Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст./I

by Гуржій І. О., Русанов Ю. А.

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Передмова

Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст.: соціально-правовий статус і місце у владних структурах Російської імперії Гуржій І. О., Русанов Ю. А. під ред. Олександра Реєнта Розділ І. Законодавче оформлення дворянства як стану в Російській імперії

Розділ II. Еволюція правового статусу дворянства наприкінці XVIII – на початку XX ст. ▶

Київ: 2017

Розділ І.

Законодавче оформлення дворянства як стану в Російській імперії

Виникнення дворянства як нижчої частини військово-служивого стану, що проживала при дворі князя або боярина, прийнято хронологічно відносити до ХІІ–ХІІІ ст. Однак у даному випадку варто говорити виключно про ту частину знаті, яка була залежною за своїм політичним, соціальним і економічним статусом. «Дворові люди або дворяни, – зазначив відомий російський історик М. Павлов-Сільванський, – були залежними дворовими людьми, котрі проживали при князі для виконання особистих доручень»^[1]. Подальша трансформація дворянства у привілейовану соціальну верству напряму пов’язана із формуванням централізованої держави та поступовим нівелюванням позицій боярства. Так, з XIV ст. дворяни, окрім традиційних господарських функцій (нагляд за князівськими продовольчими запасами та кіньми) почали виконувати військову службу (функції прикордонної охорони) та деякі фінансові завдання (наприклад, збір мита за перевезення товарів)^[2]. Однак, по суті, вони мали право займати лише незначні посади і можливості щодо висхідної вертикальної соціальної мобільності (дослужитися до боярина) залежали від матеріального становища.

Проведення великими московськими князями Іваном ІІІ Васильовичем (1462–1505) і Василем ІІІ Івановичем (1505 – 1533) централізаторської політики «збирання земель» супроводжувалося насильницьким приєднанням земель навколишніх князівств, та, відповідно, обмеженням економічних і політичних привілеїв їх боярсько-князівської аристократії. Зокрема, втративши право вільного від’їзду та перейшовши на службу до московського князя, вони перетворилися на служилих людей, розширивши й ускладнивши таким чином структуру двору (основу якого складали дворяни). Із приєднанням князівств до політичного й адміністративного центру – Москви за часів царювання Івана ІІІ був пов’язаний і процес виникнення наприкінці XV ст. помісного війська, основу якого становили служиві люди (дворяни та діти боярські). За несення військової служби вони отримували відповідні майнові заохочення – земельні наділи – помістя (тобто «по місцю служби»). На відміну від вотчинного землеволодіння, яке перебувало у спадковій власності, помісне землеволодіння було умовним (тимчасовим). Зокрема, земля надавалася винятково на термін виконання певної служби, головним чином військової і лише на цей період служилі люди володіли помістям. Отриману таким чином землю власник не мав права ані відчужувати будь-яким шляхом у постійне володіння, ані продавати, ані передавати у спадок^[3]. Власне така система, яка була покликана відігравати роль матеріального забезпечення армії, і заклала майбутнє підґрунтя для формування економічної могутності дворянства.

Варто констатувати, що фактично до середини XVI ст. за своїм статусом дворяни в офіційних документах знаходилися нижче дітей боярських. Втім, незалежно від цього, вони нарівні отримували земельні володіння від великого московського князя. До того ж, долучаючись до військових походів, дворяни вважалися найближчими слугами князя і повністю від нього залежали. При цьому, як зазначалося вище, економічна мотивація їх служби зумовлювала поступове формування помісного землеволодіння як специфічної ознаки феодальної системи (з кінця XV ст.). Джерелами для його зростання стали Курсивний текстконфісковані та перетворені на удільні території приєднаних князівств і селянські общинні землі^[4]. За таких обставин прийняття в 1556 р. «Уложення про службу», де чітко визначались норми обов’язків (ратної повинності), завершило розробку правових основ помісного землеволодіння^[5]. Загалом, ця система, зважаючи на намагання Івана ІV централізувати князівську владу шляхом послаблення «старого» боярства та зміцнення дворянства, відіграла важливу у формування соціальної структури населення Московського царства.

З часом помісне землеволодіння зрівнялося із традиційним вотчинним. Ці зміни відбувалися подвійним чином:

1) вотчинники, подібно до поміщиків, переходили від особистої військової служби до поземельної;

2) помістя, перебуваючи спочатку в умовному володінні, ставали спадковими – спочатку фактично: шляхом передачі їх нащадкам лише із князівського дозволу, а пізніше і юридично, коли на законодавчому рівні ці землі закріплювались як особиста власність^[6].

Черговим заходом у процесі зміцнення привілейованого становища дворянства стало запровадження наприкінці XVI ст. так званих «заповідних літ» – років, протягом яких селянам заборонялось переходити від одного землевласника до іншого у встановлений Судебником 1497 р. Юріїв день (26 листопада за ст. ст.). Саме в такий спосіб відбувалося формування системи закріпачення значної частини населення, що водночас передбачала запровадження нових регламентацій пошуку та повернення втікачів «Соборне уложення» 1649 р. визначило особливо жорстокі види покарання за переховування селян (аж до страти) і фактично остаточно закріпачило їх; а також врегулювало правовий статус помісного землеволодіння: умови власності, успадкування й обміну на вотчинні землі (з дозволу вищої влади держави)^[7]. Загалом, слід визнати правильність думки В. Ключевського про те, що у названому документі «головна увага звернена на дворянство, як на пануючий військово-служивий і землевласницький клас: практично половина всіх статей Уложення прямо чи опосередковано стосується його інтересів і взаємовідносин. Тут, як і в інших своїх частинах, Уложення намагається утриматися на ґрунті дійсності»^[8].

Соборне уложення 1649 р. сприяло чіткій структуризації тогочасного суспільства на три основні групи: служивих людей (основа – дворянство), посадське населення (городяни) та селяни. Певною мірою обмеживши соціальну мобільність, особливо стосовно останніх, Олексій Михайлович заклав підґрунтя для сталої спадковості та незмінності станової приналежності.

