Дика панї і иньші оповіданя/Дика панї
| ◀ Кілька слів про автора | Дика панї і иньші оповіданя пер.: В. Щурат Дика панї |
Любка ▶ |
|
|
Не бувши пятнайцять лїт у свого приятеля Серваля, я вибрав ся вкінци до його замку в лїсї, що після нїмецько-французької війни сьвіжо двигнув ся з руїн. Зараз підчас першого нашого проходу, впало менї в вочи пожарище хатини, де вступав я раз напити ся води. Я в тій хвили пригадав собі, що тут, як розказував мій приятель, жила родина, знана з неправних ловів на чужу зьвірину. Припадково, чи може й умисно цїлу тоту родину такі прозвали дикою. Батька вбили підчас ловів жандарми; син мав тодї ставати до бранки.
— Щож з тими людьми стало ся? спитав я в Серваля.
Він розповів менї таке:
Скоро вибухла війна, молодий Дикий дав ся звербувати; та люде не дуже жаловали його матери; вона, мовляли, мала гроші. Сама одна остала ся в тій відлюдній хатинї, та її не страшно було; вона була того-ж покрою, що батько й син, — понура і непривітна; нїколи не всьміхнула ся нїколи й нї з ким не приставала.Дика панї жила собі по давному й дальше в своїй хатинї, яку небавом припорошило снїгом; раз на тиждень вона заходила в село за покупками. Коли зачує, бувало, про вовків, вона вже й з хати без рушницї не вийде. І варта-ж було побачити, як та непривітна старуха з поржавілою рушницею сина, закиненою на плече, тюпала нераз в село!
Одної днини прийшло до села вороже військо. Треба було жовнїрів якось розмістити. Стара, котру всї вважали за богачку, дістала на постій чотирьох.
І як вже ті чотири вояки дикій панї в господарцї не помагали! Що хто міг, робив її. Вони і пекарню харили і вікна мили і дрова рубали і білє прали і бараболю копали, словом, вони робили все, як на добрих матерних синів і пристало.
Одначе старій не сходив нїколи з гадки її чорнобровий син з густо-засїяним вусом. Не було днини, щоб вона не питала в своїх жовнїрів:
— Не знати, де то стоїть тепер двайцять третий полк французький? — Вони-ж відповідали все: І ми не знаємо.
Розуміючи її материньску журбу, вони старали ся все потїшати її.
Одного дня вона лишила ся в хатї сама. Та як же вона здивувала ся, побачивши перед хатою листоноса. Він подав її справдї лист з чужою печаткою. Вона читала:
Сумну звістку подаю вам в сїм листї. Ваш син, Віктор, не живе; вбила його вчера арматна куля, розірвавши на дві части тїло. Я стояв коло нього, бо ми служили в одній компанії, та ще й сам він того самого дня просив мене, щоб вас повідомити, колиб йому що стало ся.
Я виймив з його кишенї годинник, котрий вам віддам по війнї.
Здоровлю вас сердечно
Е. Ріво,
жовнїр 23. піхот. полку, 2 комп. 3 бат.
Лист був писаний перед трьома тижнями.
Вона не плакала, лише стояла як вкопана; з її грудий ледве добував ся віддих. Вона думала: — Що-ж, Віктор не живе! — Однак згодом вочи її підплили такі слїзми, а серце здавило щось сильно. Пішла думка за думкою, одна страшна, а друга ще страшнїйша. — Вона вже не пригорне до серця своєї дитини, свойого сина! Жандарми застрілили її мужа, а тепер вороги убили її сина!… на двоє роздерли його!… — Здавало ся їй, що вона бачить тепер тоту найстрашнїйшу хвилю, як паде на землю його голова, як замикають ся його гарні, чорні вочи.
Що вони зробили з його тїлом? Чому не принесли її бодай так сина, як принесли мужа — з кулею в грудях?
Але тут же вона почула гомін. Чотири вояки вертали з села. Вона мерщій сховала лист до кишенї, повтирала слези і вийшла проти них спокійна, як звичайно.
Вояки були веселі, бо їм вдало ся зловити крілика. Вони дали його старій зварити.
Старуха в мить взяла ся до роботи, щоб приладити вечерю; але коли хотїла вбити того крілика, її опанував жах, дарма що се її не вперше приходило ся робити. Один вояк виручив її, вбивши крілика одним ударом.
Вона почала здіймати шкіру; та побачивши червоне мясо, почувши тепло крови на своїй руцї, вона почула дрож на цїлім тїлї й побачила в души скровавленого трупа свойого сина, котрого арматна куля роздерла на дві половинї.
