пошаною не лише серед своїх, але й серед чужих. Заснував при Братстві гурток ”Сільського Господаря”, організував різні курси, щоб піднести культурний і освітній рівень наших міщан. Другим головою був д-р Степан Брикович, відомий адвокат і громадський діяч. Він оснував духову оркестру при Братстві, яка брала участь в народніх святах, походах, процесіях тощо. Третім головою був відомий на терені міста будівничий Андрій Фалендиш, який розбудував і поширив залю Братства. За його головування зорганізовано чоловічий хор, що виступав на різних імпрезах, а також співав у манастирській Свят-Успенській церкві. Таким чином тернопільські міщани зі своєю організацією і її славними провідниками брали живу участь у громадському і культурному житті нашого міста аж до Другої світової війни, зберігаючи давні традиції своїх великих і славних предків.

Не менше важливу ролю відограли тернопільські міщани і в родинному житті. Пов'язані подружжями, міщани становили неначе одну велику родину. Для прикладу згадаю, що моя родина була споріднена з Бриковичами, Чубатими, Кордубами, Литвинами, Омецінськими, Яремовичами, Кучерськими, Муріями, Кравченюками, Сеньківськими, Кузьмовичами, Чумаками та іншими. Тому й не диво, що завдяки цим кровним зв'язкам відчувалося на кожному кроці взаємну пошану і любов.

Роля подружжя у міщанській сім'ї була поділена. Чоловік, голова родини, займався управою ріллі і всіма справами, зв'язаними з господарством. Жінка, яка по змозі своїх сил, а головно часу, допомагала чоловікові, мала інші завдання. Вона доглядала й виховувала дітей і вела домашнє господарство, стараючись збільшити домашній бюджет працею своїх рук. Майже кожен міщанин-господар мав біля своєї хати город, у якому жінка вирощувала городину. Багато тернопільських міщан мали більше городини, як їм було потрібно. Тому решту, її надмір, продавали на ринку. І хто ж з нас, тернопільців, не пригадує собі отих працьовитих міщанок, які кожного дня вранці у спеціяльно для тієї мети виготовлених кошиках носили на базар городину на своїх плечах, держачи одною рукою кошик, а у другій баньку з молоком? Довгими рядами вистоювали вони біля лавок на ринку, продаючи плоди своєї праці. Деякі заможніші міщани вирощували городину на підміських полях. Вони привозили її возами на ринок і продавали по гуртовій ціні перекупкам, яких популярно називали ”сидухами”. Так допомагала міщанська жінка своєю працею збільшувати домашні прибутки. Бували випадки, і то дуже часті, що деякі матері таким способом утримували своїх дітей на вищих школах, університетах. Така важлива роля жінки-міщанки була у родинному житті.

При різних родинних нещастях міщани один одному помагали. Пригадую собі, як під час жнив помер Петро Брикович (брат д-ра Степана Бриковича); він мешкав За Монастирем. Тоді не лише свояки вдови, але всі міщани гуртом допомогли їй звезти збіжжя з поля, а опісля обробити поля. Гарний теж був звичай що увійшов в традицію міщан, допомагати один одному при будові домів. В таких випадках спільно звозили дерево, камінь, цеглу чи інший будівельний матеріял. Також під час неврожаю, коли комусь бракувало паші, сіна чи зерна на посів, помагали одні одним у формі позики або підмоги-дарунку. Таку саму взаємну допомогу виявляли міщани в часі сінокосів, копання картоплі або взимі при звожуванні дров на паливо з поблизьких Гаїв. Так дружньо, по-братерськи жили тернопільські міщани, така була їх традиція.

