Дивні пригоди Тартарена з Тараскона/I
| Дивні пригоди Тартарена з Тараскона пер.: Вадим Щербаківський Частина I. В Тарасконї |
Частина II. У Турків ▶ |
|
Мій перший візіт до Тартарена із Тараскона остав ся в моїм життю як незабутнїй момент; буде вже 12 або 15 лїт тому, але я памятаю його як би вчера. — Безстрашний Тартарен жив тодї край міста, в третїй хатї лїворуч по дорозї до Авіньона. Маленька гарненька тарасконська віля з садочком з переду, з бальконом ззаду, з дуже білими стїнами, з зеленими віконницями, а на порозї купка маленьких Савоярів: одні з них грають в свиню, другі сплять на сонцї, поклавши голови на свої коробки з приборами до чищеня черевиків. Сей домок не мав особливого вигляду. Нїхто не вгадав би нїколи, що тут жиє герой. Але війдїть в середину, і ви скажете, щось инше! Від горища аж до півниць весь будинок мав героїчний вигляд, навіть садок — і той!..
Садок Тартарена!.. такого другого не знайдеть ся в цїлій Европі. Тут нема жадного місцевого дерева, жадної французької квітки, тут тільки екзотичні ростини: ґумові, африканські гарбузи, бавовняник, кокоси, банани, манґові дерева, пальми, навіть баобаб, кактуси, варварійські фіґи; можна уявити себе в самій пущі центральної Африки, за десять тисяч миль від Тараскона. Сказати поправдї, все те не мало справжньої своєї величини, бо кокоси й пальми були не більші від буряка, а баобаб (великанське дерево, arbor gigantea) спокійнїсїнько ріс собі в горшку для резеди. Ну, але се все одно. Для Тараскона се було дуже гарно і поважнїйші особи в містї, здобувши ся чести оглянути в недїлю Тартаренівський баобаб, вертали ся до дому дивуючись.
Уявіть собі, що я мусїв почувати переходячи сей дивовижний садок!.. Зовсїм инша річ була, коли мене впустили до кабінету героя. Сей кабінет, одно з чудес сього міста, був в глибинї саду і виходив просто на баобаб своїми шкляними дверима.
Уявіть собі велику залю, завішану зверху до низу рушницями і шаблями; ріжна зброя ріжних народів зо всього світу: карабіни, мушкети, турецькі рушницї, ножі корсиканські, ножі каталонські, ножі-револьвери, кінджали, кортики, малайські дмухалки, караібські стріли, кремневі стрілки, кастети, булави, готентотські палицї, мексіканські лясо, і всяка инша всячина. Поверх сього жагуче сонце у якому блистїли мечі, і військові рушницї так, що аж мороз ішов за шкурою… Правда, що трохи заспокоює, то хиба те, що серед всеї тої ятаганщини панує чистота і порядок. Все старанно роскладено, повитирано, понадписувано як у аптецї; де не де маленька простакувата табличка, на котрій прочитаєте: стріли отруйні, не торкайтесь! або: Набиті рушницї, бережіть ся! Без сих табличок я нїколи не насмілив ся б ввійти. Посеред кабінета стояв столик на одній ніжцї. На столику пляшка рому, кісет турецького тютюну. Подорож капітана Кука, романи Купера, Ґустава Емара, всякі оповідання про полюваннє на ведмедів, на соколів, на слонів, і т. ин… Нарештї перед столиком чоловік сорока або сорока пяти лїт, низенький, товстий, оцупковатий, червоний, на ньому тільки сорочка і фланелеві кальсони; густа, коротка борода; очи горять, в одній руцї книжка, в другій величезна люлька, з бляшаною покришечкою, він весь укнюпив ся в читаннє якогось страшного оповідання про мисливцїв на скальпи, і то висовував то люто закушував нижню губу, і се надавало його доброму обличю маленького тарасконського рантєра той самий характер простодушної дикости, яка пановала в цїлім його будинку.
Сей чоловік був Тартарен, Тартарен із Тараскона, безстрашний великий, незрівняний Тартарен із Тараскона.
В ті часи, про котрі я вам оповідаю, Тартарен з Тараскона, ще не був таким Тартареном, як нинї, великим Тартареном з Тараскона таким славнозвісним на всїм півднї Франції. Все-ж таки — навіть в ту епоху — се уже був король Тараскона. Послухаймо-ж звідки зійшла на нього ся величність.
Спершу ви довідаєте ся, що там кожен є мисливцем, всї від старого до малого. Полюваннє се пристрасть Тарасконцїв і се було з мітольоґічних часів, коли Тараска робила сто ударів в богета (огороди) містечкові і коли тарасконцї органїзували битви проти неї. Се були гарні часи, як ви бачите.
Таким чином що недїлї вранцї ввесь Тараскон забирає рушницї і виходить за мури, з саквами на спинї, з рушницями на плечі з тремтячими собаками з тхорами (для ловли кріликів), з порохівницями, з охотничими ріжками. Гарно на все те подивити ся. На жаль нема дичини, і таки зовсїм нема.
На пять льє навкруги Тараскона, нори були порожні, гнїзда покинуті. Нї шпака, нї перепелицї не було, не кажу вже крілика, або чека̀ла подорожника. А між тим дуже вже привабливі сї гарні пригорки тарасконські: кругом пахне миртами, лавандою, розмарином, мускатним виноградом з солодким запахом, на лозах, котрі ідуть поспіль по над берегом Рони, діявольски принадні вони… Так, але Тараскон ззаду, і серед маленького світа шерсти і піря про нього йшла погана слава і навіть перельотні пташки густо підкреслили його в своїх дорожних мапах і коли дикі качки, спускаючись великим трикутником коло Камарги помітять здалеку дзвіницї сього містечка, та, що летить в голові, зараз же голосно кричить: „Ось Тараскон!.. ось Тараскон!..“ і вся зграя дає доброго гака.
Скоро в сїй сторонї від дичини не лишилось нїчого, окрім одного старого хитрого зайця, котрий викручував ся якимсь дивом з під тарасконських стрілів і уперто оставав ся там на життє! В Тарасконї сей заїць був дуже відомий, йому навіть дали імя. Він звав ся „Швидкий“. Знали, що він має свою нору на землї пана Бомпара, через се (поправдї кажучи) цїна на сю землю подвоїлась і навіть потроїлась, але ще й досї не могли до зайця добрати ся. В часи, про які йде мова, було два або три божевільних, котрі завзяли ся були на нього. Решта ж махнула на нього рукою і Швидкий з того часу став предметом забобонів місцевих, хоча тарасконець дуже мало забобоний по своїй природї і навіть їсть паштет з ластівок, коли він їх найде.
— Та правда! ви мене спитаєте: коли дичина така незвичайна для Тараскона річ, то щож роблять тарасконські стрільцї що недїлї.
Що вони роблять?
Боже мій! Вони ідуть в чисте поле, за дві або три верстви від міста. Вони збірають ся маленькими гуртками, по пять або шість, росташовують ся собі в холодку коло криницї під яким-небудь старим муром, під оливкою, витягають зі своїх саквів добрий кавалок печенї, свіжу цибулю, ковбаси, скільки анчоусів, і починаєть ся нескінчимий снїданок, трохи підкроплений одним з тих прекрасних ронських вин, після котрого так приємно смієть ся і легко співати.
