Перейти до вмісту

Дивні пригоди Тартарена з Тараскона/III

Матеріал з Вікіджерел
Дивні пригоди Тартарена з Тараскона
Альфонс Доде
пер.: Вадим Щербаківський

Частина III. У левів
• Цей текст написаний желехівкою. Київ; Львів: Товариство прихильників української лїтератури, науки і штуки у Львові, 1913
ЧАСТИНА ТРЕТЯ.
 
У левів.
 
I.
 
Дорожні дилїжанси.
 

Се був старий колишнїй дилїжанс, оббитий по старій модї грубим синїм зовсїм полинялим сукном, з тими величезними ґульками з тугої шерсти, котрі по кілька годинній подорожи, понабивають на спинї добрі синяки… Тартарен найшов собі вільний куток в заднїм віддїлї; він там вигідно росклав ся, і чекаючи подихати мускусними еманаціями великих африканських звірів, наш герой тим часом мусїв задовольняти ся сими добрими старими пахощами дилїжанса, дивно змішаними з тисячу инших пахощів і людей, коней, жінок і шкіри, харчів, і гнилої соломи.

І кого тільки не було в сїм віддїлї. — Монах трапіст, жидівські купцї, дві кокоти, котрі належали до третього гусарського полку; фотограф з Орлеанвілю… Але, хоч була ся компанія цїкава, і ріжнородна, тарасконець не мав настрою до балачки і весь час зіставав ся замисленим, тримаючи карабіни в ногах а руками наминаючи ремінцї… Його раптовий відїзд, чорні очи Баї, страшне полюваннє, котре він має перед собою, все се бентежило, гнїтило його мозок, не рахуючи того навіть що сей европейський дилїжанс з своїм патріархальним виглядом, серед дикої пустинї, наганяв на нього смутні спомини про Тараскон за часів його молодости, життє на передмістю, маленькі снїданки на березї Рони; цїла безодня споминів…

Потроху западала ніч. Кондуктор засвітив лїхтарі… Дилїжанс погойдуючись, скрипів всїма своїми старими поржавілими ресорами; конї тюпали, дзвіночки дзвенїли…

Від часу до часу, на горі під брезентом імперіаля, чути було страшний скрегет старого желїза…

Се був воєнний матеріал.

Тартарен з Тараскону, на три чверти сонний, на одну хвильку роскрив очи щоб оглянути пассажирів, котрих підтрясало і вони дуже смішно хилитали ся і підтанцювували перед ним, нїби лїхтареві тїни; потім його очи почали тьмарити ся, гадки мутнїл, і він нїчого більше не відчував, як тільки дуже неясні стогни осей від колїс, та скарги дилїжансових боків…

Раптом, якийсь голос, голос старої відьми, хриплий, розбитий, надтріснутий, покликав Та-расконця його імям: „Пане Тартарене! Пане Тартарене!“

— Хто мене кликав?

— То я пане Тартарене; хиба ж ви мене не пізнали?.. Я старий дилїжанс, котрий — двадцять лїт перед сим — возив вас з Тараскону до Нїм…

Скільки разів возив я вас, і ваших приятелїв, коли ви йшли полювати на шапки від Жонкієра або від Белєґарда!.. Я вас з початку не пізнав, завдяки вашій турецькій фезї і вашому череву, котре ви собі набули; але як тільки ви почали хропти, як подобає доброму лїногузови, то я вас пізнав в той мент.

Добре! добре!.. відповів Тартарен трохи знервований.

Потім трохи мякче додав:

Але що ж ти, мій бідний старенький, що ти тут робиш?

Ах добрий мій пане Тартарене! я не прийшов сюди по своїй добрій волї, вірте менї… Коли було скінчено залїзницю з Бокера, менї уже не було чого робити, і мене послали до Африки… Я тут не одинокий. Майже всї французькі дилїжанси перевезено сюди як і мене. Всї признавали нас за великих реакціонерів, і от тепер тут ми мусимо вести просто каторжне життє… Се є те, що ви у Франції називаєте альжерськими залїзницями.

Тут старий дилїжанс тяжко і довго зітхнув; потім знову почав. „Ах! пане Тартарене, як би ви знали, як менї жаль, за моїм добрим Тарасконом! Тодї для мене були золоті часи, часи молодости! Треба було мене бачити вранцї, як я виїздив чистенький, вимитий свіжою водою, всенький лискучий, з наново лякованими колесами, з лїхтарнями що сіяли як два сонця, а мій брезент завше натертий оливою. Як гарно, весело бувало, коли почтальон виляскував своїм батагом і нїби вибивав ним: Ляґадіґаду, я Тараска! я Тараска! А коли до того кондуктор з своїм пістоном на перевязї, в вишиванім над ухами кашкетї, махаючи до свого песика, завше лютого на брезентї імперіаля, коли він, кажу вилазив сам на гору і кричав: „Алюм! алюм!“ Тодї всї четверо моїх коней розворушували ся під шум дзвінків, гавканя і фанфари, вікна скрізь відчиняли ся і цїлий Тараскон з гордістю дивив ся на дилїжанс проїзжаючий по великім королївськім шляху.

Який то гарний той шлях, пане Тартарен, широкий, добре догляданий, з своїми кільометровими стовпчиками, викладений маленькими добре обтесаними камінчиками, а праворуч і лїворуч такі чудові лани олив і виноградників. Потім коршомки через кожних десять кроків, і перемінні конї через кожних пять мінут… А мої пасажири, що то за бравий народ! Мери і сьвященики, котрі їхали до Нїму щоб побачити ся з префектом або з своїм епископом, добрі фабриканти тафти, котрі повертали ся з Мазета дуже поважно, учнї колегій на вакаціях, мужики у вишиваних блюзах насвіже виголені в ранцї, і там вгорі, на імперіалї всї ви панове стрільцї до шапок. Ви завше бували в добрім настрою, і співали так гарно кожний своєї, вечір, при світлї зір!..

Нинї зовсїм инша історія… Бог його знає, що то за нарід, котрий я вожу, гурма якихсь бузувірів зашлих не знати звідки, котрими я набитий як гробаками, тут і Негри, і Бедуїни, різуни всїлякі, авантуристи всяких країв, ріжні хлїбороби в рваній одежі, котрі запоганюють мене своїми люльками, і все те балакає такими мовами що сам Господь милосердний їх не зрозуміє…

І потім — гляньте з яким призирством до мене відносять ся!

Нїколи не обтирають, нїколи не миють. Навіть шкодують мазила для моїх осей…

Замісць колишнїх великих добрих спокійних коней, в мене тепер запряжено маленьких арабських коней, на которих не наче чорти понападали; вони ґедзкають ся, кусають ся, скачуть під час їзди неначе кози й розбивають мій передок фиркаючи в нього ногами…

Ой! — Ой!.. глядїть. Ось уже знову починаєть ся…

Але й шляхи ж тут!

