Дитинство (1929)/Так я себе пригадую вперше

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дитинство (1929
Андрій Заливчий
Так я себе пригадую вперше
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Київ: Бібліотека газети „Пролетарська правда“, 1929.
 
ТАК Я СЕБЕ ПРИГАДУЮ ВПЕРШЕ
 

Сіра півтьма навкруги. Повітря неначе з чорних і білих крапель; ці краплі дрижать, одні тихо спускаються вниз, другі підіймаються вгору без системи, без порядку. І навкруги нічого, крім напівсірого світла, крім білих і сірих крапель повітря.

Довгі, товсті, нові дубові балки, збиті навхрест, чотирьохкутні, гарно обстругані. І вздовж і впоперек балки, — багато, без краю багато. І вся ця система важких дубових хрестів неначе-б то рушиться вгору, неначе-б то пливе вниз; але разом з тим немов-би то повертається, — ні з чим зрівняти. І все неначе-б то стоїть: не рушиться, не підіймається, не спускається.

На одному з перехрестів, звичайно товстім, звичайно широкім, гарно обтесанім, гарно обструганім — лежу я. І немає мені форми. Я не людина з руками й ногами, і не звір, і не щось подібне до рослини, — щось невловиме, безформенне, безбарвне. Я бачу, не маючи очей, я чую, не маючи вух; я почуваю тиск і тугу, не маючи серця, грудей, я думаю без голови. Безформенна маса з усіма людськими чуттями.

Я дивлюся вниз в чотирьохкутний просвіт між балками і нічого не бачу, крім ще сірішого, ще темнішого повітря. Вгорі, навкруги нічого не видко, крім сірих і білих крапель; вони то спускаються вниз, то підіймаються. Я з тугою знову оглядаюсь навкруги, дивлюся вниз і знову нічого не бачу, крім сірих і білих крапель повітря.

Перехрестя балок безмежно далеко, безмежно багато. І на одному з них лежу я. На важкому дубовому хресті. І сіро, темно і важко навкруги. І важко душі.

Підіймаються і спускаються сірі й білі краплі повітря. Неначе-б то крутяться, підіймаються й знову спускаються велетенські дубові ґрати… І ні з чим зрівняти: неначе й стоять нерухомо. І так — без кінця, без краю…

Так я себе пригадую вперше.