Після сього, коли вже добре наїдять ся, вони підіймають ся, свистять на собак, озброюють ся рушницями, і починають своє полюваннє. Власне кажучи, робить ся се так, що кожен з сих панів бере свою шапку, з всеї сили підкидає її до гори і стріляє в неї в льот 5 або 6 або 2 рази, як умовлено було. Той, хто найбільше разів попадав в свою шапку, оголошував ся королем полювання, і його проводили ввечері з тріумфом до Тараскона, а продіравлену як решето шапку несли на кінцї рушницї серед витя собак і при звуку ріжків.
Нема чого й казати, що се викликало в містї велику торговлю стрілецькими шапками. Траплялось навіть і так, що шапочники продавали шапки продірявлені і пірвані заранє на вжиток для незручних.
Але про се нїхто не знав, окрім аптекаря Безюке, котрий їх купував. Звичайно се безчесно. Як стрілець до шапок Тартарен не мав собі рівного. Що недїлї вранцї, він виходив з дому в новій шапцї і що недїлї ввечері вертав ся в побитій на шматтє. В маленькім баобабовім будинку сих славних трофеїв було повно на горищі. Завдяки сьому всї тарасконцї признавали його за свого учителя, а позаяк Тартарен знав наскрізь стрілецький кодекс, бо мав усї трактати і підручники всїх можливих полювань починаючи від полювання на шапки і до полювання на Бірманських тиґрів, то сї пани зробили з нього свого великого стрілецького праводавця і обрали його за судця у всїх своїх суперечках. Що-дня меж третьою та четвертою годиною у майстра стрілецького Костекальда, можна було бачити оцупковатого чоловічка, що гордо з люлькою в зубах сидїв на кріслї оббитім зеленою шкірою по серединї крамницї, повної стрільцїв на шапки; всї стоять і сварять ся. То Тартарен із Тараскону чинить суд, вкупі Немрод і Соломон.
Окрім любови до стрільби, могутня тарасконська раса мала ще инше уподобаннє, а власне до романсів. Неможна навіть йняти віри тому, скільки тут співало ся романсів. Всю сантіментальну старовину, котра уже пожовкла в своїх старовинних палїтурках, ви найдете в Тарасконї в повнім цвіту, в повнім блеску. Вони тут всї, всї. Кожна фамілія має свого, і в містї се було відомо. Відомо, наприклад, що у аптекаря Безюке був такий:
„Ти, біла зоря на котру я молю ся“.
У майстра зброї Костекальда:
„Чи ти хочеш прийти в край хаток?“ зборщик податків мав таку:
„Коли-б тобі я був незримий, нїхто не бачив би мене“. (Пісенька комічна).
І так далї, на весь Тараскон. Два або три рази на тиждень звичайно збірали ся одні у других і співали. Що було дивне, то се те, що піснї завше були ті самі, і що з самих тих часів, коли сї славні Тарасконцї почали співати, вони не мають охоти міняти їх. Свої піснї вони роблять заповітними, передаючи від батьків до дїтей і нїхто сього не зміняє, се святощ. Вони навіть нїколи не позичають оден у другого. Нїколи Костекальдови не прийде в голову співати піснї Безюке, нї Безюке співати піснї Кастекальда. Але ви гадаєте, що за сорок лїт, як вони їх співають, то вони уже знають їх? Нї! Кожен береже свою, всї раді.
І в співах як і в шапках Тартарен був теж першим. І се першенство серед своїх співгорожан лежало в тім, що Тартарен не мав своєї. Він їх мав всї.
Всї!
Але хиба тільки сам сатана міг би примусити його співати. Зрікаючись щасливих годин свого успіху в сальонї, герой Тарасконський любив собі краще пірнути між свої стрілецькі книжки або піти в клюб, нїж вдавати себе веселим перед фортепяном в сяйві меж двома тарасконськими свічками.
Сї музичні паради він лїчив низькими для себе… Правда, часом коли бувала музика в аптецї Безюке, він входив нїби ненароком, і після довгих прохань приставав на те, щоб співати великий дует з Роберта Диявола, з панею Безюке. Коли хто сього не чув, то той не чув нїчого. Що до мене, то навіть і через сто лїт у мене перед очима стоятиме постать Великого Тартарена, як він підходить до фортепяна величним кроком, як опираєть ся ліктем, надуває губи і освічений зеленим промінєм, відбитим від віконних (аптечних) бутлїв, стараєть ся надати свойому добродушному виду сатанівський і дикий вираз Роберта Диявола. Як тільки він приймав сю позу зараз же весь сальон тремтїв. Відчувало ся, що зараз станеть ся щось велике…
Тодї після хвилини мовчанки, панї Безюке починала акомпануючи сама собі.
Robert, toi que j'aime |
Роберте, тебе я кохаю, |
Grâce pour toi-même |
Змилуй ся над самим собою |
Потім тихенько вона підсказувала; „Вам співати, Тартарене“, і Тартарен з Тараскона простягнувши руку і стиснувши кулак і роздувши ніздри викрикував три рази страшним голосом в черево фортепяна!
„Nï!.. Nï!.. Nï…“ се по південній вимові виходило „нє!.. нє!.. нє!.. На се панї Безюке мати ще раз співала: „О пожалій себе! О пожалій мене!“
— Нє!.. нє!.. нє!..“ знову завивав Тартарен трошки лагіднїйше, і на сїм кавалок кінчав ся… Се не тягнуло ся довго, як ви й самі бачите: але се було так гарно виконане, з такою диявольською мімікою, що тремтїннє від страху перебігало по всїй аптицї. І після того його знову примушували роспочинати свої: нє!.. нє!.. нє! і так разів чотири або пять підряд… Після сього Тартарен витирав лоба, посміхав ся до дам, моргав до мужчин і вийшовши з тріумфом, поспішав в клюб і казав нїби між иншим: „Я заходив до сих Безюке співати дует із Роберта Диявола!..
І саме головне те, що він сам тому вірив.
Оттакі то ті ріжні таланти, завдяки котрим Тартарен займав таке високе становище в містї. Але се була позитивна риса, що сей диявол-чоловік умів всїх прихилити на свою сторону.
В Тарасконї армія була за Тартареном. Бравий комендант Бравіда, одставний капітан з мундіром, казав про нього „се молодчина“, і ви розумієте, що комендант признавав його молодчиною за великий сприт. Маґістратура теж стояла за Тартареном. Два чи три рази перед цїлим трибуналом старий презідент Ладевез казав, згадуючи його:
„О! се характер“!
Нарештї нарід теж був за Тартареном. Його ширина в плечах, його поступь, його вигляд чоловіка, що і грому не боїть ся, та слава героя, котра прийшла до нього не знати звідки, скілька роздач грошиків, копійок і стусанів маленькім чистильщикам чобіт, що росташкували ся під його дверима, зробили його лордом Сеймуром сеї сторони, королем тарасконських базарів. На пристани в недїлю ввечері, коли Тартарен вертав ся з полювання, зі своєю шапкою на кінцї рушницї, тїсно підперезаний в своїй бавовняній куртцї, то Ронські носильщики кланялись йому низенько, і показавши оден одному очима на ґіґантські біцепси, котрі випинались на його руках, вони перешіптували ся дивуючись: „От се то сила!.. Він має подвійні мязи“.
Подвійні мязи!