За своїм складом дворянство в означений період поділялося на:

1) московське («велике», «дворове»), що офіційно проживало в Москві, заносилося до боярських книг і поділялося на кілька чинів і посад: бояри, окольничі, думні дворяни, думні дяки, спальники, стольники, стряпчі, власне московські дворяни, дяки, жильці. За таких обставин отримання певного чину ще не супроводжувалося наданням грамот на дворянство чи гербу, видавалися лише грамоти на помістя. Однак, в подальшому, у XVIII–XIX ст., саме вони слугували підтвердженням дворянського походження. 2) городові дворяни (новгородські, суздальські, ростовські, курські та ін.) та боярські діти, котрі мали помістя та служили у містах формуючи кінні сотні; із свого середовища обирали т. зв. виборних дворян для служби у Москві. Ця група була досить численною і наприкінці XVII ст. налічувала декілька тисяч осіб. До неї входили також дворяни при дворах (дворові) церковних ієрархів – патріарха, митрополитів та архієреїв^[9].

В свою чергу, залежно від способу отримання дворянських прав, ця соціальна група поділялася на:

– спадкове дворянство (спочатку порівняно нечисленне) – чин передавався й отримувався у спадок, однак підвищення по службі ставало можливим лише за особливі заслуги;

– особисте дворянство – надання прав дворянина винятково за службу, при цьому просування по чиновницькій драбині було досить повільним, а доступ до вищих чинів виявлявся складним.

По суті, говорячи про дворянство до ХVІІІ ст. варто погодитися з тим, що «не дивлячись на спільність повинності – обов’язкова служба державі, на спільність інтересу – володіння кріпосними селянами, царські чиновні люди не складали єдиного стану, існуючи у своїй чиновницькій роздрібності: боярин не мав нічого спільного з окольничим, а тим більше з меншими чинами, окольничий – з думним дворянином, дворянин – з сином боярським і т. д.»^[10].

Розгалужена та складна система чинів була суттєво реформована (впорядкована) Петром І, який зробив станову приналежність основною ознакою для юридичної та соціальної ідентифікації. При цьому саму внутрішню структуру кожного із станів було також уніфіковано. Питома увага на початковому етапі зміни статусу дворянства протягом означеного періоду приділялася поліпшенню його освітньої підготовки. Так, час від часу Петро І особисто влаштовував «ревізію» всім дорослим дворянам, які перебували на службі або знаходилися у відставці, а також дворянським «недоукам» – дітям, які не досягли узаконеного для служби віку. На цих оглядах у Москві та Петербурзі цар іноді особисто розподіляв дворян і недоуків за полками та школами, власноручно проставляючи в списках «крижі» (хрестики) навпроти прізвищ тих, хто вважався придатним для служби. Лише у 1704 р. Петро І проінспектував у Москві понад 8 000 скликаних туди дворян. Розрядний дяк персонально викликав дворян, а цар звірявся по зошиту і виставляв у ньому свої оцінки^[11].

Водночас було запроваджено практику «заморської» служби – навчання дітей дворянства за кордоном. Про їх емоційну реакцію на такий захід можна судити зі слів історика-дослідника петровської доби, професора Петербурзького університету, академіка М. Устрялова (1805–1870): «Не без горя і не без сліз, відправлялися наші царедворці в далекі краї, де не бували ні батьки, ні діди їхні, для справи мудрованої, тяжкої, невідповідної ні званням їхнім, ні нахилам, і тим більш важкої, що навряд чи хто з них розумів яку-небудь мову іноземну. Більшість з них була вже одружена, мала дітей, і легко уявити, скільки плачучих за ними залишалося в Москві. Звичайно, не було жодного знатного дому, де б не тужили і не нарікали про тривалу розлуку з рідними та ближніми, приреченими вчитися ремеслу матроському [курсив – М. Устрялова]. Багато кого, крім того, нарікали на відправку молодих царедворців в єретичні землі, і не знали вже, що й думати, коли поширилася звістка про поїздку за море самого царя»^[12].

Негативні відгуки та невдоволення про закордонну службу дійсно були досить поширені серед дворянства часів Петра І, однак можна із впевненістю твердити про підвищення освітнього рівня та поширення західноєвропейських культурних традицій в середовищі привілейованого стану як наслідок запровадження вказаної практики.

Слід зазначити і те, що протягом 1711—1712 рр. в офіційних документах поступово виходять з ужитку поширені раніше терміни «діти боярські» та «служиві люди». В зв'язку з цим 23 березня 1714 р. було затверджено указ «Про порядок спадкування в рухомому та нерухомому майні» (більш відомий як «Указ про єдиноспадкування»), який зафіксував «юридичне злиття» вотчини і помістя закріпивши умовні володіння у спадкову власність дворян. Крім того, встановлювався невластивий для тогочасного права інститут майорату — успадкування нерухомості лише старшим сином^[13]. Метою цього нововведення стало збереження дворянської земельної власності від надмірного роздроблення. Наростання цієї тенденції досить чітко простежено російським політичним діячем та істориком кінця XIX — першої половини XX ст. П. Мілюковим, який на основі аналізу наявних списків служилих володінь XVII ст. виокремив три основні тенденції:

1) суттєве зростання кількості землевласників-однофамільців серед дрібнопомісного провінційного дворянства, що, по суті, належали до одного роду; і за рахунок цього,

2) зниження рівня максимального розміру володінь;

3) поява ряду «нових» землевласницьких родин і зникнення «старих», давніх^[14].

Відтак, вищевказаний указ 1714 р. Петра І був спрямований проти названих, цілком реальних наслідків давнього звичаю – ділити порівну нерухомість між усіма спадкоємцями. Проте спроба запровадити інститут майорату на практиці призвела до появи значної кількості безземельного дворянства (тих, хто мав право лише на рухоме майно), єдиним джерелом прибутку якого були винятково військова чи цивільна служба (бюрократичний апарат). Як результат – відповідне положення указу було скасовано в 1731 р. Аналізуючи причини такого рішення, слід враховувати і прагнення дворянства до свободи складання заповіту, дарувань і відчуження. «Російська аристократія, – писав П. Мілюков, – у цьому відношенні є повною протилежністю англійській, яка добровільно та свідомо відмовилася від свободи заповіту і на звичаї майорату створила свою соціальну силу»^[15].