В сїм місцї ще сяк так, бо тут ще не далеко від уряду, але там, трошки далї то й зовсїм нема нїякої дороги. Їдь собі, як хочеш по горах і по ярах, через лїси карлових пальм і мастикових дерев…

Нї одної постійної стації…

Все залежить від бажання кондуктора, то біля сеї ферми, то біля иньшої. Часом сей шилихвіст зверне на яких півтори милї в бік, щоб заїхати до якогось свого приятеля випити абсінту або „шампоро“… а потім поганяй почтарю коней! щоб нагнати страчений час.

Сонце шкварить, порох дихати не дає; а батіг тільки хльоскає.

Тут зачепили ся там мало не перевернули ся! А батіг знову ще лїпше хльоскає. Тут переїздиш річку в брід, замочив ся, дістав нежить, кости ниють…

Знову батіг! батіг! батіг!

Потім вечір, з мене скрізь капає, хиба се добре в мої лїта з моїми ревматизмами!..

Мене ставляють на спочинок мало не перед світом на дворі каравансарая де зо всїх боків гуляє вітер.

Серед ночи шакали й гіени приходять обнюхувати мої пакунки і мародери, котрі боять ся роси ховають ся в мої теплі передїли…

От се те житє, в котрім я пропадаю, мій бідний пане Тартарене, і я буду так волочити ся доти, поки спалений сонцем, згноєний туманними ночами, я не розвалю ся де небудь, від знесилення, серед поганої дороги, й потім араби будуть варити свій кусскусс підкладаючи в огонь деревяні кавалки мого каркаса…

— Блїдаг! Блїдаг! — викрикнув кондуктор, відчиняючи двері.

 
II.
 
Де читачі познайомлять ся з маленьким проїзжим панком.
 

Неясно, крізь вікна заматовані порохом, Тартарен з Тараскону розглядїв площу перед гарною підпрефектурою, площу підрівняну, обнесену аркадами і обсажену померанчовими деревами. Серед нього маленькі неначе оловяні солдати робили свої вправи в ясно рожевім ранішнїм туманї.

Каварнї здіймали свої віконницї. В однім кутку, цїлий склад всякої ярини… Се дуже приємно, але се ще не пахне левом.

„На південь!.. Далї на південь“! Шептав добрий Тартарен засовуючись у свій куток.

В сей мент, двері відчинили ся. Ввірвав ся подих свіжого повітря, несучи на своїх крилах серед пахощів цвітучих померанчів, якогось маленького панка в сїртуку фіхового кольору, старого сухорлявого, поморщеного, розміреного, з лицем завбільшки з кулак, з краваткою чорного шовку завширшки з пять пальцїв, з шкіряним портфелем, й з парасолем: чистий мало містечковий писар.

Побачивши такий матеріал до війни біля нашого Тараскону, маленький панок, котрий сидїв як раз проти нього, здавав ся страшно здивованим і почав розглядати Тартарена з настирливістю просто женуючою. Тим часом випрягли одні конї і запрягли другі; дилїжанс поїхав… Маленький панок все дивив ся на Тартарена… Нарештї Тарасконець не витерпів й зробивши погірдливу міну та глянувши з свого боку просто в лице панкови спитав: „Се вас дивує“?

„Нї! Се тільки менї заважає" — відповів той дуже спокійно; і справдї, з своїм шатром, револьвером, з своїми двома рушницями у футлярах, з своїм мисливським ножем, — не кажучи вже про його природну корпуленцію, Тартарен з Тараскону займав багато місця…

Відповідь малого панка його раздосадувала: „Ви собі гадаєте, що я може повинен був їхати на левів з вашим парасолем?“ — сказав гордо великий чоловік.

Маленький панок поглянув на свій парасоль, злегка усміхнув ся; і потім запитав зі звичайною своєю флегмою:

„В такім разї, пане, ви?..

— Тартарен з Тараскону, убивець левів!“

Вимовляючи сї слова, безстрашний Тарасконець потряс, неначе гривою, китичкою своєї фези…

В дилїжансї счинив ся рух здивованя.

Трапіст перекрестив ся, кокоти злегка скрикнули з переляку, фотограф з Орлеансвіля приблизне ся до убивця левів, мріючи уже про визначну честь зробити з нього фотографію. Але маленькій панок нїскільки від того не збентежив ся…

„І уже багато ви убили левів, мосьє Тартарен?" — запитав він спокійно.

Тарасконець стрінув се в гарний спосіб:

„Чи багато я убив, пане!.. Я вам побажав би мати стільки волося на голові“.

І всенький дилїжанс розсміяв ся глядючи на три руді Кадет-Русселевські волоски котрі тремтїли на черепі маленького панка.

Фотоґраф з Орлеансвіля вставив і своє слово:

„Страшна ваша професія, пане Тартарене… Мабуть трапляли ся вам часом прикрі моменти… Так то бідняка М. Бомбонель!..

— „А! той убивець пантер…“ — сказав Тартарен досить зневажливо.

„А ви його знаєте?“ спитав маленький панок.

„То! ще!.. Чи я його знаю… Ми з ним разом полювали може більш, як двадцять раз“.

Маленький панок усміхнув ся:

„Ви полювали також і на пантер, пане Тартарен?

— Кілька разів від нїчого робити — відповів розсержений Тарасконець.

І додав, підіймаючи голову з героїчним рухом, котрий запалив серця обох кокоток:

„Се не те, що леви!“

— Взагалї, розсмілив ся фотоґраф з Орлеансвіля — пантера се не більше як здорова кітька…

„Ну та вжеж не інакше“ додав Тартарен, котрий не пропустив нагоди трохи принизити славу Бомбонеля, особливо перед дамами.

Тут як раз дилїжанс спинив ся, кондуктор пішов відчинити двери і звертаючись до маленького панка, сказав йому, з виразом великої пошани: „Ви уже приїхали, пане!“

Маленький панок встав, вийшов, потім зачиняючи двері сказав:

— Дозволите менї, пане Тартарене, дати вам одну пораду?

— Яку, пане?

— Послухайте мене, ви менї здаєте ся бравим чоловіком, і тому я хочу сказати вам як стоїть справа…

Вертайте ся скорійше в Тараскон, пане Тартарене. Ви даремне стратите тут ваш час… В сїй провинції може лишило ся ще скілька пантер; але, fi donc! се занадто маленька дичина для вас.

Що ж до левів, то з ними кінець. В Альжері їх уже більше нема… Мій друг Шасінг забив останнього.

Потім маленький панок попрощав, зачинив двері і пішов собі посміхаючись з своїм портфелем і парасолем.

„Кондуктор!“ — запитав Тартарен надувшись. — „Що се за панок?

— Як! ви його не знаєте! — се ж пан Бонбонель!
 
III.
 
Монастир для левів.
 
В Міліанаху, Тартарен з Тараскону злїз, лишаючи дилїжанса їхати своєю дорогою на південь.

Два днї доброї стряски, дві ночи проведені з розкритима очима, щоб дивити ся крізь двері, чи не зявить ся на полї, біля дороги тїнь страшного лева. Така безсонниця варта була скільки годин спочинку.