Цікаво буде згадати про прозвиська тернопільських міщан. (Німецьке слово ”шпіцнаме”, англійське ”нікнейм”.) Прозвиська мали всі наші предки, багаті і бідні, князі, гетьмани, запорожці; мали їх і наші міщани. Як відомо, усіх тернопільських міщан-господарів прозивали "кавунами”. Звідкіля взялася ця назва, годі точно встановити. Мій тесть Теодор Бекесевич так оповідав про цю історію: ”Давно в Тернополі жив багатій Джус на Широкій вулиці, опісля названій Шептицьких, яка лучила вул. Острозького з торговицею. У нього було так багато поля, що він дозволив собі засадити цілий морґ кавунами. Але кавуни не вдалися, і всі міщани почали з нього насміхатися. При зустрічах з ним все його ”кавуном” називали. Від того часу те слово так вкоренилося і пристало до наших міщан, що вони при зустрічах віталися: ”Ну що ж там, кавуне, чувати?”, або ”гей, чи ви чули, як то наші кавуни повиходили із Середньої церкви та й попивають пиво в Бальбуха?” (Ресторан жида Бальбуха був на Руській вул. недалеко Середньої церкви.) Була ще й друга версія щодо назви ”кавун”. Кажуть, що для відрізнення селян, які в більшості пили на снідання молоко, міщан називали ”кавунами” саме тому, що вони переважно пили каву. Котра з цих версій більш правдоподібна, годі провірити. На всякий випадок це прозвисько залишилося серед наших міщан аж до сьогодні. При цьому треба зазначити, що назва ”кавун” відносилася до міщан-рільників, а не до купців і промисловців. Мали деякі міщани і свої індивідуальні прозвиська. Ось Григорія Чубатого, старого парубка, що жив на Оболонні, прозивали ”книшем” або ”ґріцьом”. Його сусіда Михайла Решетуху, що мав привітну, жартівливу вдачу, називали ”вуйцьом”. Василя Кордубу, що проживав на вул. Дороша (батько проф. Степана Кордуби), називали ”кривим” — налягав на одну ногу — або ”письом”. Він справді мав ніжне, неначе жіноче обличчя. Але назва ”письо” пішла від того, що він при зустрічі зі знайомими любив говорити: ”Що там доброго чувати, ”писю”?… Іншого Чубатого, що жив біля Нового Городу, прозивали ”цьвірінькалом”. Небіжчика суддю Володимира Бриковича, урядовця філії ”Просвіти”, називали ”Ґонтою”, а д-ра Степана Бриковича — ”гусаком”. Мешканців Гаїв, гаїйчан називали ”бомками”; вони, мовляв, живуть серед чудових гаїв-садів, неначе бомки у стрісі...

Варто згадати про ношу тернопільських міщан у другій половині минулого сторіччя. її добре видно на фотографії, зробленій у Тернополі в липні 1887 року з нагоди приїзду престолонаслідника архикнязя Рудольфа на краєзнавчу виставку. І хоч фотографія походить з часу, званого у фотографії дагеротипією, і зуб часу залишив на ній свої сліди, то все ж таки ще добре збереглися обличчя і ноша наших дідів і прадідів. Як видно, майже всі міщани носили високі чоботи, вдягалися у довгі чорні плащі. На білих кавчукових ковнірах в’язали темні ”кокарди”. На голові носили ”циліндри” або ”габіки”, в руках держали палицю або парасолю з темного або білого полотна. Майже всі носили з собою табакерки з табакою, якою частували один одного при зустрічах, щоб їхні ніздря ”благовониям ісполнялися”... Жінки носили довгі спідниці і прасовані білі фартухи, шиї прикрашували коралями (дуже часто із золотою медалею Марії Тереси), а голови вив’язували хустками.

Значніші міщанські роди, видатні діячі культури, освіти, ремісники, промисловці

Тернопільські міщани проживали у всіх дільницях міста. Неначе вінком оточували місто від Заруди, попід Новий Город, За Монастирем, Микулинецьке, Оболоння аж до Білогірської вулиці. Найбільш компактною масою мешкали у південно-східній і південній дільницях міста. Лише в таких дільницях, як Заруда і створений поляками Новий Світ, творили більшість поляки. Натомість центр міста, а головно вул. Руська була майже на 100% заселена жидами. Але були випадки, коли каші міщани задержували свої посілості серед, так би морити, жидівського моря. Ось наприклад, міщанин Бекесевич жив на т. зв. ”долах”, біля жидівської різні і жидівської школи ”хайдеру”. Всі прізвища наших міщан, були суто українські, за винятком хіба таких, як Караїсь, що свідчило про його татарське походження.

