Дитинство (1929)/У школі

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дитинство (1929
Андрій Заливчий
У школі
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Київ: Бібліотека газети „Пролетарська правда“, 1929.
 
У ШКОЛІ
 
На спаса ходив батько на ярмарок і приніс нам азбуку. Брат у мене був поважніший, тому я перший кинувся до батька, вихопив книжку з рук і почав розглядати. То була звичайнісінька лубочна азбука. Звичайно я нічого в ній не розумів і не знав жодної літери: але-ж на палітурці намальований був хлопець з книжкою в руках, а в середині — граблі, сокира, плуг, птахи, риби, звіри і під кожною картинкою було підписано, що то воно значить. Передивившись, я вибіг на вулицю, став показувати усім хлопцям і дівчатам свою книжку, хвастав і навіть натякав, що я вмію читати. І обдурював усіх дітей малих літ, читаючи підписи під картинками не по літерах, а догадуючись з малюнка. На другий чи на третій день азбука вже була забута.

Тільки після другої пречистої батько нам сказав, що записав у школу. Радощам не було кінця. Знову з'явилася книжка, в якій ми нічого не розуміли: знову пішли хвастощі на увесь куток: хвастав я і книжкою, і умінням читати, і тим, що знав самого вчителя, а я його й не бачив. А хлопці тільки заздрили.

Прийшов і сподіваний день. Був молебінь, після того розпочалося навчання. Учитель, він-же й паламар, високий, чорний, вже старий. У нього ще старіша вчителька і штук дванадцятеро ненажерливих дітей. Першим чином учитель розповів, що його не можна називати дядьком, або як-небудь инакше, а треба називати Нікандром Вікторовичем, і що не можна до нього звертатись мужицькою мовою, а треба старатися панською. Годин зо дві він показував нам різні літери то поодинці, то вкупі. Усім надокучило таке заняття. Нарешті, він вийняв скрипку, — всі кинулися до нього, покидали свої місця, хто товпився біля столу, хто виліз на парту; заблищали очі, витягнулись шиї. Далі він взяв смичка і став намазувати його якоюсь жовто-прозорою грудкою. Усі зацікавились, усі не розуміли для чого то і що то. Один з нас, видко, найбільше знав — Оверко. Він, видко, хотів похвалитися перед нами своїм знанням, а може просто, впізнавши знайому річ, з величезною зацікавленістю запитав:

— Дядьку, то живиця?

Усі мовчали. Учитель узяв смичка і несподівано вдарив Оверка по голові. Усі зареготалися. Таке у Оверка зробилося обличчя приголомшене, здивоване і заплакане.

— Я-ж вам казав, що дядьком не можна називати, — Нікандр Вікторович!

Знов регіт і вигуки:

— Дядьку, то живиця, дядьку, то живиця — дражнили Оверка.

А приголомшений Оверко не знав, що й одповідати.

Вчитель втихомирив нас, проспівав з нами якусь молитву і відпустив.

Ніхто з нас не вмів вимовити — Нікандр Вікторович, але всі ми в голос дражнили Оверка:

— Дядьку, то живиця, дядьку, то живиця.

Оверкові треба було йти додому в друге село. Трохи не пів-дороги я з двома хлопцями йшов за ним і дражнив:

— Дядьку, то живиця, дядьку, то живиця.