Зміцнення економічного статусу дворян пов’язане з указом 1719 р., який закріпив за ними у персональну навічну залежність усіх селян, які проживали на території помість. Самі ж права землевласників стосовно селян суттєво збільшено. Зокрема, останніх практично зрівняно у становищі з холопами. Відтак, селянин опинився у якості поміщицької власності^[16]. Як і раніше, право власності на землю та на селян визначалися зобов’язанням виконання служби. Зміни 1719 р. обумовили те, що віднині дворянин міг розпоряджатися помістям як своєю власністю і володіти селянами, які проживали в ньому, лише під час перебування на офіційній службі або в законній відставці. В разі ж ухилення від служби без належної причини маєток і селяни відбиралися на користь держави.

Окрім збереження та посилення існуючої правової системи регулювання статусу дворянства, Петро І дещо нівелював його станову замкнутість, полегшивши вступ до цієї групи (за вислугу) різночинцям. Ці зміни оформлено у «Табелі про ранги» від 24 січня 1722 р. – ієрархічній системі звань і чинів при встановленні відповідності між ними при виконанні військової, статської чи придворної служб, визначенні правил надання дворянства певним особам. Названий документ, заклавши суттєві зміни в основи дворянства, скасував існуючий поділ на підставі родового походження. Зокрема, сини титулованих осіб і взагалі шляхетних дворян не мали право отримувати чин без виконання державної служби. По суті, відтоді будь-хто, отримавши за особисті заслуги високий чин, посідав і відповідну посаду, а не пройшовши службовими сходами нижніх чинів, не міг досягти вищих^[17].

Зазначимо, що закон від 24 січня 1722 р. складався з поділу чинів за 14 класами або рангами і з 19 пояснювальних пунктів до цього розкладу. Крім означених нововведень, «Табель про ранги» запровадив поділ дворянства на дві групи: спадкову й особисту. Спадкове дворянство передавалося від батька і надавалося: «за народженням» (за походженням), у результаті «милості монарха» та «дарування російського ордена», а також «за вислугу» (з 14-го рангу – для військових чинів і з 8-го – для цивільних). Прикметно, що завдяки «Табелю про ранги» людина незнатного походження, яка мала заслуги перед Батьківщиною на полі бою або ж на цивільній службі, могла одержати дворянство – особисте або навіть «потомствене».^[18] Наприклад, для військових чинів спадкове дворянство забезпечувалося починаючи від 12-го класу.

Також слід зауважити і про запровадження Петром І дипломів на дворянство та герби. Зокрема, у 1722 р. з’явилася посада герольдмейстера та Герольдія як державна структура, в обов’язки якої входило складання списків дворян, спостереження за несенням ними державної служби, кооптація в дворянський стан осіб, які досягли відповідної ступені «Табеля про ранги», визначення зображень гербів та ін.^[19]. Новостворений орган додатково сприяв трансформації системи корпоративності дворянства, важливою складовою якої стали т. зв. «комісари від землі» (земські комісари). Ця посада частково замінила губних старост – посадовців місцевого рівня, що займалися, перш за все, питаннями кримінальної юрисдикції. Земські комісари почали обиратися дворянством від 1724 р. і зобов’язувались щороку звітувати про свою діяльність (збір податків) повітовому дворянству, яке їх обрало. Така система сприяла залученню дворянства до місцевого самоуправління та контролю за виконанням державних повинностей.

Сучасні вітчизняні дослідники процесу формування дворянства в Російській імперії переважно дотримуються думки про те, що час появи останніх з названих нами нормативноправових актів – 1722 рік – слід вважати датою законодавчого завершення процесу утворення та консолідації цього стану. Основними аргументами в даному випадку слугує те, що «встановлення державного обліку особового складу дворянської верстви стало певною гарантією збереження станових прав і привілеїв для її представників. До того ж, була передбачена можливість поповнення верстви завдяки отриманню особистого дворянства з правом наступного переходу до спадкового»^[20].

Загалом, законодавчі заходи Петра І, істотно не розширюючи традиційні станові права та привілеї дворянства, суттєво змінили його обов’язки. Відтоді, військова служба, яка раніше була повинністю лише вузької групи служивих людей, повинністю охопила всі верстви населення. При цьому дворянин петровської доби, як і раніше, володів винятковим правом власності на землю, однак внаслідок спеціальних указів на нього була покладена відповідальність перед державою за справність сплати податків своїми селянами. До того ж обов’язковим стало навчання для підготовки до служби. Зруйнувавши колишню замкнутість служивого стану, Петро І відкрив доступ до дворянства людям інших соціальних груп і прошарків, однак недоліки закону про єдиноспадкування спонукали до виходу з нього купецтва та духовенства. По суті, основним наслідком петровських реформ стало те, що дворянство Росії трансформувалося у військово-бюрократичну категорію населення, права якого визначалися виключно державною службою, а не соціальним походженням.

Суттєві зміни в законодавстві щодо статусу, прав і привілеїв дворянства відбулися за правління Анни Іоанівни (1730–1740). Зокрема, як зазначалося вище, на початку 1730-х рр. скасовано принцип майорату. Політичні події 1730 р. (розрив за підтримки дворянства «кондицій», що обмежували владу імператриці Анни Іоанівни) засвідчили важливість врахування самодержавною владою вимог і настроїв досліджуваної нами станової групи. Так, дворяни одностайно виступили за зменшення терміну служби до 20 років, заміну для своїх синів служби рядовими у полках на навчання у спеціальних закладах. Однак, найголовнішою вимогою стало саме скасування тих положень «Указу про єдиноспадкування» Петра I, згідно з якими поміщик мав право передавати нерухоме майно лише старшому із синів. У зв’язку з цим 9 грудня 1730 р. видано указ, в якому йшлося про відсутність користі для держави інституту майорату. При цьому детально обґрунтовувалася необхідність його скасування – «закон Божий велить дітей своїх всіх одно нагороджувати». Варто враховувати той факт, що намагаючись обійти дію петровського указу, дворяни інколи навмисно продавали села, щоб на отримані кошти забезпечити майбутнє молодших синів. Подібні «маніпуляції» існували і при оформленні приданого для дочок. Відтак, ці пункти пропонувалося скасувати і «з цього указу при поділі серед дітей як рухомого, так і нерухомого майна чинити відповідно до Уложення [1649 р.]»^[21].