До найбільш численних, загальновідомих, наших міщанських родів в Тернополі можна зачислити такі роди: Абрамовичі, Абрамчуки, Артим’яки, Баґани, Безкдровацні, Бекеєевичі, Білянюки, Бліхарі, Бриковичі, Брояки, Вацики, Василишини, Войтовичі, Гринкевичі, Грицини, Давидович, Демчуки, Довгані, Лубенські, Дякові, Дячуни, Завадовичі, Заплітні, Канюки, Кашуби, Караїсі, Кірили, Книші, Колодії, Колтики, Комаровські, Кордуби, Кордибани, Королюки, Коршовські, Кучерішки, Кравченюки, Криві, Кульчицькі, Кучерські, Кузьмовичі, Лисі, Литвини, Лушпінські, Майки, Мацькові, Марковичі, Мисули, Михайловичі, Мурії, Настайки, Омецінські, Онуферки, Опановичі, Остап’юки, Острожинські, Паращуки, Постригачі, Ременюки, Ремези, Решетухи, Рудики, Савуляки, Салевичі, Саї, Сатурські, Сеники, Сеньківські, Телев’яки, Трачі, Фалендиші, Фарміґи, Чубаті, Чубатії, Чумаки, Щурки, Юськевичі, Яремовичі і багато інших; якщо кого поминув, прохаю вибачення. Мабуть, не було в Тернополі вулиці, на якій не мешкав би хтось з Чубатих, Кордубів, Бриковичів, Решетухів і Яремовичів. На моїй вулиці Дороша проживало 5 родин Кордубів!

До міщан, що займалися виключно господарством на ріллі і яких уважали за багатіїв, належали такі: Степан Сатурський, який проживав на Заруді, мав кілька пар добрих коней, провадив взірцеве господарство і як на тодішній час мав найліпші сільсько-господарські машини. З тієї родини вийшли професори, священики, інженери та інші. При вул. Брідській жила багатосімейна родина Кордубів, яка вела велике господарство. Найстарший син о. Петро Кордуба був довгі роки парохсм у Мостах Великих. З його дочками були одружені відомі на Тернопільщині священики Курилас і Глуховецькі. Із сестрою о. Кордуби одружився один з наших визначних учителів, дослідник нашої культури, приятель Івана Франка, Лука Гарматій. Його цінна археологічна збірка з нашої старовини стала зав’язком ”Подільського Музею” в Тернополі, а його цінну бібліотеку передали діти до тернопільської бібліотеки ”Просвіти”. На вул. Лисенка жила родина Муріїв; жінка Мурія Марія була дочкою Кордубів. З дочкою Муріїв Емілією одружився о. Андрій Стасюк, катехит тернопільських шкіл, організатор ”Марійської Дружини” в Тернополі. До заможніших міщан, які вели добре господарство, належали: Чубаті з вул. Веселої, Острожинські з вул. Чарнецького і Микулинецької, Бриковичі на вул. Мандля і За Монастирем, Остап’юки з вул. Дороша і Медової, Вацики з вул. Дороша, Яремовичі з вул. Микулинецької, Кучерські з вул. Білогірської та інші.

З родини Чубатих, обійстя яких закупив австрійський уряд і збудував на тому місці залізничу станцію, яку більшовики відновилу і яка досі там стоїть (їй 160 років), походив найстарший син Степана Чубатого о. Григорій, про якого згадує у своїх спогадах О. Барвінський (ст. 61, І том). Довгі роки він був парохом у Ступках. Як найстарший священик і декан, кожного року приїжджав до Тернополя на празник Успения Матері Божої і правив велику Службу Божу. Після Богослужения приходив він до нас на вул. Дороша, до своєї наймолодшої сестри, моєї бабуні в гості. Помер в лютому 1929 р. на 90-му році життя.

