Дещо про нашу купецьку мову
 | Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |
Дещо про нашу купецьку мову
Кожний безсторонній читач, а то і звичайний спостерігач міг замітити, що наша письменницька мова якось трохи инша, ніж була до світової війни. І висловів більше, і звороти трохи инакші, і вже нема так дуже багато різних форм того самого слова, як люди пишуть; письменники, а то і звичайні письменні люди дбають уже більше про одностайність; вже й речення складають трохи не так, дивляться, щоб вони були, як у нас кажуть, більше свої, українські, щоб різнилися від мови наших сусідів.
На це склалося багато причин. Але ж найважніща – та, що наші люди мали нагоду за війни зблизька побувати у своїх братів на Наддніпрянщині та почути, як говорять вони. То так поволі почали вирівнюватися ті різниці, правда, дуже невеличкі різниці між мовою західньо-українських земель і мовою людей із Наддніпрянщини. До того доля звела нас тепер ізнову з частиною наших братів із Волині, а їх говір усе ж більше скидається на наддніпрянський, ніж на галицькі говори. До того ж у волиняків нема такої сили чужих слів, що позакрадалися до мови галичан. Там мова хоч іще тільки сільська, але ж чистіща. Таким чином дещо приходить до Галичини з Волині, а від нас туди.
Іще одна причина. Після війни, що й казати, наше життя таки змінилося. Хоч стало нам жити куди важче, але ж рямки нашого життя сильно поширилися. Так складається, що ми мусимо самі творити все те, чого досі як народ не мали, мусимо створювати нові для нас, невідомі в нас форми життєві – а з тим мусить і мова розвиватися, поповнюватися новими словами, новими висловами. Коли яких слів іще не було, бо ж, може, потреби не було, треба їх повитворювати. Таким чином і мова збагачується.
Тільки ж дещо в нас творили нашвидку, то й не все воно зовсім добре. Справа в тому, що творять ті нові слова люди, що до того хисту не мають, не мають, як у нас кажуть, «вуха» для мови, її законів не знають, а то просто не стає їм і часу для таких справ. Запитали б кого, що цю справу розуміє – та чогось не питають. Тимто виходить багато плутанини, в мові накопичується багато такого, що для неї чуже. Воно то не тільки наша хиба. В різних часах робили це й инші народи, що довго не мали змоги порядкувати самі собою й через те не потребували цими справами клопотати собі голову. Але згодом, як зросло в них, через свої школи, через звичку думати своєю мовою, – як зросло в них мовне почуття («вухо»), що, мовляв, так добре, а так погано – те все повиправлялося. Та тільки все там був хтось, що на це звертав увагу, – а в нас про все мовчать. А говорити треба й радитися треба! Бо мова, як той одяг: до чого людина звикне, того легко не покидається, навіть, як воно й поганеньке, на сміх людям... Тимто ми будемо в Ж. і Зн. подавати час-від-часу свої завваги, і про те, що в нас у мові добре, і що погане, як би все легко поправити.
Сьогодні пічнемо наші завваги від того, що в нас здавна було занедбане – від купецтва, та різних підприємств, за які почали в нас свої люди братися недавно. Всі купецькі назви в нас іздавна були чужого походження. Все, що творили в нас міста: ремесло, торговля – було колись німецьке. Тимто дуже вже давно наші люди позабирали від німців відповідні слова й поперероблювали по-свойому. Але ж це все слова вже тепер наші, й цуратися їх не треба. Тай ніхто й не цурається, вважаючи за свої і «штельмаха», і «лимаря» і самого таки «купця», і «ремінь», і «ґонту», і «шрубу», і «дишель», і «орчик», і т. д. Про такі слова ми тут не хочемо говорити. А про ті нові, що їх життя тепер викинуло, всі ті вислови, від яких відгонить чужим складом, здебільша – польським.