Вона сїла з жовнїрами при столї, але нї дрібки не могла взяти до губи. Вони їли самі, не турбуючись нею. Вона-ж мовчки дивила ся на них і думала, укладаючи з байдужим виразом лиця помалу страшний плян.
Нараз вона озвала ся: — Се вже чотири недїлї, як ви в мене живете, а я й доси не знаю, хто ви!
З трудом зрозумівши її, вони сказали, як пишуть ся. Але сього було її за мало; вона попросила написати їй докладно всї імена на папери разом з адресами їх родин; відтак заложила на нїс окуляри, подивила ся на букви і зложивши старанно папір, сховала до кишенї так само, як перед тим лист зі звісткою про смерть сина.
Коли вояки попоїли, вона сказала: — Нехай вам хоч нинї вистелю гарно.
Сказавши се, почала зносити сїно.
Вояки дивували ся зразу, та вона пояснила їм, що робить се для того, щоб їм теплїйше спало ся на вишцї. Вони й самі стали її помагати. Назносили сїна трохи не під саму стріху, так що з вишки зробив ся покій, котрого стїни були з запашних, теплих вязанок; — спаня чудове!При вечері замітив один вояк, що вона знов не їсть нїчого; але дика панї витолкувала се тим, що її нинї щось дрож проймає. Потім вона натопила сильно в грубі і вояки, як звичайно, полїзли на горище спати.
Скоро зачинили за собою двері, вона відставила драбину і не спускаючись, почала вносити знов вязки сїна, поки не заповнила ними цїлої пекарнї. Ходила по снїгу босо, щоб її не почули. Від часу до часу вона прислухувала ся важкому й нерівномірному віддихови сплячих.
Приготовивши все як слїд, вона вкинула до груби одну вязку сїна, витягла її зараз-же назад і розкинула по хатї; сама вийшла на двір і ждала, що з того буде.
Кілька хвилин і в серединї засяло буйною поломіню. Далї все перемінило ся в одну купу вогню; поломінь бухала вікнами і кровавою барвою закрашувала снїг.
На вишцї вчинив ся крик, дали ся чути за серце хапаючі зойки; але тут же филя вогню, обхопила вже й стріху і цїлу кришу і скрізь гробова тишина — лише ломіт і трескіт вогню, а більше нїчого. Впали бальки разом з кришею, розсипала ся й хата.
Далеко десь озвали ся дзвони.
Перед пожарищем стояла дика панї, з рушницею свого сина в руках, готова застрілити кождого, хто би важив ся втїкати з того палаючого моря.
Скоро побачила, що всьому вже конець, вона вкинула рушницю в вогонь, де тота й вистрілила.Збігли ся вкінци люди — селяни і жовнїри. Дика панї сидїла на порохнавім пни, спокійна.
Один офіцир, що найлїпше знав по французьки, спитав:
— Де ваші жовнїри?
Вона худощавою рукою показала на вогонь і твердим голосом сказала:
— Он там!
Її обступили довкола.
— З відки взяв ся вогонь? — спитав офіцир.
— Я підпалила.
Зразу не дали її віри, думали — божевільна. Але вона тут же розповіла все докладнїсїнько, все від листу до станнього крику жовнїрів, не поминаючи нїчого. Скінчивши, виймила з кишенї дві картки, заложила на нїс окуляри і, нїби то читаючи, говорила:
— Се за смерть мого сина! А се імена тих, — тут вона показала на вогонь, — напишіть до їх родини!
По тім вона спокійно вручила ту картку офіцирови і додала:
— Але ви напишіть все так, як було, по правдї. І не забудьте додати, що се я зробила, — дика панї!
Офіцир роздав жовнїрам прикази. Дику паню зловили і поставили під тлїючою ще стїною її хати. Відтак виступив один віддїл войська наперед; вона не рухала ся, бо вже все зрозуміла.
Слово — і посипали ся вистріли, а з них лише один припізнив ся.
Старуха не впала від разу, вона хилила ся помалу долів, як колиб її серпом підрізували ноги.Офіцир підійшов до неї. Тїло було перестріляне майже на дві половинї, а рука в судорогах держала ще кровю збризканий лист.
Прийшли менї на думку матері тих чотирьох вояків, що погибли такою страшною смертию в вогни; прийшло на думку й геройство тої матери, що погибла від ворожих куль; і я мимохіть піднїс собі на спомин малий каміньчик — каміньчик осмалений вогнем.
_-_02.jpg)