Потім, коли уже казати всю правду, то після своєї нещасливої пригоди з Бонбонелем, лояльний Тарасконець зле себе почував в присутности фотоґрафа з Орлеанвіля і двох дївчат третього гусарського полка, не дивлячись нї на свою зброю, нї на свою страшну міну, нї на свою червону фезу.

Він попростував собі широкими вулицями Мілїанаха, повними гарних дерев і фонтанів, але, розшукуючи підходящий для себе готель, сарака не міг нїяк забути слова Бонбонеля!..

Алеж чи правда се? Не вже в Альжирі не лишило ся більше нї одного льва? Для чого ж тодї вся отся поїздка, стільки клопоту і втоми?

Раптом на поворотї одної вулицї, наш герой опинив ся чолом в чоло… перед ким би ви думали? Уявить же собі… Перед роскішним левом, котрий чекав перед дверми якоїсь каварнї сидячи на задніх лапах, з королївською величностю і купаючи свою руду гриву в промінях сонця.

„Що ж се менї казали що їх нема більше тут“ — скрикнув Тарасконець відскакуючи назад… ІІочувш сей окрик, лев нагнув голову і, взявши в зуби деревляну мисочку стоячу перед ним на пішоходї, протянув його приниженно до Тартарена, котрий від здивовання стояв нерухомо…

Якийсь араб проходячи кинув в мисочку монету; Лев помахав хвостом… Тодї Тартарен зрозумів усе. Він побачив те, чого спочатку не дало йому видїти зворушеннє, а власне гурток, котрий оточав бідного слїпого прирученого льва, і двох здоровенних неґрів озброєних дубчаками, котрі водили його по містечку, неначе Савояри свою мавпу.

Не вспіла кров обернути ся і одного разу по жилах Тартарена, як він закричав не своїм голосом:

„Падлюки! ви осмілились зневажити в такий негідний спосіб сього шляхетного звіря!“ І прискочивши до льва, він вирвав з його королївської пащі обридливу миску.

Обидва неґри гадаючи, що мають дїло зі злодїєм, кинули ся на Тарасконця розмахуючи дубчаками…

Счинила ся страшна метушня: неґри били, жінки вищали, дїти реготали ся.

Старий жид швець кричав з глибини своєї крамницї: „От так його, навчіть як рабувати“.

Навіть лев, хоч нїчого не бачив, пробував рикати.

Нарештї Тартарен після безнадїйної бійки покотив ся на землю серед розсипаних мідяків і смітя.

В самий сей мент, якийсь чоловік проштовхав ся через натовп, відогнав негрів одним словом, а жінок і дїтей одним жестом, підняв Тартарена, обтріпав його, обчистив і посадив його сопучого на тумбу.

„Як се ви, князю?“ — зрадїв добродушний Тартарен ростираючи собі боки.

„О! авжеж, мій відважний друже — се я… Як тільки я прочитав вашого листа, зараз поручив Баю її братови, наняв почту, пролетїв тридцять миль за одним духом, і на щастє встиг як раз в час, щоб вирвати вас з рук сих жорстоких дикунів… Але ж, Боже милосердний, що ви такого вчинили, чим викликали таку погану справу?

— Та що ж ви хочете, князю?..

Бачити сього нещасного лева з мискою в зубах, зневаженого, осоромленого, що стоїть тут для посміху всеї сеї голоти мусульманської…

— Але ви помиляєте ся, мій шляхетний друже. Навпаки, сей лев для них предмет поважання і обожання. Се священний звір, котрий належить до великого левиного монастиря фондованого ще за триста лїт перед сим Магометом-Бен-Ауда; якийсь рід Ордена Трапістів страшний і дикий, повний рикань і смороду звірів, де смирнїйших левів виховують і приручають сотнями і потім розсилають їх по всїй північній Африцї з братами прошаками… Милостиня котру вони збірають йде на утриманє монастиря і мече́тї; і ті два неґри показали себе такими ревними тому, що певні, що за кожний гріш милостинї, украдений або загублений через їхнїй недогляд, лев, которого вони водять зараз же їх розірве.

Слухаючи се оповіданнє неправдоподобне і все ж таки правдиве, Тартарен з Тараскону трохи утїшав ся і голосно сопів.

„Про що менї йде у всїм сїм" — сказав він нарештї, „так проте, хоч воно і не подобаєть ся Бонбонелеві, що в Альжері ще єсть леви!..

„Чи єсть леви!“ — сказав князь з ентузіазмом. — „Та завтра ми підем на рівнину Шеліфа і ви побачите!,.

„Що ви, князю! — ви маєте охоту до полюваня, ви також?“

„Та за кого ви мене маєте? — невжеж ви гадали, що я вас самого одного пущу в глиб Африки, між сї дикі народи, котрих нї мови нї звичаїв ви не знаєте… О… нї… нї!.. славний Тартарене, я вас більше не покину… Я також хочу бути скрізь там де і ви будете…

„О! князю, князю!..“ І Тартарен сїяючий притис до свого серця бадьорого Григорія, думаючи з гордістю, що за прикладом Жюля Жерара, Бонбонеля і всїх инших славних убивцїв левів, він також буде мати чужоземного князя товаришем в своїх полюванях.

 
IV.
 
Караван подорожує.
 

На другий день в першій годинї відважний Тартарен і не меньше відважний князь Григорій в супроводї пів дюжини неґрів носильщиків, вийшли з Мілїанака і помандрували до рівнини Шелїфа через чудовий проулок затїнений жасміном, туями, ріжковими деревами, дикими оливками, між двома тинами тубільських садків і тисячами веселих жвавих джерел, котрі весело спадали ся з скелї на скелю…

Чисто Ливанський пейзаж.

Навючений ріжною зброєю так само, як і великий Тартарен, князь Григорій, мав на голові чудове і трохи дивне кепі, все обшите золотими ґальонами, а ґарнїтур вишиваний квітами і обшитий ланцюжками з срібних ниток, котрі надавали Його Високости фальшивий вигляд мексіканського генерала, або начальника станції з берегів Дуная. — Се чортове кепі дуже інтрігувало Тарасконця; і коли він несміливо запитав де яких пояснень, то князь відповів поважно: щоб мандрувати по Африцї необхідно прибрати ся в таку одежу; і поблискуючи вишиваною відлогою свого рукава, він розповідав свойому наївному компаньонови про значну ролю, яку грає кепі в наших відносинах з Арабами, острах, який на них наводить ся військова ознака, така вигідна що цівільна адміністрація зобовязала одягати ся в такі кепі весь свій штат починаючи від шосейного сторожа і кінчаючи зборщиком мита.

В рештї, щоб управляти Альжером — се все ще князь говорить, не треба великої голови, ба, навіть і зовсїм не треба голови. Вистачить одного кепі, одного гарного ґальопованого кепі, котреб сіяло на кінцї доброї палицї, як шапка Ґеслєра.

Розмовляючи собі таким чином і фільозофуючи, караван телепав ся потрошку своєю дорогою.

Бо сї носильщики перескакували з каміня на камінь і перегукували ся мавпячими голосами.

Ящики зі зброєю звенїли.

Рушницї тільки полискували на сонцї.

