Дитинство (1929)/Обкладки
| ◀ Я утопився | Дитинство Обкладки |
У школі ▶ |
|
То було в-осени. Пожовкла трава на толоці, пожовкла й оболонь; тополі й верби пожовкли кругом. Листя сотнями спадало і тихо-тихо клалось додолу. Крізь ліс — видко було — сходило жовте сонце. Було вже холодно.
Ми ночували біля казана на дворі. Ми проснулись і у нас боліли голови: у мене, в брата і у сестри. Ми ледве доперли додому одежу. А босим ногам було холодно-холодно. Полотен уже не білили, роботи не було; і нас положили: брата й сестру на полу, мене на червонім дивані.
Я лежав сам і пишався цим. Цей день нами дуже турбувались: годували, ласкали, — усе мати. Днів через два одужали брат і сестра, і на радість собі я лишився хворіти сам. Я вже не міг вставати. Важко було говорити. Я лежав і гарячково мріяв. Брат здирав з свого тіла одсталу стару шкуру, — з долонь і з рук; і на лобі здіймалася шкура. І мені хотілося здирати у себе — так не було, та й не міг: руки безсило спускались. Вони одужували, і я чекав ще більшої ласки, ще більших турбот про себе.
А у матери було тоді чогось багато роботи. Хата обставлялася діжками, помийницями, горшками. Просто переді мною парили кабанові полову, місили картоплю. На дворі привозили буряки, складали дрова.
Щось було у матери багато роботи. Але вона наварила мені юшки — нерозварена картопля і смачна-смачна. Я з'їв багато; і заманулося мені ще й завтра поїсти такої юшки, тільки з розвареної картоплі. І на другий день була юшка з розвареною картоплею, тільки не було вже масла на цей раз, і мати наварила з олією. Я покоштував і покинув. А мати розсердилась:
— Отже-ж наварила тобі тої юшки, що ти прохав?! Куди-ж тепер, собакам виливати?!
Вона прибрала з столу і пішла собі працювати.
А я лишився один, ображений. І мріяв…Ох, як-би швидше вмерти. Тоді-б вони зовсім инакше дивились на мене. Одягли-б чистеньку льолю; у труну-б положили, на стіл поставили, квітами-б уквітчали. І старі й молоді приходили-б дивитись на мене. І всі-б жаліли й зідхали. А мати плакала-б…
О, як мені хочеться вмерти… Вони-б мене страшенно жаліли. А я-б собі усміхався й мовчав. Читали-б молитви, накадили ладаном, попа-б запросили. І понесли-б на гору, на кладовище. Дзвонили-б у дзвони. З кожного-б двору виходили люди, малі й старі, — христились, дивились, жаліли-б… А я, я усміхався…
І от принесли-б вже на саму гору. Усім шкода було-б кидати мене у яму. І плакала-б мати. Не знала-б де дітись…
Тоді я-б устав…
О, тоді-б мати більш за мене турбувалась, більше ласкала і не сердилася-б на мене за юшку. Була-б коло мене. Боялася-б, щоб вдруге не вмер…
Ох, як мені хочеться вмерти…