Тільки в Тарасконї можна почути такі речи! І все ж таки, не дивлячись на все, зі своїми численними талантами, зі своїми подвійними мязами, з народньою любовю, з таким дорогим поважаннєм з боку капітана Бравіда, старого заслуженого капітана, Тартарен все таки не був щасливий. Житє малого містечка йому тяжило, душило його. — Великий Тарасконський чоловік нудив ся в Тарасконї. Дїялось се через те, що для такої героїчної натури як його, для душі відважної і мрійливої, котрій тільки й марили ся баталії, їзда в пампасах, великі полювання, піски в пустинї, бурі і урагани, для такої душі що недїлї воювати тільки з шапками, а решту свого часу присвячувати на суди у майстра зброї Костекальда, се було занадто мало… Бідний великий чоловік! Коли так і далї піде, то буде від чого вмерти з сухот. —
Надаремне, щоб поширити свій світогляд, щоб забути клюб і пляц Марше́, даремне, кажу, він оточив ся баобабами і другими африканськими ростинами, даремне копичив він зброю на зброю, малайські кинжали одні на одних; даремне він начиняв ся романтичною лєктурою, на зразок безсмертного Дон Кіхота, силкуючись перенести ся од своєї мрії до пазурів немилосердної дїйсности… Даремне! — Все, що він робив, щоб згасити свою спрагу до пригод, тільки побільшувало її. — Вигляд всеї тої зброї тільки постійно ятрив його серце і пробуджував уяву. — Його стріли, його драпачі, його лазо кричали йому: „До зброї! до зброї!“ Між гіляками його баобаба подихав вітер великих мандрівок і давав йому погані поради.
І на кінець Густав Емар і Фенімор Купер…
Ох! Тяжкими післяобіднїми годинами в лїтку, коли він лишав ся сам, щоб читати серед своїх мечів, скільки разів Тартарен подіймав ся скрикуючи, скільки разів він кидав свою книжку і підбігав до стїни, щоб здійняти свою зброю!..
Сердешний чоловік забував, що він був у себе в Тарасконї, з фуляром на голові і в кальсонах, він переносив прочитане в дїйсність і підбурюючись власним голосом, кричав розмахуючи сокирою або тамогавком:
„Нехай но вони тепер підійдуть!“
Вони? хто вони?
Тартарен не знав добре сього і сам… Вони! Се було все, що нападає, все що бєть ся, все що мордує, драпає, скальпує, все що рикає, все що реве… Вони! се Індійцї Сїу, котрі танцюють кругом стовпа війни, до котрого привязаний нещасний білий. —
Се сїрий Ведмідь із Скелястих Гір, котрий шкутильгає по своєму і облизуєть ся язиком повним крови. — Се був ще Туарег пустинї, малайський пірат, бандит з Абруцьких гір.Вони, нарештї се були вони!
Се так сказати б війна, мандрівка, пригоди, слава…
Але біда! Скільки безстрашний Тарасконець їх не викликав, скільки їх не кликав, — вони нїколи не приходили…
Даремне! Щоб вони робили в Тарасконї коли-б прийшли?
Але все-ж таки Тартарен їх ждав, особливо ввечері йдучи до клюбу.
Рицар Храму готуючись вийти проти невірного, котрий його облягає, хинський тиґр, збираючись до нападу, каманчський воїн на полї війни, всї вони — нїщо перед Тартареном з Тараскона, коли він озброюєть ся з ніг до голови щоб іти в клюб, о девятій годинї вечера, після того, як ріжок протрубить вечірню зорю. — „Ліжка наверх і до бою!“ як кажуть моряки.
В лїву руку Тартарен брав рукавичку з жалїзними шпичками, в праву палицю зі шпадою; в лїву кишеню кастет, в праву револьвера. На груди між сукню і фланель накладав малайський панцир. Після того вже нїколи стріла отруйна не візьме. Завше бій ся стріли летячої у тьмі. Перед виходом, в тїни і затишку свого кабінети він трошки розминав ся, обороняв ся, пяв ся на стїни, примушував тремтїти свої мязи; потім він брав свій ключ, проходив через сад поважно не поспішаючи. По англїйськи, панове, по англїйськи! То є справжня відвага! В кінцї саду він відкривав тяжкі залїзні двері. Він їх відчиняв раптом, скажено так, що вони завше стукались об стїнку аж зовнї… От коли-б вони стояли ззаду під дверима, ви розумієте, яка-б то була каша!.. На жаль їх не бувало з заду. Відчинивши двері, Тартарен виходив, хутко озирав ся на право і на лїво, хутко замикав двері на два обороти ключа. Потім в дорогу. На Авіньонській улицї анї тїни. Двері замкнені, в вікнах темно. Все було чорне. Де не де лїхтарі блимають серед туману з Рони.
Величаво і спокійно, ступав собі в ночи Тартарен із Тараскона, стукаючи одноманїтно своїми каблуками, а з під залїзного наконечника його палицї сипали ся искри на бруку. На бульварах, великих улицях, і навіть на маленьких він завше старав ся йти серединою вулицї, се чудова міра предостороги, вона дозволяла завше бачити звідки небезпека і особливо ухилити ся від того, що ввечері в тарасконских улицях викидаєть ся часом з вікон. Але бачучи в нїм стільки перестороги, не думайте що він страхополох.
О, нї! Він тільки беріг ся.
Найкращий доказ тому, що Тартарен не мав страху, се те, що він йшов через місто, замість іти навпростець, а се означає, що він накладав собі дороги довшої, темнїйшої, через силу маленьких брудних уличок, в кінцї котрих було видно, як зловіще виблискує Рона. Бідака завше надїяв ся, що з відки-небудь, з якого-небудь розбійничого закутку вони вискочать з пітьми і кинуть ся на нього з заду. О!.. вони б взяли доброї здачі, я вам в тім ручу ся… Але, горе! Як на сміх нїколи Тартарен із Тараскону не мав щастя на погану зустріч. Навіть собаки, анї пяного. Нїчогісїнько.
Часом зрідка фальшива трівога: якийсь стукіт ходи, якісь приглушені голоси… „Бережись“, казав собі Тартарен, і спиняв ся на пляцу і стояв як вкопаний, вглядуючись в темряву, втягував носом повітрє, прикладав ухо до землї по індійському звичаю… Хода́ наближала ся… Голоси яснїшали… Нема сумнїву! Вони підійшли… Вони тут. Уже у Тартарена очи світять ся, в грудях спіраєть ся віддих, він скулюєть ся як ягуар і готуєть ся напасти з страшним своїм вояцьким криком… Коли раптом із глибини темряви він пізнає лагідні тарасконські голоси, котрі спокійно кликали його: „То, що? — а, Тартарен… Здоров, Тартарене!“
Прокляттє! Се був аптекар Безюке з своєю жінкою, вони йшли до Костекальдів співати свої піснї. „Добривечір! добривечір!“ мимрив Тартарен сердитий на свою невдачу і на себе і суворий, піднявши палицю догори, зникав серед нічної темряви. Прийшовши на вулицю, де був клюб, безстрашний Тарасконець ждав ще трохи, прохожуючись вздовж і поперек перед дверима ранїйше нїж війти. Нарештї, годї вже їх ждати, мабуть вони на сей раз не покажуть ся. Він кидав останнїй визиваючий погляд в темряву і бубонїв сердито: „Нїчого!.. нїчогісїнько!.. Нїколи — нїчого!“
Після того хоробрий чоловік входив грати в безіг з комендантом.
З сим горячим бажанєм пригод, з потребою сильних переживань, з сею божевільною охотою до мандрівок, поїздок хоч до дїдька в безодню, неначе по волї самого сатани Тартарен нїколи не виїздив з Тараскону.