17 березня 1731 р. видано ще один указ, який додатково підтверджував скасування закону про майорат і зобов’язував: як помістя, так і вотчини іменувати однаково – « нерухоме помістявотчина», і батькам і матерям дітям своїм ділити по Укладенню всім порівну, також і за дочками в придане давати як і раніше»^[22].

Отже, остаточне поєднання таких різних видів земельної власності як помістя (умовне володіння) і вотчини (спадкове володіння) стало тією важливою юридичною зміною, яка перетворювала дворянство на повноправного власника нерухомого майна.

Ще одна зміна петровського законодавства за правління Анни Іоанівни стосувалася скасування посади земського комісара (відповідно до Регламент Камер-колегії від 23 червня 1731 р.). Відтоді податки повинні були збирати по півріччях особисто поміщики або їхні управителі (заздалегідь до піврічного терміну) і надсилати їх до воєвод не чекаючи повістки. Стосовно ж жителів села, які не сплачували вчасно податки, відправлялася екзекуційна команда від полку, в дистрикті якого значились несправні платники. Команда вимагала недоїмку від господаря маєтку або ж його управителя. Натомість відповідальний платник ставав і обов’язковим збирачем^[23].

По суті, зобов’язання поміщиків збирати податки із селян, покликане підвищити економічну ефективність податкової політики держави (у комплексі із вотчинним судом в особі поміщика, поліцейським наглядом за кріпаками, відповідальністю за їхню податну справність і клопотанням за них в судових справах із сторонніми особами, поєднали в зобов’язаннях дворянина виконання функцій станового приставу та земського начальника.

Аналізуючи вплив соціальної політики Анни Іоанівни на права й обов’язки дворянства варто згадати і маніфест від 31 грудня 1736 р. «Про порядок прийому на службу шляхетських дітей і звільнення від неї», який обмежив термін дворянської служби 25-ма роками, а вікові початки її виконання «зсувалися» з 15-ти років до 20-ти. Характерно, що один із синів при цьому мав право на звільнення від неї, правда, зобов’язуючись натомість поставляти рекрутів із кріпаків^[24]. Такий привілей започаткував розширення можливостей дворянства щодо добровільного перебування на державній службі.

Необхідно констатувати: у XVIII ст. відбулися значні зміни в етнічно-релігійному складі та чисельності дворянства Російської імперії. Зокрема, починаючи із XVI ст. до нього інтегрувалась лояльна мусульманська еліта волзьких татар. У подальшому, із приєднанням Прибалтики відбувалося оформлення остзейського дворянства (1710). Пізніше до складу дворянства долучалося фінське лицарство (1723), смоленське «панство» (1752), шляхетство трьох українських губерній (1783), а також татарські мурзи (1783). В останній чверті XVIII ст. до дворянства імперії ввійшли представники донського козацтва та польської шляхти. Зазначимо, що у ХІХ ст. відбулася нобілітація грузинського та бессарабського дворянства, а також, з певними обмеженнями, мусульманської аристократії Криму.

Кардинальне розширення прав дворянства припало на нетривале правління імператора Петра ІІІ (25.12.1761–28.06.1762), яке, у цьому відношенні, позначене виданням 18 лютого 1762 р. маніфесту «Про дарування вольності і свободи всьому російському дворянству». Цей нормативно-правовий акт, прийнятий на завершальному етапі Семилітньої війни, суттєво розширив права та привілеї цього стану, звільнивши його представників від обов’язкової 25-річної громадянської і воєнної служби. Відтепер дворяни могли вільно йти у відставку та безперешкодно полишати територію Російської імперії. Лише у ході збройних конфліктів вони зобов’язувались на вимогу уряду служити в армії. За таких обставин слід було негайно повертатися у державу під загрозою конфіскації земельної власності^[25]. Як стверджував М. Павлов-Сільванський «цим важливим законодавчим актом була відмінена суттєва основа організації класу державних службовців і покладено початок утворенню привілейованого дворянського стану»^[26].

Також слід зауважити, що дворянам надавалась можливість продовжувати службу за власним бажанням, хіба що з обмеженням відставки на період війни і за три місяці до неї, а також у мирний час тим дворянам, які не мали обер-офіцерського чину або не вислужили у військах 12 років. Стосовно неповнолітніх дворянських дітей у маніфесті вказувалося, що по досягненні ними 12-ти річного віку необхідно лише надавати відомості про місце їх навчання: в Російській імперії або за кордоном. Останнє дозволялось чинити тільки найбільш заможним дворянам, котрі володіли помістями із понад 1 тис. кріпаків. Інші ж повинні були навчати своїх дітей в шляхетському кадетському корпусі.

З’ясовуючи причини появи маніфесту 1762 р., деякі дослідники пов’язували їх безпосередньо з ліквідацією умовного землеволодіння і перетворенням дворян у вотчинників, чиї землевласницькі права все більше суперечили службовим обов’язкам. З такою думкою співвідноситься поширена в історіографії теза про наполегливе прагнення власне дворянства до свободи від обтяжливої державної повинності, що проявлялося у відповідних вимогах, проектах, проханнях і, головне, в пасивному ухиленні від служби^[27].

Як справедливо зауважила І. Фаізова, особливу зацікавленість в ослабленні службового тягаря проявляли військові: «Обов’язкова служба, навіть обмежена двадцять п’ятьма роками, на десятиліття відривала поміщика від будинку і господарства, яке у зв’язку із його відсутністю занепадало; небезпечні умови служби, особливо під час походів, створювали постійну загрозу життю дворянина, а необлаштованість побуту і убогий раціон харчування приводили до широкого поширення в російській армії таких важких хвороб як, наприклад, сухоти і цинга»^[28].

