Дитинство (1929)/Я утопився

Матеріал з Вікіджерел
Дитинство
Андрій Заливчий
Я утопився
Київ: Бібліотека газети „Пролетарська правда“, 1929
 
Я УТОПИВСЯ
 

То було влітку. Мені ще було років зо три, чотири. Влітку був для матери найкращий заробіток. Перед хатою річка й толока. Мати білила полотно.

Збоку на толоці, перед самою левадою якогось багатія стояли казани білільниць і величезні жлукта: в казанах гріли воду, а в жлуктах було пересипане попелом полотно. Коло казанів було весело, завжди людно. Зранку до вечора і майже що-дня під казанами горів вогонь; кипіла й шуміла вода, над жлуктами підіймалась пара: вибігала з жлуктів вода уже не біла, а буро-червона, текла у підставлену діжку, а иноді довгим червоним струмочком до самої річки.

Було це перед вечером, перед заходом сонця. Коло казанів вешталось багато людей, голосно балакали, сміялись. Ми з хлопцями гралися: поробили з глею жлукта, казани і носили воду горшками, виливали в жлукта і прислухались до дзюрчання струмочка, котрий котився до самої річки. На нас не звертали уваги; ми бавилися самі. Ми також не зважали на них.

Я вже пригадую себе на рядні. Болять груди й голова: я кашляю і плюю водою, а четверо знайомих облич підкидають мене на рядні. Мені так усе болить! Я не можу витримати їхнього гойдання і кричу… І всі чотири обличчя просіяли. Мене перестали гойдати. Мати голого взяла мене на руки. Я ввесь трусився. Було якесь безсилля: не міг поворушитися, щоб притулитися до теплих грудей матери, а так хотілось. Очі самі заплющувались.

А кругом мене було багато народу. Усі дивилися на мене, розпитували — як, що. Ніхто не знав, як це трапилося; ніхто не бачив, як я пірнув у воду. Всі намагалися щось згадати, але нічого не пригадували. Мати-ж оповідала.

Йшов Черенок з коромислом на плечі по воду; дивиться — якась червона сорочка плаває по воді серед річки. Він і говорить матері:

„Чия-то сорочка?“

А мати — ні слова та просто у річку, як була, так і кинулась.

Витягли мене вже неживого: роздягли, поклали на рядно та й одгойдали. І от я живий…

Кругом товпляться люди, допитують, посміхаються. І мати усміхається, держучи мене на руках. І західнє червоне сонце усміхається з-за тополів.

Мені було трохи важко, але сумно приємно.

Бо всі на мене звертали увагу. І люди. І мати. І сонце.