І се чистїсенька правда, проживши сорок лїт безстрашний Тарасконець нї разу не ночував поза рідним містом. Він навіть нї разу не зробив тої славної мандрівки до Марселю, котрою кожен добрий Провансалець оплачує свою повнолїтність. Було б дуже багато, коли б він знав Бокер, але ж Бокер хоч був і не дуже далеко від Тараскона: їх роздїляв тільки міст. На жаль вітер так часто зриває сей чортів міст, а він такий довгий, такий не міцний, а Рона в тім місцї така широченна, правду кажучи. Ви й самі розумієте…
Тартарен більше любив тверду землю. В чім треба перед вами признати ся, то се в тім, що у нашого героя було дві дуже різні натури: „я почуваю в собі двох чоловіків“, сказав якийсь отець церкви, не знаю котрий. Те саме можна б сказати про Тартарена, котрий носив в собі душу Дон Кіхота, ті самі рицарські поривання, той самий героїчний ідеал, те саме божевіллє на величність і на щось романтичне. Але на великий жаль він не мав тїла славнозвісного ґідальґо, того костистого і худого, тої тїни тїла, на котрім матеріального життя не було навіть і на показ; здібного провести двадцять ночей не скидаючи своєї кираси і сорок вісїм годин жити з одною жменею рижу.
З тїлом Тартарена було як раз навпаки; він був справжній чоловік тїла, дуже грубий, дуже важкий, дуже випещений, дуже недоторканий, з міщанським апетитом і вибагливий до прислуги. Постать його була черевата і коротка на лапах безсмертного Санчо Панчо.
Дон Кіхот і Санчо Панчо в тім самім однім чоловіку! Ви розумієте, як погано мусїли вони вести хазяйство! Які бійки, які стусани! Замість прекрасного діальоґа між Люсєном і св. Євремоном, змагання між Тартарен-Кіхотом і Тартарен-Санчо!
Тартарен-Кіхот захоплюючись оповіданнями Густава Емара кричить: „Я їду!“
Тартарен-Санчо, памятаючи тільки ревматизми каже: „я зістаюсь“.
Тартарен-Кіхот, дуже захоплено: покрий себе славою, Тартарене.Тартарен-Санчо дуже спокійно: Тартарене, накрий ся фланелю.
Тартарен-Кіхот що раз гарячійте: О славні подвійні пазурі! о кинжали, лазо, і махасини.
Тартарен-Санчо, що раз спокійнїйше: О добрі трикотові камізельки! О славні теплі наколїнники! О добрі шапки з наушниками!
Тартарен-Кіхот з шкури вилазячи: Сокиру, дайте менї сокиру!
Тартарен-Санчо, звонить до покоївки: Жамето, мій шоколят.
В ту ж мить Жамета зявляєть ся з чудовим шоколятом, гарячим, паруючим, пахучим і смачними сухарцями з анинсом, котрі примушують Тартарена Санчо посміхатись заглушаючи голос Тартарена Кіхота.
Ось від чого стало ся так, що Тартарен із Тараскона нїколи не покидав Тараскона.
А тим часом якось то одного разу довело ся Тартатенови їхати, їхати в далеку подорож. Три брати Карсіо-Камюс, Тарасконцї котрі мешкали в Шанхаю, запросили його на директора одної їхньої контори в тім містї. Се було б уже справдї те житє, котре йому подобало ся. Поважні справи, цїла прірва помішників під його доглядним оком, зносини з Росією, Персією, Азіятською Турцією, і нарештї Висока комерція.
В устах Тартарена, се слово, Висока Комерція, набрало ся б для вас справжньої ваги!..
Торговий дім Карсіо-Камюс. Дім Карсіо-Камюс визначав ся між иншим тим, що на нього скільки раз нападали Татари. Тодї хутенько запірали ся двері. Всї люде брали ся за зброю, вивішували консульський прапор і бах! бах! бах! через вікна на Татарів.
З яким одушевленнєм Тартарен з Тараскону підскочив, як почув сї запросини, про се я не буду вам оповідати; на жаль Тартарен Санчо не чув на се ухо, і що він був дужчий, то з того дїла не вийшло нїчого. Проте на містї пішло багато, багато балачок. Поїде він? не поїде? Закладаю ся, що поїде; закладаю ся що, не поїде.
Се була подїя!..
І нарештї Тартарен не поїхав, але все ж таки ся пригода надала йому багато поваги. Чи мати запрошення їхати до Шанхаю, чи їхати в Шанхай, для тарасконцїв було все одно. Звикнувши балакати про подорож Тартарена, тарасконцї вкінцї повірили, неначе б він уже звідти вернув ся, і ввечері в клюбі всї ті пани роспитували його про дорогу до Шанхаю, про море, клїмат, про опіум і про Вищу Комерцію.
Тартарен певний себе, охоче відповідав з подробицями, якими сам хотїв, і поволї сей славний чоловяга і сам почав вірити в те, що їздив до Шанхаю, так що росповідаючи в сотий раз про напад Татарів, він промовляв уже зовсїм певно: „Тодї я озброїв своїх людей, підняв консульський прапор, бух! бах! через вікна на Татар“. Слухаючи се, весь клюб тремтїв…
Ну то ваш Тартарен був страшенним брехуном? — О нї! тисячу разів нї! Тартарен зовсїм не був брехуном…
Ну то все ж таки він повинен знати і памятати, що нї разу не був у Шанхаю!
Авжеж! без сумнїву, він те знав. Тільки ж…
Тільки вислухайте краще, зрозумійте от що. Пора уже раз на завше зрозуміти от що, відносно тої слави брехунів, котру роспустили мешканцї півночи про полудневих. На полуднї зовсїм нема брехунів, їх не більше в Марселї як у Нім, в Тулузї, в Тарасконї.
Чоловік з полудня не бреше, він тільки помиляєть ся. Він не все говорить правду, але він думає, що говорить. Іхня брехня по їхньому зовсїм не брехня, се якесь марево…
Так, марево!.. А щоб краще мене зрозуміти, то поїдьте собі на південь і ви побачите. — Ви побачите того чорта сього краю, в котрім сонце все перемішає і робить більшим, нїж воно є справдї. Ви побачите сї маленькі пригорки в Провансї, котрі не вище Монмартра, але вам вдасть ся що то велетенські гори, глянете на чотирикутну катедру в Німі — маленьку як дитяча цяцька, — а вона вам здасть ся так само великою, як катедра Парижської Богоматери. Ви побачите… Але що й казати. Єдиним брехуном на полудню, коли їх там їстнує хоч один, так се сонце… Все, чого воно торкаєть ся, все те побільшуєть ся!..
Що уявляла з себе Спарта в часи свого найбільшого розвитку?… невеличке містечко. Якими були Атени? Більш-менш повітове місто… і все-ж таки читаючи історію, ми уявляємо їх величезними містами. От що робить те сонце. Після сього всього хиба-ж ви будете дивувати ся, що те саме сонце проходячи над Тарасконом, могло зробити з старого одставного капітана, як напр., з Бравіди, славного коменданта Бравіду, з буряка зробити баобаби, і з чоловіка, котрому випадало їхати до Шанхаю, чоловіка, котрий там був.
І тепер, коли ми вже показали Тартарена з Тараскона, який він був у своїм приватнїм життю, перед тим ще, як слава поцїлувала його в чоло і заквітчала вічними лаврами, тепер, коли ми вже оповіли про се героїчне життє в його скромнім осередку, його втїхи, його печали, його мрії, його надїї, тепер прискорю наш перехід до великих сторінок його історії, до того одинокого випадку котрий повинен був дати новий напрям сїй незрівняній долї.