Тубольцї проходячи мимо, перед маґічним кепі вклоняли ся до землї…

З заду, на валах Мілянаха, араб начальник бюро, котрий похожав собі з своєю дамою в прохолодї, почувши сї незвичайні вигуки, і побачивши зброю вилискуючу між деревами, на хвилинку замислив ся, потім велїв спустити підйомний міст, бити трівогу, і оголосив в містї зараз же стан облоги.

Добрий дебют для каравана!

На жаль, перед вечером справа трохи попсувала ся. — З Неґрів, що несли речи, одного схопило на кольки, бо він зїв аптичного спарадрапу — Другий упав на край дороги упившись камфорним спіртом. — Третїй, той, що нїс дорожнїй альбом, підохочений позолоченими бляшками замка і переконаний, що в ньому заховані скарби Меки, побіг в Сахару, що мав духу… Прийшло ся тільки розвести руками… Караван зупинив ся, і почав нараду в ріденькій тїни старої фіґи.

„Я гадав би“, сказав князь, пробуючи але без успіху, розварити кавалочок пеммікану в удосконаленій кастрюлї з потрійним дном, „я гадав би, що з сего вечера ми відпустимо носильщиків неґрів… Тут недалечко арабський ринок. — Ми трохи затримаємо ся там і закупимо скілька віслюків…

Нї!.. тільки не віслюків!.. жваво перебив великий Таратарен, котрий при споминї про Нуаро зразу весь почервонїв.

І він хитро, додав:

„Як, ви хочете, щоб сї такі маленькі сотворіння таскали всю нашу зброю“?

Князь усміхнув ся.

„Ви помиляєтесь, мій славний друже, — хоча альжерські осли здають ся маленькими і худими, проте вони мають міцні хребти… Боже мій, чого тілько вони не перевозять, от спитайте у Арабів. — Ось як вони виясняють нашу кольоніальну орґанїзацію… На самім вершку, кажуть вони, є мусі губернатор з великим кієм, котрий товче ним на свій штат урядничий, той знов щоб помстити ся товче салдатів; салдат товче переселенцїв, кольонїст товче Арабів, Араб товче неґра, неґр товче жида, а жид нарештї молотить осла; і бідний малий віслючок не маючи кого товкти витягає спину і несе все. — Ви бачете добре, що він може понести і ваші ящики.

— „Се все одно“, відповів Тартарен з Тараскону, „по моєму, коли поглянути тодї з боку на наш караван з віслюками, то се не гарно буде виглядати“… Я хотїв би чогось більше орієнтального. Ну, наприклад, хоч би верблюда…

— „Як хочете“ сказав Височество і вони знову рушили до арабського ринку.

Прийшло ся йти кільканадцять кільометрів до ринку, що був на краю границї Шелїфа… там було тисяч пять — шість обірваних арабів, котрі червіли на сонцї, торгуючи з страшним гармидером серед глечиків з чорними оливами, серед горшків з медом, мішків з корінцями і великих куп сігар, — серед великих багать, на яких пекли ся цїлі барани, з котрих капав лій; тут же стояла і різниця під голим небом, де неґри зовсїм голі з ногами в крови, з червоними руками краяли маленькими ножиками козлят, що висїли на дручках.

В однім кутку, під яткою златаною з тисячи кавалків ріжних кольорів, сидїв з великою книгою і окулярами якийсь мавр-писарь. — Там якийсь гурток з лютими криками, то гра в рулєтку поміщену на мірцї для зерна, і Кабіли, котрі деруть горло над нею… Там топіт ногами, забава і регіт: се якийсь купець жид з своїм мулом, неначе для потїхи тоне в пісках Шелїфа… Потім скорпіони, собаки, круки, і мухи! — мухи!.. На жаль одного тільки верблюда і бракувало. — Нарештї всеж таки найшли вони якогось єдиного, котрого хотїли збути ся якісь Мозабіти. — Се був правдивий верблюд пустинї, верблюд клясичний, облїзлий, сумний, з довгою мордою бедуїна, і з своїм горбом, котрий дякуючи довгим постам спорожнїв і звісив ся мелянхолїйно на бік.

Тартаренови він здав ся таким гарним, що він захотїв посадити на нього зверху цїлий караван…

Завше се орієнтальне божевілє!.. Звір присїв: на нього навючили ящики. Князь сїв на шиї сеї тварини. Тартарен, для більшої величности, аж на самий вершок горба між двома ящиками; і там гордий, пишаючись і витаючи шляхетним жестом цїле ярмаркове збіговисько, він дав знак рушати… Щось незвичайного, чудового! Як би то ті з Тараскону могли його бачити!..

Верблюд випростав ся, витягнув свої великі вузловаті ноги і полетїв… Боже милостивий! через кільканадцять кроків Тартарен почув, що зблїд, і геройська феска знов починає приймати одну за другою всї колишнї позиції з часів їзди на „Зуаві“. Сей бісів верблюд гойдав як фреґат. „Князю-князю“ мурмотїв Тартарен блїдий як стїна, ухопившись за жорстку шерсть горба, „князю, злїзьмо… Я чую… я почуваю… що я готов осоромити Францію“…

Але куди к чорту! верблюд летїв як оглашенний, і нїхто не спинить тепер його: чотири тисячі Арабів бігли ззаду голими ногами розмахуючи руками, регочучи як божевільні, і поблискуючи на сонцї своїми шістьома сотнями тисяч білих зубів…

Великий чоловік Тарасконський повинен був скорити ся.

Він сумно схилив ся на горб. Феза прибирала всї позиції які хотїла… І Францію осоромлено.

 
V.
 
Вечірнї чати в олєандровім гаю.
 

Який не був мальовничий їхнїй новий верховець, проте наші убивцї левів повинні були відмовити ся від їзди на ньому з огляду на фезку.

Вони подорожували далї пішки, як і попереду, і караван спокійно йшов собі на південь малими переходами, Тарасконець в голові, чорногорець в хвостї каравану, а верблюд в серединї навючений зброєю.

Експедиція тягнула ся вже майже місяць. За сей місяць, розшукуючи ненаходимих левів, страшний Тартарен блукав від дуара до дуара (села) по безмірній плоскорівнї Шелїфа, по сїй дикій і смішній французькій Альжерії, де пахощі старого Оріенту змішують ся з крепким смородом абсінту і казарми, де переплутані Авраам і Зузу, як щось феєричне і наївно жартовливе, неначе сторінка „Старого Завіту“ росказана сержантом Раме́ або брігадиром Піту… дивовижне видовисько для очей, що вміють бачити… Дикий і гнилий нарід, котрий ми цівілїзуємо даючи йому наші пороки… Жорстока влада і її контроля через фантастичних баш-аґа, які закутавшись поважно в свої великі ленти гонорового Леґіону, велять бити по пятам свій нарід тільки за одне „нї“ або за одне „так“. — Каді без всякої свідомости справедливости в своїх великих окулярах, лицеміри Корана і Закона, які тільки мріють про пятнадцяте число місяця серпня і про вивисшеня, продають свої присуди, як Ісав право первородства за миску сочевицї або кусскусу в цукрі. Каїди (голови племен) роспустнї і пяницї, колишнї льокаї якогось генерала Юсуфа, гуляють собі з прачками магонезькими, і запивають шампаном баранячу печеню в той самий час, коли перед самими їхнїми наметами, всеньке їхнє племя пухне з голоду, і гризеть ся з хортами за обгризки від каїдського стола.