З родини Бриковичів вийшов один з найвидатніших громадських діячів Тернополя, проф. Ілярій Брикович, що про нього я вже вище згадував. Він, як ніхто інший, мав найбільше обов’язків на своїх плечах. Був головою ”Просвіти”, ’’Рідної Школи”, ”Міщанського Братства”, ”Сільського Господаря” та інших товариств. Вчив у державній українській гімназії і в жіночій ”Рідній Школі”. Опріч цього провадив своє власне господарство і був гордий із свого міщанського роду.

Були в нас також не менш славні роди міщан-ремісників, купців, промисловців, з яких вийшли патріоти і громадські діячі. Славні на все Поділля були такі тернопільські різники, як Майки, Яремовичі, Грицини та інші. На велику скалю провадив своє м’ясарське підприємство Іван Майка. Його м’ясні вироби, головно подільські ковбаски у консервах були експортовані до Англії. М’ясарська фабрика містилася у великому двоповерховому будинку на Ринку і належала до родини Майків: Івана, Василя і Петра. Була теж відома родина Яремовичів. Партеній Яремович жив на вул. Острозького. Брат його Тит мав свою м’ясарську крамницю на вул. 3-го Мая. Оба були чесні й поважні різники-купці не лише серед нашого, але й польського і жидівського населення. До інших працьовитих ремісників належали: Кузьмович, що мав варстат гострення ножів та ножиць, і Яцусь, який мав свою крамницю зі склом, образами та рамами. Обидва були тими могіканами, що до Другої світ, війни мали свої крамниці на Руській вулиці. Мали ми й своїх добрих городників: на Заруді Коршовського, на Оболонні Яремовича, а на вул. Микулинецькій Василишина. Два перші вирощували росаду, городину, а Василишин вирощував квіти. На вул. Валовій жив першорядний швець Демчук, у якого замовляли взуття майже всі багатші міщани. На тій вулиці мав кафлярський склад Кебузинський. На вул. Міцкевіча жив найкращий переплетник (інтроліґатор) Юськевйч. Мали ми доброго коваля Опановича при вул. Микулинецькій, що мав свою кузню біля залізничого моста. На вул. Ленартовича’жив кушнір Бекесевич, який підбивав хутра нашим міщанам.

Загальновідомий був Онуферко на вул. Липовій, який, неначе справжній ветлікар, лікував та рятував худобу. На вул. Дороша запам’ятав я собі старого Гринкевича, батька обох учителів і адвоката Осипа Гринкевича. Старий Гринкевич був добрим теслею-боднаром. Всі любили його за веселу жартівливу вдачу, властиву усім Гринкевичам. Мали ми в Тернополі друкарню, власником якої був знаменитий фахівець Салевич. У його друкарні друкувався ”Подільський Голос”, що його видавав д-р Степан Баран, друкувалися книжки ”Подільської Бібліотеки” та інші літературні видання. На жаль, прізвища інших ремісників та фахівців не залишилися у моїй пам’яті.

* * *

Не той Тернопіль сьогодні, зовсім не подібний до того, який ми залишили 40 років тому. Докорінно змінилося не лише його обличчя, але, що важливіше, його населення. До нововідбудованого міста прибуло багато московських зайд із східніх областей України і з Росії, які поселилися у нових кам’яницях і захопили кращі посади у міській та обласній адміністрації. Небагато залишилося нащадків тернопільських ”славетних міщан”, як їх залюбки називав о. кан. Громницький. Багатьох вивезли більшовики на заслання, а ті, що залишилися в живих, у злиднях доживають свій вік. Насильно введена колгоспна невільнича система відібрала їм найдорожчий скарб — землю, яка від віків до них належала і на якій вони так важко працювали.

Нехай цих кілька рядків моєї скромної спроби накреслити кілька картин з життя і праці наших міщан будуть квіткою на їхні могили на Рідній Землі і в далекому Сибірі. А для нас, тих, що були свідками славної минувшини, і для тих усіх, яких доля розкинула по всьому світі — нехай залишаться незабутнім спогадом.

___________

Стаття була друкована у ”Свободі” чч. 63-68, від 3 до 10 квітня 1958 р. і в першому томі ”Шляхами Золотого Поділля”, ст. 99-118 в 1980 р. Остання редакція дещо змінена і скорочена.