Се було одного вечера в магазинї зброї Кестекальда. Тартарен з Тараскона саме тодї показував скільком любителям вправи з гольчатою рушницею, котра тодї ще була зовсїм новим винаходом…
Коли се раптом одкрили ся двері і один стрілець до шапок прожогом вбіг в крамницю кричучи: „Лев!.. Лев!..“ Всї скамянїли; переляк, метушня, штовханина. Тартарен взяв на руку багнет, Кастекальд побіг зачиняти двери. Всї обступають стрільця, роспитують, давлять і от що чують: звіринець Мітена, вертаючи ся з Бокерського ярмарку згодив ся затриматись на скілька день в Тарасконї і уже росташовуєть ся на замковій площі; має з собою цїлу купу боа, тюленїв, крокоділів і чудового лева з Атлясу.
Лев з Атлясу в Тарасконї. Такого ще, від коли памятають люди, нїхто не бачив. Почувши се наші славні стрільцї до шапок споглядали гордо один на одного. Яке сяйво покрило їхнї мужнї чола і освітило всї куточки збройнї Кастекальда, і серед мовчаня рука стискала руку! Зворушеннє було таке велике і нежданне, що нїхто не міг вимовити й слова!.. Навіть Тартарен. Блїдий і тремтячий, він ще тримав в руках гольчасту рушницю і мислив перед конторкою… Лев з Атлясу, тут, зовсїм близько, на два кроки! Лев! Се-б, мовляв, героїчний звір і передовсїм лютий, цар звірів, про якого він мрів, се нїби головний персонаж в тій ідеальній трупі, в котрій сам він грав такі гарні ролї в своїх вимріяних драмах.
Лев! до сто чортів!..
Та ще й з Атлясу!!! Се було більше, нїж Тартарен міг витримати. Раптом він весь росчервонїв ся. Його очи засяяли… Конвульсивним рухом він переклав рушницю на плече і, звертаючись до славного коменданта Бравіди, старого одставного капітана, він промовив до нього громовим голосом: „Ходїм, коменданте, подивимось!!!
„Гей, стійте-но, а моя рушниця! Куди ви берете мою рушницю!“ Попробував був боязко розторопний Кастекальд. Але Тартарен уже вискочив на вулицю, а за ним рушили усї стрільцї до шапок і величаво ступали в ногу по воєному. Коли вони прийшли до звіринця, то побачили там вже багато народу. Тарасконцї, раса відважна, та ще й до того довго вже не мали жадної розваги, наперли на шатра Мітена і взяли його приступом. Сьому всьому груба мадам Мітен була дуже рада… В кабільській одежі, з руками голими аж до ліктів, з залїзними браслетами на завісках, батіжком в одной руцї і живим курчам, трохи підщипаним в другій, знаменита дама витала Тарасконцїв від імени барака і позаяк вона мала подвійні мязи, то і її успіх був такий же великий, як і її пансїонерів — звірів.
Поява Тартарена з рушницею на плечах нагнала холоду.
Усї ті відважні Тарасконцї, що спокійнісїнько прохожували ся собі перед клїтками, без зброї, без недовірря, навіть без жадної думки про якусь там небезпеку, всї вони проняли ся досить природним жахом, побачивши свого великого Тартарена, як він входив в намет зі страшною вояцькою зброєю. І справдї було щось страшного, коли він, сей герой… В мить всї що були перед клїтками одсахнули ся. Дїти з переляку почали кричати, дами споглядали на двері…
Аптекар Безюке вислизнув, кажучи, що він іде за своєю рушницею. Тим часом поволї вигляд Тартарена трохи піддав відваги. Спокійний, високо піднявши голову, відважний Тарасконець повагом обходив шатро, пройшов не спинившись перед балїєю з тюленем, з призирством кинув оком на довгий желоб повен вжівок, в котрім боа споживав своє сире́ курча і нарештї спинив ся перед клїткою лева… Страшне і урочисте побаченнє! Лев з Тараскону і Лев з Атлясу оден проти одного. З одного боку Тартарен стояв, виставивши одну ногу вперед і обпершись обома руками на свою рушницю; з другого боку лев, лев велетенський, простяг ся на соломі, прищуривши очи, мляво спустивши свою страшну руду гриву на простягнені переднї лапи… Обидва спокійно дивили ся один на другого.
Дивна річ! Чи то рушниця змінила йому настрій, чи він почув ворога своєї раси, тільки Лев, котрий досї дивив ся на Тарасконцїв погордливим поглядом господаря, проводячи по них очима з голови до ніг, сей самий лев раптом розсердив ся. З початку він насупив ся, глухо загарчав, випустив свої пазурі, простягнув лапи; потім підвів ся, витягнув голову і потряс гривою, одкрив свою величезну пащу і страшенно заревів просто на Тартарена. Йому відповів крик переляку. Тараскон збожеволїв і прожогом кінув ся до дверей. Всї: жінки, дїти, робітники, стрільцї до шапок, навіть славний комендант Бравіда… Оден тільки Тартарен з Тараскону не рушив ся… Він був там, відкритий і рішучий, перед клїткою, з сяйвом на очах і з тою своєю страшною згірдливою посмішкою, котру знало цїле місто.
Трохи згодом, коли стрільцїв до шапок трохи заспокоїв його вигляд і міць ґраток, вони наблизились до свого голови і почули як він шептав дивлячись на лева: „Так, так, от так дичина!“
Сього дня Тартарен з Тараскону більш нїчого не сказав.
Того славного дня Тартарен з Тараскону більше не сказав нї слова. Але сим самим він нещасний сказав занадто багато.
На другий день в містї було тільки й розмови, що про найближчу подоріж Тартарена до Альжеру і про полюваннє на левів. Ви самі, дорогі читачі, були свідками, що сей чоловяга навіть слова не мовив про се, але марево… Скоро весь Тараскон нї про нїщо не говорив, тільки про сей відїзд. На вулицї, в клюбі, у Костекальда, люди стрічались і наляканим голосом починали завше так: „А що, ви чули новину?“ і завше була відповідь: „А що таке? Може про подоріж Тартарена? А вже ж!“
Позаяк у Тарасконї кожна розмова починала ся з „а що“, а кінчала ся на „а вже-ж“, то того дня „а що“ і „а вже-ж“ лунали голоснїйше, нїж коли небудь так що аж шибки в вікнах трусили ся.
Чоловіком найбільше здивованим на все місто був сам Тартарен, коли він почув про свій відїзд до Африки. Але бачте, що означає суєта! Замість того, щоб сказати, що він зовсїм не поїде, що він навіть нїколи не думав виїздити, бідний Тартарен не опамятавши ся, як його запитали в перше, нїби ухиляючись, відповів: „Хе! Хе!.. Що-ж? може бути… я не скажу. — Другий раз трохи приготувавшись до сеї ідеї, відповів: „Мабуть!“ Третїй раз: „Напевне!“
Нарештї, ввечері, в клюбі, у Костекальда, трохи очадїлий від пуншу на яйцях, від криків „браво“, від світу; спянїлий від того успіху, котрий мали в містї розмови про його відїзд, бідняга він формально оповістив, що йому вже набридло цїляти до шапок і що він поїде, щоб трохи промняти ся вислїжуючи великих левів Атлясу… Страшенне ура заглушило сю заяву. Зараз же новий пунш, стискання руки, потім обійми і серенади при світочах аж до півночи перед маленьким будинком баобаба…
Але Тартарен Санчо був зовсїм незадоволений. Одна думка про подоріж до Африки і вислїжуваннє лева примушувала його уже наперед тремтїти і входячи в своє помешканнє під спів почесної серенади під вікнами, він страшенно напав ся на Тартарена — Кіхота, він звав його маньякуватим, мрійливцем, безглуздим, тричи божевільним, він йому викладав як на долонї всї небезпеки, котрі ждали його в сїй подорожи: потопленнє корабля, ломота в костях, трасця, дезїнтерія, чума, слонова проказа і ще багато всякаго лиха. Даремне Тартарен Кіхот кляв ся, що буде обережним, що він гарно кутатиметь ся, що він заготує все що потрібно. Тартарен Санчо не хотїв нїчого слухати. Бідняга уявляв себе уже розірваним левами, засипаним пісками пустинї як блаженої памятї Камбіз. Даремне той, другий Тартарен, старав ся заспокоїти, розясняючи йому, що се тільки так сперш здаєть ся, що його нїхто не примушує і що нарештї вони ще навіть не поїхали. Справдї ж ясно, що нїхто не пускаєть ся в таку подоріж не заготувавши наперед всього необхідного. Треба ж знати наперед, до чорта, куди маємо їхати, бо не полетиш же крилами як птах.