І потім все навкруги якесь облїзле: не орані степи стоять облогом, вигоріла трава, корчі без листя, макізи, кактуси, сїчовиця дика — от така се житниця Франції!.. Житниця без зерна, оттаке то! і богата вона тільки на шакали і на блощицї. Покинуті села, перелякані племена, що блукають не знаючи де, тїкаючи від голоду і лишаючи трупи вздовж шляху. — Де не де французьке сельце, з обдертими хатами, з необробленими полями, з лютою саранчою, яка зїдає все навіть заслони на вікнах, а хлїбороби сидять по каварнях напиваючись абсінтом і діскутуючи над проєктами реформ і констітуції.

От що міг бачити Тартарен як би дав собі такого труду. Але захоплений цїлковито мріями про левів чоловік з Тараскону йшов просто вперед, не оглядаючись нї на право нї на лїво, уперто фіксуючи свій погляд на вимріяних звірях які нїде не зявляли ся.

Позаяк шатро не роскривало ся, кавалки пемікану не розварювали ся, то караван повинен був спиняти ся і рано і ввечері в якій небудь громадї. Скрізь, завдяки кепі князя Григорія наших стрільцїв приймали дуже радо. Їм давали пристановисько у ага, в якихсь дивних паляцах, в великих білих будинках без вікон, де можна було найти дивну мішанину турецьких калянів і комодів з червоного дерева, Смирненських килимів, і лямп з регуляторами, до того кедрові скринї повні турецьких секінів, годинники, оздоблені в стилю Люї-Филипа… Скрізь справляли Тартаренови гучні фестини, зо всїлякими фантазіями… В його честь цїла громада робила якісь вправи, виблискувала на сонцї своїми бурнусами і стріляла. Потім, коли порох уже було вистріляно, добрий аґа приходив і подавав свій рахунок… Се те — що зветь ся арабською гостинністю.

І все нї однїсїнького лева.

Як раз стільки само, як і на Новім Мостї.

Тим часом Тарасконець не тратив надїї. Поглубляючись відважно на південь він цїлими днями кінцем свого карабіну оббивав корчі, або карлові пальми і шмигав по кущах роблячи „фррт, фррт“. Потім що вечора, перед тим як лягати спати, він дві або три години стояв на чатах, вичікуючи лева… Але загублена праця! Лев не показував ся. Все ж таки одного разу перед вечером, коло шестої години, коли караван продирав ся кріз фіолєтовий сїчовичний лїс, товсті перепелицї, тяжкі від спеки борсали ся там і сям в траві, так ото тодї Тартаренови з Тараскону здало ся, нїби він почув, але десь далеко, так неясно, нїби воно було заглушене і розірвано брізом — се чудове риканє лева, яке він слухав стільки раз там в Тарасконї, поза бараком Мітена.

Спочатку герой подумав, що то йому примарилось… Але може через яку хвилину, знову далеко, але трохи яснїйше, рикання знову почули ся і сим разом, переляканий горб верблюда затремтїв так, що на йому відозвали ся ріжнї консерви і ящики з набоями, а зо всїх кутків круговида почуло ся перелякане завиваннє сїльських собак.

Тут уже для сумнївів не стало місця…

Се був лев… жвавійше, жвавійше на чати. Щоб не стратити і одної хвилини.

Се трапило ся як раз недалеко якогось старого марабута (могила святого) з білою банею і з великими жовтими капцями покійного, покладеними в нїші над дверима, цїла купа дивних дарів, поли бурнусів, золотих ниток, і руде волоссє, все се висїло вздовж стїни… Тартарен з Тараскону лишив тут свого князя і свого верблюда і пішов шукати місця для чатів. Князь Григорій хотїв за ним йти, але Тарасконець відмовив ся, він хотїв стрінути ся з левом сам оден. Все ж таки він посовітував єго Височеству не віддаляти ся і, на всякий випадок він доручив йому свій портфейль, грубий портфейль, набитий цїнними паперами і банковими білєтами, бо він бояв ся, щоб часом лев не порвав його лапами. Зробивши се, герой пішов на своє місце.

За сто кроків перед марабутом, маленький олєандровий гайок мрів в лехкім серпанку вечірнього смеркання, над берегом якогось майже висохлого потока. Тут Тартарен примостив ся, ставши одним колїном на землю, зовсїм по припису, карабин взявши в руки і свій великий ніж мисливський засадивши гордо перед собою в прибережний пісок.

Ніч наступала. Рожевий відтїнок природи переходив в фіолетовий, потім в темно-блакитний… Внизу, між ріпяками річки маленький струмок ясної води виблискував, нїби ручне зеркальце. Се був водопій диких звірів.

На схилї другого берегу, виднїла ся неясно стежка біла, яку протовкли по сїчовицї грубі звірячі лапи. Той таємничий схил наганяв доброго страху. Додайте до сього якесь неясне кишінє африканських ночей, шелест гиляк, притишені кроки бродячих звірів, хрипле завиваннє шакалів, і десь в горі в небесах, на сто, а може й двісти метрів високости, великі зграї журавлїв, котрі пролїтають крачучи так, нїби дїти, яким ріжуть горло, і ви признаєте, що було чого в тих обставинах бути схвильованим.

З Тартареном так і стало ся.

І навіть дуже стало ся. Зуби у нього стукали. Сарака!

І навіть люфи його нарізного карабіну, обперті на ручку застромленого в землю мисливського ножа, стукали як пара кастанєт… Але чого ж ви хочете! Часом трапляють ся вечорі, коли люди не мають доброго настрою, а потім, яка би то й честь була, як би герой нїколи не мав страху…

Так те! Так і Тартарен бояв ся, і при тім завше, весь час.

Так чи сяк, але він тримав ся добре одну годину, дві години, але навіть і героїзм має свої межі…

В висохлім жолобі річки перед собою Тартарен раптом почув скрип кроків по ріпяках, котрі перекочували ся. Сей раз переляк підіймав вже його з землї. Він вистрілив обидва рази в темряву ночи на щастє і що духу вистало побіг до марабута, лишивши свого ножа застромленого в пісок нїби хрест на спомин найстрашнїйшої панїки, котра колись обхопила душу побідника гідр.

— „До мене, князю… Лев!..

Тишина.

— „Князю, князю чи ви тут?“

Але князя не було тут.

Добрий верблюд самісенький в сяйві місяця кидав на білу стїну марабута чудну́ тїнь свого горба… Князь Григорій утїк, забравши з собою портфейль і з ним банкові білєти… Уже цїлий місяць Його Високість чекав такої оказії.
 
VI.
 
Нарештї!..
 