Виходячи з цього, саме середні та нижчі офіцерські чини особливо наполегливо домагалися обмеження терміну обов’язкової служби, яке було, нарешті, запроваджене вищевказаним маніфестом від 31 грудня 1736 р. Іншим заходом на шляху звільнення дворянства, став маніфест 1762 р. До основного мотиву його прийняття (бажання дворянства та ліквідація умовної форми землеволодіння) стали і власне державницькі інтереси російського абсолютизму. Так, на початку 1760-х рр. значно мінімізувалася потреба самодержавства в збереженні загальної повинності панівного класу для укомплектування офіцерського складу армії та для поповнення бюрократичного апарату. Це зумовлене тим, що за десятиліття дії «Табеля про ранги» 1722 р., у результаті особистої вислуги позбавлених помість різночинців і зубожіння поміщиків, склався порівняно численний прошарок професійних чиновників. Радянський історик С. Троїцький зазначив, що «формування бюрократії було найважливішим чинником, який підготував «звільнення» правлячого класу від обов’язкового характеру державної служби»^[29].

Насамкінець, слід визнати і те, що однією з причин звільнення дворянства від обов’язкової служби стало і послаблення самодержавної влади в період нетривалого царювання Петра III. Загальновідомо, що обділений політичними здібностями монарх прагнув уникнути можливого палацового перевороту і намагався будь-якими поступками отримати прихильність дворянства. Відтак, саме це, у поєднанні із наростаючою боротьбою партій та загостренням політичних інтриг, змусило вищу владу піти на компроміс з тогочасною елітою.

Отже, маніфест 1762 р. «Про дарування вольності і свободи всьому російському дворянству» виявився цілком закономірним наслідком складного переплетення економічних обставин, станових устремлінь і політичної кон’юнктури.

Ґрунтовний аналіз маніфесту спонукає до думки про те, що цей законодавчий акт мав на меті не лише проголошення додаткових привілеїв вищого стану, а й посилення впливу на мотивацію його представників у необхідному для абсолютизму напрямі. Також складається враження, що всі передбачені ним заходи мали б у кінцевому підсумку підвищити престиж освіти, посилити значущість посадовців і загострити конкуренцію за отримання чинів у середовищі дворянства. Невипадково документ, скасовуючи обов’язковий характер державної служби, закінчувався промовистим закликом продовжувати її з усією «вірнопідданською вірністю і ретельністю», всіляко готувати до служби дітей, а тих, хто ухиляється від неї «зневажати»^[30].

А тому певну логіку має твердження дослідників про те, що в маніфесті йшлося, перш за все, не про свободу привілейованого стану і перспективи, які відкривалися у зв'язку із цим, а про очікування відповідної «вдячності» влади з його боку. Водночас зміст документу місцями виглядає суперечливо. Так, за своїм пафосом він був витриманий у традиційних виразах абсолютистської ідеології, яка продовжувала панувати не лише серед можновладців, а і представників «служивих» груп. При цьому головна концепція маніфесту, згідно з якою «всеблагородні російські дворяни назавжди свободою користуватися будуть», ще більш ускладнювала сприйняття сенсу державної служби, яка одночасно трактувалася і як почесне право, і як неухильний обов'язок^[31]. Нарешті, з практичного погляду щодо конкретного законодавчого забезпечення реалізації дарованого дворянству привілею, це був нашвидкуруч підготовлений, аніж ретельно продуманий, документ, яким можна було б змінити порядок державної служби цілого стану.

Цікаво, що надаючи неабиякі пільги дворянам, імператор Петро III розраховував і на їхню подальшу зацікавленість у вступі на державну службу: з ентузіазмом і старанністю виховувати для неї своїх дітей. Така ознака, за словами І. Фаізової, мала б стати наріжним каменем кодексу дворянської честі^[32]. Проте вже початок правління Катерини II (1762–1796) засвідчив зміну державної політики в цьому аспекті. Зокрема, імператриця, подібно до Петра I, вважала монаршу службу головним обов’язком дворянина і виступала проти її відміни. Водночас, прагнучи заручитися підтримкою панівної верстви, зволікала із скасуванням положень маніфесту 1762 р.

Маніфест від 28 липня 1762 р. «Про вступ на престол імператриці Катерини II» містив типову форму «клятвеної обіцянки», згідно якої всепідданні урочисто присягали «вірно і нелицемірно служити і у всьому коритися», «поводитися», як годиться «доброму і вірному Її Імператорської Величності рабу»^[33]. Натомість в маніфесті від 22 вересня того ж таки року «Про підтвердження Російському війську прав і переваг, дарованих імператрицею Єлизаветою» було проігноровано рішення не лише про ліквідацію обов’язкового характеру служби для дворян, а й фактично всі розпорядження попередника – імператора Петра III. Зміст цього документу спрямовувався насамперед на зміцнення «доброго порядку», «досконалої справності» і «дисципліни», введених за правління Єлизавети Петрівни. Обіцяні переваги вже зводилися не до декларування права покинути армію, а, навпаки, виражалися в доцільності повернення на службу всім «несправедливо у війську Нашому виключеним у відставку проти волі і бажання їх…». Крім того, у маніфесті взагалі не йшлося про винагороди та підвищення в чинах.

Підтвердження маніфесту «Про дарування вольності і свободи всьому російському дворянству» не відбулося і в наступному 1763 р. Ще восени 1762 р. Катерина II писала дипломату М. Паніну: «…не багато ремствування між дворянства про неконфірмацію їх вольностей…»^[34]. 11 лютого 1763 р. вийшов іменний указ «Про розгляд акта, яким імператор Петро III дав вільність благородному російському дворянству, і про приведення його змісту в кращу досконалість»^[35]. З цією метою була створена Комісія, діяльність якої регламентувалася не чіткими вказівками імператриці, а загальними пріоритетами нової влади. В указі йшлося не про «вольності», а про «монарше благовоління», що, очевидно, розглядалося престолом як більш висока цінність, ніж свобода від служби. Зміст Маніфесту слід було «привести в кращу досконалість» «на основі розумної політики». По суті, майбутня Комісія повинна була не стільки розробляти «права свободи дворянської», скільки посилити статті, «які б настирливіше заохочували честолюбство на користь і службі нашої і нашої люб’язної Вітчизни»^[36].

Протоколи засідань Комісії, яка працювала протягом двох місяців, а також підготовлена для імператриці «Доповідь про проект Права дворянського» свідчать про високий ступінь залежності свідомості тогочасної політичної еліти від офіційної ідеології. Подискутувавши про привілеї родової і титулованої знаті, про співвідношення чинів і статусу вищого стану, придворні дійшли висновку, що гідність дворянства визначається виключно його заслугами перед престолом.