Перш усього наш Тарасконець взяв ся до читання оповідань всяких великих мандрівників по Африцї, звідомлення Мунго-Иарка, Калє, доктора Лївінґстона, Анрі-Дювейрьєра.
Тут він бачить, як сї відважні мандрівники, ранїйш нїж взути свої стрілецькі чоботи для далекої подорожи, заздалегідь споквола привчали себе переносити голод, жагу, прискорену ходу́ і всякі инші недогоди. Тартарен взяв ся чинити так як і вони і від того дня їв тільки переварену воду. Перевареною водою звуть в Тарасконї таку юшку: скілька скибок хлїба, вкинутих в окріп, з скількома зубками часнику, пучку тміну і трошки лаврового листу. Режим був дуже суворий і ви тільки уявіть собі, як мусїв кривити ся бідолашний Санчо…
До захоплення перевареною водою Тартарен із Тараскону добавляв ще инші мудрі практики. Так, щоб призвичаїти ся до довгої ходи, він примушував себе робити що ранку похід по місту разів сїм або вісїм, то прискореною ходою, то гімнастичною, притуливши ліктї до боків і взявши в рот по античній модї два маленькі біленькі камінчики. Потім, щоб призвичаїти себе до нічних холодів, до туманів, до роси, він що вечера виходив у свій садок і пробував там аж до десятої або одинадцятої години, оден зі своєю рушницею коло намету за баобабом…
Нарештї, тому що звіринець Мітена оставав ся в Тарасконї, то ті стрільцї до шапок, котрі засижували ся у Кастекальда, проходячи через площу замкову, могли бачити в темряві якогось таємного чоловіка, котрий ходив вздовж і поперек по-за шатром.
Се був Тартарен з Тараскону, котрий призвичаював себе слухати без тремтїння рев лева серед темної ночи.
Поки Тартарен вживав, таким чином, всїх героїчних засобів, очи всього Тараскона були звернені на нього: про що инше навіть і не балакали. Стрільба до шапок поламала собі крила. Романси замовкли. В аптецї Безюке фортепяно нудило ся під зеленим покривалом, мухи під ним здихали… Подоріж Тартарена припинила все.
Треба було бачити успіх Тарасконця в сальонах. Кожен хоче його побачити, з ним побалакати, кожен хотїв забрати його до себе, викрасти його. Для дам не було більшої чести, як іти до звіринця Мітена під руку з Тартареном і почути від нього перед самою клїткою лева, як готують ся ловити сїх великих звірів, куди треба цїляти, на скільки кроків, які численні випадки були і т. и.
Тартарен давав свої пояснення кожному, хто хотїв. Він читав Жюля Жерара і знав полюваннє на лева як своїх пять пальцїв, неначе він сам там був. До того-ж оповідав він про сї речи незвичайно красномовно. Але де він був найкращий, то се вечером за обідом у предсїдателя Ладевеца, або у славного коменданта Бравіди, старого капітана в одставцї, коли йому підносили каву, і всї кріселка підсовували ся і його примушували росповідати про майбутнє полюваннє. Тодї, обперши ся на стіл, уткнувши ніс в своє мока, герой росповідав схвильованим голосом всї страшні небезпеки, котрі ждали на нього там.
Він оповідав про довгі варти без місяця, про чумні болота, про ріки отруєні листями олєандра, про снїги, про пекуче сонце, про скорпіонів, про сараняні дощі. Він росповідав там про звичаї великих левів Атлясу, їхнїй спосіб бити ся, їх феноменальну силу і їх страшну злість підчас тїчки.
Потім захоплений своїм власним оповіданнєм, він вставав зза стола, скакав посеред їдальнї, наслїдуючись крик лева, стріл карабіна, бах! бах! свист розривної кулї пор! пор! розмахуючи руками, ревучи, перевертаючи крісла…Кругом стола всї блїдли. Чоловіки переглядували ся киваючи головами, жінки закривали очи з лехким криком переполоху, старі розмахували войовничо своїми довгими ковіньками, а в боковій кімнатї маленькі хлопчики, котрі вчасно полягали спати, пробужені раптовим ревом і стрілами, страшенно переполохали ся і просили світла.
А тимчасом Тартарен не їхав.
Чи справдї була дуже правдива охота їхати?.. Питаннє дуже делїкатне, і на котре історикові Тартарена не легко було б відповісти. Уже три місяцї звіринець Мітена покинув Тараскон, а убивець левів не рушав. Після всього, наш сердечний герой осмілений новим маревом, либонь уявив собі в добрій вірі, що він уже був у Алжирі. Можливо, що завдяки своїм власним оповіданням про майбутнї польовання, він уявляв їх собі уже відбутими так само щиро, як уявляв собі, що підіймав консульського прапора і стріляв на Татарів, бух! бух! в Шанхаю.
Але на жаль на сей раз, коли Тартарен з Тараскону був жертвою марева, то тарасконцї проте не були… Коли під кінець третього місяця ждання, побачили, що стрілець ще не запакував нї одної дорожньої скринї, вони почали нарікати.
„Се буде мабуть так як і з Шанхаєм“! казав Костекальд насмішкувато. І слово торговця зброєю облетїло все місто, бо нїхто уже більше не вірив Тартаренови. Такі наївні боягузи як напр. Безюке, що жахались навіть бліх, і котрі не могли стрелити з рушницї не заплющивши очей, сї були особливо безжалостні. В клюбі, або на площі вони дошкуляли бідному Тартаренови своїми вїдливими насмішками. „А нарештї, коли ж ся подоріж“.
В збройницї Костекальда, уже більше не вірили його думкам. Стрільцї до шапок зрекли ся свого шефа. Потім прилучили ся епіґрами: Предсїдатель Лядевец, який в свої вільні години переморгував ся з Провансальською музою, склав місцевою мовою пісеньку, котра мала великий успіх. Там говорило ся про одного відомого стрільця Жерве, котрого страшна рушниця винищила в Африцї всїх левів до останнього. На нещастє в сїй рушницї сидїв якийсь такий химерний чорт: що її завше набивають, а вона нїколи не стріляє.
Вона нїколи не стріляє! Ви розумієте натяк. В три менти ся пісенька зробила ся популярною; і коли Тартарен прохожував ся, то носильщики на набережній, і маленькі чистильщики перед його дверима співали хором:
Пан Жерве тримав рушницю
Її він завше набивав,
Потім поклавши на полицю
Не виїздив і не стріляв.
Тільки се співало ся здалїк завдяки подвійним мязам. Біда яке велике захопленнє у Тарасконцїв!..