На другий день після сеї траґічної і богатої пригодами ночи, коли наш герой прокинув ся раннїм ранком і переконав ся, що сей князь справдї втїк, зник без вороття; коли він почув себе самітним біля сеї білої могили, зрадженим, обкраденим і покинутим серед дикої Альжериї, з верблюдом, у котрого порожнїй горб, і з скількома монетами в кишенї, єдиним і всеньким засобом життя, тодї перший раз в життю на Тарасконця напав сумнїв. Він не вірив в Черногорію, перестав вірить в дружбу, не вірив в славу і, навіть, у левів; і великий чоловік почав гірко ридати. І ось, коли він там сидїв так замислившись на порозї марабута, тримаючи голову обидвома руками, а карабін колїнами під сумним поглядом верблюда, раптом корчі проти нього розсунули ся і остовпілий Тартарен побачив на десять кроків перед собою величезного лева, котрий просто йшов до нього, високо піднявши голову і так страшно зарикав, що затрусили ся стїни марабута зо всею мішурою, що висїла на нїм і навіть з капцями святого в нїші.

Оден тільки Тарасконець не затрусив ся… „Нарештї!“, скрикнув він, приставляючи рушницю до плеча. Бах, бах, пафт, пафт! І кінець. Лев отримав в голову дві розривні кулї.

Цїлу минуту на роспаленім тлї африканського неба стояв страшний фейерверк з розірваного мозку, кровяної пари і розметаної рудої шерсти. Потім все се осїло ся і Тартарен побачив… двох здоровенних неґрів, дуже розлючених, котрі бігли просто на нього з піднятими кіями. Два неґра з Міліанаху!

О, горе! Се був приручений лев, бідний слїпець з манастиря Магомеда, якого повалили тарасконські кулї.

На Магомета, Тартарен і тепер щасливо вискочив. Скажені від фанатичної лютости, два неґри поводатори напевне посїкли б його на мотлох, як би Бог християнський не послав йому на поміч ангела хранителя, польового сторожа Орлеанвільської громади, котрий йшов собі маленькою стежкою з своєю саблею в руках.

Вигляд мунїціпального кепі зразу ж заспокоїв гнїв неґрів. Тихо, але величаво, чоловік з урядовою бляхою списав протокол, велїв скласти на верблюда те, що лишило ся від лева, велїв йти за собою і оскарженому і позивальникам, і попростував до Орлеанвіля, де все склав в громадській канцелярії.

Се була довга і страшна тяганина. По за Альжерією диких племен, котрі він обїхав, Тартарен з Тараскону мусїв познайомити ся тодї з другою Альжерією не меньш смішною і страшною, Альжерією містечковою, з її судами і адвокатами.

Він пізнав там двуличний суд, котрий наберає своїх переконань в заднїх кімнатах каварень, пізнав циганерію судейських людей, спинки крісел яких просмердїли ся горілкою, білі краватки поплямлені підробленим шампаном, він пізнав усїх тих писарчуків, адвокатів, справоздавцїв, всю ту сарану гербового паперу, голодну і пожерливу, що обїдає нещасного хлїбороба нїби кукурузяне поле листочок за листочком (правдива сарана)… до самісеньких халяв і пускає його, здерши останню сорочку.

В сїй справі передо всїм дїло йшло об тім, чи забито лева на території цівільній чи військовій. В першім випадку справу повинен розглядати трібунал комерційний, в другім, Тартарен підлягав військовій радї, і при сїм слові: „військова рада“, вражливий Тарасконець уже бачив себе розстріляним під валами, або гниючий на днї ями.

Найгірше було те, що межі обох теріторій дуже непевні в Альжерії… Нарештї, через цїлий місяць тяганини, інтриґ, стоянь на сонцї в дворах арабських канцелярій, було дізнано, що, хоча з одного боку лева було забито на теріторії військовій, та проте з другого боку, Тартарен в той мент як стріляв, стояв на теріторії цівільній. Таким чином, справа розбірала ся по цівільному. Нашего героя присужено заплатити дві тисячі пятьсот франків винагороди без судових коштів.

Звідкиля ж все се заплатити? Кільканадцять піастрів, що втекли від рабівничих рук князя давно вже розійшли ся на ріжні гербові папери і на горілку судцям. Нещастний убивець левів мусїв продати свої ящики зі зброєю оден за другим, карабін за карабіном. Він продав кінжал, кріш малайський, кастет… Якийсь крамар купив консерви до їди. — Аптекар купив те що лишило ся від спарадрапу. Великі чоботи пішли тудиж, за ними і удосконалене шатро перейшло до якогось торговця старими речами, котрий вихваляв його перед покупцями, нїби кохінхінську рідкість…

По уплатї всього присудженого, у Тартарена лишила ся тільки шкура лева і верблюд. — Шкуру він старанно запакував і відослав в Тараскон, на адресу бравого коменданта Бравіди. — (Ми потім зобачимо, що стало ся з сею казковою шкурою). — Щож до верблюда, він кмітував собі як би лїпше скористати ся ним, щоб переїхати Альжир, звичайно не верхом на нїм, але тільки продавши його щоб заплатити за білет в ділїжансї. Се ще найлїпший спосіб подорожувати на верблюдї. — На жаль сю скотину трудно було де небудь примістити і нїхто не дав за неї навіть і грошика.

Тартарен тим часом хотїв за всяку цїну, як найскорійше вернутись до Альжиру.

Йому хотїло ся знову побачити синю корсетку Баї, її хатинку, її фонтани, спочити трохи коло білих трилистників її маленького мінарета, чекаючи грошей з Франції.

І так наш герой не вагав ся. Обірваний, але нї кришки не зломаний, він рушив в дорогу пішки, без грошей проходячи що дня потрошку.

І в сїй сітуації верблюд не лишав його. Ся дивна худобина виявляла до свого хазяїна якусь невиясниму нїжність, і, бачу чи що він виходить з Орлеанвілю, рушила й собі йдучи за ним побожно, розміряючи свої кроки з його і не відступаючи навіть на оден ступінь.

В першу хвилину Тартаренови се здало ся дуже зворушуючим; ся вірність — се посвяченнє на всякі негоди дійшли до самого серця, тим більше, що сей звір був дуже вигідний і не годовав ся майже нїчим. Тим часом через скілька днїв Тарасконцеві наскучило без перерви мати у себе за плечима мелянхолїйного товариша, котрий нагадував йому всї його негоди. Потім до того примішала ся досада, він сердив ся на нього за його сумний вигляд, за його горб, за його ходу́ загнузданого гуся.

Сказати просто він нарештї зненавидїв його і захотїв як небудь його позбути ся; але скотина тримала ся міцно… Тартарен пробував як небудь його загубити, але верблюд його знову скоро віднаходив; він пробував бігти, але верблюд біг ще скорійше… Він його прогоняв, кричав на нього, кидав каміннєм. Верблюд трохи припиняв ся, сумно дивив ся на нього, і потім через яку небудь хвилину, знову рушав, і завше наганяв його.

Тартарен мусїв нарештї піддати ся.

