Дитинство (1929)/Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме
| ◀ У школі | Дитинство Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме |
З благородними дітьми ▶ |
|
Був у сусідів парубок, звали його Павлом. Раз у неділю в-осени він повіз мене на гору. Гора лежала між Млинами і Ярами; на самому шпилі була велика поляна, а навкруги густі кущі й ліси. На цій горі сходилися багатирі млинянські та яранські: парубки й підпарубки і малі хлоп'ята. Між ці малі хлоп'ята попав і я, мале хлоп'я. Поки малеча билася, високі горді парубки з обох боків стояли, з погордою дивлячись на нас, весело розмовляли і дружньо курили цигарки. Я більше стояв і дивився. Мене вабили їхні високі постаті; веселий сміх і жарти, чоботи, чумарки, чуби й цигарки подобались мені.
Але ось вони вже розійшлись на два ворожих табори. Похололо в грудях… Любов, пошана і гордощі до наших кипіла у грудях; ненависть і призирство до яран.Бо бійка почалася.
Дрижить земля, зірвалась буря, досипалось останнє пожовкле листя. Як соколи — б'ють ворогів.
Тікають ярани. Дрижить гора, шумить ліс, сиплеться листя. Тікають ярани, — кущі поглинули останніх їхніх бійців.
Перемога. Цілі шпалери веселих парубків з круглими сяйвами над обличчям, ще стрункіші, ще бадьоріші, ще веселіші, ще жартовливіші, — от як Андрій Головченко. І я підняв голову, заклав руки в кешені не гірш, як Андрій Головченко. З співами пішли парубки на село. З шапкою набакир, з задраною головою, з гордовитою посмішкою, з руками в кешенях біг я за ними аж до самого села.
На другу неділю я буду там.
На другу неділю я був знову там.
Парубків на цей раз не було.
Були тільки ми, малі хлопці та підлітки.
І нам тепер належить велика роля побити, перемогти. Ми її виконаєм.
Спочатку ми мирно бесідували, як той раз парубки, не було тільки цигарок, а то і цигарки покурили-б. А далі розпочали бійку.
Трудно і важко було битися.Я кидався в саму середину наших ворогів, нахиливши голову й розмахуючи руками.
Вони оточували мене з усіх боків, штовхали кулаками. Але ні вони мене не могли й разу добре вдарити, ні я їх.
Але-ж я це робив, як Андрій Головченко.
Хлопці кидались на допомогу; повторювалися жорстокі атаки. І закінчилось нашою урочистою перемогою.
З шапкою набакир, задравши голову, з гордою усмішкою і з руками в кешенях, підіймаючи ноги, як Андрій Головченко, йшов я спереду своїх хлопців.
За нами йшли доросліші хлопці, між ними був і парубок Павло.
Він описував, хто як бився, підійшов до мене, поляскав по плечу і сказав:
— Ну, а цей або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.
Голова задералася ще більше і так і кидалася у вічі:
— Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.
Шапка настовбурчилась ще вище і кричала всім:— Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.
Очі блишали ще дужче і наче співали:
— Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.
Земля задрижала під ногами і всім товкла:
— Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.