Великий чоловік, він прикидав ся що нїчого не бачить, нїчого не чує. Але там десь глибко, ся маленька війна потайна і отрутня дуже його мучила. Він почув, що Тараскон вислизає у нього з рук. Спочуттє народнє переходить до инших і се чинило йому неймовірні страждання.
Ах! Як приємно сидїти за великим столом популярности, але який холод, коли він перевернеть ся. Та на злість власному стражданню Тартарен підсміював ся і потихеньку жив собі як і ранїйше, неначе нїчого і не було. Але часом ся машкара радісної безпечности, котру він з гордощів одягав на лице, раптом спадала і тодї замість сміху на нїм видно було досаду і біль…
Якось одного ранку, коли чистильщики чобіт заспівали у нього під вікнами:
„Пан Жерве тримав рушницю“, голоси сїх обіясників долетїли до кімнати, де нещасний великий чоловік саме голив ся перед зеркалом. Тартарен завше носив бороду, але коли вона відростала занадто, він тодї трохи мусїв її підтинати. Раптом вікно скажено розчинило ся і Тартарен зявив ся в сорочцї, в наволоснику, намилений добрим білим милом, і розмахуючи бритвою і милницею закричав страшенним голосом.
„Рубайте мене шаблюкою, панове, шаблюкою!.. але не колїть голкою! Славні слова варті б історії, але на жаль їх звернуто було до сих малих обіясників, котрі були заввишки такі як і їх скриньки до щіток, і у всякім разї нездібні були ще тримати в руках шаблї!
Серед такої загальної зради, тільки одна армія тримала руку за Тартареном.
Бравий комендант Бравіда, старий капітан в одставцї, все звав його тим самим почестним прізвищем: „Се молодчина!“ і уперто стояв на сїм, а се признанє було далеко вартнїйше, уявляю собі, нїж всякі заяви аптикаря Безюке… Нї разу славний комендант не робив ілюзій відносно подорожи до Африки, але тим часом, коли народні поговірки стали дуже голосними, він відважив ся говорити.
Одного вечера нещасний Тартарен сидїв собі сумуючи сам в своїм кабінетї, коли се раптом відчиняють ся двері і зявляєть ся комендант, суворий, одягнений у все чорне в рукавичках, і застібнутий аж до самісеньких вух. „Тартарене!“ вимовив старий капітан авторітетно, „Тартарене, треба їхати“! Він нерухомо стояв в дверях суворий і величавий, як сам примус.
Все, що містило ся в сьому: „Тартарене, треба їхати!“ Тартарен з Тараскону все се зрозумів. Весь блїдий він підняв ся, обвів кругом себе поглядом замилованим до сього гарного кабінету, такого чепурного, улаштованого, повного тепла і нїжного світу, глянув на своє широке крісло, таке вигідне, на свої книги, на свій килим, на великі білі фіранки на вікнах, за котрими гойдали ся тоненькі гилячки маленького саду. Потім він підійшов до славного коменданта, взяв його руку, стиснув її енерґійно, і голосом, в котрім було чутно сльози, але стоїчно промовив: „Я поїду, Бравіда“! І він поїхав, як обіцяв, тільки не зараз… йому ще треба було трохи загаяти ся, щоб скласти ся на дорогу.
Перш усього він замовив у Бомпара дві великі скринї, оббиті міддю, з довгою лиштвою, на котрій написано було:
Оббивка і гравированнє напису заняли багато часу. Він замовив теж від Таставена чудовий альбом для подорожі, щоб писати свій дневник, записувати вражіння, бо коли нарештї хто хоче мати добрі лови на левів, той мусить про се думати цїлу дорогу.
Потім він спровадив з Марселї цїлу фуру консервів для страви, для бульону, шатро нового зразку, котре він що хвилини то напинав — то складав, морські чоботи, дві парасолї від дощу, непромокальний плащ, синї окуляри, щоб зберегти очи від офтальмії. Нарештї аптикар Безюке виготовив йому маленьку переносну аптечку, з всїлякими биндами для перевязування ран: арнікою, камфорою, винним отцом, гумою і т. и. Бідний Тартарен! Все те, що він наготував, все те не було для нього; але він надїяв ся сими запасами і передосторогами заспокоїти лють Тартарена Санчо, котрий після того, як відїзд було призначено, не переставав злостити ся нї в день, нї в ночи.
Аж ось нарештї настав він, день славний, великий день. З самісенького ранку весь Тараскон був на ногах. На Авіньонськім шляху і кругом маленького будинку під баобабом аж кишіло. Люди були в вікнах, на дахах, на деревах. Ронські матроси, носильщики, чистильщики, міщане, пряхи, тафтарки, клюб і, нарештї, все місто. Потім теж набігло людей з Бокеру, котрі перейшли, навіть, міст, огородники з передмістя, візочки з напятими великими наметами, виноградарі, верхом на своїх гарних мулах, вбрані биндами, косичками, звіночками, вузликами, бубенцями і навіть там і сям виднїло ся скілька вродливих дївчат з Арлю, з синїми стрічками, вплетеними в коси, вони сидїли верхом на маленьких мишастих камаргських конячках за спиною своїх коханцїв. Весь сей натовп товпив ся і штовхав ся перед дверима Тартарена, сього славного Тартарена, котрий їде до Терків стріляти левів.
Для Тараскона Алжир, Африка, Греція, Персія, Турція, Месопотамія, все се творить з себе одну дуже велику країну, майже мітольоґічну, і се зветь ся Терками (Турками). Серед сеї всеї штовханини стрільцї до шапок ходили туди і сюди горді від тріумфу їхнього голови і неначе значучи своїми переходами слїди слави.
Перед будинком під баобабом, стоять два великі повози. Від часу до часу двері росчиняють ся і дають бачити кількох осіб, котрі проходжають ся повагом по маленькому садочку. Люди виносять скринї і скриньки, подорожнї сакви і складають їх на повози. При кожній новій пацї юрба тремтїла і голосно називала речи: „Ось шатро… Ось консерви… се лїки… пудла з рушницями…“ А стрільцї до шапок зараз же давали пояснення. Коли се коло десятої години, середь натовпу раптом повстав рух. Садові двері скажено повернули ся на своїх завісах.
„Се він!.. Се він!..“ закричали в юрбі.
Се справдї був він.
Коли він зявив ся на порозї, по натовпу пройшов гомін дивування.
„Се Турок!..“
Тартарен з Тараскону справдї почував своїм обовязком їдучи в Алжир одягти ся і в алжирську одежу. Широкі плисовані штани з білого полотна, тїсна куценька куртка, з металевими ґудзиками. На животї широкий на дві пядї червоний пояс, шия гола, голова обголена і на нїй величезний фез з блакитною китицею, такою довгою, що!.. До сього ще дві тяжкі рушницї, по одній на кожнім плечі, величезний мисливський ніж за поясом, на череві торба з патронами, на стегнї гойдаєть ся револьвер в шкіряній торбі:
Се все…
Ой! вибачайте, я забув окуляри. Величезні синї окуляри, котрі приходили ся дуже до речи, щоб трошки змягчити дуже дику постать нашого героя.