Проект «Права дворянського» Катерина II власноруч скопіювала, зробила помітки на полях і повернула його укладачам через півроку. Однак зауваження найвищої особи здалися членам Комісії занадто загальними, і вони так і не приступили до написання остаточного тексту^[37]. Невдовзі Комісія призупинила свою роботу, а імператриці довелося особисто розпочати законодавче оформлення станового статусу дворянства та політики абсолютизму щодо панівного класу.

Таким чином, маніфест «Про дарування вольності і свободи всьому російському дворянству» не було ані скасовано, ані конфірмовано, хоча деякі його положення реалізувалися в подальшій законодавчій практиці Сенату і діловодстві Герольдмейстерської контори. «Питання про привілеї дворянства (їх розширення й остаточне законодавче оформлення), – наголосила російська дослідниця І. Фаізова, – залишалося відкритим. Його обговорення продовжувалось спочатку в створеній у грудні 1763 р. Комісії про комерцію, потім у Законодавчій комісії і, нарешті, через двадцять три роки, в 1785 р. завершилося виданням Жалуваної грамоти дворянству»^[38].

Показово, що іменні та сенатські укази, які регламентували порядок служби вищого стану, зберігали однотипний зміст і незмінну ідеологічну спрямованість протягом усього царю вання Катерини II, тобто і до, і після видання Жалуваної грамоти дворянству. Так, маніфест «Про дарування вольності…» згадувався у цих документах особливо часто на початку правління імператриці. Натомість в указах 1790-х рр. можна побачити лише поодинокі посилання на нього^[39]. Однак обставини, за яких підтверджувалася свобода вищого стану, свідчили про пропагандистське бажання влади продемонструвати свою стабільну відданість закону і про завуальоване, але вельми ефективне, обмеження цього привілею.

Найбільш часто в законодавстві катерининської доби фігурувало власне не визначення права вищого стану на свободу від обов’язкової державної служби, а сформульовані в маніфесті 1762 р. пункти, що регламентували й обмежували ці норми в реальній життєвій практиці. При цьому головне положення маніфесту про свободу продовжувати службу жодного разу не цитувалася в указах останньої третини XVIII ст. Разом з тим, пояснення, які так чи інакше перешкоджали відстороненню дворянина від справ, наводилися вельми часто. Так, сенатський указ від 17 серпня 1783 р. обмежив можливість вийти у відставку землемірам з дворян. Відтепер вони могли сподіватися на припинення служби лише «після закінчення літнього часу і до настання весни». У 1792 р. в указі із Військової колегії був повністю процитований 8 пункт маніфесту «Про дарування вольності…», згідно якого дворяни що знаходилися у військовій службі «в солдатах та інших нижніх чинах нижче обер-офіцера, котрі не дослужились офіцерства, … не відставляти [т. б. не дозволяти відставку – Авт.], хіба хто більше 12 років службу продовжував, то такі отримують звільнення»^[40].

Цікаво, що проголошена маніфестом 1762 р. практика підвищення при відставці і бюрократична складність жорсткого обліку за послужним списком кожного дворянина стимулювала досить легке просування по чиновницькій кар'єрі, а в зв'язку з цим і поширення відповідних зловживань за правління Катерини II. У свою чергу, така ситуація зумовила посилення контролю за системою нагородження вищими чинами при першій відставці. 23 квітня 1795 р. видано указ, у якому йшлося про те, що імператриця особисто переглядає доповіді Сенату, де містяться списки представлених до підвищення у зв'язку з відстороненням від справ. Наприклад, найвищої уваги була удостоєна скромна персона колишнього голови Новгород-Сіверського верховного земського суду надвірного радника Петра Іваненка, якому при вторинній відставці вдалося отримати чин секундмайора. Чин за П. Іваненком, очевидно, залишився, однак усім установам, губернським і намісницьким правлінням наказано: на майбутнє отримувати відомості про службу, а також «порядно і вірно» складати списки тих, хто «з відставки… приймається до місця». Дворяни, котрі скористалися пільгами, зафіксованими в маніфесті 1762 р. і Жалуваній грамоті 1785 р., відтепер, при поверненні на службу, мали представляти «справжні звільнювальні укази, паспорти або атестати»^[41].

Апогеєм законодавчого оформлення прав і привілеїв дворянства у Російській імперії часів Катерини II стало прийняття 21 квітня 1785 р. «Грамоти на права, вольності і переваги благородного російського дворянства» (відома як Жалувана грамота)^[42].

Жалувана грамота дворянству юридично оформила тогочасні заходи призначення дворянського стану і визначила його правовий статус, що повністю вписувалось в офіційну великодержавну політику Катерини II. Основні ідеї грамоти були проголошені в «Наказі, даному Комісії з підготовки проекту нового Уложення», який склала імператриця в 1767 р. Катерина II називала цей документ «великим Наказом», щоб відрізнити його від виданого одночасно з ним «Генерал-прокурорського Наказу при Комісії з підготовки проекту нового Уложення, відповідно до якого і маршалу чинити»^[43].

Жалувана грамота 1785 р. систематизувала і підтвердила всі оголошені раніше дворянські права і додала нові пільги. Водночас передбачалось утворення самоврядної губернської дворянської громади і губернського дворянського зібрання, які, по суті, отримали юридичне представництво. Грамота звільнила дворянство від сплати всіх податків, повинностей і заборонила стосовно нього тілесні покарання, а також встановила зовнішні ознаки дворянської приналежності – мундир, шпага, екіпаж, місце в церкві і т. д.^[44] Важлива відмінність Жалуваної грамоти від маніфесту 1762 р. полягала в тому, що вона офіційно не засуджувала ухилення від служби і не вихваляла дворянина, який на ній перебував, залишаючи вирішення цих питань «на совісті», тобто на розсуд, самої особи^[45].