Ось ідемо ми попри крамниці «Маслосоюзу» у Львові. І читаємо: склеп 1, склеп 2, і т. д. Ми дуже радіємо, що «Маслосоюз» поширює свою діяльність, що мало що не місяць повстають нові й нові продайні молочного краму – але ж не можемо погодитися з тим його «склепом». Є таке слово (склеп) у нашій мові, і вживається воно – але з иншим значінням, їх декілька: все, що засклеплене, на що ми кажемо ще: «склепіння», є ще їй дієслово «склепити», робити склеп, склепіння; а то ще давно казали на льох «склеп» (чехи й досі так кажуть), бо такий льох був звичайно «склеплений», під домом (пор. у Шевченковій «Гамалії»: Тільки у Скутарі в склепу не дрімають козаки-сердеги); склепом звали в нас і мурований склеплений гріб, те, на що ми тепер кажемо: «гробниця» (в такому розумінні вживає цього слова й Шевченко, є воно і в пісні про «Бондарівну»). Через те, що колись давно крамниці були в нижчих частинах дому, та ще склеплені, поляки всі продайні почали звати склепленими місцями, склепами (sklep), а за ними пішли тепер і ми. А тимчасом у нас уже здавна відоме було слово на цілій Україні (правда, запозичене в німців): крам (= товар, у поляків – поганенька крамничка), крамар (= купець), крамариха (== крамарева дружина), крамарка (= купчиха), у піснях співається про «крамарочку молодую», крамниця (місце, де крам, де продають), крамничник (продавець у крамі), крамарювати (бути крамарем). Таке слово дуже вигідне, бо від нього можна творити багато нових потрібних для купецтва слів (по-вченому кажуть, це слово – словотворче), н. пр., крамний, крамовий (= куплений у крамі, не роблений у себе дома, н. пр. сорочка, спідниця, хустка крамна, инакше народ і не говорить), крамна комора, (= склад на крам), крамнина (= крамна матерія), крамаренко (= син крамаря – є ж такі давні наші прізвища!), крамарчук (= молодий крамар, ще недосвідний), крамничниця (= продавчиця у крамниці) і т. д. Слово «крамниця» в нас дуже давнє (пор. пісню про «Бондарівну»: Ой, тікала Бондарівна помежи крамниці), його вживали й найкращі наші письменники (Нечуй-Левицький, Руданський, Самійленко), і воно загально було в нас відоме в 80. рр. XIX. ст., як почали були закладати громадські продайні, чи читальняні крамниці. Чому тепер перейшли в нас з давньої своєї крамниці до чужого – «склепу», – зовсім незрозуміле.
А як крамниця велика, то – торговля. Торговля ще й те, що: торгування (поль. handel). Бо ж такі люди торгують. Як не хочеш дати ціни, що заправить торговець, чи торговчиця (декуди кажуть із-московська: торговка), то – торгуєшся, або торжишся, а то ж купець дорожиться. Бувають торговці самостійні, великі купці, а є й маленькі, що перекуповують крам, щоб собі трохи заробити. Це – перекупні (один – перекупень), а жінки – перекупки. Ті купці, що закуповують крам, це – закупні (один – закупень), жінки – закупки або закупниці, а те, що вони закуповують – закупня. На торговців, що торгують різним крамом, у нас є багато різних назв (молочник, олійник, городинник, що торгує городиною й т. д.).
А то йдеш і читаєш: «Продажа молока через цілий день», і зараз таки: «Гуртова продаж молока». Передовсім нема в нас ніякої – (моск.) «продажі», а з-роду-віку в нас виводили товар, чи вивозили крам «на-продаж». А далі «продаж», у нас – він, не – вона, тимто треба: гуртовий продаж молока. Це – чисто по-українськи й не по-польському (ta sprzedaż), ні по-московському (продажа), як би міг дехто собі думати. Те, що назначене до продажу, на продаж – у нас – продажне, отже: молоко продажне. Що молоко продають у нас через цілий день – того не зрозуміє людина, що думає по-українському; треба сказати: цілий день. А то на Різдво на Ринку була ще оповістка, що «склеп буде відчинений через перший день до полудня» – зовсім незрозуміле. Повинно б було бути: крамниця буде відчинена перший день свят і т. д.
В инших крамницях читаємо: кредиту не уділяється, замісць – на-борг не даємо; це й те тут до набуття (м. ин., таку оповістку дає в свойому 2. ч. журнал «Ми» з січня, 1934. р.) – чисто польський (і чеський) вислів, бо ж польська мова кохається в іменниках, утворених із дієслів. Наша мова любить у таких випадках дієслівний склад, уживає тоді таки найкраще дієйменника. Тимто тут по-українському можна тільки так сказати: «тут можна набути», або коротше – «набути тут». У звязку з такими висловами скажемо, що всі такі звороти: «це не до приняття», «нічого не маєш до говорення», і т. д. – не-українські. Треба казати: цього не можна, не слід приняти, це не принятне, тобі нічого (нема чого) говорити й т. д. Тут хотіли б ми зазначити ще, що пора б була вже витворити свої слова для всіх занятих у крамниці, чи в якому иншому купецькому підприємстві. Я б міркував, що «шефа», «принципала» треба звати – «голова» або «начальник», самостійного продавця, звязаного з підприємством, але ж не головного – «прибічник» (поль. subiekt, моск. прікащік), далі йшли б: помічники, прислужники, побігущі (хлопці на послугах). Відповідні жіночі назви самі аж напрошуються. А далі раз на все треба нам звикнути замісць польського слова: купно, закупне, рос. покупка, щоб уживати свої: купівля, купля; той, що продає – продавець, продавчиця, що купує – покупець, покупчиця.
Та про такі справи поговоримо иншим разом. Не завадило б, щоб наші читачі самі зверталися до нас із запитами й порадами в таких справах. Ми з радої душі ставатимемо їм у пригоді.