„Здоров, Тартарене!..“
„Хай жиє Тартарен!.."Ревів нарід. Великий чоловік посміхав ся привітно, але не здіймав фези, бо йому заважали рушницї. Правда, він тепер уже знав на чим тримаєть ся любов народу. Може, навіть в глибинї своєї душі він проклинав своїх страшних компатріотів, котрі примусили його виїхати, покинути своє красне гнїздечко, з сими білими стїнами, з зеленими віконницями… Але сього по ньому не видно було. Спокійний і гордий, хоча трошки блїдий, він подав ся на дорогу, оглянув повоз і, переконавши ся що все як слїд, весело взяв напрям до станції, навіть, не оглянувши ся нї разу на дім під баобабом. За ним йшли: бравий комендант Бравіда, старий комендант в одставцї, голова Лядевез, збройщик Кастекальд і всї стрільцї до кашкетів, потім повози з річами, потім народ. На перонї його ждав начальник станції, старий Африканець з 1830 року, він скілька разів гаряче стиснув йому руку…
Експрес Париж — Марсель ще не прийшов. Тартарен і його головний штаб війшли в чекальню. Щоб не було натовпу, начальник станції велїв замкнути ґрати.
Цїлих чверть години Тартарен прохожав вздовш і впоперек в чекальнї серед стрільцїв до шапок. Він їм оповідав про свою мандрівку, про мислівство, обіцяв прислати шкіри.
Він записав в своїй памятковій книжцї чергу на шкіри, наче чергу на кадріль. Спокійний і лагідний як Сократ під той час, коли він повинен був випити отруту, відважний Тарасконець мав для кожного слово, привітливий усміх для всїх. Він балакав просто, привітливо; можна б сказати, що відїзжаючи, він хотїв заставити по собі цїлу низку зачаровання, жалїв, і добрих згадок. Чуючи в який спосіб промовляє до них їх шеф, всї стрільцї до шапок були в сльозах, а де хто навіть каяв ся, напр. голова Лядевез і аптекар Безюке. По кутках нлакали де які сторожі. Зовнї, народ дивив ся через ґрати і кричав:
„Слава Тартаренови“!
Нарештї звін зазвонив. Глухий гуркіт, пронизливий свист потряс склепіння… Сїдайте, сїдайте!
„Бувай здоров Тартарене!..
До побачення Тартарене!..
Бувайте здорові всї“… промовив великий чоловік, і обіймаючи бравого коменданта Бравіду він обіймав весь милий Тараскон. Потім він порснув в прохід і влїз в вагон повний парижанок, котрі мало не повмірали з перестраху, побачивши сього чужостороннього мущину зі стількома карабінами і револьверами.
1-е грудня 186… р. в першій годинї по полуднї, при світлї зимового провансальського сонця, при світлій ясній, блискучій погодї, марсельцї здивовані побачили, що вилазить з корабля на Кансбєр якийсь турок. А се що, турок!..
Вони ще нїколи не бачили такого! І все ж таки, бог його знає, чи нема часом турків у Марселї.
Чи повинен я вам казати, що турок, про якого тут мова, був Тартарен, великий Тартарен з Тараскону, котрий йшов здовж гавани, за ним везли його пак з рушницями, аптеками, консервами до пристани компанії Туаш, де пакетбот Зуав повинен був відвезти його туди, на корабель. Очумілий від світла сонця і запаху моря, з ухами повними тарасконських оплесків, Тартарен весь роспромінений йшов з рушницями на плечах, задерши голову, оглядаючи великими очима сей чудовий порт Марсель, котрий його приголомшував. Бідний чоловік гадав, що йому марить ся у снї. Йому уявлялось, що він зветь ся Сінбад Моряк і що він блукає в однім з тих фантастичних міст, про котрі оповідаєть ся в „Тисяча й одній ночи“.
Зір губив ся серед метушні щоглїв і кодолїв, котрі перехрещували ся між собою у всїх напрямках. Хорогви всїляких країв: російські, грецькі, шведські, туніські, американські… Кораблї, стоячи на пристанї, попідіймали вище греблї свої бушпріти неначе ряд багнетів. Під ними виднїли ся наяди, богинї, Богородицї, і инші розмальовані деревляні різьби, котрі давали імя кораблям. Все се було згризене морською водою, покалїчене, облїзле, заплїснявіле. Від часу до часу між кораблями проривав ся кавалочок моря, неначе велика муарова хустка заплямлена оливою…
Скрізь метушня щоглїв, безлїч чайок, котрі робили чудові плями на блакитнім небі, скрізь юнги, котрі перекликали ся між собою на всїх мовах.
На пристани, серед потоків зелених, густих, чорноватих покритих олїєм і содою, котрі текли з миловарень, метушили ся гурти митників, коміссіонерів, і ріжних готелєрів зі своїми кабріолетами запряженими маленькими моторними кіньми.
Торговлї з дивними виробами, закопчені димом бараки, в котрих моряки варили собі їсти, продавцї люльок, торговцї мавпами, папугами, шнурами, полотном на паруси, фантастичні старорічні крамницї, де виставлено всяку мішанину: старі гармати, незграбні золочені лїхтарнї, старі прилади корабельні, старі беззубі якорі, стара снасть, старі бльоки, старі рупори морські, люнети з часів Жана Барта, або Діґіо-Труена.
Торговки мушлями і черепашками поприсїдавши голосно вихвалювали свою черепашню.
Моряки носили ся з своїми смоляними горшками, з паруючими казанками, або з великими кошиками повними вісьмолапників, котрих вони ходили промивати в біловатій водї під фонтанами.
Скрізь незвичайне накопиченнє товарів всякого ґатунку: шовкові матерії, мінерали, вагони з деревом, кружалки олова, сукна, цукор, солодкі ріжки, рапс, лакриця, цукровий очерет. Схід і Захід були між собою перемішані. Величезні брили голандського сира тут же фарбували ся Генуезцями на червоно їх власними руками.
Там пристань для хлїба, носильщики складали мішки на полицях високих ріштовань. Пшениця немов золотий потік текла серед жовтавої куряви. Люди в червоних фезах мляво пересїали її через великі решета з телячої шкури, і зсипали потім у візок на двох колесах, котрий відїздив серед цїлого полку жінок і дїтей з мітелками і соломяними кошиками. Трохи далї басейн для поправки кораблїв, величезні кораблї лежать на боках, а їх обпалюють багатєм, щоб відчистити від морської трави, в водї мокнуть кодоли, кругом запах паленої смоли, та приголомшуючий стукіт теслїв, котрі оббивають днища кораблїв величезними мідяними дошками. Місцями, між щоглами просвіт. Тут Тартарен міг бачити вхід в порт, страшенний рух кораблїв туди і сюди; якийсь англїйський фрегат відходив на Мальту, красно прибраний і гарно вимитий, з офіцерами в жовтих рукавичках; там гарний і великий марсельський бріг рушав до виходу серед страшного гармідеру і проклонів; ззаду якийсь череватий капітан в сїртуку і в шовковій шапочцї, командував рухом по провансальському. Там знову кораблї, котрі виходили хутко на всїх парусах. Инші там десь далеко поволї підходили в сяйві сонця неначе в повітрі.
Скрізь страшенний гомін, гуркіт повозів; „ох і гісс“ матросів, проклони, співи, свистки пароходів, бубни і рожки́ з фортів Св. Івана і Св. Миколая, звони з Мажор, Аккуль і Св. Віктора, а по над сим усїм містраль[1] котрий збирав всї сї шуми, крики, котив їх, тряс ними, додавав до них свій власний голос, творючп якусь божевільну музику, дику, героїчну, як музика великих подорожних фанфар, котрі наганяють охоту десь дїти ся, кудись далеко полетїти на крилах.
І от під гук сеї чудової фанфари безстрашний Тартарен з Тараскону увійшов на корабель, щоб плисти в землю левів.
- ↑ Вітер провансальський.