Досить своєрідну оцінку суті Жалуваної грамоти 1785 р. дав професор університету Св. Володимира О. Романович-Славатинський, який головне історичне значення законодавчого акту побачив у тому, що за його допомогою сталося не лише закріплення особистих і майнових привілеїв дворян, а й привнесено в державний лад Російської імперії ідею «людських і загальногромадянських прав». «Поняття особистих прав дворянства і саме це слово (особисті переваги) [тут і далі курсив – О. Романовича-Славатинського] в законодавство наше вводяться жалуваною дворянською грамотою 1785 р., – зазначив історик. – Уперше в нашому державному ладі, що стояв на тяглі і на повинностях усіх суспільних класів, з’являється клас людей, особисті права яких визнані і забезпечені законом. Перший раз у нашому суспільстві з’являється обличчя, а не холоп – людина, яку без суду не можна піддати ніякому покаранню, якого і суд не може піддати покаранню тілесному; якого без суду не можна позбавити майна, що належить йому на правах октройованої повній власності. Початки ці, привнесені в наш державний лад і юридичний побут, не могли не мати великого цивілізуючого впливу на нашу громадянськість. Правда, права ці поки складали долю небагатьох, мали вигляд привілеїв для найнезначнішої меншості нації. Проте в них, в цих особистих правах і привілеях дворянства, впало на російський ґрунт зерно тих людських і загальногромадянських прав, які в даний час починають робитися надбанням усіх суспільних класів»^[46].

Прикметно те, що на практиці дворянські привілеї виявлялися набагато ширше тих, які були прописані в «Грамоті на права, вольності і переваги благородного російського дворянства». Так, Катерина II нерідко звільняла поміщиків, засуджених за вбивство кріпосних людей до позбавлення волі або навіть до страти, від цих суворих покарань, замінюючи їх символічним церковним покаянням або не особливо обтяжливим засланням.

Отже, від 1785 р. всьому дворянству даровано: титул благородства (до правління Петра І він належав лише представникам царської родини), право мати герб, володіти землею і кріпаками, займати середні і вищі посади в коронній адміністрації й армії; звільнення від усіх податків, повинностей, обов’язкової служби (тільки в разі надзвичайних обставин дворяни зобов’язувались її виконувати. Крім того, дворянство об’єднувалося в губернські дворянські товариства з широкими правами самоврядування, що, в свою чергу, дозволяло йому звертатися з поданнями про власні потреби і з скаргами не лише в Сенат, а й безпосередньо до імператорської особи.

Водночас реформування нормативно-правової бази, що регулювала права та привілеї дворянства, зумовило і зміну джерел його поповнення. Так, до 1762 р. до стану долучались головним чином через державну службу (особисте дворянство)

та через соціальне походження (спадкове дворянство). Від 1762 р. першорядним чинником стало народження. Натомість з 1785 р. з’явилися нові способи отримання дворянства – отримання ордену та особисте надання государем, а з 1806 р. і вчений ступінь доктора (передбачав право на чин VIII класу і на спадкове дворянство, якщо людина перебувала на державній службі). При цьому належність до дворянства підтверджувалася спеціальним актом – до 1785 р. занесення до Оксамитової книги, заведеної ще 1687 р., а з 1785 р. – записом до губернської дворянської книги. При цьому Герольдія розглядала всі питання, пов’язані з приналежністю до дворянства в загальноросійському масштабі^[47].

Таким чином, від 1785 р. дворянство Російської імперії набуло практично всі ознаки окремого стану:

1) соціальний статус закріплено в юридичній площині;

2) відповідні права оформлено як спадкові та безумовні;

3) дворянську спільноту перетворено на окрему організацію у вигляді повітових і губернських дворянських зборів;

4) поглибилась самосвідомість та самоідентифікація;

5) вищих форм отримали самоврядування й участь в спільному управлінні.

При всьому цьому, внаслідок відсутності в державі представницького органу у дворянства його репрезанти не проявлялись у верховній владі (в більшості європейських країн такі установи в XVIII ст. теж були відсутні або не діяли). Натомість воно мало становий і незалежний від імперської адміністрації суд, обирало зі свого складу осіб на коронну службу в місцевих установах і користувалось правом подавати петиції про свої потреби вищій владі й особисто імператору через спеціально обраних депутатів.

Виходячи з цього, наприкінці XVIII ст., після прийняття ряду нормативно-законодавчих актів, дворянство перетворилося на привілейований стан у Російській імперії, а його внутрішня структура відображала корпоративну рівність.

