Дитинство (1929)/З благородними дітьми
| ◀ Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме | Дитинство З благородними дітьми |
|
Ох, як мені хочеться приятелювати з благородними дітьми! То-ж не якийсь там Петро або Степан — звичайнісінькі хлопці, а то благородні, чистенькі, акуратно одягнені, по панському балакають, їдять смачні оладки, пиріжки, цукерки; у них усе є. Ох, як добре з ними приятелювати!
Учитель теж благородний чоловік. У нього штук дванадцятеро дітей. Правда, вони самі часто хапають у школярів їхні сніданки, але-ж вони чистенькі, балакають по панському, і учительські діти. Добре бути з ними за панібрата.
Вже пізньої осени, у неділю, я вперше одяг нову чумарчину і шапку. Ну, як таким фабрикантом не з'явитися до учителенків? Нова сіренька чумарочка так і блищить — хотілось похвастати нею. Трохи навіть важко було на душі: не знав, кому першому показати. Довго тинявся по вулиці й пішов у садок до школи. Якось було ніяково, — вони такі чужі були. Хотілося похвастати, а йшов неначе милостини прохати. Перед своїми хлопцями я-б не так позадавався. Я вже тиняюсь біля самої школи. Мені трохи холодно. Але ніхто з учителенків не виходить. Нарешті, з'явився старший, — йому було років вісімнадцять.
— Ти чого прийшов?
Мені зробилось ніяково. Я топтався на місці й мовчав. Якось не хотілося зразу хвастнути — соромно було.
— Ти-ж не приніс сала або пирогів?
— Ні — і почервонів.
— Ну, так я тебе викину геть.
Мене взяли сором, образа і злість: упертість додала решти. Я дражнив його, що він мене не викине, бо не дамся. Дражнив і болів. Від сорому і ганьби. Він виганяв мене, я одбивався. Нарешті, він схопив мене за руки і кинув мене через тин. Я полетів руками вниз, а він злякався, що розіб'юся і вхопив мене за полу. За полу моєї новенької сірої чумарки. Пола дранулась, і до моєї упертости додалося почуття жаху, ненависти і помсти.Я став на ноги, притулив до себе одірвану полу. Шкода новенької чумарки. Страшно, як битимуть дома за неї… Зціплені зуби, клубок злости в горлі, сльози жалю і страху.
А він стояв з другого боку тину і сміявся…
Видряпати очі, покусати руки. Але я стояв нерухомо.
А далі з нахиленою головою, з обвислими руками поплентався додому.
По дорозі нагнала мати і цілу дорогу, до самого дому гнала мене, б'ючи.
І до всього, — до жалю, до болю, до жаху, до злости, до жаги помсти, — додавалось почуття самотности і горя.
Дома батько з покуття сердито подивився на мене, і, довідавшись в чім справа, поставив мене навколюшки на сіль.
— Ото, не бався з благородними дітьми.
Через чверть години я був знову веселий. Шкода була тільки розірваної чумарки.