Всеж таки, коли після вісьмох довгих днїв ходу, Тарасконець запорошений і змучений, побачив далеко серед зелени блискучі білі тераси Альжеру, коли він опинив ся перед мійськими ворітьми, на шумній алєї Мустафа, серед Зуавів, біскрів, Магонезок, котрі метушили ся кругом нього і розглядали, як він маршував з своїм верблюдом, тодї терпець йому урвав ся; „Нї! нї!“ сказав він, „се не можливо… я не можу вступати в Альжер з подібним звірем!“ і використавши момент коли скупчило ся багато возів він зробив гака в поля і скочив у рів!

Через хвилину він побачив у себе над головою на шосе верблюда, який дибав величезними кроками витягнувши трівожно шию.

Тодї, неначе скинувши з себе великий тягар, наш герой вийшов із своєї схованки і вступив в місто бічною доріжкою, котра йшла по під мурами маленької загороди.

 
VII.
 
Катастрофа за катастрофою.
 

Підійшовши до своєї мавританської хати, Тартарен зупинив ся дуже здивований. День уже кінчав ся, улиця була пуста. Через низькі гостролукі двері, котрі негритянка забула зачинити, було чути реготи, дзвін шклянок, бахканє корків від шампана, і по над усїм сим веселим гамом виступав жіночий голос який співав весело і ясно:

Aimes-tu, Marco la Belle,
La danse aux salons en fleurs…

„Великий Боже!“ Скрикнув Тарасконець зблїдши і вскочив в подвірє.

Сарака Тартарен! Що його там ждало… Під луками малого замкненого подвіря, серед пляшок, тісточок, роскиданих подушок, люльок, бубнів, гітар, ла Бая, без своєї синьої безрукавки без корсетки, тільки в одній газовій сорочцї вишиваній сріблом і в величезних штанах блїдо рожевого кольору, і співала Marco la Belle, одягнувши на бакір офіцерський маринарський кашкет…

На соломяній матї, підобгавши під себе ноги, пересичений пестощами і конфітурами, Барбасу, клятий капітан Барбасу, тріскав зо сміху слухаючи її.

Зявище Тартарена, змізернїлого, схудлого, запорошеного, з палаючими очима, з тремтячою фезою, раптом перебило сю милу турецько-марсельську оргію. Бая злехка вискнула як злякана лєвретка, і втїкла в хату. Барбасу, нї скільки не стрівожив ся і сміючись закричав: „Ого, пане Тартарене, щож ви на се скажете? Тепер ви самі бачите, що вона чудово уміє по французькому!“

Тартарен з Тараскону рушив вперед лютий до краю:

„Капітане!

— Digo-li qué vengue, maun bon!“ закричала Мореска, схиливши ся з галерії з канальською посьмішкою. Бідняжка упав спіткнувшись об бубон.

Його Мореска уміла навіть балакати Марсельським жаргоном!

Я ж вам казав: „не вірте Альжеркам — додав сентенційно капітан Барбасу. — Се все одно що ваш чорногорський князь“.

Тартарен підняв голову.

„Ви знаєте де тепер князь?

„А як же, він недалечко. Він мешкатиме пять лїт в гарній тюрмі Мустафа. Чудак, дав зловити свою руку в чужій кишенї. Нарештї, се не перший раз на нього падає тїнь.

Його Високість сидїв уже три роки в центральнім будинку якоїсь частини… здаєть ся… здаєть ся чи не в Тарасконї. „В Тарасконї!..“ Скрикнув Тартарен зараз же просїявши. „Так от чому він знав тільки одну частину міста…

— Авжеж без сумнїву Тараскон бачив він з центральної тюрми…

Ах, бідний мій пане Тартарене, треба добре роскривати очи в сїй діявольській країнї, бо без того вас можуть спіткати речи не дуже приємні. Також наприклад ваша історія з моеціном…

— Яка історія? який моецін?

— От туди к чорту!.. Та же ж той моецін що мешкає просто вас, і залицяв ся до Баї…

Акбар росповідав цїлу ту справу на другий день, і цїлий Альжер щей теперечки смієть ся… Тай митець же сей моецін, котрий зі своєї вежі, співаючи свої піснї, під вашим носом залицяв ся до дївчини, і призначав їй рандеву прикликаючи імя Алаха…

— Але ж не вже в сїй країнї усї падлюки?.. промурчав нещасний Тарасконець. Барбасу зробив фільософський жест.

„Мій коханий, ви знаєте, се країна нова… В сїм вся справа! як би ви повірили менї, ви б тодї дуже хутко вернули ся до Тараскону.

— Вернути ся… се легко сказати…

— А гроші?.. Ви не знаєте, як мене обдерли там в пустинї?

— То пусте!“ сказав капітан сміючись… „Зуав відпливає завтра, і коли ви хочете, я заберу вас і одвезу на батьківщину. Згожуєте ся, товаришу?.. Ну в такім разї добре. І вам лишаєть ся тільки одно: тут лишило ся скільки пляшок шампана, і половина крустади…

Присажуйте ся сюди, і ударте об землю лихом…

Після хвилини вагань, котрих вимагала його повага, Тарасконець відважко згодив ся.

Він сїв, і потім почали пити; Бая, повернула ся на дзвін скла, доспівала кінець Marco la Belle, і гулянка затягнула ся далеко за північ.

Щось уже в третїй годинї ранку, з лехкою головою і з тяжкими ногами, добрий Тартарен провожав свого друга капітана; коли вони проходили коло мечетї, то спомини про моеціна і його глузуваннє примусили його розсміяти ся, і раптом до голови йому прийшла гадка доброї пімсти.

Двері були відчинені. Він увійшов, пройшов по довгим коритарам завішаним соломяними матами, пішов до гори, далї ще далї, і нарештї опинив ся в маленькій турецькій капличцї, в котрій лїхтарня з кованого залїза гойдала ся під стелею, вишиваючи на білих стїнах дивні тїневі взори.

Моецін сидїв там на канапі, в своїм великім тюрбанї, в білім бурнусї, з своєю люлькою мостаґанемською, перед великою склянкою холодного абсінту, до котрого він побожно прикладав ся, чекаючи години призиву вірних до молитви… Побачивши Тартарена він з ляку упустив свою люльку.

„А нї слова, святий отче!“ сказав Тарасконець, котрий мав свою гадку… „Хутчій, давай свій турбан і бурнус!..“

Турецький кюре́, всенький тремтячи, дав свій тюрбан, бурнус, і все що від нього хотїли. Тартарен закутав ся і пішов поважно на терасу мінарету.

Море блищало в далечинї. Білі дахи виблискували на місячнім світлї. Морський вітерець доносив спізнені звуки скількох гитар… Тарасконський моецін замислив ся на хвилинку і потім простягнувши руки, він почав співати псальми дуже високим голосом:

„La Allah il Allah… Магомет старий блазень… Схід, Коран, баш-аги, льви, морески, се все ж варт ослячої морди!.. Нема більше турків… Лишили ся тільки фальшиві грачі...... Vive Tarascon!..“.

І в той час, коли славний Тартарен своїм дивним жарґоном, сумішкою арабського і провансальського викликав веселі тарасконські прокльони на всї чотири кути краєвида, на море, на місто, на поля і на гори, тодї ясний і поважний голос решти моецінів відповідав йому, розлягаючись від мінарета до мінарета, і навіть самі крайнї мешканцї верхнього міста побожно били себе кулаками в груди.