——————

1. Павлов-Сильванский Н. Государевы служилые люди. Происхождение русского дворянства. – СПб.: [Б.и.], 1898. – С. 27.
2. Яблочков М. История дворянского сословия в России. – СПб.: Типография А.М. Котомина, 1876. – С. 95.
3. Чернов  А.В. Вооруженные силы Русского Государства в XV– XVII вв. – М.: Воениздат, 1954. – С. 23.
4. Самоквасов Д.Я. Архивный материал. Новооткрытые документы поместно-вотчинных учреждений Московского государства XV– XVII столетий. – М.: Университетская типография, 1905.
5. Полное собрание русских летописей. Изд. 1-е. – Том XIII. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. Первая половина. – СПб.: Типография И.Н. Скороходова, 1904. – С. 267–268.
6. Ключевский В.О. Краткое пособие по русской истории; предисл. Ю.Н. Емельянова. – М.: Айрис-пресс, 2007. – С. 121.
7. Уложение (№ 1) // Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ). – Собр. 1-е. – Т. І (1649). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 1–161.
8. Ключевский В.О. Русская история. Полный курс лекций в 2-х книгах. Книга 2. Послесловие, комментарии А.Ф. Смирнова. – М.: ОЛМАПРЕСС, 2002. – С. 67.
9. Яблочков М. История дворянского сословия в России. – СПб: Типография А.М. Котомина, 1876. – С. 248–250, 252, 259.
10. Романович-Славатинский  А. Дворянство в России от начала ХVІІІ века до отмены крепостного права. – СПб: Типография Министерства внутренних дел, 1870. – С. 3.
11. Лизогуб В.А. Правовий статус дворянства в епоху Петра І // Теорія та практика правознавства. Електронне наукове фахове видання. – Х.: Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – 2001. – № 1. – Режим доступу: http://nauka.jur-academy.kharkov.ua/download/el_zbirnik/1/1_2011.pdf.
12. Устрялов Н.Г. История царствования Петра Великого. Том второй: Потешные и азовские походы. — СПб: Тип. II-го деления Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1858. — С. 316.
13. О порядке наследования в движимых и недвижимых имуществах (№ 2789) // ПСЗРИ. — Собр. 1-е. — Т. V (1713—1719). — СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. — С. 91—92.
14. Милюков П.Н. Очерки по истории русской культуры. – 3-е изд., испр. и доп. – СПб.: Ред. журн. «Мир божий», 1898. – Ч. 1: Население, экономический, государственный и сословный строй. – С. 172–173.
15. Там же. – С. 173.
16. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало XX в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. – 3-е изд., испр., доп. – СПб.: «Дмитрий Буланин», 2003. – Т. 1. – С. 80.
17. Табель о рангах всех чинов, воинских, статских и придворных, которые в котором классе чины; и которые в одном классе, те имеют по старшинству времени вступления в чин между собою, однако воинские выше прочих, хотя б и старее кто в том классе пожалован был (№ 3890) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. VІ (1720–1722). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 486–493.
18. Там же. – С. 491.
19. Инструкция Герольдмейстеру – Об отправлении дел по его должности (№ 3896) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. VІ (1720–1722). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 497–499.
20. Циганенко Л.Ф. Дворянство Півдня України (друга половина XVIII ст. – 1917 р.): дис. … д-ра іст. наук; Переяслав-Хмельниц. держ. пед. ун-т ім. Г. Сковороди. – Переяслав-Хмельницький, 2010. – С. 59.
21. О разделе детям движимых и недвижимых имений по Уложению и об отмене указа 714 о пополнительных к оному пунктов 1725 года (№ 5653) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. VІІІ (1728–1732). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 345–346.
22. О именовании поместий и вотчин недвижимым имением и о разделе оных между детьми по Уложению (№ 5717) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. VІІІ (1728–1732). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 396–397.
23. Регламент Камер-коллегии (№ 5789) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. VІІІ (1728–1732). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 485–486.
24. О порядке приема в службу шляхетских детей и увольнение от оной (№ 7142) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. –Т. ІХ (1733–1736). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 1022.
25. О даровании вольности и свободы всему Российскому дворянству (№ 11444) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХV (1758–1762). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 912–915.
26. Павлов-Сильванский Н. Государевы служилые люди. Происхождение русского дворянства. – СПб.: [Б.и.], 1898. – С. 287.
27. Марасинова Е.Н. Вольность российского дворянства (Манифест Петра ІІІ и сословное законодательство Екатерины ІІ) // Российская история. – 2007. – № 4. – С. 21.
28. Фаизова И.В. «Манифест о вольности» и служба дворянства в XVIII столетии. – М.: Наука, 1999. – С. 94.
29. Троицкий С.М. Русский абсолютизм и дворянство в XVIII в. Формирование бюрократии. – М.: Наука, 1974. – С. 365.
30. О даровании вольности и свободы всему Российскому дворянству (№ 11444) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХV (1758–1762). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 914–915.
31. Марасинова Е.Н. Вольность российского дворянства (Манифест Петра III и сословное законодательство Екатерины II) // Российская история. – 2007. – № 4. – С. 25.
32. Фаизова И.В. «Манифест о вольности» и служба дворянства в XVIII столетии. – М.: Наука, 1999. – С. 99.
33. О вступлении на Престол Императрицы Екатерины II (№ 11582) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XVI (1762–1764). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 3–4.
34. Собственноручный указ Екатерины II об учреждении при дворе Комиссии о русской дворянстве (11 февраля 1763 года) // Сборник Императорского Русского исторического общества. – СПб.: Тип. Имп. Акад. наук, 1871. – Т. 7: Бумаги Императрицы Екатерины II, хранящияся в Государственном Архиве Министерства Иностранных Дел (здесь помещено более 400 преимущественно собственноручных бумаг императрицы, с 1744 по 1764 год включительно). Ч. 1 / Собраны и изданы, с Высочайшаго соизволения, по предначертанию Его Императорскаго Величества Государя Наследника Цесаревича, академиком Пекарским. – С. 233.
35. О рассмотрении акта, которым Император Петр III дал вольность благородному Российскому Дворянству, и о приведении его содержания в лучшее совершенство (№ 11751) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XVI (1762–1764). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 157.
36. Там же. – С. 157.
37. Омельченко О.А. Императорское Собрание 1763 года: (Комиссия о вольности дворян): Исторический очерк. Документы. – М.: МГИУ, 2001. – С. 149–150.
38. Фаизова И.В. «Манифест о вольности» и служба дворянства в XVIII столетии. – М.: Наука, 1999. – С. 101.
39. Марасинова Е.Н. Вольность российского дворянства (Манифест Петра III и сословное законодательство Екатерины ІІ) // Российская история. – 2007. – № 4. – С. 26.
40. О порядке отставки нижних воинских чинов, и о представлении в том в Коллегию с сентября по март месяц (№ 17073) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXIII (1789–1796). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 361.
41. О подтверждении всем Присутственным местам, чтобы они от определяемых из отставки или из находящихся не у дел в службу, требовали подлинных увольнительных указов, паспортов или аттестатов (№ 17321) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXIII (1789–1796). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 688–689.
42. Грамота на права, вольности и преимущества благородного Российского Дворянства (№ 16187) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784– 1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 344–358.
43. Томинов В.А. Грамота на права, вольности и преимущества благородного российского дворянства: ее истоки, содержание и значение // Законодательство императрицы Елизаветы Петровны / Составитель и автор вступительной статьи В.А. Томсинов. – М.: Зерцало, 2009. – С. XI.
44. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало XX в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. – 3-е изд., испр., доп. – СПб.: «Дмитрий Буланин», 2003. – Т. 1. – С. 82.
45. Грамота на права, вольности и преимущества благородного Российского Дворянства (№ 16187) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784–1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 348.
46. Романович-Славатинский  А. Дворянство в России от начала XVIII века до отмены крепостного права. – СПб: Типография Министерства внутренних дел, 1870. – С. 212.
47. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало XX в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. – 3-е изд., испр., доп. – СПб.: «Дмитрий Буланин», 2003. – Т. 1. – С. 84.