 
VIII.
 
Тараскон! Тараскон!
 

Полудень. Зуав парує, готовий до відїзду.

Там на бальконї каварнї „Валентин“, панове офіцери нудячись своїм скучним житєм, і йдуть з полковником на чол] і стоячи по степеням ранґу, дивлять ся на щасливого маленького пароплавчика, що відїздить до Франції.

Се є велика розривка для війскової старшини… Внизу, блискуча пристань. Цїлий вінок старих турецьких гармат, навалених на землю вздовж пристани, сяяв на сонцї. Пасажири штовхали ся. Біскрійцї і Маґонези переносили речи в човни.

Оден тільки Тартарен з Тараскону не мав тепер з собою речей. Він спускав ся тепер Морською вуличкою, через маленький ринок, повний бананів і кавунів, з своїм другом Барбасу.

Бідний Тарасконець лишив на Мавританськім березї свої паки зі зброєю і свої ілюзії, і тепер був готовий плисти до Тараскону, заклавши руки в кишенї… Ледве він скочив в капітанський човен, як якесь створіннє засапане, збігає зверху з пляцу, і підскакуючи побігло до ньго. Се верблюд, вірний верблюд, котрий цїлих двадцять чотири години уже розшукує свого пана по Альжері.

Тартарен, побачивши його, змінив ся на лицї і вдавав, що не пізнав його; але верблюд роспалив ся.

Він бігає вздовж пристанї. Він кличе свого друга, він нїжно дивить ся на нього: „Забери мене“, здаєть ся говорять його сумні очи, „забери мене в човен, далеко, як найдальше від сеї Арабії намальованої на картонї, від сього смішного оріенту, повного льокомотивів і дилїжансів, де — дромадера уже здеклясовано — і я не знаю вже чим менї тепер стати: Ти останнїй Турок, я останнїй верблюд… Не розлучаймо ся більше, мій Тартарене…

„То ваш верблюд?“ спитав капитан.

„Нї“ відповів Тартарен тремтючи, від одної гадки увійти в Тараскон з таким смішним ескортом; і зрікаючись безсоромно товариша своїх негод, він відштовхнув ногою альжерський ґрунт, і дав човну знак відїзду… Верблюд нюхав воду, витягував шию, тріщав своїми суставами і, скочивши стрімголов навздогін човна він поплив просто до Зуава упірнувши геть у воду і тільки його круглий горб, плавав немов тиква, а його довга шия висовувала ся з води, як ніс тріреми.

Човен і верблюд підплили разом до борта пакетбота. „Менї жаль сього дромадера!“ сказав капітан Барбасу цїлком схвильований, „я маю охоту взяти його до себе на борт… Приїхавши до Марселю я подарую його в зоольоґічний сад“.

Нарештї, верблюда, обтяжілого від морської води, витаскали шнурами і бльоками на борт з великими труднаціями, і Зуав рушив в дорогу.

Переїзд трівав два днї, Тартарен весь час пробув у своїй каютї, не тому, що море було люте, і не тому, що фезка почувала себе зле, а тому що сей чортів верблюд, як тільки його пан зявляв ся на помостї, робив кругом нього дуже смішні прояви нїжности… Ви нїколи не бачили верблюда, котрий би більше афішував кого небудь як себе!…

Тим часом Тартарен, висовуючи часом свій ніс у віконце каюти, помічав, як з години на годину синє альжерське небо трохи блїднїло; і нарештї потім одного ранку, в срібнім туманї, він почув з радістю, як дзвонять всї дзвони Марселя. Уже приїхали…

Зуав спускає якор.

Наш чоловічина, не маючи багажа, зійшов потихеньку, нїкому нїчого не кажучи, хутко перебрів Марсель, завше боячись переслїдувань верблюда, і заспокоїв ся лишень тодї, коли пристроїв ся у вагонї третьої кляси, доброго повільного поїзду, що йшов до Тараскону…

Безпека непевна! Ледве відїхали зо дві милї від Марселю, коли тут усї голови потянули ся до вікон. Кругом крик, усї дивують ся. Тартарен і собі, дивить ся, і… що ж він бачить?… Верблюда, пане, неодчепного верблюда, котрий біг що сили по рельсам, за поїздом, і не відстаючи від нього нї на крок. Тартарен розстроєнний, заховав ся в куток, закриваючи очи.

По сїй безславній експедіції, він рахував вернути ся до дому інкоґнїто. Але присутність сього четвероногого чудовиська робила се неможливим. І Боже милосердний, який поворот йому готуєть ся! Нї гроша, нї левів, нїчого… Єдиний верблюд!…

„Тараскон!… Тараскон!…“

Треба було злїзати.

О чудо! Ледве фезка героя зявила ся в дверах, зчинив ся великий крик: „Vive Tartarin“! так що затряслись шкляні склепіння стації. „Най живе Тартарен! най живе убивець левів!“ і тут же розлягли ся звуки труб, і хору орфеонів…

Тартарен хтїв би лїпше умерти; він гадав, що се містіфікація. Але нї! Цїлий Тараскон був тут, шапки полетїли в гору, і кругом вирази сімпатії. Ось бравий комендант Бравіда, збройник Костекадьд, презідент, аптикар, і все славне товариство стрільцїв по кашкетах, котрі всї товпились кругом свого голови і понесли його з тріумфом вздовж сходів…

Дивний ефект марева! Шкура слїпого лева, послана до Бравіди, була причиною всьго сього галасу. Завдяки сїй скромній шкурі, виставленій в клюбі, Тарасконцї підняли до гори голову, а за ними і весь південь. „Семафор“ заговорив. Потім видумали якусь драму. Се не був уже оден лев, котрого забив Тартарен, тільки десять левів, двадцять левів, цїлий мармелад з левів! Таким чином, Тартарен, висажуючи ся з корабля, був уже зілюстрований, сам того не знаючи, і ентузіастична телєґрамма випередила його до рідного міста на дві години.

Але найбільший ентузіазм народний викликало зявище фантастичного звіря, покритого порохом і потом, котрий слїдкував за героєм, шкутильгаючи по стаціоних сходах. Тарасконови в один момент здало ся що то повернув ся їхнїй Тараск[1].

Тартарен заспокоював своїх компатріотів:

„То мій верблюд“ казав він. І уже під впливом тарасконського сонця, сього гарного сонця, котре примушує простодушно брехати, він додав, ласково гладячи рукою по горбу драмадера: „Се благородний звір!… Він бачив, як я убивав всїх моїх левів“.

Потім, він взяв фамілярно по під руку коменданта, котрий почервонїв від щастя; і в супроводї свого верблюда, окружений стрільцями до кашкетів, серед апльодісментів усього народа попростував помаленьку до дому під баобабом, і йдучи почав оповіданє про свої великі полювання:

„Уявіть собі, казав він, одного вечора, в самім серцї Сахари“…



——————
  1. Тараск — то якийсь мітичний звір в гербі Тараскону.